Blog

Рожевий – безперечно дуже популярний колір серед жінок. Крім звичайних асортиментів одягу, життя й стилю, репортер Мішель Карлсон досліджує іншу сторону моди, де рожевий колір також є досить дорогоцінним.

#img_left#Коли акторка Дженіфер Лопес була заручена з актором Бенем Аффлеком, він подарував їй насичено рожевий сяючий діамант у 6,1 карата, придбаний у відомого в усьому світі майстра розкішних ювелірних виробів Harry Winston за 1,2 мільйони доларів. Це широко розрекламований факт спрямував до цього дорогоцінного каміню ще більшу увагу.

Рожеві діаманти, звісно, важко добуваються, тому вони трапляються саме в таких привілейованих колах, де можуть дозволити собі заплатити за таку раритетність. Вони користуються досить великим попитом і мають відповідну ціну. Через свою рідкість рожеві діаманти досить важко знайти в ювелірних магазинах.

Той самий критерій, що застосовується до білих діамантів, також застосовується й до різнобарвних, таким як рожеві камені, на яких ми зосереджуємо увагу в цій статті. Оцінювач дивиться на колір діаманта, огранювання, прозорість і вагу в каратах. Для білих діамантів перевага віддається прозорим або майже прозорим каменям, тоді як для різнобарвних діамантів, наприклад, для рожевого – чим більш яскравий колір – тим краще.

Найбільшим рожевим діамантом, що був оцінений Американським інститутом дорогоцінних каменів (GIA) як «фантастичний рожевий», є діамант «Steinmetz Pink». Знайдений в Африці, цей 59,60 каратний рожевий діамант був визначений «зовні бездоганним», з рідкісним ступенем чистоти, і компанії Steinmetz знадобилося приблизно 20 місяців для його огранювання. Рожевий діамант подібних розмірів є надзвичайно рідкісним, зазвичай знаходять значно менших розмірів.

Середній розмір рожевого діаманта, що продають на діамантових торгах, становить 1 карат. Такі спеціалізовані торги проводить Argyle Diamonds – головний світовий постачальник таких дорогоцінних каменів. Рожеві діаманти продаються на аукціоні окремо, потрапити на який можна тільки за запрошенням, і мають ціну у більш ніж 100 000 доларів за карат. Не всі рожеві діаманти будуть відібрані для торгів, а тільки найвитонченіші серед знайдених за весь період річного виробництва. Лише один з мільйона каратів, що здобули на рудниках компанії Argyle, підійде для продажу.

Рожеві діаманти компанії Argyle відомі інтенсивністю кольору й класифікуються залежно від різних відтінків. Вони розділені по категоріях на рожеві, багрянисто-рожеві, коричнювато-рожеві й рожеве шампанське. Камені оцінюються за їхньою насиченістю кольору.

GIA має 9 категорій градації рожевих діамантів – тьмяний, дуже світлий, світлий, фантазійний світлий, фантазійний, фантазійний темний, інтенсивні фантазійні, насичені фантазійні й фантазійні густі.

Вартість діаманта фантазійно-рожевого кольору може бути нижчою, ніж на діамант насиченого рожевого відтінку. При цьому, їх розмір, форма і чистота будуть однаковими, але ціна різна. Звісно, і інші фактори, такі, як вторинні відтінки, можуть також впливати на ціну.

Проте краса рожевих діамантів незаперечна. Люди говорять, що рідкісність робить річ особливою – це саме про них.

Мішель Карлсон. Велика Епоха

Немало людей люблять подорожувати і мріють про це. Але щоб кудись поїхати, треба накопичити чималу суму грошей. Так мрія і залишається мрією. Автостопщики знайшли вихід із такої ситуації. Для них подорожі автостопом є розвагою, необтяжливим способом весело і незвично провести час. А заодне і мрію перетворити на реальність.

#img_left#Своїм досвідом і правилами автостопа поділився Журавльов Микола Володимирович, продавцец-консультант в магазині стільникових телефонів. Різносторонньо розвинена молода людина, емоційна і енергійна, якого привертає все нове, креативное і екстремальне.

– Чому вибрали Байкал?

– Чому Байкал? Тому що там красиво! Був на морі, але не той ефект… Байкал зве…щось у ньому… енергетика може якась є… Ти дивишся і розумієш, що тобі не хочеться йти. Спокійне, дуже спокійне озеро. Навколо оманливі гори: ти топаєш, топаєш, топаєш, тобі здається, що залишилося 100 метрів дійти. А реально ще 2 години по цих горах лазиш. Все, бачиш – обрив, Байкал – ось він… і далеко ще. Дивишся направо – гладь води, що переливається на сонці. На горизонті немає ні острівців, нічого, в інший бік – те ж саме. Підіймаєшся на гору метрів 500-600, дивишся зверху і… як у польоті, відчуття, що ти реально летиш. Стрибав з парашутом – схоже відчуття.

– Ви любите гострі відчуття?

– Дуже люблю. Я ними живу. Ми з подругою вибирали дике місце, де абсолютно немає людей. 40 км протупали по горах. Там де люди – відгодовані чайки, багато сміття, туристи. Це не цікаво.

– Розкажіть, як добиралися?

– Сам шлях – досить весело. Поїхали через Перм, Катеринбург, як порадили водії. Поїздка почалася з того, що зібралися поїхати на МКАД. Вийшли з метро, до МКАДу далеко, кілометрів 20. У Москві доїхати безкоштовно нереально. Раптом побачили військовий автобус. Поговорили із старшим, пояснили, що їдемо далеко-далеко, і вмовили довезти хоча б до МКАДу. В результаті ми з ними 50 км проїхали, вони дали монет і попросили кинути їх за них у Байкал, що ми й зробили, передали Байкалу.

– Водії погоджувалися везти безкоштовно?

– Технічні подробиці: залежно від дороги, в середньому, стоїш на магістралі до наступної машини 20-30 хвилин і виїжджаєш. Іноді забирає перша хура, іноді стоїш і по 5 годин. Все може бути.

Вночі важче. Повинні бути обов’язкові атрибути – світловідбиваючі смужки. У нас їх не було, не встигли купити. Тому вийшло шоу! Ніч. Під Казанню. Освітлювальних приладів немає. Білий пакетик (типу пакетика із супермаркету) одягається на себе і лампочка на шию, яка періодично мигає. Напарник узяв пляшку з мінералкою і підсвітив її другою лампочкою знизу. Водій, який нас підібрав, розповів, як це виглядало: недалеко кладовище… білий квадрат, мигає…і поряд світиться пляшка мінералочки! Ми явно викликали інтерес у далекобійників, судячи з того, що вони включали дальнє світло.

Середня швидкість стопщика 600-900 км. в світловий день. З 7 до 11 ранку рух слабкий, і після 24.00 теж треба постаратися, щоб виїхати. Краще виїжджати вдень.

Є своя техніка гальмування. Перше правило: автостопщик повинен відрізнятися від будь-якого попутника і хлопчика з сусіднього села, який зібрався під’їхати до своєї дівчинки, – це рюкзак, спокійне обличчя, руками не махаємо, великий палець вказує на дорогу. Маленька хитрість – треба дивитися водієві в очі. Деякі відвертаються і проїжджають мимо, деякі говорять «ні», такі особливу пошану викликають. До речі, з приводу морального аспекту: добре-погано, «халява». Якщо водій зупинився, значить, він хоче тебе взяти.

Коли водій говорив, що візьме тільки одного, то ми відповідали: «Ми маленькі, худенькі. Знаєте, як ми ховаємося [від міліціонерів на посту ДАІ]? Та ми так сховаємося, що Ви нас самих потім не знайдете!» Природно водієві весело, бачить, що хлоп’ята балакучі. І перед постом вже ніхто не виходить, тому що йому стає цікаво.

Хороший автостопщик – це той, хто вміє зав’язати з водієм цікаву розмову. Нецікавий: «Ух ти! Яка у Вас машина!» або «Як працює у Вас корбрюратор?». Цікава розмова – про сім’ю, будинок, чому став далекобійником. Можна також розважити його піснями, загалом, будь-якими способами скрасити самоту далекобійника. Часто після спільної поїздки водії стають друзями, залишають свої номери телефонів, пригощають шашликом, пропонують нічліг у них удома.

– А як вирішили питання з нічлігом?

– Спати можна в лікарнях, відділеннях міліції, можна і в готелі, якщо кошти дозволяють.

– Що брати з собою?

– Чим менше, тим краще. Найнеобхідніше: змінний одяг, металевий кухоль, сірники – краще такі, що не промокають, спальний мішок – він займає мало місця в рюкзаку. Компас більше потрібний тим, хто йде в тайгу. Їжу легше купити в дорозі, шкарпетки теж – вони повинні бути «одноразові», відіпрати свій одяг після таких пригод важко і віднімає багато часу та зусиль. Можна взяти засіб від комарів. Хоча чим далі від центру Росії, тим лютіші і безжалісніші комарі, для них ці засоби як приправа.

Для Миколи поїздка на Байкал – не перша і не остання подорож автостопом. До цього він побував у Пітері, а в недалекому майбутньому планує поїхати до Японії, його дуже притягує загадкова культура Сходу.

Нав’язливе прагнення досконалості у тій чи іншій справі нерідко доводить до межі терпіння колег і друзів. Такою є ситуація у Кейт – головного шеф-кухаря висококласного ресторану у Манхеттені – її грає Кетрін Зета-Джонс («Чикаго», «Дванадцять друзів Оушена») у новому фільмі «Смак життя».

#img_left#Як кулінарний майстер найвищого рівня Кейт робить так, що більшість її постійних клієнтів насолоджується спогадами про її страви у перервах між відвідинами ресторану на Блікер, 22. Але, якщо клієнти хоч би трохи намагаються критикувати її страви, вона одразу стає злобливою, не залишаючи господині ресторану Паулі, яку грає Патриція Кларксон («Далеко від раю», «Доброї ночі й успіхів»), ніякого вибору, окрім як відправити її на сеанс психологічної терапії.

Тоді як Кейт намагається змінитися на краще, її сестра гине в автокатастрофі, зробивши Кейт опікуном 9-річної племінниці Зої, яку грає Ебігейл Бреслін («Маленька Міс Щастя», «Знаки»).

Поки Кейт прагне добре зіграти роль матері й одночасно тужить про свою загиблу сестру, її навик і посада зазнають випробування, коли Паула наймає нового кухаря-асистента Ніка, якого грає Аарон Екхарт («Тут палять»), що відповідає за кухню за її відсутності. Нік – нестандартний жвавий кухар, який любить своє життя так само, як і свої спагеті з квасолею. Чи може це суперництво невдовзі призвести до романтичних відносин?

Фільм є частково комедією, частково драмою і частково мелодрамою, режисер Скотт Хікс («Блиск», «Серця в Атлантиді») приготував чудовий американський твіст за німецьким оригіналом («Головним чином, Марта»). Як і гарний сімейний рецепт, «Смак життя» має всі необхідні інгредієнти.

Кетрін Зета-Джонс зворушує своєю роллю Кейт, й Аарон Екхарт так само зникає за своєю стильною білявою зачіскою і майстерними здібностями на кухні. Кулінарія – це щось схоже на хімію, і, звичайно, цього вистачає у відносинах Зети-Джонс та Екхарта.

У сильній другорядній ролі виступає молода кандидатка на отримання премії «Оскар» Ебігейл Бреслін, що відмінно грає на екрані, доповнюючи двох головних героїв, протягом усього фільму даруючи набагато більше, ніж декілька кумедних моментів.

У цьому фільмі є відчуття задоволення і втіхи, які давно зникли з сьогоднішніх фільмів. Майже всі продюсери відчувають себе винними, якщо фільми є дуже світлими. У фільмі «Смак життя» Хікс та акторський склад повертають відчуття задоволення і радості в усій їх повноті.

На тижні моди у Римі ліванський дизайнер Елла Залан (Ella Zahlan) представила свою найновішу колекцію одягу сезону осінь-зима 2007/2008.

Ела Залан народилася і частково провела дитинство в Африці, а частково – в Європі і на Близькому Сході. Тому в її довершеній продукції зроблено спробу поєднати культуру одягу Сходу і Заходу.

#img_gallery#

Зниклі робітники та знівечені життя

 

#img_right#Тіна – вродлива індонезійська жінка віком трохи за 30. Зараз вона переживає не кращі часи, оскільки знаходиться вже на 8-му місяці вагітності і незабаром має народити дитину. Але її чоловік та родичі не зможуть бути поряд.

Хуан, чоловік Тіни родом із Мексики, зараз сидить у тюрмі. В якій саме? Вона не знає. Що стосується її родичів, то вони живуть в Південно-Східній Азії. З трьохрічною дочкою на руках, яка в основному зростала без батька, Тіна відчуває глибоку самотність. Їй доводиться самій приймати всі важливі рішення.

Тіна працювала разом з чоловіком в Пенсільванії на фабриці, котра виготовляла пластмасові коробочки для косметики, доки її вагітність не досягла пізньої стадії. Тіна і Хуан були в числі інших іноземних робітників без документів, переважно з Мексики та Індії, які працювали по 12 годин 6-7 днів на тиждень, відсилаючи більшу частину своєї зарплатні родичам на батьківщину.

У Тіни та Хуана невдовзі має народитися дитина. Сподіваються, що це буде хлопчик. Вони познайомилися на роботі шість років тому, покохалися та одружилися. На весіллі були присутні їх друзі – мексиканці-католики та індонезійці-мусульмани. Тіна пишається тим, що вивчила іспанську. Хуан, у свою чергу, навчився трохи розмовляти по-індонезійськи. Це дуже зворушило батьків Тіни, коли вони приїздили в Джакарту на один день.

Декілька тижнів тому співробітники імміграційної служби навідалися до фабрики і заарештували Хуана та його колег. Декотрих із них відправили в імміграційний центр затримання, інших – в сусідні з Пенсільванією міста або ще далі – в Альбукерке, штат Нью-Мексико.

Люб’язно подаючи мені чай в крихітній квартирці, яку Тіна ділить з іншими іммігрантами-робітниками, вона змалювала своє туманне майбутнє, повне сімейних та економічних проблем.

Сподіваючись на возз’єднання з чоловіком, вона не має жодного уявлення, де і за яких обставин це можливо. Будучи депортованими із США, ні в Мексиці, ні в Індонезії вони не зможуть отримувати нормальну зарплату. Розповідаючи про свою проблему з дивовижним спокоєм, вона сказала, що її першим імпульсом було повернутися в Індонезію. Її родичі принаймні нададуть їй та дітям дах над головою та забезпечать їжею. Але вона кохає чоловіка і хоче, щоб у дітей був батько. Однак, вона вважає, що їхати в Мексику не є кращим варіантом. Хуан родом із села в Сонорі – пустельному штаті на півночі країни, Вона повідала про тамтешніх напівголодних дітей, які плентаються вулицями в лахмітті.

Хвилювання Тіни за майбутнє зараз посилюються у зв’язку з невідкладними проблемами: пологами, що мають відбутися, оплатою рахунків та пошуком людини, яка б допомагала доглядати за дітьми. Зникнення Хуана, опори сім’ї, погіршило ситуацію.  

Хуан та інші робітники фабрики без документів не зможуть отримати гроші за відпрацьований тиждень. Але це не вирішить проблеми власників підприємства. Навряд їм за короткий термін вдасться знайти досвідчених фахівців, які б зайняли ці робочі місця за мінімальну плату. Американці не будуть працювати за жебрацьку зарплатню по 12 годин на день без страхування здоров’я. Оскільки законопроект про імміграційну реформу був нещодавно відхилений Сенатом, в програші в результаті опинилися всі.

Тіні не пощастило найбільше: без документів, без грошей, з трьохрічною дитиною, перебуваючи в стані вагітності, вона не знає куди податися; чоловік знаходиться невідомо в якій тюрмі. Пластмасовий завод та американська економіка також постраждали, виробництво похитнулося і, ймовірно, буде перенесено за кордон.

Автор Сем Оглесбі – дипломат у відставці та колишній чиновник ООН, який працював у Індонезії та Мексиці.