Blog

Кінофестиваль документальних фільмів «Південна хмара», запланований з 6 по 12 квітня 2007 року в Китаї, був заборонений китайською компартією (КПК). Як повідомляється, один із документальних фільмів під назвою «Хоча я помер», який торкнувся теми «Великої культурної революції», був головною причиною заборони.

#img_left#Фільм «Хоча я помер» розповідає про перші випадки вбивств учнями середньої школи своїх вчителів під час хаосу «Великої культурної революції».

5 серпня 1968 року головний герой фільму, заступник директора жіночої середньої школи при пекінському педагогічному університеті, вчителька Бян Джунйюн, була вбита в школі. Про це у фільмі розповідає її чоловік і режисер Бян Джунйюн. У цій школі вчилося багато дітей вищих чиновників КПК, у тому числі й дочка Ден Сяопіна, яка була однією з лідерів Хунвейбіна.

Режисер фільму відзначив, що «протягом 40 років я ніс цей хрест і тепер повинен розкрити дійсну картину. З болем у душі я знімав старим фотоапаратом події того часу. Скривавлений одяг, кал на одязі, розбитий годинник, що зупинився о 3 годині 40 хвилин, листи, настінні оголошення і т.д.».

Цей фільм мав усі шанси стати кращим, проте організатори кінофестивалю отримали заборону згори. Вони навіть відмовилися повідомити, яке саме відомство віддало наказ, сказали тільки, що заборона була у вигляді: «відкласти на невизначений час».

Китайський письменник Йюідіє прокоментував цей випадок сказавши, що хоча документальний фільм розповідає про давні події, все одно він був заборонений властями, з чого видно, наскільки сильно боїться КПК істини.

«Якщо вони дозволять китайцям розкрити справжню історію компартії, то законність її правління відразу ж буде поставлена під сумнів, що викличе тим самим опір народу», – сказав Йюідіє.

Версія китайською

Найвищий чоловік у світі Бао Сішунь з Внутрішньої Монголії (Китай), нарешті, знайшов собі супутницю життя.

#img_left#Кілька днів тому Бао одружився на Сіа Шуцзянь, з якою він познайомився після Китайського Нового року.

Між ними існує не тільки явна різниця у рості, але й істотна різниця у віці.

Оскільки Бао такий високий, йому було важко знайти дружину і він залишався самотнім аж до п’ятого десятка. Але його холостяцькі дні закінчилися. Його наречена народилася в 1979 році, її зріст 1,68 метра.

Навіть попри те, що Сіа досить висока для жінки за китайськими стандартами, поряд з гігантом Бао вона виглядає боязкою і милою.

 

Бао Сішунь пастух з Веньют Банер, міста Чифенг у Внутрішній Монголії, народився у 1951 році.

За вражаючий зріст – 2,36 метра, в 2005 році Бао був занесений до Книги рекордів Гіннеса як найвища людина в світі.

Як не дивно, п’ять братів і сестер Бао – всі нормального зросту, і  Бао  в дитинстві   був звичайною дитиною. Проте, з невідомих причин, коли Бао виповнилося 15, він відчув неймовірний стрибок у рості, який збільшився до 1,89 метра, а до 20 років його зріст склав 2,1 метра.

Версія англійською

Усім відомо, що комуністична партія Китаю (КПК) любить робити все по-своєму, вона добилася контролю над усіма аспектами життя китайського народу шляхом ганебного правління. Більше того, одкровення перебіжчиків із Китаю таких, як колишній високопоставлений дипломат Чень Юнлінь і колишній офіцер державної безпеки Хао Фенцзюнь, підтвердили той факт, що Пекін також намагається контролювати мільйони етнічних китайців у всьому світі, незважаючи на те, що вони, можливо, народилися не в Китаї, і є громадянами іншої країни.

#img_left#Будучи, як і раніше незадоволеною своїми стандартними спробами нав’язати світові фальшиву «Серединну державу», КПК удалася до ще нижчих інтриг. Останні декілька років вона намагається контролювати розважальні заходи, які проходять по всьому світу.

Щороку, починаючи з 2004, Телебачення Нова династія Тан (НДТТВ) організовує свою знамениту Новорічну виставу традиційної китайської музики й танців. Виступи проходять на провідних сценах, таких як Радіо Сіті Мюзик-хол, концерт також транслюється по всьому світу через супутники. Раніше, як правило, передачі велися китайською мовою, але в даний час зросла кількість програм англійською.

Щороку при підготовці до цього концерту виникають проблеми через відмову спонсорів фінансувати виставу, а також проблеми пов’язані з тим, що публічні особи піддаються нападкам, через своє бажання надіслати схвальне повідомлення або просто відвідати виставу. Не важко здогадатися, хто стоїть за всім цим. Коли китайські дипломати дізналися, що спектакль, присвячений китайському Новому 2007 рокові, проходитиме по всій Австралії, вони відразу ж почали відправляти листи політикам, щоб спробувати переконати їх у тому, що це шоу не є «культурним заходом», і відрадити їх від відвідин чи відправки листа в підтримку вистави. Бізнесмени, які хочуть стати спонсорами концерту, також стають мішенню для нападок. Проте найбільш вражаючим випадком є відміна спектаклю в Південній Кореї, на яку Пекін чинив такий сильний тиск, що обдурені політики Сеула піддалися брехні, і сприяли забороні вистави.

Подібні дії китайських дипломатів навряд чи відповідають Віденській конвенції, яка визначає рамки діяльності дипломатів. У ній ясно сказано, що їм не слід втручатися у внутрішні справи країни, у якій вони є гостями. Крім того, інструкція КПК від 16 грудня 2003 року демонструє їхнє ставлення до концертів НДТТВ:

«…керівництво центрального уряду наказало протидіяти їм будь-якими можливими методами. Якщо ж це неможливо, ми повинні стримувати, і зменшувати до мінімуму їхній вплив, щоб не дати їм зашкодити нашому концертові, присвяченому «Фестивалю весни».

До цього документа був прикріплений коментар із наказом: «Від бюро віщання й телебачення… потрібна беззаперечна покора наказові центрального уряду… Персоналові вашої організації забороняється давати інтерв’ю; нашим делегатам, які відвідують інші країни, забороняється дивитися подібні вистави…»

Проте від цих концертів отримують задоволення не тільки люди китайського походження: аудиторію складають люди всіх рас, віросповідань і кольорів шкіри. Отже, фактично КПК, починаючи із грудня 2003 року, намагається контролювати наші розважальні заходи, точно так, як вона контролює все в самому Китаї.

Неприпустимо, щоб тоталітарний уряд намагався вказувати, на який розважальний захід нам витрачати наші гроші. Кажучи відверто, якщо ми хочемо познайомитися з китайською культурою, тоді нам потрібний справжній продукт, а не якась підробка, створена політичною партією, яка витратила півстоліття для знищення цієї культури. НДТТВ відома в усьому світі своєю підтримкою прав людини, і я щиро сподіваюся, що, принаймні, одна частина концерту, присвяченого китайському Новому 2007 рокові, підтвердить боротьбу за основні свободи в континентальному Китаї. Це те, що я найсильніше вітатиму.

Денис Чарльтон. Велика Епоха

Знайомство з одним із прихованих скарбів Карибського моря

"У світі, де, здається, усі хочуть отримувати від життя якнайбільше, існує місце, яке я люблю понад усе, – курорт "Biras Creek". У цьому місці мені подобається «відсутність». Так, саме відсутність. І тут її багато. "Тут відсутні дратівливі фактори, відсутні великі скупчення людей, відсутній транспорт, відсутні вуличні торговці, які чіпляються до вас зі своїми товарами й відсутня комерція", – говорить Сара Воттс, менеджер із продовольства на курорті "Biras Creek". І я не можу з нею не погодитися. Це райське місце. Проте цей курорт став одним з "10 кращих курортів Карибського моря", вигравши в 2005 році приз туристичних симпатій TripAdvisor, зовсім не за «відсутність». Що ж у ньому такого особливого?

#img_center_nostream#

Нарис про самотність

Курорт "Biras Creek" простягнувся на 140 акрів уздовж узбережжя британського вергінського острова Горда з населенням усього лише 5 тисяч чоловік. Ви можете дістатися до нього на човні від острова Тортола (найпростіше із Сан Юана або Св. Томаса). Шлях від Тортоли займе близько півгодини, і кожен метр на моточовні в бік острова Горда наблизить вас до самоти, і відпочинку. Діставшись до курорту й опинившись у своїй кімнаті із краєвидом на океан, єдине бажання в той момент – прилягти на балконі й послухати. Солодке повітря сповнене шелестом хвиль, що розбиваються об берег, немов, відбиваючи фанфари на честь вашого приїзду. Домішується сюди й какофонія цикад, які своїм щебетанням теж змагаються за вашу увагу. Складно вибрати, що ж все-таки слухати? Гм, океанський прибій або симфонію цикад? Вибір непростий. Отже, просто дозвольте теплому бризові овіювати ваше тіло, і трохи подрімайте. Практично кожен, хто вперше приїжджає в це місце, відразу ж засинає.

#img_center_nostream#

Коли ви, нарешті, прокинетеся, звичайно, без поспіху можете прийняти освіжаючий душ. Він установлений прямо в саду – прекрасний спосіб відчути себе ближче до природи й помитися одночасно. Він навіть може вміщати двох чоловік. Жіночий журнал для наречених високо оцінив як душ, так і сам курорт. "Простий шик – от так можна описати курорт "Biras Creek", один із найромантичніших куточків у Карибському морі (тільки уявіть собі душ у саду на двох)… для пар, які прагнуть до усамітнення й спокійного проведення часу".

Переходимо до дій

А спокійне проведення часу – це те, що тут вистачає з надлишком. Проте, якщо ви любитель активного відпочинку, то його теж тут вистачає. Вибір за вами. "Він може бути спокійним, якщо ви захочете, і може бути активним, якщо на те буде ваша воля", – повідали Даррен і Марша з Нью-Йорка, котрі проводили на острові свій медовий місяць. Активний відпочинок це перш за все заняття водними видами спорту чи відвідини «Іспанського містечка» покинутими мідними шахтами. Ви можете зробити зупинку у відомих вимитих у граніті водою «Ваннах», з водоспадами солоної води та безліччю строкатих рибок. Насправді, «Ванни» – найголовніша туристична пам’ятка острова. Можна також помилуватися заходом сонця з палуби яхти "Biras". Просто насолоджуйтесь пейзажами сонця, що заходить за горизонт, лежачи на палубі, тоді як інші управляють штурвалом – відтінки неба настільки видовищні, що їх не можна пропустити! Якщо ж ви обожнюєте яхти, але не вмієте ними керувати, подумайте про те, щоб відправитися в Морський тур, який триває п’ять ночей на курорті "Biras Creek" і дві ночі, – на борту яхти, де буде все, що вам буде потрібно: капітан, кухар, їжа й напої. Коли хтось веде яхту – саме час розслабитися.

#img_center_nostream#

Підводне плавання – це, без сумніву, найкращий спосіб розслабитися, і дослідити морські глибини. На курорті є можливість замовити підводний тур на пів дня. Човен відвезе вас до острова Некер, який належить серові Річарду Брансону. Ходити по самому острову не дозволяється (хіба що ви візьмете його напрокат на день або на місяць за декілька тисяч доларів), але в будь-якому випадку, приємно усвідомлювати, що сер Річард і його друзі плавають у тих же безпечних водах, що й ви. Кришталево чиста вода дозволяє добре розгледіти коралові рифи й різноколірних рибок. Звичайно, отриманий досвід підводного плавання виявиться найкращим: вам більше ніде не знайти такої чистої й синьої води, яка так і вабить вас у свої глибини. Якщо інші жителі готелю здаються вам порушниками вашого усамітнення, то можна відправитися на один із пустинних пляжів, яких навколо острова, – цілий достаток.

Як альтернатива, можна найняти китобійне судно, що причалило біля пляжу, і відправитися в будь-яке місце, яки ви вкажете на карті. Одним із популярних місць є бар Sandbox, де ви можете випити й поспостерігати за іншими шукачами морських пригод. Для новачків у підводному спорті проводяться спеціальні уроки плавання з аквалангом у басейні. Якщо після цього ви відчуєте себе впевненіше, то ввечері зможете відправитися в підводне плавання у відкритий океан – хороший спосіб уперше зайнятися цим видом спорту. На острові ви також зможете зайнятися віндсерфінгом, гонками на каяках і пішохідним туризмом – вас просто зачарує краєвид із вершини пагорба, так що не забудьте фотоапарат!

Не забудьте розслабитися… Знову й знову

Якщо комусь здасться, що такий відпочинок дуже нагадує "роботу" і він захоче максимально розслабитися, на острові пропонуються СПА послуги всіх видів. Що можна додати? Вибір процедур вражаючий: спочатку скраб із морської води, потім обгортання тіла, після цього розслаблюючий масаж, а потім масаж гарячими каменями – зволожуюче розпарювання шкіри від базальтових каменів приведе вас у стан "вареної локшини". Найскладніше завдання в цьому випадку – це вибрати процедуру, щоб максимально себе побалувати, і професійні масажисти будуть раді вам допомогти.

#img_center_nostream#

До речі, про поради. Оскільки ви перебуваєте в тропіках, тут не здивуються, якщо ви поцікавитеся дикою фауною. Хоча сильно хвилюватися не потрібно – у цій розміреній атмосфері острова ви не зустрінете багато диких життів (як тварин, так і людей). Усе, на що ви зможете натрапити, це ігуана, яка зрідка перетинає дорогу. Не бійтеся, усі тварини тут – вегетаріанці й вас не чіпатимуть. Більше того, вони дуже сором’язливі й, найвірогідніше, намагатимуться якнайшвидше втекти й сховатися від цікавих очей, якщо вам захочеться роздивитися їх ближче. Якщо ж вони втечуть, не засмучуйтесь. У вас буде прекрасна можливість познайомитися з дикою природою біля затоки, яка кишить пеліканами.

Ці птахи так заклопотані ловлею риби, що їм абсолютно байдуже, спостерігає хтось за ними чи ні. Вони будуть раді прийняти участь у шоу у своїй неквапливій манері, схожій на головну особливість цього курорту. Щодо трапези людей, то на це шоу варто подивитися. Усе включено у вартість кімнати, тому кожен вечір вам приноситимуть просто розкішну вечерю. Неперевершений краєвид із вікна ресторану теж не розчарує. Вечеря при свічках украй романтична. Не дивно, що так багато пар проводять свій медовий місяць саме тут. Одружитися тут теж можна – місцеві вимоги мінімальні.

Найперше, на що ви відразу звернете увагу після приїзду, – це відсутність машин, хоча засоби для пересування тут все-таки є. Островом пересуваються на велосипедах, які можна сміливо залишати без нагляду, – номер вашої кімнати вказаний із тильного боку номерного знаку, тому втратити велосипед нестрашно. Проте на цей курорт у мене все-таки є одна скарга (навіть у раю повинен бути хоч один недолік, чи не так?). Тут практично немає дороговказів, тому, коли ви думаєте, що їдете в кафе Fat Virgin, ви натомість опиняєтесь на пляжі – в абсолютно іншому місці.

Як тільки ви влаштуєтеся, то захочете піти на пляж… спробувати соковите барбекю, яке готується там тричі в тиждень. Ви, можливо, навіть захочете піти перекусити в знамените кафе Fat Virgin, характерною рисою якого є Інтернет (це для тих, хто просто не може жити без електронної пошти). І якщо цей серфінг (нехай навіть у кіберпросторі) здасться вам дуже виснажливим, ви можете просто відкинути всі свої турботи, і відправитися в місце, яке важко покинути, – пляж із білим піском. Ось де починається справжнісінький відпочинок на острові. Дихайте глибше: важке повітря сповнене ароматами китайської троянди, олеандра й кактуса – місцевої рослинності острова.

#img_center_nostream#

Секрет, про який важко не сказати

Острів у довжину сягає всього лише вісім миль і дві – у ширину. Уважається, що близько 15 тисяч років назад, під час останнього льодовикового періоду, острів сполучався з Пуерто Ріко й Віргінськими островам США. На щастя, зустріч, яку вам улаштують на курорті, буде далека від крижаної. Насправді, відомий як "Затишний куточок для щасливчиків", курорт "Biras Creek" – це секрет, який не розкривався дуже довго. Тссссссссс, тільки не говоріть, що це ми розповіли вам про це. Хто б міг подумати, що у світі, де всі хочуть отримати все, можна ще настільки очистити свої свідомість, тіло й душу, наповнити себе енергією й так розслабитися?

Шейла О‘Коннор. Спеціально для Великої Епохи

Спочатку відвідали старий монастир, якому понад 1000 років із старими розписами, кладкою, стародавніми колонами, а потім Долину смерті.

Сьомий день

Зранку малював портрет господаря готелю. Пройшло на ура!

Їдемо далі.  На шляху – місто Таотін. На в’їзді відвідуємо абсолютно офіційно великий монастир. Тут будівництво йде на повну силу, центральний храм, ніби палац з’їздів. Входимо. Всередині багато ченців, напевно, семінар якийсь, слухання трактатів або обговорення філософських проблем. Коли дізнаються, що ми росіяни, посміхаються, кланяються і дозволяють зйомки. Ченці виглядають втомленими. Відчувається, що працювали.

З Тяотіна виїхали розслаблені. Дорогою на буддійському ритуальному місці піднімаю із землі декілька кольорових гірлянд, про що потім пошкодую.

Далі вискакуємо на плато 5000 метрів. І знаходимо там фантастичне село. Здається, що потрапили в натуральну копію  первісного ладу. Тиша. Вуха закладені. З хатин, складених із плоского каменя і кизяку, нарізаного як цеглина, в’ється дим. Опалюються будинки по-чорному. Все навколо – огорожі для випасу ягнят, надвірні споруди, самі будинки – темного кольору, оскільки основний матеріал – послід вівцебиків і овець.

Я броджу як зачарований, поволі і в повній нірвані від побаченої архаїки. Іноді з хатин виходять тибетці, китайської не знають абсолютно. Цілковитий мовний вакуум. Вони дозволяють себе фотографувати, посміхаються. Але найголовніше – це синє небо і реактивне сонце, внаслідок чого плавляться мізки, хочеться сісти і нікуди не рухатися. Я відмітив, що на такій висоті час зупиняється і стан «соматі» – цілком нормальний.

Цілу годину насолоджувалися первозданністю людською. Виїжджати не хотілося. Але наші китайці нервують. Вирушаємо вниз. Під’їжджаємо до гігантських воріт. За ними починається національний парк гір, озер і снігових верхів’їв. Квиток на одну людину 158 юанів. Купуємо і різко вгору. Дорога в’ється найхитромудрішим чином. Забираємося на висоту 4500. Полотно дороги дуже доглянуте, парк все-таки. За одним із поворотів – гори: білосніжні, вертикальні. Хмари на вершинах клубочаться, внизу – кедри і вікові модрини. А вгорі  – три виблискуючих вершини-красуні. Божественно прекрасні і недоступні. Висота – 6240.

#img_gallery#

В одній з долин – поселення, де ми зупиняємося. Тут туризм кінний. У перший день від коней відмовляємося, йдемо в гірський монастир пішки. Назустріч натовпи кінних туристів. Всі китайці кричать: «Hello!»; потім зустріли білих. Поговорили. Виявилось, ізраїльтяни. Вони в цілковитому захваті від побаченого.

Піднімаємося. Навколо красива ущелина, гірська річка, стежка, могутні модрини і величезна кількість складених з білого каменя пірамід заввишки від одного до двадцяти метрів. Всі вони обкладені плоскими каменями з висіченою в’яззю тибетською мовою. Можливо, це залишки храмових стін від старих монастирів.

Народність, що живе в цій долині, разюче відрізняється від тієї, яку ми бачили раніше. Постаті людей сухорляві, обличчя смугляві; скули, вуха, носи тонкі в нитку; витончена хода і поступ. Горами ходять століттями, тому ні грама зайвого навіть в обличчях. Кінні екскурсії для туристів, якими займаються всі, – від малого до великого, – це, мабуть, основне джерело їхнього доходу.

 

Наш Уді втомився і взяв-таки коня, а ми із задоволенням крокуємо після шести днів сидіння в машині. Хвойне повітря п’янить, дзвіночки дзвенять, ми наполегливо йдемо.

Дорогою багато знімаємо, а коли пришли в монастир, то виявилось, що місця у фотоапараті вже немає. Прошу нашого друга скинути все в комп’ютер, але тут знову проблеми. Комп’ютер не працює, 2000 фотографій пропали! Китаєць пояснює це просто: не можна було брати гірлянди святих намолених місць. Спускаємося в мовчанні, я відчуваю себе винним. Але на нашу велику радість, в готелі все працює нормально, фотографії зберігаємо на диски, я хрещуся, Уді молиться всім китайським богам. Я ж обіцяю купити нові гірлянди і примотати на найближчому молитовному місці.

Восьмий день

З ранку йдемо в гори на конях.  Чомусь щодня сняться сни про родичів, друзів, про тих, хто залишив слід у моїй душі. Сьогодні снилася мама. Мене попереджали, що в горах буде багато снів.

Кульмінаційним моментом нашої подорожі стало сніжне плато з трьома озерами на висоті 5800 метрів і ми досягли вищої точки естетичної насолоди і вищого ступеня втоми.

Я і провідники вирушаємо в дорогу пішки, а Лариса і Уді – на конях. Піднімаємося  години дві з половиною через казковий, такий берендеєвський  листяний ліс. Все в ньому покрите темною таємницею…. Тут глухо звучать дзвіночки, з дерев тут і там звисають якісь патли, терпко пахне перегноєм, шумить гірська річка, уздовж якої йдемо весь день.

На плато залишаємо коней і дівчину-поводиря, далі йдемо пішки. Цей підйом найважчий зі всіх. Навколо нас квітучі луги, повні вівцебиків; прекрасні вершини, наскільки вистачає ока. За малюнком, фактурою, освітленням – така різноманітність, що просто дух захоплює.

Стежка круто піднімається вгору. Тут і починається найважче. Кисню не вистачає, доводиться зупинятися кожні 10-15 хвилин, щоб привести в норму дихання і впоратися із запамороченням. У руках і ногах відчуваємо слабкість. Рухи стають сповільненими, але ми наполегливі. А навколо панує довершена краса. Ось зліва від нас стоїть, вся в снігу, гора. Висота 6240. З-під шапки-снігу ллється волосся-водопад.

Сонце десь збоку, тому рельєф дуже активний. П’ять загострених вершин, і найвища постійно обдувається вітром, тому  з одного боку піку – жорстка лінія, а з іншої – кошлатий край. Іноді весь цей пейзаж вкривають, як ковдрою, хмари. Вертикалі гір дуже круті, такого я ще ніде не бачив. Думаю, що для альпіністів вони недоступні. Хоча Уді говорить, що  іноді на них сходять суперпрофесіонали.

Піднімаємося на гірське мляве плато. Знову гори, знову ущелина, знову річка. Все ті ж зупинки з переведенням подиху.

І ось показалося перше озеро. Відстань до нього здається близькою, але йдемо довго, тут все дуже оманливе: гори! На березі озера просто впали! Лежали близько години, відпочивали. Нас оточувала довершена, кришталева і холодна краса. Куди не поглянеш – сніги, скельні породи, живописні за кольором, і водопади. Звуки приглушені. Навколо – застигла вічність. Озеро – блакить. У ньому відбиваються навколишні вершини. Я бреду вздовж берега і не можу намилуватися ракурсами. Знімаю і знімаю…. Звідси як завжди не хочеться нікуди йти. Від браку кисню на мене навалюється благодать.

Повертаюся до своїх. Лежать! Радимося і вирішуємо йти далі, до наступного озера. Нам належить узяти невелику гряду. Це складно! Зупиняємося кожні 5 хвилин – сил немає зовсім. Навіть провідник втомився. Перше озеро зверху здається абсолютно круглим, колір – пронизливо смарагдовий. Внизу – друге озеро більшого розміру. А з трьох боків – прямовисні гори, вершини в хмарах, їх не видно. І ось дісталися до гряди. Час від часу долинають звуки, схожі на постріли. Це падають камені в горах. Я і Уді над силу спускаємося познімати озеро з берега. Він назвав його своїм ім’ям. Не шкода! Подарунок! І взагалі від безсилля істеричний сміх з кожного приводу. До третього озера вирішили не спускатися.

Пік підкорено. Йдемо додому.

Вниз іти легко, але тут інша проблема: від пониження тиску починає сильно боліти голова. Як боротися з цим – не знаємо.  Горець із цього приводу мовчить. Може, йому й нормально.

У долині нас відчитують за довгу відсутність. Після короткої перерви всі сідають на коней, а я бреду слідом у напівдрімоті. Але все-таки встигаю відзначати ефекти вечірнього сонця, дещо знімаю.

В джипі тепло, прощаємося з провідниками, цілую дівчину – гірську лань, сідаємо в машину і знову в дорогу.

В дорозі нас застає ніч і град. Вівцебики стоять вздовж дороги, немов привиди, привернуті світлом фар машин, що проїжджають мимо. Ще один спуск – і ми в готелі.  Закінчився найкращий день нашої подорожі.

Дев’ятий день

День пройшов в дорозі, без особливих пригод. Висота коливалася від 4000 до 4500, тому їхали напівсонні, насолоджуючись тундрою, кам’янистими пейзажами, високим небом. Знову тисячні стада вівцебиків, коней і овець. Діти біля узбіч махають руками.

Обідаємо в красивому містечку Ядян. Стоїть він на крутій горі, внизу в’ється річка, мости, акведуки, тунелі. І знову дорога, тундра, стада, пастухи, величезні валуни, буддійські гірлянди.

Ночуємо в придорожньому готелі. На завтра запланований великий ривок від основної траси вбік, де ми проведемо дві доби. Там на нас чекають нові вершини і нові пригоди.

Десятий день

Сьогодні пережили велике потрясіння від побаченого. Спочатку відвідали старий монастир, якому понад 1000 років із старими розписами, кладкою, стародавніми колонами, а потім Долину смерті. Саме тут відбувається здійснюваний ченцями стародавній ритуал. Називається він «Небесна смерть». Свідками цього дійства нам стати не випало, оскільки цього дня ніхто не помер. Але весь день ходили під враженням від проглянутого відео.

Суть ритуалу в наступному: померлу людину на спеціальному кам’яному столі розчленовують під звуки молитов і голосіння родичів. На кривавий похоронний бенкет з навколишніх гір злітаються сотні грифів, які поїдають тіло без залишку. Тибетці вірять, що разом з птахами душа померлого швидше потрапить на небо. Відбувається це практично щодня протягом 6 століть. Ось можливо тут і задумаєшся про тлінність буття, душу, віру, традиції? Проте більше містики, простоти і правди в тому, що робиться, я не бачив ніколи.

Потім знову довго бродили монастирем, дуже затишним і умиротвореним. Гамма кольрів – чорно – біла.

Один із ченців запросив нас у свою келію. Кімната порожня, тільки пара книг. Побут найпростіший. Сам чернець дуже привітний, робимо фото і прощаємося.

Йдучи з монастиря, фотографуємося з дітьми із найближчого села. Дітвора кумедна, з обпаленими щоками, милими усмішками і цікавими поглядами.

В одній з долин обідаємо по-похідному – гріємо їжу на примусі на очах у здивованих тибетців. Вони з непідробленим інтересом нас роздивляються, а потім усаджуються буквально в півметрі і спостерігають, як ми їмо. Доводиться їсти,  опустивши очі. Коли  піднімаємо погляд – фиркаємо, нам смішно!

Увечері заїжджаємо до місцевих лісорубів у високу тайгу. Беремо там коней і йдемо під дощем, що почався, до гірського озера. Коні йдуть легко, вони звичні до крутих підйомів. Провідники завернулися в попони, ззаду – вилиті індійці. На висоті 4320 м залишаємо коней і йдемо пішки. Пройти тут може тільки людина, оскільки доводиться просто продиратися крізь чагарники і восьмиметрові кущі. Дощ все посилюється. Сильно промокли. Ось, нарешті, і озеро. Чи то від дощу, чи то від глибини воно виглядає чорним і загадковим.

Вниз на конях йти складніше, ніж вгору. Міняємо коней на джип і їдемо в місто Тілюм (9 драконів). Готель тут цілком європейський. Постійна зміна готелів нагадує мені роман Е. Ремарка «Тріумфальна арка»: ніхто нікому не заважає і ніхто нікому не зобов’язаний.

Одинадцятий день

Починає накопичуватися втома. Багато побачено і пережито, і все в швидкісному режимі. Встаємо тепер не о шостій, а пізніше. Водій наш чи то відчуває це, чи то сам втомився, тому нас не підганяє.

Узяли квитки до Харбіна, а потім вирушили до гірського плато. До обіду йшов дощ. Навколо нас – гори з клаптями туману, погода як далекосхідна, тому насолоджувався пейзажем, згадуючи батьківщину.

Після обіду йдемо на озеро У Сю Гань. Воно величезне, в ньому багато риби. З протилежного боку відкривається чдова гребінчаста панорама гір. Заглиблюємося в ліс. На гілках дерев тонкими патлами прямо до землі висить мох, скрізь тиша, вологість і товстий бамбук. Стежкою йдемо в гори. Навколо – первозданність. Чути шум води, це водопад. Підходимо. У нього декілька рукавів і декілька каскадів. Все дуже видовищне. Стежка поступово стає більш непролазною. Виявляємо сліди ведмедя і відразу ж розгортаємося назад.

Вийшовши з лісу, знімаю місцевих аборигенів. Уді з провідником пішли вперед, але я дорогу знаю, тому спокійний. Повертаємося на базу.

Дванадцятий день

В останній день тягне на поезію. З вікна готелю під чашку кави добре спостерігати за життям вулиці. Довкола повно народу, кричать рознощики фруктів, закликальники, дзвонять велосипеди і гудуть таксі. Шумить китайський люд, живе своїм життям.

Після сніданку гуляємо єдиною вулицею, тому що з обох боків містечко стиснуте горами. Тут купуємо сувеніри і починаємо спуск з високогір’я.

Дорога прекрасна,  відмінно обладнана і доглянута. Позаду залишаються сніжні вершини. Ущелина, якою спускаємося, дуже живописна: скелі вертикальні, а вода в річці молочного кольору. Помітно збільшується кількість машин. Відчувається наближення великого міста. На всіх поворотах стоять великі круглі дзеркала. Цивілізація насувається неухильно! Трохи навіть скучили за нею.

І ось Кандін. Купуємо на гроші, що залишилися, сувеніри і знову в дорогу. Спускаємося все нижче. Висота на барометрі близько 2000 метрів. Ночуємо в готелі біля річки. Шум води заспокоює. На протилежному березі з’являється старий і абсолютно дивовижний палац знатного китайця. Пройти до нього можна тільки через висячий міст. Відвідини палацу залишаємо на потім.

Тринадцятий день

Виїжджаємо рано вранці. Наша мета – місто Ченду. Завтра літак. Дорога весь час вниз, спускаємося на висоту 700 – 800 метрів над рівнем моря. Дихається вільно й легко. Все більше відчувається наближення великого мегаполісу. Величезні банери. Промзона тягнеться декілька годин. У проміжках між зонами – товстенний бамбук, пальми;  кукурудза висаджена скрізь, навіть на плоских дахах.

У місті шукаємо готель дешевше. Знаходимо. Абсолютно дивовижне містечко в європейському дусі, але з китайським нальотом, де є притулок для іноземних студентів, що потратилися в дорозі, і мандрівників. Обстановка абсолютно демократична: бібліотека, вода, бар, Інтернет – все на повній довірі.

Інтер’єр простий: поручні – бамбук, старі меблі, китайські ліхтарі, витерті килимки, скрізь приколені записки від друзів. Ніхто нікому не заважає і не нав’язується. Між ніг постояльців снує маленьке порося і всіх веселить. Дивлячись на нього, всі посміхаються і намагаються його почухати. У дворі працює штучний водопад, люди відпочивають в шезлонгах, відходячи від денної духоти. Незвично багато рудих. Напевно, з Туманного Альбіону або Німеччини.

Недалеко рідкісний чайна-таун. Вулиці дуже характерної домашньої культури Китаю, де сплять, їдять, дивляться телевізор, відпочивають прямо на вулиці. Тут змішані запахи, покоління, торгівля, ремонт дороги, готування їжі. Я йду сам погуляти містом, набратися вражень. Йду до центру платановою алеєю, яку запам’ятав з вікон таксі. Вечір дуже задушливий, людей на вулиці тьма, зустрічається багато білих, негрів. Ченду – місто мандрівників. Це ворота до Лхасу і Тибету. Всі маршрути лежать через Ченду.

Місто величезне, набагато більше  від Харбіна. Хмарочоси, тисячі велорикш, машин, людей. Я люблю загубитися, потім, блукаючи, знайти за якимись знаками дорогу додому. Це моя гра з дитинства.

У сутінках набрів на художній салон. Господар, дізнавшись, що я художник, із задоволенням демонструє колекцію Гохуа, пригощає сигаретою. Він показує, я цокаю язиком. Але потім він починає писати ціну, я заперечливо хитаю головою. Його інтерес до мене пропадає.

Виходжу на вулицю в темряву. Нарешті, заблукав. Гра починається. У людей запитати нічого не можу, це і є найцікавіше.

У готель повернувся через 4 години. Там тиша, порося бігає, бар працює, шезлонги зайняті.

Завтра аеропорт і Харбін. Шкода, що все закінчується. Але попереду робота і нові плани.

До побачення, Тибет! Я до тебе ще повернуся!

Незвичайне хобі канадця Джорджа Коуроуніса не для боягузів: він полює за ураганами. Більше 10 років Коуроуніс знімав урагани, торнадо, пустинні мусони, грозу й піщані торнадо по всій Канаді й Сполучених Штатах.

#img_right#Він знімав у безпосередній близькості вихори торнадо в Оклахомі й вулкан Ерт Ель, розташований в низині Данакіль в Ефіопії, найгарячішому місці у світі. Він був тут як тут, коли ураган Катріна в 2005 році спустошив північну частину узбережжя Мексиканської затоки США.

Ці стихійні явища й досліди Коуроуніса під час зйомок, лягли в основу шестисерійного фільму, прем’єра якого відбулася 6 березня на канадському каналі OLN. Цей фільм «Бурхлива планета» розповідає про пригоди Коуроуніса, оскільки він і його колеги подорожують туди, де природа демонструє свій характер.

«Я вважаю себе певною мірою дослідником, і їду в ті місця, які вкрай нестабільні, туди, де ураган обрушується на місто, або вивергається вулкан», – говорить Коуроуніс, котрий у даний час працює над фільмом про сніжну лавину в горах Селкерк у Британській Колумбії.

Лісові пожежі є ще однією природною стихією, яка потрапляє в поле зору камери Коуроуніса. Йому вдалося відзняти для фільму несамовиті пожежі в різних частинах Північної Америки. У 2003 році він зафіксував великі пожежі в Келовна й у вересні минулого року в Тандер-Бей, під час найсильнішої за останні два десятиліття лісової пожежі в регіоні.

Разом із режисером і продюсером «Бурхливої планети» Пітером Роуе, Коуроуніс пролетів у вертольоті над величезним полум’ям, знімаючи пожежників, які з іншого вертольота поливали ліс желеподібним газоліном.

«Іноді вам доводиться боротися з вогнем за допомогою вогню, для цього створюється штучна контрольована пожежа. Полум’я, напевно, футів на 200 було вище за дерева. Було так жарко, що коли я забрав камеру, яка була розташована зовні, у вертоліт, до неї не можна було доторкнутися».

У першій серії «Бурхливої планети» Джордж відвідує Оклахома Сіті – столицю сумно відомої Алеї торнадо. За рік близько 1000 торнадо обрушилося на США, і багато з них у районі Алеї торнадо. «Град там може бути розміром із бейсбольні м’ячі, – говорить Коуроуніс, – украй небезпечним.

Коли йде такий великий град, ми намагаємося якнайшвидше знайти притулок, тому що він може пошкодити вашу машину й убити вас. На щастя, великий град не часте явище, він трапляється, можливо, один або двічі разів у рік».

Коуроуніс не кидається в ці урагани, не підготувавшись. Його «шторммобіль» оснащений радіозв’язком і датчиком атмосферного тиску з антеною на даху, приладами для вимірювання сили вітру, і температури повітря, комп’ютерною навігаційною системою, і метеорологічною картою радіолокації.

Поки ураган Катріна прокладав свій смертельний шлях до північної частини узбережжя Мексиканської затоки, Коуроуніс і його напарник, мисливець за ураганами Марк Робінсон, без зупинки їхали від Торонто до Галфпорту, штат Міссісіпі. Вони стежили за ураганом протягом кількох днів і знали, що той повинен був обрушитися на узбережжі Нового Орлеану.

Мисливці за ураганами відсиджувалися в багатоповерховому, армованому сталлю, бетонованому гаражі на набережній океану, яка виявилася однією з найбільш постраждалих областей. Коли потоки води почали підніматися вище рівня землі, вантажівку перемістили на декілька поверхів вище.

«Напередодні вночі ми не спали, тому що знали, наскільки сильним буде шторм, – говорить Коуроуніс. – Це, безумовно, був найсильніший ураган, який я коли-небудь переживав, і коли він, нарешті, наступного ранку, обрушився на берег, то, неначе міксер, усе збивав впродовж восьми годин – був сильний вітер, багато води й літаючих уламків».

Для його друга Робінсона охота за ураганами перетворилася на своєрідну терапію. Раніше він страждав від депресії, але після того, як почав стикатися із природою в найбільш диких її проявах, то виявив, що його депресія зникла. Він супроводжує Джорджа в багатьох його пригодах.

Коуроуніс говорить, що завжди планує дорогу для відступу, тому запасає детальні карти й глобальні системи навігації. У нього є правило: не має значення, наскільки захоплюючий ураган або наскільки чудовий шторм, якщо хто-небудь потребує допомоги, зйомку урагану припиняють.

Щоб зробити зйомку діючого вулкана Ерт Ель в Ефіопії, Коуроуніс повинен був подолати 25 кілометрів найжаркішої у світі пустелі. Після того, як він одягнув алюмінієвий термотривкий костюм, його опустили на мотузці на 20 метрів униз на вкриту кіркою поверхню озера лави. Коли він там ходив, вулканічне покриття проламалося в нього під ногами, і він почав тонути, що змусило трохи похвилюватися.

«Все відбувалося немов би на іншій планеті, було таким ворожим, – сказав Коуроуніс. – Наявність отруйного газу нагадує Венеру або Марс».

У всіх ризикованих ситуаціях він не втрачав самовладання, не покладався на щасливий збіг обставин і зберігав здорову повагу до могутності матінки-природи. «Я ризикую, але ризик прорахований», – говорить він.

Ось чому під час грози він робить більшість зйомок із вантажівки.

«У торнадо ви можете бачити напрям, у якому воно йтиме, і ви можете передбачити, що відбуватиметься. Але із грозою все відбувається настільки швидко, що ви не встигнете почути гуркіт грому від блискавки, яка вас уб’є», – відмітив Джордж.

Відзнятий Коуроунісом матеріал був показаний на багатьох телеканалах, і впродовж останніх декількох років автор зробив більше 65 виступів у новинах Північної Америки, які почали переймати його досвід.

Те, що почалося як хобі, тепер стало повноцінною роботою для пристрасного мисливця за ураганами. Він жартує, що коли кліматичні зміни підуть повним ходом, в екстремальних погодних явищах, якими він займається, не буде нестачі.

«Зараз, справді, хороший час для цього, тому що більше стало екстремальних погодних явищ. Підвищення розуміння й залучення людини до того, на що здатна матінка-природа, можливо, зможе дати людям можливість краще підготуватися до майбутнього», – додав Коуроуніс.

Версія англійською

Льотчик Ешлі Міллс любить свою роботу, хоча вона має й деякі складнощі, наприклад, не збити кенгуру підчас приземлення на злітно-посадочних смугах у різних куточках Австралії.

#img_left#«Коли приземляєшся вночі, конче необхідно постаратися не зачепити кенгуру, – говорить він. – Я одного разу збив кенгуру, приземляючись уночі в Кунабарабрані. Він вискочив із темряви, і я не зміг не зіштовхнутися з ним. На борту ніхто не був травмований, але кенгуру не так поталанило».

Міллс працює в Службі повітряних королівських лікарів (RFDS), дуже популярної в Австралії команди лікарів, яка займається наданням медичної допомоги віддаленим громадам на всьому великому австралійському континенті. Заснована в 1928 році у Квінсленді, ця служба щорічно надає допомогу 234 000 громадянам, пролітаючи близько 20 мільйонів кілометрів і приземляючись 160 разів на день. У своєму арсеналі служба має 50 літаків.

По всій Австралії, починаючи від жителів периферії, які потребували термінової допомоги до мандрівників із великих міст, що потрапили в складні ситуації у віддалених куточках країни, ходить безліч історій про друзів і близьких, котрих урятувала RFDS.

«Я ніколи не забуду чудову роботу Керрі-Лі Хасан, медсестри з RFDS і пілота, – говорить Філс Джонс із Хея в Новому Південному Уельсі, онука якого врятувала служба. – У грудні 2000 року в нашої невістки Джуліан почалися передчасні пологи, дитина не очікувалася ще протягом 14 тижнів».

Оскільки в госпіталі Хея в той час не було анестезіолога, педіатра й операційного залу, літак RFDS був єдиною надією доставити Джулліан до фахівців, поки дитина не народилася. У той час як літак летів у Хей із Гріффіта поспішав педіатр, що знаходився за 160 кілометрів, щоб подбати про Джулліан на її шляху в Королівську жіночу лікарню Мельбурна.

Літак прибув вчасно. «Едді народився вагою всього 995 грамів. Я впевнена, що без допомоги RFDS він би не вижив, – згадує місіс Джонс. – Я не знаю точно, скільки часу їм потрібно було, щоб добратися до Хея, але це було зовсім недовго. Вони просто чудо! Я з гордістю за будь-яких обставинах ношу мої значки й сережки з емблемою RFDS, які дають прекрасну можливість почати розмову про неї».

Інший колишній пацієнт RFDS, Ален Девіс із Віндзора в Новому Південному Уельсі, був доставлений на літаку в госпіталь Броукен Хілл після нещасного випадку. Він зіштовхнувся на мотоциклі зі страусом ему на необжитій місцевості поблизу Квінсленда. «Для того щоб дістатися місця пригоди, їм вистачило всього дві години, – говорить Ален. – Днями я стільки ж витратив, щоб дістатися з Віндзора в Еппінг на сіднейському транспорті».

Для людей, що працюють у RFDS, їхня професія є перспективною, і одночасно приносить гострі відчуття. «Це найкраща робота у світі, – говорить повітряна медсестра Дайана Камнік із Дуббо в Новому Південному Уельсі. – Щотижня трапляються незабутні моменти. Вигляд заходів сонця й світанків із повітря, безпечна доставка пацієнтів або поліпшення їхнього стану в порівнянні з тим, що було, до того як їх підібрали. Я тривалий час працювала в різних лікарнях, і мені захотілося змін. Тут ти ніколи не знаєш, хто стане твоїм наступним пацієнтом, і з якими труднощами доведеться мати справу – чи буде це стан хворого чи погодні умови, і в якому куточку країни ви пообідаєте наступного разу».

Оскільки повітряні лікарі мають важливе значення для необжитої місцевості Австралії, вони безсумнівно продовжать літати й у майбутньому. Однак той, хто знайомий із цією службою, знає про постійну нестачу коштів. Хоча Співдружність і уряд Австралії забезпечують фінансування, кошти на ремонт, обслуговування й устаткування також надходять і із громадських пожертвувань.

«Необхідно пояснити людям важливість нашої роботи, особливо тим, хто проживає в містах, – говорить Камнік. – Нам необхідна не тільки матеріальна підтримка на покупку нового обладнання, але й моральна. Приємно, коли знаєш, що служба й робота, яку ми виконуємо, цінується в суспільстві. Це допомагає рухатися далі».

Місіс Джонс намагається заохочувати людей робити пожертвування для RFDS. «Я впевнена, що якби не RFDS, то в нас не було б Едді, якому зараз 6 років. Він така чудесна дитина, – говорить вона. – Потрібно допомогти RFDS сьогодні, а не чекати, поки самим знадобитися їхня допомога. Інакше, у них може не бути можливості прилетіти, коли це вам буде необхідно».

Звиваючись, вулицями австралійського міста велично пропливає дракон Сунь Лун. Це проходить урочистий великодній парад у Бендіго.

#img_left#В історії Китаю дракон був відмітним знаком імператора і асоціювався з королівськими персонами, оскільки він хоча не має крил, може літати і вважається царем небес. Це символ благополуччя, який віщує щасливу долю.

Кожного Великодня, знаменитий дракон Сунь Лун прокидається від сну в Музеї золотого дракона. "Церемонія "Пробудження дракона" в Бендіго унікальна, і не проводиться більше ніде в світі", – сказав Ду Лугун, організатор церемоній для місцевого великоднього параду.

Леви, варта дракона, виконують церемонію пробудження з великим піднесенням. Танці левів під стукіт безлічі барабанів і шум фейєрверків тривають декілька годин, але Сунь Лун з’являється тільки наступного дня і бере участь у параді.

Шерлі Міллард, одна з місцевих мешканок говорить, що Сунь Лун "схожий на друга, він такий прекрасний, коли проходить крізь ворота (Китайського музею) для участі в Пасхальному параді – він  просто дивовижний".

Щоб розбудити в драконі життя необхідно 52 людини, які розгойдують строкату голову і звивають довге тіло, демонструючи його пишність, що зачарувала 90 000 глядачів, які прийшли у понеділок на парад.

Всього в Бендіго вісім китайських драконів, але Сунь Лун є найзнаменитішим і найдовшим імператорським драконом у світі. Аніта Джек, куратор музею "Золотого Дракона", каже: "Справжня мета участі китайців у фестивалі Бендіго з подальшим придбанням дракона полягала в зборі коштів для підтримки місцевої лікарні. Аж до сьогоднішнього дня це залишається доброчинним заходом".

За ці роки традиція брати участь у процесії з драконом об’єднала багато китайців, вони з друзями і родичами приїжджають сюди щороку, щоб допомогти нести дракона.

"Дракони Бендіго повинні залишитися тут, – говорить 82-річний Де Лугун, організатор процесії. – Сім’ї зберігали цю традицію впродовж багатьох поколінь. У мене є внуки, які виконують роль як левів, так і драконів".

Участь у параді з драконом – важливе нагадування китайському населенню про "золоту лихоманку" 50-х років XIX століття, яку пережили багато тисяч китайців, що приїхали в Бендіго. Проте фестиваль з драконами за ці 130 років створив щось важливіше – соціальний зв’язок між  китайцями та іншими австралійцями, які зустрічаються і впливають один на одного, надав відчуття єднання і зберіг старовинні китайські традиції.



Цікаві факти про Сунь Луна:

– Зроблений  з очерету, шовку і пап’є-маше;

– Його покривають 4500 лусок, 90 000 люстерок, 30 000 намистин;

– Його голова, яку несуть постійно міняючись шість чоловік, важить 29 кілограм;

– Виготовлений в майстерні Ло Он Кі, яка зберігає традиції виготовлення драконів, у Гонконзі.

Філіпа Реймент. Велика Епоха