У спадок від комуністичної системи молода українська держава отримала ряд протиріч, котрі в потрібний час уміло використовуються деякими політиками з метою загострення і доведення протиріч до рівня конфліктів. Більшість конфліктів в Україні виникають на етнічному грунті. Часто протистояння відбувається між колись домінуючою частиною посткомуністичної спільноти і тією, що історично зазнала певних утисків від системи. Однією із найбільш серйозних причин виникнення конфліктів в Україні є питання мови.
#img_left#Нещодавно в журналі „Кореспондент” був опублікований лист пана Ачкасова до редакції під назвою „Разве можно гордиться таким языком”, в якому автор стверджує, що українська мова є недосконалою, малорозвиненою та нездатною до повноцінного існування, і саме тому користуватися, а тим більше пишатися нею – неможливо (1). Що можна на це зауважити?
На прикладі історичного розвитку східних областей України спробуємо вивести причини того, чому досьогодні в українському соціумі зберігаються настрої, відображені у вказаному листі.
Так сталося, що в українському суспільстві етнонаціональна та мовна більшості не співпадають, і це залишається серйозною етнополітичною проблемою та джерелом можливого конфлікту на мовному грунті. Так, на сході України 59% громадян вважають себе етнічними українцями, проте лише 14% з них спілкуються українською мовою (2).
Причиною цього є те, що регіоналізм в Україні залишається об’єктивною реальністю, а процес регіоналізації тісно пов’язаний з формуванням регіональної ідентичності. У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в умовах трансформації суспільства, в кризових ситуаціях її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику „центру” в економічній, культурній, мовній та інших сферах.
До середини Х1Х століття, внаслідок колонізаторської політики царської Росії, на сході України була сформована строката етноструктура. Однак абсолютну більшість становили українські селяни – вони складали 75% (1858 рік). Інтенсивний етап освоєння краю розпочався після реформи 1861 року. Виробничо-економічні та соціальні фактори викликали величезні хвилі міграції робочої сили на Донбас. Чисельність населення в цей період тут зростала у п’ять разів швидше, ніж у інших регіонах імперії. Існував і політичний аспект проблеми залучення робочої сили з регіонів Росії – прагнення імперської влади розчинити „інородців” російським елементом, зросійщити їх і в такий спосіб закріпити за собою національні окраїни. Така політика призвела до того, що міста ставали російськомовними, а село, як і раніше, говорило українською мовою. Така мовна географія, посилювана політикою русифікації як у дореволюційний, так і в пострадянський час, проглядає і сьогодні, підкреслюючи своєрідність регіону (3).
Отже, на прикладі східного регіону можна реально оцінити ті декструктивні механізми, що застосовувалися спочатку Російською імперією, а пізніше Радянським Союзом, спрямовані на знищення української національної ідентичності і, як її складову, – української мови. Приблизно таким самим шляхом відбувалася насильницька асиміляція на південній та центральній України та в Криму. Крім того, ґрунтовним фактором за часів Радянського Союзу в зменшенні частки україномовного населення стала відсутність перспектив та передумов до кар’єрного росту в тих, хто відверто спілкувався українською.
Звісно, ці процеси не могли не вплинути на українську спільноту і до сьогодні зберігаються як фактори загрози у суспільстві. Проте, сьогодні все більше проглядаються позитивні тенденції в процесі національної самоідентифікації і, відповідно, збільшення значення української мови в суспільстві.
Ще однією проблемою залишається відносно стійка тенденція в ідентифікації українських громадян як „радянських людей”. Ці явища у більшості зберігаються на сході та півдні і зменшується до заходу України. В той самий час у зворотньому напрямку, тобто із заходу на схід, корелює самоідентифікація громадян як „громадян України”.
Денаціоналізація значної частини української спільноти все частіше стає причиною не лише етнічного конфлікту, але й конфлікту внутрішнього – кожної окремої особистості, що, в свою чергу, призводить до агресії.
Отже, причини, про які так емоційно говорив пан Ачкасов, часто не відповідають дійсності, скоріше – навпаки. Проблема української мови залишається не в малорозвинутості останньої, а в тому, яку національну ідентичність сповідує той чи інший індивід. За твердженням доктора історичних наук Олександра Майбороди, в української мови (на противагу російській) є незаперечна перевага: вона не була мовою, що служила політиці соціального й національного гноблення, політиці упокорення народів. Фактично українська мова є мовою з „чистою совістю”(4).
Але проблема існує. Як стверджує дослідник М. Шульга, в сімейному спілкуванні співвідношення мов становить 50:50, і ця пропорція свідчить про те, що українське суспільство розділене на дві мовні спільноти (5).
Не варто також відкидати тенденції до зменшення частини україномовних в етномовній структурі східних областей України з 1991 року, що є причиною відсутності державної політики, направленої на посилення національно-державницької загальноукраїнської ідеології. Саме це стало причиною до поглиблення регіоналізації проблемних регіонів і виникнення тенденцій сепаратизму.
Механізмом, котрий може змінити подібні настрої в суспільстві, є державна політика, спрямована на самоусвідомлення громадянами України національної ідентичності. Насамперед – це політика в галузі культури та освіти. Мова ж, у свою чергу, має стати як предметом, так і засобом досягнення цієї мети. Саме нівелювання негативних антидержавницьких процесів, створення передумов до „націоналізації” усіх громадян, незалежно від етносу, до якого вони належать, об’єднання їх навколо національної самоідентифікації стане передумовою для домінування української мови в суспільстві і відкине деструктивні процеси, пов’язані з мовними протиріччями.
Висновок.
Це невелике дослідження мало на меті довести, що втрата мовної ідентичності в українському суспільстві може призвести не лише до втрати української державності, а й позбавлення українців одного із основних чинників у формуванні національної ідентичності. Нині, за твердженням, І. Данилюка, етнічне відродження розглядається як одна з рис розвитку людства наприкінці ХХ – на початку ХХ1 століття (5). Етнічне відродження має стати основним чинником на противагу часто руйнівним глобалізаційним процесам. Саме тому найбільш важливим фактором в умовах становлення ринкової економіки України повинно стали залучення ринкових механізмів до відродження і популяризації української мови. Українська мова має стати необхідною умовою кар’єрного росту і досягнення популярності, а також підвищення рівня культури, адже престижність мови часто залежить від культури, яку вона обслуговує. І, нарешті, українська мова може стати чинником для об’єднання усього українського суспільства. В іншому випадку, українська держава залишиться генератором етнічних конфліктів на мовному грунті.
Література
- Максим Ачкасов. Разве можно гордиться таким языком?//Кореспондент.- №34 (173).- 3 вересня, 2005.
- Олена Кривицька. Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України.// Політичний менеджмент.- №3 (12).- 2005.- С.42-62.
- Наталія Пашина. Етномовний чинник політичної ідентичності в Донбасі.//Політичний менеджмент.- №1 (10).- 2005.- С.24-34.
- Олександр Майборода. Як зможе українська об’єднати українців.//Газета по-українськи.- №2.- 9 вересня 2005.- С.24.
- Іван Данилюк. „Мовні конфлікти” та конструювання етнічної та національної ідентичності.//Соціальна психологія.- №3 (11).- 2005.- С.43-51.
Сергій Сахацький
