Думка. Рівно 60 років тому компартія Китаю прийшла до влади після кровопролитної громадянської війни і проголосила Народну Республіку.
#img_right#Компартія Китаю змогла перемогти у громадянській війні тому, що населення Китаю було невдоволено урядом Гоміньдан, корумпованим і недемократичним режимом, а обіцянки компартії були дуже привабливими, особливо два з них: перша — обіцянка провести земельну реформу — приваблювала селян, що складали понад 80% населення; друга — обіцянка демократії — приваблювала найбільш освічену частину міського населення. Чи були виконані ці обіцянки?
Земельна реформа і голод
Як тільки компартія Китаю отримала контроль над всією територією країни, вона почала національну земельну реформу. Це була насильницька кампанія, в ході якої були вбиті мільйони представників дворянства і повністю знищений клас землевласників. Але все ж таки, селяни отримали землю, правильно? Неправильно. Ще не закінчилася земельна реформа, а компартія вже почала нову кампанію в радянському стилі — колективізацію сільського господарства.
Селян примусили віддати їх щойно придбану землю в сільськогосподарські кооперативи та народні комуни, так почалися їх тридцятирічні, важкі, «соціалістичні» випробування; протягом трьох років (1959—1962) по всьому Китаю лютував голод, і, щонайменше, 36 мільйонів селян померло від виснаження. Причиною цього небувалого в історії голоду був шалений економічний авантюризм Мао Цзедуна, так званий Великий стрибок уперед. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що обіцянка «земля — хліборобам» була великою брехнею, що компартія обдурила китайське селянство.
А як щодо обіцяної демократії?
Обіцянка демократії — брехня. Вивчення китайської історії після 1949 р. показує, що це була ще одна велика брехня, що компартія Китаю обдурила китайський народ, який вірив їй і підтримав у затяжній боротьбі за владу. Цікаво, що до складу першого уряду Народної Республіки Китаю були номінально включені кілька людей, які не були членами компартії. Троє з шести міністрів країни не були її членами, вони були помірних поглядів і виявляли солідарність. Але всі троє зникли без сліду, і з 1956 р. кожен міністр був членом компартії, номінальні фігури більше не допускалися.
Сьогодні, дивлячись поверхово, здається, що державний апарат Китаю має чудову сучасну структуру — є законодавчий і виконавчий органи і навіть судова система, подібна до американської. Але давайте подивимося ближче на кожний із них.
У чиїх руках влада?
Законодавчий орган називається Народним конгресом Китаю, який західні журналісти послужливо називають китайським парламентом. Члени цього так званого парламенту або делегати Народного конгресу, як би там не було, не були обрані народом. Насправді, вони взагалі не були обрані. Коли ви зустрінете якогось китайця, запитайте його або її — хто є їх делегатом у Народному конгресі. Попросіть назвати ім’я делегата. Я запевняю вас, що ви побачите розгубленість на їхніх обличчях, як ніби ви просили назвати ім’я їх банкіра на Місяці чи на Марсі. Всі делегати були ретельно відібрані компартією і більшість населення здатне зрозуміти, що це їх ніяк не стосується — хто є делегатом.
Так чи інакше, більшість делегатів — це члени партії і державні чиновники. Інша частина — це знаменитості, такі як кінозірки, олімпійські медалісти, видатні вчені чи успішні бізнесмени, хто довів свою лояльність партії. Бути делегатом Народного конгресу Китаю — це майже так само, як бути в королівському почесному списку в Новій Зеландії. Це просто ритуал.
Китайський парламент збирається один раз на рік на два тижні. Як це можливо, щоб законодавчі програми такої величезної країни, як Китай, були розроблені за два тижні? Тільки один цей факт показує справжню природу Народного конгресу як угодовського органу — це просто фасад «потьомкінських сіл» демократії.
Політбюро
Виконавчий орган китайського уряду називається Державною радою, і його голова є прем’єр-міністром. У наш час китайський прем’єр-міністр — це тільки номер 3 в комуністичній ієрархії, а всі головні державні політичні рішення приймаються постійним Комітетом політбюро компартії Китаю, що складається з дев’яти членів. Цей комітет і є центром реальної влади в Китаї. Завданням же Державної ради є виконання рішень і директив Політбюро.
Всі урядові відділи отримують інструкції з відповідного відділу Політбюро компартії Китаю. Наприклад, Міністерство закордонних справ перебуває під прямим керівництвом Комісії у закордонних справах політбюро. Міністерство закордонних справ — це тільки фасад і виконавчий орган, тоді як Комісія із закордонних справ політбюро компартії Китаю визначає зовнішню політику і приймає рішення з найважливіших питань міжнародних відносин.
Китайське Міністерство національної оборони — це фасад Військової комісії компартії Китаю, яка є насправді двійником Пентагону у Вашингтоні. До речі, головою Комісії у закордонних справах та Військової комісії є генеральний секретар компартії Ху Цзіньтао, він же — президент країни.
На кожному рівні керівництва прокладена ця подвійна колія — партії і уряду, причому уряд підпорядкований партії. Перша особа або реальний керівник будь-якої китайської провінції, наприклад, це не губернатор, а перший секретар обласного комітету компартії Китаю, який призначається Постійним комітетом політбюро в Пекіні.
Судді призначаються за їх відданість партії
Судова система в Китаї здається незалежною, з прокурорами та суддями, але всі вони члени компартії, призначені за умови їх вірності партії. У кожному місцевому комітеті компартії Китаю є секретар, що відповідає за законність і порядок і в особливо важливих випадках викликає начальника поліції, головного прокурора та головного суддю і передає їм рішення та вказівки комітету компартії. Говорячи спортивною мовою, всі вони з однієї команди. Для незалежної судової системи абсолютно неможливо бути під керуванням якоїсь партії.
Але найбільш вирішальним для компартії Китаю є не стільки контроль над державним апаратом, скільки управління армією і пропагандистською машиною, або, як вони кажуть, рушницею і пером. Мао Цзедун наставляє в знаменитій цитаті: «Гвинтівка і перо — ми покладалися на них, щоб завоювати владу над усією країною, і ми покладаємося на них, щоб утримувати цю владу».
Армія — під абсолютним контролем компартії
Джерелом сили компартії Китаю є її абсолютний контроль над збройними силами, над величезною армією Китаю. Згідно зі знаменитим висловом Мао «Політична влада росте зі ствола гвинтівки» і комуністичним принципом «Гвинтівка народжує владу», компартія Китаю (КПК) робить усе можливе, щоб «Народно-визвольна армія Китаю» (НВАК) насправді була «армією партії».
У китайській Конституції проголошується, що армія повинна бути завжди під прямим командуванням компартії. Як відомо, лідер партії, генеральний секретар Ху Цзіньтао є головою військової комісії КПК і, автоматично, головнокомандувачем над усіма збройними силами Китаю. Таким чином, він персонально призначає кожного генерала або адмірала НВАК. Це ще один зловісний знак подвійного функціонування армії — національна оборона і підтримання порядку всередині країни. Будь-які розмови про націоналізацію армії є єрессю і загрожують тюремним ув’язненням.
Відтоді, як компартія Китаю прийшла до влади після насильницької громадянської війни, армія завжди перебувала в особливому привілейованому становищі в системі КПК. Вона є реальною основою влади КПК та цитаделлю політичного консерватизму. У особовий склад армії всі високі військові пости резервуються для дітей померлих та лідерів партії і чиновників високого рангу. Вони завжди готові енергійно взятися за справу «підтримки закону і порядку». Армія є дуже ефективним засобом залякування для тих, хто посягає на монополію влади компартії.
У той час, як армія служить стримуючою силою, добре оснащена народна і регулярна міліція забезпечує порядок кожен день.
Підтримка порядку за допомогою контролю над розумами
Якщо армія, народна і регулярна міліція здійснюють зовнішній контроль над населенням, то пропагандистська машина компартії Китаю намагається контролювати розуми людей. Зараз у Китаї є понад 2000 газет, 9000 журналів, 2000 телевізійних каналів, а також 450 радіостанцій, але всі вони, без жодного винятку, перебувають під пильним наглядом Відділу пропаганди в Пекіні або місцевих відділів пропаганди.
Керівники відділів пропаганди дають щоденні інструкції — про що можна говорити і про що не можна, і як говорити в особливих випадках. Ось один приклад: щороку 4 червня в Гонконгу проводиться масовий мітинг у пам’ять бійні на площі Тяньаньмень у 1989 р., на якому висуваються вимоги встановлення демократії в Китаї. Це наймасовіший політичний мітинг, в ньому беруть участь кілька десятків тисяч мешканців, а на іншому боці кордону, в Китаї, про нього не було сказано ні слова ні в газетах, ні по радіо, ні по телебаченню.
1 липня 2003 року п’ятсот тисяч жителів Гонконгу провели масову демонстрацію з вимогою встановлення демократії, але в засобах масової інформації континентального Китаю стояла мертва тиша. Китайці просто не знають, що ці події відбулися, тому, що партія вирішила — їм не треба про це знати. Замість цього їх постійно годують такою нісенітницею, що гонконгські мільярдери-патріоти люблять свою «соціалістичну батьківщину».
Журналісти, яким не до вподоби такі вказівки компартії Китаю, усуваються від роботи або навіть зазнають тюремного ув’язнення. Згідно зі звітом «Міжнародної амністії» 2008 р. «Про права людини в світі», близько 30 журналістів перебувають у в’язницях і, щонайменше, 50 чоловік опинилися за ґратами за публікацію своїх думок в Інтернеті. Людей часто карають навіть за відвідування заборонених веб-сайтів.
Перероблення шкільних підручників
Що вчити і що не вчити в китайських школах, також перебуває під контролем відділів пропаганди компартії Китаю. Політична освіта, що оспівує провідну роль компартії, є обов’язковою для кожного підлітка і є випускним іспитом у школах. Після розгрому студентської демонстрації на площі Тяньаньмень у 1989 р. Ден Сяопін, тодішній лідер і давній соратник Мао, зробив висновок, що причиною демократичного руху були недоліки в політичній освіті.
У наступні місяці і роки були написані нові підручники, що прославляють комунізм, замовчують невідповідні факти і обіляють «помилки» компартії Китаю. Ця так звана патріотична освіта здійснюється не тільки в школах, але і через засоби масової інформації, включаючи телебачення, кіно, газети і журнали.
Все це має серйозні наслідки. Сучасна китайська історія переписується в той час, як учасники і очевидці подій, що відбулися, ще живі. Багато людей середнього віку не знають про небувалий в історії людства голод, що охопив Китай всього 50 років тому і який забрав щонайменше 36 мільйонів життів, ще менше знають вони про антиправу кампанію, яка протягом двадцяти років завдає невимовні страждання п’ятистам тисячам кращих представників китайського народу.
Сьогодні багато хто в Китаї не знає про Культурну революцію; багато молодих людей не знають про бійню на площі Тяньаньмень, що сталася всього 20 років тому. Замість цього, завдяки всепроникній пропаганді, значна кількість китайців вірить у непогрішимість компартії Китаю і в її виняткове і майже дароване Богом право керувати.
Промивання мізків, контроль над релігіями
«Формування громадської думки» — цей термін, можливо, був створений в Міністерстві оборони США, але цією майстерністю компартія Китаю володіє вже давно. В результаті, мізки промивалися усім поколінням китайців і це, я думаю, завдало величезної шкоди всій китайській нації.
У контролі КПК над умами саме незбагненне — це контроль над віруваннями людей. Китай — єдина країна в світі, в чий уряд включений комітет із релігій. Цей комітет наглядає над усіма релігійними рухами. Віруючим дозволяється молитися лише в санкціонованих церквах та храмах, за якими наглядає держава. Будь-яка релігійна організація, яку компартія Китаю знаходить важко контрольованою, зазнає корінного знищення. Кривава розправа над Фалуньгун є наочним прикладом.
Батьківський авторитаризм глибоко вкорінений у культурі Китаю. Китайське слово, що позначає країну або державу, складається з двох ієрогліфів: «го» і «цзя», що відповідно означають країну і родину. Країна управляється як сім’я, де правителі є батьками, а люди — дітьми. Оскільки «батько знає краще», володарі приймають рішення за людей, вони навіть вирішують, скільки дітей сім’я може мати. У людей немає громадянських прав, немає свободи слова і зборів, і їх участь у громадських справах суворо контролюється.
З іншого боку, як дбайливі батьки, добрі правителі повинні стежити, щоб люди були нагодовані, одягнені і мали дах над головою. І тільки постійні зусилля полегшити долю народу і величезна робота на благо суспільства могли би послужити виправданням такої авторитарності.
Проблема в тому, що правителі не є, насправді, батьками людей. Отже, вони не будуть по-справжньому зацікавлені в добробуті народу, тоді як справжні батьки зазвичай піклуються про добробут своїх дітей. Замість цього, утримуючи в своїх руках необмежену владу, майже всі правителі Китаю були корумповані і обирали свій народ, накопичуючи багатство для своїх власних родин.
Чиновники накопичують багатства, народ перебуває в злиднях
Партійні чиновники встановили новий рекорд в накопиченні їх особистих станів за рахунок народу. Дослідження, проведені китайськими дослідниками два роки тому, показують, що дохід чиновників компартії Китаю в 8—25 разів більше, ніж дохід міських жителів, і в 25—85 разів більше, ніж дохід сільського населення. Серед 3200 мільйонерів континентального Китаю, чий особистий рахунок перевищує 100 мільйонів юанів (14,6 мільйонів доларів США), 2932 або 90% є дітьми чиновників вищого ешелону влади. У той час як доходи від 400 до 500 мільйонів китайських селян, майже 35% населення, що не досягають прожиткового мінімуму, становлять менше двох доларів на день.
Компартія Китаю відмовилася від своїх комуністичних ідеалів громадського майна і рівного розподілу народного надбання і продовжує глумитися над загальними цінностями: демократією, правами людини та законом. Вона керується в своїх діях грубою формою соціального дарвінізму.
Соціальний дарвінізм дуже вплинув на китайську інтелігенцію на початку 20 століття. Це використовувалося для того, щоб пояснити, чому сили Заходу могли підкорювати інші країни (як, наприклад, Китай), і в той же час це було закликом до китайського народу зробити все можливе, щоб зміцнити свою країну, щоб вижити і процвітати.
«Убий, або уб’ють тебе»
Те, що Китай пережив на початку 20 століття, призвело до національної згоди в необхідності жорстокого змагання, щоб отримати економічну і військову силу. Кожну китайську дитину вчили повчанням Мао Цзедуна «Якщо ти відстаєш, тебе поб’ють», і з цього випливало, що тебе побили, тому що ти слабкий і непридатний і, отже, сам винен.
І навпаки, якщо ти сильний і владний, ти можеш законно побити інших. Мао також навчав своїх послідовників, що в протистоянні з ворогами ти повинен вбивати, або вб’ють тебе. Компартія Китаю грає тільки в безпрограшні ігри. Ден Сяопін наставляв в дусі соціального дарвінізму, що розвиток економіки є першорядним. Це означає, що треба розвивати економіку будь-якою ціною, навіть якщо це призведе до величезного розриву між бідними і багатими і до необоротного погіршення навколишнього середовища.
Сьогодні соціальний дарвінізм змішаний з популярним націоналізмом, заснованим на вірі в те, що виживає сильніший, і годує домагання зайняти місце США, як домінуючої сили, спочатку в Азії, а потім в усьому світі. Націоналізм все більше і більше використовується, щоб заповнити вакуум, що виник через відмову компартії Китаю від комуністичної ідеології.
Рос Терріл, провідний австралійський синолог, сказав: «Мовчазно визнаючи слабкість своєї системи вірувань, партійна держава для того, щоб запобігти своєму кінцю, одягла кричущу маску націоналізму» (З книги «Нова китайська імперія»). Зараз патріотизм вважається найвищою чеснотою у мові, що використовує компартія Китаю. 200 років тому Самюель Джонсон сказав: «Патріотизм — останній притулок негідників». Як це вірно!
Автор професор Лі Дун, китайський академік, викладав в університетах Китаю, Англії, США і Нової Зеландії.
