Blog

„Культура – душа  нації,” – так розпочинається 6-й коментар із циклу статей „Дев’ять коментарів про комуністичну партію”. Тут ми дізнаємося про те, як Комуністична партія Китаю (КПК) послідовно знищувала національну культуру, завдаючи невиправної шкоди китайському народові. Створена КПК і заради КПК партійна культура, яка базується на ідеях марксизму-ленінізму, повністю суперечить 5000-літній культурі Китаю, а тому „КПК розглядала (і розглядає) традиційну культуру як ворога свого власного правління”. Разом із руйнуванням храмів, із знищенням літературних творів та шедеврів живопису, навіть із фізичним знищенням інтелігенції та духівництва „велика, чудова та правильна” партія замахнулася й на мову. „КПК не тільки спростила китайську писемність, а й намагалася замінити ієрогліфи латинськими літерами (піньїн), що знищило би всі культурні традиції китайської мови й писемності, – читаємо в „Дев’яти коментарях…”. – Однак план заміни не вдався, що врятувало китайську мову від подальшого руйнування”. Та розуміння багатьох ієрогліфів усе ж таки було переінакшено відповідно до партійної культури. Наприклад, „вірність у традиційній культурі Китаю ніколи не означала сліпе поклоніння… Якщо імператор був низько моральний, не приймав Дао, люди могли повстати й скинути його… Якщо оцінювати з точки зору традиційної культури, ці повстання не вважалися порушенням вірності або Дао”. Проте КПК трактує вірність саме як сліпе поклоніння, „настільки сліпе, що від людей вимагалось, щоб вони безумовно вірили КПК і підкорялися без усяких запитань”. „Слово  „революція” китайською буквально означає „брати життя”, що звучить моторошно і  лиховісно для всіх хороших людей. Однак партія зуміла наповнити слово „революція” позитивним змістом”, – говориться в „Дев’яти коментарях про комуністичну партію”.

#img_right# Але ж не так давно Україна теж перебувала під гнітом радянського панування. Якою саме була мовна cитуація в Україні за радянських часів та які її наслідки, розповість відомий український мовознавець, перекладач, публіцист; доктор філологічних наук, професор, академік АН Вищої школи України, Заслужений журналіст України – Олександр Данилович Пономарів.

Кор.: Шановний Олександре Даниловичу, розкажіть, будь ласка, що таке мова, та яке значення вона має для людини, народу?

О.Д.: Про мову можна нескінченно говорити. За визначаннями багатьох видатних людей світу, мова – це не тільки засіб спілкування, а це спосіб відтворення навколишньої дійсності в свідомості людини. Спочатку було слово, як пишеться в Святому Письмі. Без мови людина не може існувати, і нація не може існувати. Про це багато хто говорив, а от видатний киргизький письменник, Чінгіз Айтматов, сказав: „У народу і в його мови одне життя і одна смерть”. Тобто поки живе мова – доти живе народ. Або ще одне поетичне визначення, яке дав аварський поет, Расул Гамзатов: „Хтось може і до чужої мови звик – най зазнає втіх. Та я в ній не співець. І якщо завтра моя мова зникне, то хай сьогодні прийде мій кінець”. Тобто люди, видатні діячі, представники кожного народу і народу в цілому, але особливо його сини і доньки, вважали, що мова – це одна з основних засад існування народу.

Кор.: Як ви вважаєте, позитивний чи негативний вплив здійснювала комуністична влада на розвиток та поширення української мови?

О.Д.: Ну, були різні періоди. Якщо говорити в цілому, то радянська влада відіграла дуже негативну роль.

Кор.: Якою ж була політика КП щодо української мови?

О.Д.: От коли була так звана „українізація” чи „коренізація”, тоді були українські комуністи, які були такі самі, як польські комуністи, грецькі комуністи. Він спочатку грек і поляк, а потім – комуніст. І, наприклад, скажіть будь-якому польському комуністові щось проти польської мови. Він на вас, в кращому разі, накричить або й очі видряпає. Тобто він спочатку поляк,  а тоді – комуніст. У нас теж були такі комуністи. Вони, скориставшись умовами, які їм надала радянська влада, почали відроджувати українську мову. Це друга половина 20-х років – початок  30-х. Їм дуже багато вдалося зробити, тому що тоді всі почали говорити українською мовою: хто гірше, хто краще. І коли була „українізація”, Кубань уся раптом найперша її сприйняла. Це була їхня рідна мова. Вони навчились писати, бо не вміли. І коли була еміграція потім з Кубані, в них була преса. Так от, подивіться, яка була преса тільки кубанців-емігрантів: „Кубанські хвилі”, „Чорноморець”, „Кубанські думки” – тобто вся емігрантська преса була українською мовою. Адже тоді держава дбала про українську мову. І тому на певному етапі радянська влада відіграла позитивну роль у відродженні української мови. Ну а потім виявилося, що це було зроблено тільки для того, щоб виявити, хто має в собі українську ідею. Після чого їх усіх знищили, або вони самі себе знищили, як Микола Хвильовий і Микола Скрипник. Почалися переслідування, репресії, почалося втручання вже в середину мови, вже нам казали, які слова є українські, які не українські. При укладанні словників давали вказівки, що треба робити, які слова викидати – це було щось страшне. Мовознавці чинили німий опір. Все ж таки, коли припинили  „українізацію”, то почали викидати українські слова. Казали: „Що це таке „пожежа”? Треба „пожар”. Але все одно, потім воно все стало поступово на свої місця. Особливо було дуже багато напхано російських слів в однотомний „Українсько-російський словник” 48-го року. Та в 68-му році, коли вже не так почали втручатися, мовознавці повикидали ті всі слова або поставили їх на друге місце – відновили. Тобто радянська влада чинила дуже великий тиск на українську мову. І вже в часи застою вона була набагато витіснена, по суті, відсунута тільки в сферу побуту. Була ж навіть така політика „зближення і злиття мов”. Одна жінка з Інституту мовознавства спитала в директора, Івана Білодіда, який був тоді основним зближувачем мов: „Ну а як можна зблизити казахську мову з російською?” Так її вигнали з Інституту! А найбільше, звичайно, не пощастило українській і білоруській мові, бо схожі з російською. І справді, як грузинську мову можна зблизити?!

Кор.: Яка різниця між придушенням української мови в Російській імперії та в УРСР?

О.Д.: В Російській імперії, за часів царя, українську мову  просто забороняли на офіційному рівні. Вони не примушувала всіх говорити російською мовою. Але не було українських шкіл, не кажучи вже про інститути, не було українських видань. Було трішки, а потім їх забороняли. Але, слава Богу, існувала частина України, яка перебувала в складі Австро-Угорської імперії, яка набагато лояльніше ставилася до української мови. І тому наддніпрянські письменники видавали свої твори у Львові, в Чернівцях. Але за царської Росії був вплив на українську мову тільки зовнішній. Ну просто не давали… Шкіл не було, і все. Но все одно український народ на всіх своїх теренах, і не тільки в межах сучасної України, а й на Кубані, в Поволжі, на Далекому Сході, скрізь, де жили українці, говорив українською мовою.Театри були, але їх не дуже схвалювали. Все одно доводилося боротись за них. Та народ, всі розмовляли українською мовою. А в Радянському Союзі її офіційно, ніби-то, не забороняли. Але що зробили? Оце „розстріляне відродження”: знищили в 30-х роках найбільш активних носіїв української мови, тобто інтелігенцію і селянство. Селянство було носієм української свідомості й української мови. Так їх, як куркулів, розкуркулили і відправили до Сибіру. А міста були зросійщені.  Як і в кожній колоніальній країні, міста завжди зденаціоналізовані. Тому радянська влада відіграла негативну роль. І вийшло так, що в Радянському Союзі стало гірше, ніж у царській Росії.

 

Кор.: Мешканці південно-східних областей України розмовляють переважно російською мовою, а північно-західних – українською. Чому виникла така ситуація?

О.Д.: Ні! Я з цим ніколи не погоджуся, бо я сам представник південно-східних… Там зросійщення відбулося особливо після застою, і зараз воно триває. Але люди розмовляють українською мовою, в селах розмовляють українською мовою. Вона, звичайно, не літературна, але в селах і в Росії не розмовляють літературною російською мовою.

 

Кор.: Так вже історично склалося, що  російська мова набула значного поширення в Україні, чи повинна вона стати другою державною мовою?

О.Д.: Вона не повинна стати державною, бо державна мова повинна бути тільки на етнічній території. В нас немає етнічних російських земель, де б вони були корінним населенням. Вони всі приїхали сюди. І в нас, на всій території України, всі володіють українською мовою: одні активно, інші пасивно. Люди орієнтуються на державу. Та в нас дуже багото людей, носіїв національної свідомості, знищили, а таких пристосуванців увесь час висували на керівні посади.

Кор.: Які найважливіші мовні проблеми стоять сьогодні перед знавцями української мови на шляху розвитку та зміцнення Української Держави?

О.Д.: Проблеми такі, як і в усіх. Нам треба, щоб Держава подбала про те, щоб українська мова стала справді державною у повному розумінні цього слова. От, скажімо, ірландці всього вже добилися, чого вони хотіли, а мову вони у повному обсязі не відродили. Тому що сім століть англійці їм просто забороняли розмовляти цією мовою. Мова зовсім не була схожа на англійську. І тепер вона в них вважається державною мовою. Вони всі її знають. Але все одно розмовляють англійською. І тому ми боїмося „ірландизації” України. В нас такого ще не сталося. В нас нема людей, які зовсім забули б українську мову. Просто в одних вона в активному стані, в інших – у  пасивному. Ми не хочемо примушувати інші народи, щоб вони забули свої мови і перейшли на українську. Нам, насамперед, треба відродити українську мову українців, які самі того хочуть. Багато ж хто пише листи і в „Просвіту”, і в радіопередачу Анатолія Погрібного, що ми самі не навчились, а хочемо, щоб наші діти володіли. А інші народи, які в нас живуть… В нас є багато росіян, які володіють українською моваю, вони кажуть:”Ми б нею розмовляли, якби ви самі нею розмовляли”. Отже, треба створити такі умови, щоб українці повернулися в лоно рідної мови. Бо хоч як би вони відійшли від неї, все одно, вони не стануть ні росіянами, ні французами. Вони можуть стати зросійщеними українцями. Вони не будуть повноцінними представниками однієї нації. Тобто зберегти єдність України можна буде тільки тоді, коли всі українці повернуться в лоно рідної мови.

 

Мова визначає наявність нації. В ній знаходить своє відображення вся культура певної нації: її історія та розвиток, звичаї, традиції, побут, вірування, світосприйняття, система цінностей. Вона формує менталітет і спосіб мислення того народу, який нею користується, і виділяє його з-поміж інших народів. „Народ  може з об’єктивних чи суб’єктивних причин змінити місце мешкання, свою назву, втратити державність, але залишитися народом, поки живе його оберіг – рідна мова… Недаремно метою правителів усіх імперій була насамперед мовна асиміляція підкорених земель, – читаємо в книзі Олександра Пономарева „Культура слова: Мовностилістичні поради”. – Імперії, в яких мусив жити український народ, ніколи не виявляли особливих симпатій до його мови, намагалися тлумачити її як діалекти то польської, то російської”. Проте такого планомірного, масштабного й підлого знищення, як за радянських часів, вона ніколи не зазнавала. Та якщо в Китаї функціонує, хоч і штучно збіднена,  але китайська мова, то українську мову намагалися максимально наблизити до російської аж до її повного знищення. Крім політики “зближення і злиття мов”, використовувалися й інші методи лінгвоциду: через "свободу вибору" мови, через оголошення мови неприродною, через боротьбу із "засиллям української мови", через привілеї для панівної мови та її носіїв, через демографічну політику, через приниження статусу й престижу мови, через "розквіт" мови та інші нові та старі способи мововбивства. „У колишньому Радянському Союзі за сім десятиліть кількість націй скоротилася вдвічі, бо їх планомірно і наполегливо перетворювали на „нову історичну спільність – радянський народ”, який спілкувався російською мовою” (О.Д. Пономарів).

Отже, „єретична сутність злого духу комунізму” є все ж таки незмінною. Де б вона не проявлялася – в Україні, в Росії, в Китаї чи деінде ще – вона завжди несе руйнування та антилюдські принципи. Вона спрямована перш за все на знищення традиційної культури будь-якої нації, яка піде цим шляхом. Таким чином, руйнуючи її духовне підґрунтя, розриваючи зв’язок із пращурами, ця кривава ідеологія знищує духовність людства, а як наслідок – і саме людство.

Іван Ярошенко. Велика Епоха, Україна

Він виховувався у “багатого татка” і у “бідного”. Тепер його історія надихає десятки мільйонів людей у всьому світі на те, щоб уникнути “скаженої гонки за грошима” і досягнути фінансової незалежності.

#img_left#“Якщо Ви бідні, то Ви обмежені”- сказав Роберт Кіосакі, автор книги “Багатий Тато, Бідний Тато” та інших книг про індивідуальну позику і комерційну діяльність, в інтерв’ю газеті “The Epoch Times” від 23 жовтня.

За день перед цим Кіосакі виступав перед тріумфуючим десятитисячним натовпом в навчальному корпусі Реал Естейт Велс Експо міста Нью-Йорка.

Не дивлячись на те, що Кіосакі є успішним інвестором і підприємцем, він не розглядає це, як свій головний успіх. Його дійсний успіх у тому, що він надихнув мільйони інших людей слідувати його шляхом.

Американець японського походження в четвертому поколінні, батько Роберта Кіосакі мав ступінь доктора наук і був державним чиновником Управління Освіти в Гаваях, та все ж завжди прагнув заробити грошей – це був його “бідний тато”.

Батько кращого друга Кіосакі – його “багатий тато” – ніколи не закінчував восьми класів, та все ж з самих низів дійшов до положення одного з найбільш багатих людей у Гаваях.

Про те, ким є «багатий тато» Кіосакі, написано дуже мало, якщо не сказати – зовсім нічого. Цікаво те, що, можливо, вперше Кіосакі згадав про китайське походження свого “багатого тата”. “У Гаваях японець пішов у академію і уряд, тоді як китаєць зайнявся бізнесом і нерухомістю”, – сказав Кіосакі.

Ще в юності Кіосакі боровся між вибором: відхилити ідеї його рідного батька про те, що людина повинна спочатку закінчити хороший коледж, отримати добре оплачувану роботу і наполегливо працювати до пенсії, або натомість прийняти позицію батька свого кращого друга про те, що людина повинна навчитися примусити гроші працювати на нього. У цьому була різниця між ними. “Я – бунтівник”, – признається Кіосакі.

Після закінчення американської Торгової Морської Академії в Нью-Йорку, Кіосакі поїхав до В’єтнаму як пілот бойового вертольота Морської Корпорації. Після війни він залишив роботу продавця фірми “Xerox” і почав першу кампанію з продажу нейлону і гаманців Velcro, призначених для серфінгістів (родом з Гаваїв, він сам був серфінгістом).

З тих пір він починав декілька кампаній і зробив багато успішних інвестицій у нерухомість, а за останній час – у товари народного споживання.

Крім цього, за порадою “багатого тата”, він сплатив курси з нерухомості і персонального розвитку, куди він поступив у середині 70-х, які дали йому знання і мотивацію і послужили свого роду стартовим поштовхом у його русі по дорозі до фінансової незалежності.

Кіосакі дотепер видав близько десяти книг, включаючи “Багатий Тато, Бідний Тато”, об’єм продажів яких склав більше 20 мільйонів екземплярів 44-ма мовами в 80-ти країнах. Дивно, що його книги особливого добре продавалися в Китаї, де, як він сказав, з 20-ти рекомендованих урядом іноземних книг, дві – були його.

Кіосакі, проте, не дуже здивований тим, що його книги так добре прийняли в квазікомуністичній країні. Він міркував так: “Немає такого поняття, як комуніст. Всі китайці – капіталісти”.

Кіосакі вірить, що “Сполучені Штати й Англія, фактично, теж є комуністичними країнами”. Він виступає проти застосування важкого оподаткування в США для підтримки обтяжливих соціальних програм, включаючи соціальне забезпечення.

“З’являться мільйони американців, які ніколи не зможуть піти на пенсію, тому що це не відповідає їх вимогам”, – говорить він.

Головною темою вчення Кіосакі є правда про гроші.

Всі валюти світу – це “паперові гроші”, що означає: паперові гроші, не підкріплені встановленими активами типу золота або срібла, як в минулому. У зв’язку з девальвацією долара США, що відбулася за ці роки по цій системі, проста стратегія економії грошей вже не достатня.

У сучасному світі Кіосакі пропагує передусім знання про те, як уникнути боргів по кредитній картці. Наступним критичним кроком є те, як навчитися правильно вкладати гроші в наявну кредитну систему з обліком поточних економічних тенденцій.

У своїх книгах і лекціях Кіосакі пояснює, як банки заробляють мільярди доларів, дозволяючи ефективно друкувати гроші з “повітря”, використовуючи систему, відому як система фракційних резервів у банківській справі, і потім позичають гроші під відсотки.

Наприклад, банку потрібно буде мати тільки $10,000 у резерві, щоб надати кредит на $100,000 під заставу нерухомості, який вони повернуть у розмірі $250,000, включаючи основну суму і відсотки протягом 30-річної позики. Це один з прикладів того, як банки примушують гроші працювати на них, і Кіосакі намагається показати людям, як використовувати цей принцип життя.

Проте, банківська система, яка утримує більшість людей в “скаженій гонці за багатством”, наполегливо працюючих заради отримання грошей, може також бути одним з ключових моментів до фінансової незалежності.

Багато звичайних людей, що розуміють, як належним чином використовувати Фінанси, вкладають капітал у нерухомість, і можуть бачити різницю між тими бідняками, що йдуть на пенсію, і матеріально незалежними людьми.

Фактично, більшість нових мільйонерів розбагатіли на вкладеннях капіталу в нерухомість. Ці “таємниці багатства” зберігалися для нащадків у межах обраного кола багатих вкладників з-поміж банківських клієнтів. Сьогодні такі люди, як Кіосакі та інші, роблять ці таємниці доступними широким масам.

Те, чому він вчить у своїх книгах і лекціях, які він читає по всьому світу, історично ніколи не викладалося навіть у вищих університетах, в яких академічний рівень IQ вищий, ніж те, що Кіосакі називає “фінансовим IQ”.

У програму осіннього семестру 2005 року, проте, більше дюжини коледжів вперше уклали новий навчальний план, заснований на навчанні Кіосакі: “Багатий Тато.”CASHFLOW”. Грошовий потік. Персональний Фінансовий Курс”.

Інша основна тема лекцій і книг, написаних Кіосакі, стосується змін. “У цьому світі, що швидко розвивається, ті, хто не змінює себе і стримує своє зростання і навчання, будуть залишені позаду і стануть рабами системи”, – говорить він.

Наприклад, з моменту введення в 1996 році телекомунікаційного зв’язку, для компаній стало набагато легше укласти контракт з рофесіоналами з країн, що розвиваються, де вони можуть знайти фахівців того ж рівня кваліфікації, але з меншою зарплатнею, ніж в США.

Таким чином, сьогодні працівники повинні постійно мінятися і підвищувати знання, щоб пристосуватися до вимог сучасного світу. Дні довічних кар’єр закінчилися. Інтернет і телекомунікаційні технології ліквідовували мільйони робочих місць у застарілих галузях промисловості.

У той же час, ці технології дозволяють підприємцям і бізнесменам ефективно конкурувати з великими корпораціями, надаючи людям можливість повною мірою використовувати свої таланти.

Наприклад, проведене в липні 2005 року Міжнародним Науково-дослідним Центром A.C.Нільсена дослідження показало, що більш ніж 724,000 американців покладаються на їх “e-Bay бізнес” при отриманні свого первинного або вторинного доходу.

І це не про капіталізм без совісті, у Кіосакі і те і інше нероздільне. Він переконано вірить, що практична діяльність повинна вестися не тільки юридичним, але й етичним і моральним шляхом.

У той час, як він захоплюється іншими, які мають свій власний шлях і “несуть свій хрест” (як його сестра – черниця, яка слідує за Далай-Ламою), шлях, який відстоює Кіосакі в битві за свободу, – це не бути залученим у політику, а навчати людей знайти матеріальну незалежність.

Потрібно не тільки діяти по-іншому, але також і думати по-іншому. Він сказав: “Свобода не має ніякого відношення до уряду. Вона має відношення до того, як люди думають”.

„Культура – душа  нації,” – так розпочинається 6-й коментар із циклу статей „Дев’ять коментарів про комуністичну партію”. Тут ми дізнаємося про те, як Комуністична партія Китаю (КПК) послідовно знищувала національну культуру, завдаючи невиправної шкоди китайському народові. Створена КПК і заради КПК партійна культура, яка базується на ідеях марксизму-ленінізму, повністю суперечить 5000-літній культурі Китаю, а тому „КПК розглядала (і розглядає) традиційну культуру як ворога свого власного правління”. Разом із руйнуванням храмів, із знищенням літературних творів та шедеврів живопису, навіть із фізичним знищенням інтелігенції та духівництва „велика, чудова та правильна” партія замахнулася й на мову. „КПК не тільки спростила китайську писемність, а й намагалася замінити ієрогліфи латинськими літерами (піньїн), що знищило би всі культурні традиції китайської мови й писемності, – читаємо в „Дев’яти коментарях…”. – Однак план заміни не вдався, що врятувало китайську мову від подальшого руйнування”. Та розуміння багатьох ієрогліфів усе ж таки було переінакшено відповідно до партійної культури. Наприклад, „вірність у традиційній культурі Китаю ніколи не означала сліпе поклоніння… Якщо імператор був низько моральний, не приймав Дао, люди могли повстати й скинути його… Якщо оцінювати з точки зору традиційної культури, ці повстання не вважалися порушенням вірності або Дао”. Проте КПК трактує вірність саме як сліпе поклоніння, „настільки сліпе, що від людей вимагалось, щоб вони безумовно вірили КПК і підкорялися без усяких запитань”. „Слово  „революція” китайською буквально означає „брати життя”, що звучить моторошно і  лиховісно для всіх хороших людей. Однак партія зуміла наповнити слово „революція” позитивним змістом”, – говориться в „Дев’яти коментарях про комуністичну партію”.

#img_right# Але ж не так давно Україна теж перебувала під гнітом радянського панування. Якою саме була мовна cитуація в Україні за радянських часів та які її наслідки, розповість відомий український мовознавець, перекладач, публіцист; доктор філологічних наук, професор, академік АН Вищої школи України, Заслужений журналіст України – Олександр Данилович Пономарів.

Кор.: Шановний Олександре Даниловичу, розкажіть, будь ласка, що таке мова, та яке значення вона має для людини, народу?

О.Д.: Про мову можна нескінченно говорити. За визначаннями багатьох видатних людей світу, мова – це не тільки засіб спілкування, а це спосіб відтворення навколишньої дійсності в свідомості людини. Спочатку було слово, як пишеться в Святому Письмі. Без мови людина не може існувати, і нація не може існувати. Про це багато хто говорив, а от видатний киргизький письменник, Чінгіз Айтматов, сказав: „У народу і в його мови одне життя і одна смерть”. Тобто поки живе мова – доти живе народ. Або ще одне поетичне визначення, яке дав аварський поет, Расул Гамзатов: „Хтось може і до чужої мови звик – най зазнає втіх. Та я в ній не співець. І якщо завтра моя мова зникне, то хай сьогодні прийде мій кінець”. Тобто люди, видатні діячі, представники кожного народу і народу в цілому, але особливо його сини і доньки, вважали, що мова – це одна з основних засад існування народу.

Кор.: Як ви вважаєте, позитивний чи негативний вплив здійснювала комуністична влада на розвиток та поширення української мови?

О.Д.: Ну, були різні періоди. Якщо говорити в цілому, то радянська влада відіграла дуже негативну роль.

Кор.: Якою ж була політика КП щодо української мови?

О.Д.: От коли була так звана „українізація” чи „коренізація”, тоді були українські комуністи, які були такі самі, як польські комуністи, грецькі комуністи. Він спочатку грек і поляк, а потім – комуніст. І, наприклад, скажіть будь-якому польському комуністові щось проти польської мови. Він на вас, в кращому разі, накричить або й очі видряпає. Тобто він спочатку поляк,  а тоді – комуніст. У нас теж були такі комуністи. Вони, скориставшись умовами, які їм надала радянська влада, почали відроджувати українську мову. Це друга половина 20-х років – початок  30-х. Їм дуже багато вдалося зробити, тому що тоді всі почали говорити українською мовою: хто гірше, хто краще. І коли була „українізація”, Кубань уся раптом найперша її сприйняла. Це була їхня рідна мова. Вони навчились писати, бо не вміли. І коли була еміграція потім з Кубані, в них була преса. Так от, подивіться, яка була преса тільки кубанців-емігрантів: „Кубанські хвилі”, „Чорноморець”, „Кубанські думки” – тобто вся емігрантська преса була українською мовою. Адже тоді держава дбала про українську мову. І тому на певному етапі радянська влада відіграла позитивну роль у відродженні української мови. Ну а потім виявилося, що це було зроблено тільки для того, щоб виявити, хто має в собі українську ідею. Після чого їх усіх знищили, або вони самі себе знищили, як Микола Хвильовий і Микола Скрипник. Почалися переслідування, репресії, почалося втручання вже в середину мови, вже нам казали, які слова є українські, які не українські. При укладанні словників давали вказівки, що треба робити, які слова викидати – це було щось страшне. Мовознавці чинили німий опір. Все ж таки, коли припинили  „українізацію”, то почали викидати українські слова. Казали: „Що це таке „пожежа”? Треба „пожар”. Але все одно, потім воно все стало поступово на свої місця. Особливо було дуже багато напхано російських слів в однотомний „Українсько-російський словник” 48-го року. Та в 68-му році, коли вже не так почали втручатися, мовознавці повикидали ті всі слова або поставили їх на друге місце – відновили. Тобто радянська влада чинила дуже великий тиск на українську мову. І вже в часи застою вона була набагато витіснена, по суті, відсунута тільки в сферу побуту. Була ж навіть така політика „зближення і злиття мов”. Одна жінка з Інституту мовознавства спитала в директора, Івана Білодіда, який був тоді основним зближувачем мов: „Ну а як можна зблизити казахську мову з російською?” Так її вигнали з Інституту! А найбільше, звичайно, не пощастило українській і білоруській мові, бо схожі з російською. І справді, як грузинську мову можна зблизити?!

Кор.: Яка різниця між придушенням української мови в Російській імперії та в УРСР?

О.Д.: В Російській імперії, за часів царя, українську мову  просто забороняли на офіційному рівні. Вони не примушувала всіх говорити російською мовою. Але не було українських шкіл, не кажучи вже про інститути, не було українських видань. Було трішки, а потім їх забороняли. Але, слава Богу, існувала частина України, яка перебувала в складі Австро-Угорської імперії, яка набагато лояльніше ставилася до української мови. І тому наддніпрянські письменники видавали свої твори у Львові, в Чернівцях. Але за царської Росії був вплив на українську мову тільки зовнішній. Ну просто не давали… Шкіл не було, і все. Но все одно український народ на всіх своїх теренах, і не тільки в межах сучасної України, а й на Кубані, в Поволжі, на Далекому Сході, скрізь, де жили українці, говорив українською мовою.Театри були, але їх не дуже схвалювали. Все одно доводилося боротись за них. Та народ, всі розмовляли українською мовою. А в Радянському Союзі її офіційно, ніби-то, не забороняли. Але що зробили? Оце „розстріляне відродження”: знищили в 30-х роках найбільш активних носіїв української мови, тобто інтелігенцію і селянство. Селянство було носієм української свідомості й української мови. Так їх, як куркулів, розкуркулили і відправили до Сибіру. А міста були зросійщені.  Як і в кожній колоніальній країні, міста завжди зденаціоналізовані. Тому радянська влада відіграла негативну роль. І вийшло так, що в Радянському Союзі стало гірше, ніж у царській Росії.

 

Кор.: Мешканці південно-східних областей України розмовляють переважно російською мовою, а північно-західних – українською. Чому виникла така ситуація?

О.Д.: Ні! Я з цим ніколи не погоджуся, бо я сам представник південно-східних… Там зросійщення відбулося особливо після застою, і зараз воно триває. Але люди розмовляють українською мовою, в селах розмовляють українською мовою. Вона, звичайно, не літературна, але в селах і в Росії не розмовляють літературною російською мовою.

 

Кор.: Так вже історично склалося, що  російська мова набула значного поширення в Україні, чи повинна вона стати другою державною мовою?

О.Д.: Вона не повинна стати державною, бо державна мова повинна бути тільки на етнічній території. В нас немає етнічних російських земель, де б вони були корінним населенням. Вони всі приїхали сюди. І в нас, на всій території України, всі володіють українською мовою: одні активно, інші пасивно. Люди орієнтуються на державу. Та в нас дуже багото людей, носіїв національної свідомості, знищили, а таких пристосуванців увесь час висували на керівні посади.

Кор.: Які найважливіші мовні проблеми стоять сьогодні перед знавцями української мови на шляху розвитку та зміцнення Української Держави?

О.Д.: Проблеми такі, як і в усіх. Нам треба, щоб Держава подбала про те, щоб українська мова стала справді державною у повному розумінні цього слова. От, скажімо, ірландці всього вже добилися, чого вони хотіли, а мову вони у повному обсязі не відродили. Тому що сім століть англійці їм просто забороняли розмовляти цією мовою. Мова зовсім не була схожа на англійську. І тепер вона в них вважається державною мовою. Вони всі її знають. Але все одно розмовляють англійською. І тому ми боїмося „ірландизації” України. В нас такого ще не сталося. В нас нема людей, які зовсім забули б українську мову. Просто в одних вона в активному стані, в інших – у  пасивному. Ми не хочемо примушувати інші народи, щоб вони забули свої мови і перейшли на українську. Нам, насамперед, треба відродити українську мову українців, які самі того хочуть. Багато ж хто пише листи і в „Просвіту”, і в радіопередачу Анатолія Погрібного, що ми самі не навчились, а хочемо, щоб наші діти володіли. А інші народи, які в нас живуть… В нас є багато росіян, які володіють українською моваю, вони кажуть:”Ми б нею розмовляли, якби ви самі нею розмовляли”. Отже, треба створити такі умови, щоб українці повернулися в лоно рідної мови. Бо хоч як би вони відійшли від неї, все одно, вони не стануть ні росіянами, ні французами. Вони можуть стати зросійщеними українцями. Вони не будуть повноцінними представниками однієї нації. Тобто зберегти єдність України можна буде тільки тоді, коли всі українці повернуться в лоно рідної мови.

 

Мова визначає наявність нації. В ній знаходить своє відображення вся культура певної нації: її історія та розвиток, звичаї, традиції, побут, вірування, світосприйняття, система цінностей. Вона формує менталітет і спосіб мислення того народу, який нею користується, і виділяє його з-поміж інших народів. „Народ  може з об’єктивних чи суб’єктивних причин змінити місце мешкання, свою назву, втратити державність, але залишитися народом, поки живе його оберіг – рідна мова… Недаремно метою правителів усіх імперій була насамперед мовна асиміляція підкорених земель, – читаємо в книзі Олександра Пономарева „Культура слова: Мовностилістичні поради”. – Імперії, в яких мусив жити український народ, ніколи не виявляли особливих симпатій до його мови, намагалися тлумачити її як діалекти то польської, то російської”. Проте такого планомірного, масштабного й підлого знищення, як за радянських часів, вона ніколи не зазнавала. Та якщо в Китаї функціонує, хоч і штучно збіднена,  але китайська мова, то українську мову намагалися максимально наблизити до російської аж до її повного знищення. Крім політики “зближення і злиття мов”, використовувалися й інші методи лінгвоциду: через "свободу вибору" мови, через оголошення мови неприродною, через боротьбу із "засиллям української мови", через привілеї для панівної мови та її носіїв, через демографічну політику, через приниження статусу й престижу мови, через "розквіт" мови та інші нові та старі способи мововбивства. „У колишньому Радянському Союзі за сім десятиліть кількість націй скоротилася вдвічі, бо їх планомірно і наполегливо перетворювали на „нову історичну спільність – радянський народ”, який спілкувався російською мовою” (О.Д. Пономарів).

Отже, „єретична сутність злого духу комунізму” є все ж таки незмінною. Де б вона не проявлялася – в Україні, в Росії, в Китаї чи деінде ще – вона завжди несе руйнування та антилюдські принципи. Вона спрямована перш за все на знищення традиційної культури будь-якої нації, яка піде цим шляхом. Таким чином, руйнуючи її духовне підґрунтя, розриваючи зв’язок із пращурами, ця кривава ідеологія знищує духовність людства, а як наслідок – і саме людство.

Іван Ярошенко. Велика Епоха, Україна

Експеримент, як повідомляється в прес-релізі Рочестерського університету, був проведений у лабораторії професора медичної оптики Девіда Вільямса (David Williams) за допомогою адаптивної оптичної системи, що дозволила компенсувати звичайну аберацію в кришталику ока. Саме завдяки використанню технології, розробленої для телескопів космічного базування, стало можливим картографування живої сітківки ока. Звичайні мікроскопи, на жаль, не володіють достатньою роздільною здатністю, щоб відрізнити один вид колб від іншого.

Направивши світловий потік безпосередньо на сітківку, професор Вільямс зміг визначити колби, що відповідають за сприйняття світла з певною довжиною хвилі і, таким чином, знайти "кольорові" елементи матриці. Оскільки сприйняття кольору – справа суб’єктивна, Вільямс запропонував добровольцям самостійно настроювати забарвлення світлового потоку, одержуючи чисте жовте світло, позбавлене червоних і зелених домішок.

Як і очікувалося, кожен випробовуваний підібрав для "ідеального жовтого" світло з практично однією й тією ж довжиною хвилі. Несподіванка полягала в тому, що кількість колб, здатних відрізнити жовтий колір від, припустимо, червоного, сильно відрізнялася у всіх учасників експерименту, причому в полярних випадках розкид був сорокакратним. Тобто сприйняття кольору явно залежить не стільки від рецепторів, скільки від мозку, оброблюючого одержані рецептором сигнали.

Цей висновок підтверджується й іншим експериментом, проведеним Вільямсом і його аспірантом Ясуки Ямаучи (Yasuki Yamauchi). В ході досвіду добровольцям було запропоновано походити чотири години з кольоровими контактними лінзами. Не дивлячись на те, що світло, котре вони отримували, було забарвлене в різні кольори, вже через декілька хвилин після установки лінз добровольці починали бачити кольори "правильно", а через декілька тижнів після початку дослідження кольоровий зір учасників експерименту почав поступово зміщуватися в новий діапазон. Навіть не надягаючи лінз, добровольці вибирали "ідеальний жовтий", такий, що знаходився в іншому діапазоні хвиль, ніж "еталонний" варіант, повідомляє Елементи.

Оксана Тюменцева. Велика Епоха, Україна