Мабуть, небагато знайдеться тих, хто не бачив чи, принаймні, не чув про видатну кінокартину знаменитого режисера Романа Поланського, відзняту на основі реальних подій.
Фільм, який отримав 39 нагород (у тому числі 3 “Оскари” і “Золоту Пальмову гілку” Каннського кінофестивалю) розповідає про трагічну долю польського піаніста Владислава Шпільмана, єврея за походженням, якому вдається чудом вижити в окупованій нацистами Варшаві, завдяки допомоги німецького офіцера.
Однак, багато деталей цієї історії залишається поза кадром.
Владислав Шпільман, який народився у Варшаві, на початку 30-х років навчався в Берлінській Академії мистецтв.
З приходом до влади нацистів він повертається в Польщу. Незабаром Варшавське радіо запрошує його на роботу, де він швидко здобуває популярність як композитор і піаніст.
Молодий перспективний музикант насолоджується творчістю і не підозрює про трагедію, що насувається. У 1942 р. його разом з батьками, братом і двома сестрами відправляють у Треблінку.
#img_left_nostream# Усі вони, за винятком Шпільмана, гинуть. Його самого рятує випадок: за кілька хвилин до відходу потягу поліцейський пізнає музиканта і виштовхує з рядів приречених..
Після придушення повстань варшавського гетто і польської армії Шпільман ховається на горищах і в підвалах. Одного разу він почав уже було прощатися з життям, коли віч-на-віч зіштовхується з німецьким офіцером на покинутій віллі.
Однак, довідавшись, що Шпільман піаніст, той просить його що-небудь зіграти на роялі, який стояв у сусідній кімнаті. А потім ховає Шпільмана на дасі німецького штабу. Останній раз вони бачаться 12 грудня 1944 р. Офіцер приносить Шпільману великий пакет їжі і залишає свою теплу шинель. Це те, що можна побачити у фільмі.
#img_right#Відразу після війни Владислав Шпільман написав книгу “Смерть одного міста”, яка змогла побачити світ у 1946 р. тільки після ретельної цензури. Навіть німецького офіцера довелося назвати австрійцем – говорити про гарних німців було заборонено.
А рік по тому в комуністичній Польщі книга взагалі була заборонена і вилучена з усіх бібліотек. Удруге вона була видана лише через 50 років у Німеччині.
Презентуючи свою книгу в Гамбурзі, на питання: “З якими відчуттями ви приїжджаєте до Німеччини, як спілкуєтеся з представниками старшого покоління, як ставитеся до молоді?”, Шпільман відповів: “Я не був би людиною, якби не вмів прощати. І якби розучився пам’ятати”.
Про долю німецького офіцера сказано лише кілька слів наприкінці фільму: помер у радянському таборі військовополонених у 1957 році. Вільм Хозенфельд, за професією шкільний учитель, як і багато інших німців, спочатку з ентузіазмом сприйняв прихід до влади Гітлера, бачачи в нацистах силу, здатну привести Німеччину до розквіту.
У 1935 вступив у НСДАП, почасти через страх втратити роботу. Однак “Кришталева ніч” у 1938 р. відкриває йому очі на справжню сутність нацизму. Хозенфельд у своєму щоденнику пише: “Єврейські погроми по всій Німеччині. Жахлива ситуація в рейху, без права і порядку. І при цьому – з неприкритим лицемірством і неправдою”. З початком війни, призваний до лав армії, він опиняється в Польщі.
Будучи глибоко віруючим католиком, він поводиться в Польщі зовсім не як офіцер-завойовник: вивчає польську мову і нерідко ходить на богослужіння в костьол. Шпільман був не єдиною людиною, яку врятував Хозенфельд.
Йому зобов’язані життям ще з десяток євреїв і поляків. Серед них – варшавський ксьондз Ціцера, розшукуваний гестапо, якому Хозенфельд зробив фальшиві документи.
“Я не розумію, як ми опинилися втягнутими у військові злочини проти беззахисних громадян, проти євреїв. Я запитую себе знову і знову – і не знаходжу відповіді. Через ці жахливі масові вбивства ми програли війну, а на себе накликали вічний проклін за гріх, який неможливо спокутати. Ми не заслуговуємо на співчуття, ми винні всі”, – так пише Хозенфельд у 1943 році в своєму щоденнику.
Коли восени 1944-го стає зрозуміло, що кінець війни близький, польські друзі пропонують йому дезертирувати і сховатися. Однак, Вільм Хозенфельд не зніме офіцерського мундира до самого полону.
Шпільман дізнається про долю свого рятівника і його ім’я лише в 1950 р. Перебуваючи у радянському полоні, Вільм Хозенфельд був засуджений до 25 років таборів. З огляду на те, що з 1945-го по 1953 рік у радянських таборах опинилося багато громадян СРСР, які перебували у німецькому полоні, навряд чи можна дивуватися такому рішенню щодо німецького офіцера, котрий до того ж перебував у нацистській партії.
Владислав Шпільман звертається по допомогу до шефа польського НКВС Якуба Бермана, одного з наймогутніших і найстрашніших людей у післявоєнній Варшаві, на совісті якого тисячі загублених життів, однак той відмовляється розглядати цю справу.
До того ж, він не мав змоги вплинути на своїх радянських колег. У радянському полоні його катують, і Хозенфельд після кількох інсультів помирає 1957 року.
Владислав Шпільман згодом говорив, що відчуває біль і сором за те, що нічим не зміг допомогти людині, яка врятувала йому життя. Його останнім бажанням було віддати належне пам’яті свого рятівника.
Відповідно до ізраїльського закону, Праведником світу вважається людина, яка з ризиком для власного життя чи життя своїх близьких безкорисливо врятувала хоча б одного єврея в роки Холокосту.
Однак комісія меморіалу “Яд-Вашем” у 2002 відхилила кандидатуру Вільма Хозенфельда, запропоновану сином Владислава Шпільмана Анджеєм, пославшись на те, що в СРСР той був засуджений як злочинець.
Однак, Анджей Шпільман не втрачає надії, що комісія змінить своє рішення і на алеї “Яд-Вашем” коли-небудь буде посаджене дерево на честь Вільма Хозенфельда.
За матеріалами: vestnik.com, peoples.ru, thepianist-themovie.com
