Група громадян подала лист послу Швеції з наміром висловити підтримку уряду цієї країни щодо прийняття даної резолюції, в якому висловила сподівання на співпрацю Росії та Швеції у напрямку розвитку демократії та перегляду наслідків панування комуністичних режимів у посттоталітарних державах.
Кореспонденти газети «Велика Епоха» взяли інтерв’ю у деяких учасників акції:
Кор..: Скажіть, будь ласка, з якою метою ви сюди прийшли?
Бруг Євген: Тут, біля Посольства Швеції, представники КПРФ напередодні провели акцію протесту проти підписання резолюції. Я прийшов, щоб підтримати шведський Уряд, шведське Посольство, шведських політиків, які будуть голосувати за прийняття цієї резолюції, і своєю присутністю показати, що Росія не є комуністичною країною, і не всі російські люди думають так, як комуністична партія. Я хочу подякувати шведським парламентарям за такий проект резолюції, подякувати Горану Ліндбледу за його доповідь, і сказати, що комунізм повинен бути засуджений.
Сурова Зоя: Мені 65 років, я належу до повоєнного покоління і знаю на прикладі моїх сусідів про незліченні жахи страшного часу комуністичного минулого. Коли під’їжджала машина «Чорний ворон» когось забирати, всі були вкрай налякані: біля якого будинку вона зупиниться…Навіть зараз хочеться плакати…
Я хочу підтримати шведських правозахисників, які виступають за те, щоб ці злодіяння більше не повторювалися, щоб люди могли спокійно спати, працювати, виховувати своїх дітей і не думати про погане майбутнє.
Орленко Зоя: Мої батьки і я сама жили при тоталітарному режимі. Багато чого пережили. Я прийшла до шведського Посольства подякувати за те, що вони виступили ініціаторами, щоб спонукати світову громадськість засудити тоталітарні комуністичні режими, щоб вони ніколи не виникли знову в якій-небудь країні, щоб люди більше не переживали весь той жах і страхіття, що довелося пережити нашій країні.
Захід біля посольства був спробою закликати російських громадян висловити свою позицію стосовно наслідків комуністичних режимів, що може стати, на думку її організаторів, переломною віхою в історії людства.
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_left_nostream#Чи можуть спогади й характер однієї людини передаватися іншій через трансплантацію органів? Більшість лікарів не вірить у таке, проте професор Гері Шварц, невролог і психіатр при Університеті Аризони, звернув увагу на абсолютно дивні випадки, які він зустрів під час своєї медичної практики.
Згідно з його дослідженням, щонайменше в 10% пересадок найважливіших органів, таких як серце, легені, печінка або нирки, характер одержувача змінювався. Традиційно це трактується як прояв перенесеного посттравматичного стресу. Але професор Шварц уважає: існують вагомі докази, що окремим одержувачам органів із пересадкою передається своєрідна «пам’ять» донора.
В інтерв’ю журналу Apple Daily професор Шварц розповів про окремі випадки зі своєї практики. Протягом 20 років він проводив дослідження, яке охопило більше 70 випадків. Він навів такий приклад: «Дівчина, яка перенесла трансплантацію, почала швидко говорити іноземною мовою, яку вона ніколи не вивчала раніше». Він перерахував багато історій, подібних до цієї: дівчині пересадили легеню молодого композитора – вона полюбила музику й почала складати вірші та музику до них.
Схожий випадок стався з 7-річною дівчинкою, в якої була серйозна сердечна хвороба і вона перенесла пересадку серця, отриманого в 6-річної вбитої дівчинки. Незабаром після цього вона почала бачити жахи. У своїх снах вона побачила вбивцю, і, що ще більш дивовижно, американська поліція завдяки її описові змогла знайти вбивцю тієї дівчинки.
В іншому випадку, розказаному професором Шварцем, мова йде про балерину, якій пересадили легеню в 1988 р. Вона завжди дотримувалася строгої дієти, але, виписавшись з лікарні, вона вирушила до фаст-фуду, щоб поїсти смаженої курки. Ця пацієнтка помітила, що її характер змінився. Будучи завжди стриманою й спокійною людиною, вона стала дратівливою і забіякуватою. Після тривалого дослідження, вона нарешті знайшла свого донора. Їм виявився 18-річний хлопець, що загинув в аварії на мотоциклі. Він обожнював смажену курку, любив побитися й мав імпульсним характером.
Професор Гері Шварц уважає, що життєво важливі органи мають «пам’ять» на клітинному рівні, яка може передатися при трансплантації. Це питання вважається вкрай спірним у медичних колах. Багато вчених дотримуються думки, що всі ці випадки не пов’язані між собою і їх не можна використовувати для підтвердження цієї теорії. Дійсно, на сьогодні вченим не відомі які-небудь докази, які свідчать про те, що пам’ять здатна зберігатися за межами мозку. Але, якщо їх знайдуть…
Марія Чжен. Велика Епоха
Генріх Джегер і його колеги зняли в сповільненому режимі, що відбувається, якщо "вистрілити" в ємність з мікрочастками невеликою металевою кулькою. "Викид" піску розділився на два потоки, один з яких був представлений "краплями", а інший – суцільним "струменем". Рентгенівське фотографування підтвердило, що частинки усередині "струменя" й "крапель" рухаються впорядковано. Так, за словами Джегера, міг би поводитися газ при наднизьких температурах.
Експеримент повторили при зниженому тиску – й з’ясували, що траєкторії піщинок помітно залежать від того, як багато повітря їх оточує. У розрідженій атмосфері ніяких особливостей "колективного руху" піску не спостерігалося. Група Джегера займається проблемами піску більше п’яти років. У одному з інтерв’ю учені пояснювали свій інтерес до сипких речовин тим, що, на відміну від газів і рідин, для цих простих середовищ невідомі універсальні рівняння, але характерно багато нетривіальних властивостей, які прийнято розглядати в контексті фізики мікросвіту. Відомо, що такими властивостями на початку минулого сторіччя зацікавився Ейнштейн – спільно з польським фізиком Смолуховським він створив теорію теплового ("броунівського") руху мікрочасток, в рідині або газі. Про це повідомляє Lenta.ru.
#img_left#Клів Бакстер (Cleve Backster) був американським експертом з детекторів брехні. У 1966 році, використовуючи детектор брехні, він випадково виявив, що рослини мають високорівневу емоційну активність, яка подібна до емоційної активності людей. Він провів серію досліджень, які здивували весь світ.
Одного разу Бакстер з’єднав детектор брехні з листям [кімнатної рослини] драцена, відомої як “драконове дерево”. Він хотів подивитися, через який час відреагує листя, якщо полити водою коріння рослини. Теоретично, після вбирання води електропровідність рослини збільшиться (або, відповідно, зменшиться його опір) і крива, записана на міліметрівці детектора брехні підніметься вгору. Але, насправді, намальована лінія відхилилася донизу. Коли детектор брехні приєднується до людського тіла, фломастер малює різноманітні криві відповідно до змін настрою суб’єкта. Реакція драцени була схожа на зміну коливань людського настрою. Здавалося, що вона було щаслива, коли пила воду.
Бакстер захотів подивитися, чи будуть у рослин які-небудь інші реакції. Зі свого досвіду [роботи з детектором брехні] Бакстер знав, що небезпека — це хороший спосіб виявити сильну реакцію суб’єкта. Тому, Бакстер занурив лист рослини у гарячу каву. Ніякої реакції. Тоді він задумав щось страшніше: підпалити листя, приєднане до детектора брехні. При цій думці, ще навіть до того як він пішов за сірниками, крива на міліметрівці швидко поповзла вгору. Коли він повернувся з сірником, то побачив, що ще один пік з’явився на кривій. Було схоже на те, ніби рослина дізналася, що він збирається підпалити її і злякалася. Якщо він проявляв сумнів, нерішучість або небажання підпалити рослину, то реакція записана детектором брехні, була не такою різкою. А коли він просто прикидався що збирається підпалити листя, то рослина майже не реагувала. Рослина була навіть здатна відрізнити дійсні наміри від фальшивих. Бакстер ледь не вискочив на вулицю з криком: “Рослини можуть думати!”. Це чудове відкриття назавжди змінило його життя.
Пізніше, коли Бакстер і його колеги проводили експерименти по всій країні, використовуючи різні прилади і різні рослини, вони продовжували спостерігати подібні результати. Вони відкрили, що навіть коли листя зривали з рослини і розрізали на шматки, після приєднання детектора до цих шматків, спостерігалася та ж реакція.
Зазвичай, в експериментах, де використовують детектори брехні, електроди приєднуються до підозрюваного, і потім підозрюваний педантично опитується з використанням спеціально підготованих питань. Всі нормальні люди мають аспект ясного розсудливого розуму, який зазвичай називають “совість”. Тому, скільки б причин або виправдань не існувало, коли люди брешуть або здійснюють погані вчинки, вони, поза сумнівом, ясно усвідомлюють, що це – брехня або поганий вчинок. Отже, електричне поле тіла змінюється і ця зміна фіксується апаратурою.
Бакстер поставив експеримент, під час якого він приєднав детектор брехні до рослини і потім поставив піддослідному декілька питань. В результаті Бакстер виявив що рослина може повідомити (свідчити) бреше піддослідний чи ні. Він запитав піддослідного в якому році той народився, дав йому сім варіантів і велів йому відповідати “ні” у всіх випадках, включаючи і правильний. Коли піддослідний відповів “ні” на правильний рік [народження], рослина зреагувала і на міліметрівці з’явився пік.
Д-р Арістід Ессер (Dr. Aristide Esser), керівник медичних досліджень в Державній лікарні ім. Рокланда в Нью-Йорку, повторив цей експеримент, давши завдання піддослідному (людині яка виростила рослину із зернятка і піклувалася про неї) неправильно відповідати на питання. Рослина зовсім не покривала свого господаря. Неправильні відповіді відбивалися на графіках. Ессер, який не вірив Бакстеру, сам переконався в тому, що теорія Бакстера була правильною.
Щоб перевірити, наскільки добре рослини можуть розпізнавати речі, Бакстер запросив чотирьох студентів, зав’язав їм очі і попросив витягнути жереб з капелюха. На одному з папірців була інструкція вирвати з коренем одне з двох рослин в кімнаті і знищити, розтоптавши його. “Вбивця” повинен був здійснити це наодинці, і ніхто інший не знав особи “злочинця”, включаючи і Бакстера. Тому, рослина, що залишилася, могла не відчути (розпізнати) з думок інших учасників експерименту, хто був “вбивцею”. Експеримент був поставлений так, що рослина була єдиним свідком.
Коли рослина, яка залишилася в живих, була приєднана до детектора брехні, то кожного студента попросили пройти повз рослину. Рослина не показала ніякої реакції на п’ятьох студентів. Але коли студент, винний в злочині, пройшов біля неї, електронне перо почало швидко малювати. Ця реакція вказувала Бакстеру на те, що рослини здатні запам’ятовувати і впізнавати людей або речі, які заподіюють їм шкоди.
Рослини мають тісний зв’язок з іншими. Наприклад, коли Бакстер повернувся в Нью-Йорк з Нью-Джерсі, він виявив на графіках (у записах на міліметрівці) що всі рослини зреагували [на його появу]. Він був здивований, що рослини показували, що вони відчувають його “від’їзд” або “вітають” його з поверненням. Він підкреслив, що момент часу реакції рослини співпав з тим моментом часу, коли він ухвалив рішення повернутися додому з Нью-Йорка.
Бакстер виявив, що аналогічні криві з’являються на міліметрівці, коли рослини відчувають смерть будь-якої живої істоти, навіть на клітинному рівні. Він відмітив це випадково, коли змішував джем з йогуртом перед їжею. Мабуть консерванти, що містяться в джемі, вбивали деяку кількість лакто-бактерій [молочнокислих бактерій] у йогурті і рослина відчувала це. Бакстер також виявив, що рослина реагувала, коли він зливав гарячу воду в стічну трубу. Мабуть, рослини реагували на смерть бактерій у водостоку. Щоб перевірити цю гіпотезу Бакстер провів експеримент і виявив, що коли морська креветка вкидалася в киплячу воду автоматичним механізмом, який не вимагає людського втручання, рослини дуже сильно реагували.
І знову випадково Бакстер відмітив реакцію рослини, коли він розбив яйце. Він вирішив розслідувати цей експеримент і приєднав яйце до свого устаткування. Після дев’яти годин на міліметрівці з’явився запис, що вказував на серцебиття ембріона курча від 160 до 170 ударів за хвилину, подібно до того, ніби ембріон курча залишався в інкубаторі від трьох до чотирьох днів. Проте, яйце було незаплідненим [дієтичним], тобто було куплене в магазині. Всередині нього не було ніякої циркулярної [кровоносної] системи. Як Бакстер міг пояснити пульс в яйці?
У експериментах, проведених в Медичній Школі Йєльського Університету (Yale University Medical School) у період від 1930 до 1940 рр., покійний професор Гарольд Сакстон Барр (Harold Saxton Burr) виявив, що навколо рослин, дерев, людських істот і клітин існують енергетичні поля. Бакстер подумав, що тільки експерименти Барра дають можливість пояснення експерименту з яйцем. Він вирішив на якийсь час відкласти свої експерименти з рослинами, щоб досліджувати суть експериментів з яйцем і те, як його відкриття можна пов’язати з висновком [Барра] щодо витоку (першопричини) життя.
The Secret Life of Plants by Peter Tompkins and Christopher Bird
Під час проведення Тижня високої моди у Парижі свою колекцію представив выдомий модельєр Валентіно (частина 1 фотоогляду).
#img_gallery#
Мабуть, небагато знайдеться тих, хто не бачив чи, принаймні, не чув про видатну кінокартину знаменитого режисера Романа Поланського, відзняту на основі реальних подій.
Фільм, який отримав 39 нагород (у тому числі 3 “Оскари” і “Золоту Пальмову гілку” Каннського кінофестивалю) розповідає про трагічну долю польського піаніста Владислава Шпільмана, єврея за походженням, якому вдається чудом вижити в окупованій нацистами Варшаві, завдяки допомоги німецького офіцера.
Однак, багато деталей цієї історії залишається поза кадром.
Владислав Шпільман, який народився у Варшаві, на початку 30-х років навчався в Берлінській Академії мистецтв.
З приходом до влади нацистів він повертається в Польщу. Незабаром Варшавське радіо запрошує його на роботу, де він швидко здобуває популярність як композитор і піаніст.
Молодий перспективний музикант насолоджується творчістю і не підозрює про трагедію, що насувається. У 1942 р. його разом з батьками, братом і двома сестрами відправляють у Треблінку.
#img_left_nostream# Усі вони, за винятком Шпільмана, гинуть. Його самого рятує випадок: за кілька хвилин до відходу потягу поліцейський пізнає музиканта і виштовхує з рядів приречених..
Після придушення повстань варшавського гетто і польської армії Шпільман ховається на горищах і в підвалах. Одного разу він почав уже було прощатися з життям, коли віч-на-віч зіштовхується з німецьким офіцером на покинутій віллі.
Однак, довідавшись, що Шпільман піаніст, той просить його що-небудь зіграти на роялі, який стояв у сусідній кімнаті. А потім ховає Шпільмана на дасі німецького штабу. Останній раз вони бачаться 12 грудня 1944 р. Офіцер приносить Шпільману великий пакет їжі і залишає свою теплу шинель. Це те, що можна побачити у фільмі.
#img_right#Відразу після війни Владислав Шпільман написав книгу “Смерть одного міста”, яка змогла побачити світ у 1946 р. тільки після ретельної цензури. Навіть німецького офіцера довелося назвати австрійцем – говорити про гарних німців було заборонено.
А рік по тому в комуністичній Польщі книга взагалі була заборонена і вилучена з усіх бібліотек. Удруге вона була видана лише через 50 років у Німеччині.
Презентуючи свою книгу в Гамбурзі, на питання: “З якими відчуттями ви приїжджаєте до Німеччини, як спілкуєтеся з представниками старшого покоління, як ставитеся до молоді?”, Шпільман відповів: “Я не був би людиною, якби не вмів прощати. І якби розучився пам’ятати”.
Про долю німецького офіцера сказано лише кілька слів наприкінці фільму: помер у радянському таборі військовополонених у 1957 році. Вільм Хозенфельд, за професією шкільний учитель, як і багато інших німців, спочатку з ентузіазмом сприйняв прихід до влади Гітлера, бачачи в нацистах силу, здатну привести Німеччину до розквіту.
У 1935 вступив у НСДАП, почасти через страх втратити роботу. Однак “Кришталева ніч” у 1938 р. відкриває йому очі на справжню сутність нацизму. Хозенфельд у своєму щоденнику пише: “Єврейські погроми по всій Німеччині. Жахлива ситуація в рейху, без права і порядку. І при цьому – з неприкритим лицемірством і неправдою”. З початком війни, призваний до лав армії, він опиняється в Польщі.
Будучи глибоко віруючим католиком, він поводиться в Польщі зовсім не як офіцер-завойовник: вивчає польську мову і нерідко ходить на богослужіння в костьол. Шпільман був не єдиною людиною, яку врятував Хозенфельд.
Йому зобов’язані життям ще з десяток євреїв і поляків. Серед них – варшавський ксьондз Ціцера, розшукуваний гестапо, якому Хозенфельд зробив фальшиві документи.
“Я не розумію, як ми опинилися втягнутими у військові злочини проти беззахисних громадян, проти євреїв. Я запитую себе знову і знову – і не знаходжу відповіді. Через ці жахливі масові вбивства ми програли війну, а на себе накликали вічний проклін за гріх, який неможливо спокутати. Ми не заслуговуємо на співчуття, ми винні всі”, – так пише Хозенфельд у 1943 році в своєму щоденнику.
Коли восени 1944-го стає зрозуміло, що кінець війни близький, польські друзі пропонують йому дезертирувати і сховатися. Однак, Вільм Хозенфельд не зніме офіцерського мундира до самого полону.
Шпільман дізнається про долю свого рятівника і його ім’я лише в 1950 р. Перебуваючи у радянському полоні, Вільм Хозенфельд був засуджений до 25 років таборів. З огляду на те, що з 1945-го по 1953 рік у радянських таборах опинилося багато громадян СРСР, які перебували у німецькому полоні, навряд чи можна дивуватися такому рішенню щодо німецького офіцера, котрий до того ж перебував у нацистській партії.
Владислав Шпільман звертається по допомогу до шефа польського НКВС Якуба Бермана, одного з наймогутніших і найстрашніших людей у післявоєнній Варшаві, на совісті якого тисячі загублених життів, однак той відмовляється розглядати цю справу.
До того ж, він не мав змоги вплинути на своїх радянських колег. У радянському полоні його катують, і Хозенфельд після кількох інсультів помирає 1957 року.
Владислав Шпільман згодом говорив, що відчуває біль і сором за те, що нічим не зміг допомогти людині, яка врятувала йому життя. Його останнім бажанням було віддати належне пам’яті свого рятівника.
Відповідно до ізраїльського закону, Праведником світу вважається людина, яка з ризиком для власного життя чи життя своїх близьких безкорисливо врятувала хоча б одного єврея в роки Холокосту.
Однак комісія меморіалу “Яд-Вашем” у 2002 відхилила кандидатуру Вільма Хозенфельда, запропоновану сином Владислава Шпільмана Анджеєм, пославшись на те, що в СРСР той був засуджений як злочинець.
Однак, Анджей Шпільман не втрачає надії, що комісія змінить своє рішення і на алеї “Яд-Вашем” коли-небудь буде посаджене дерево на честь Вільма Хозенфельда.
За матеріалами: vestnik.com, peoples.ru, thepianist-themovie.com