Blog

Інформація про концтабір Суцзятунь шокувала всіх китайців. Я отримую все більше і більше телефонних дзвінків і повідомлень від людей з Китаю і зарубіжних країн, що запитують мене про це. Якщо комуністичний режим зберігатиме мовчання про цю жахливу справу, тоді, незважаючи на те, що інцидент у Суцзятунь ще не розкритий, він завдасть смертельного удару владі КПК.

Компартія завжди заявляла про свій внесок у кожну хорошу справу, якої, насправді, не здійснювала. Вона завжди стверджувала, що кожна погана справа, зроблена нею, теж хороша. На КПК лихословлять за скоєні злочини, але вона спокійно на це реагує, інакше було б неймовірним, це начебто сонце зійшло на заході.

Суцзятунь це не дрібниці. Якщо це тільки чутки, тоді  звинувачення, що виносяться владі компартії, суттєві. КПК звинувачується у здійсненні антигуманних дій і геноциді. Коли такий інцидент трапився, стало неможливо не обговорювати варіанти вирішення цієї ситуації. Кілька років тому за часів кризи верхівка КПК часто говорила: "Брати під контроль надзвичайні ситуації". Але у цьому випадку вона мовчала більше десяти днів. Це показує, що вони теж розгублені, побоюючись що-небудь сказати з цього приводу.

Режим КПК повинен бути засуджений за злочини проти людства і за геноцид у таборі Суцзятунь, але це не означає, що кожна людина, що знаходиться у верхівці влади КПК, була втягнена у це. Те, що вищі чиновники довгий час не реагували на таку шокуючу подію, яка стосується виживання партії, це не зовсім погано. У минулому, коли справа стосувалася загрози існування партії, керівництво КПК, зазвичай, показувало виняткову єдність. Незважаючи на те, чи було це скоєно, їх перша реакція завжди заперечувати, при цьому звинуватити "людей, що мають приховані мотиви, які злим чином атакують" партію і владу. Якщо у цьому випадку влада зможе швидко зреагувати, то це чітко вказує на дві ситуації. По-перше, впевненість, що вони можуть вирішити цю кризу; по-друге, швидкість єдиного ухвалення рішення кризи. Історія показує, що, одного разу, узявши під контроль ситуацію, вони завжди претендують на всю славу з погашення кризи.

Мовчання про інцидент у Суцзятунь затягнулося так надовго, що це вказує хоча б на те, що є очевидні розбіжності, як вирішити цю ситуацію і вони ще не прийшли до єдиної згоди про ухвалення відповідальності за це. По-друге, кожен усвідомлює, що якщо інцидент у Суцзятунь буде доведений, тоді злочинцями повинна бути менша частина внутрішньої верхівки КПК. Очевидно, що інші не хочуть нести на собі тягар поганої слави від вбивства своїх громадян. По-третє, суд над злочинцями проти людства і геноциду; всі, хто були причетні до інциденту у Суцзятунь, будуть виявлені і покарані у міжнародному суді, але це те, що влада КПК не може вирішити традиційним шляхом.

Одного разу два звинувачення будуть пред’явлені, почнеться міжнародний судовий розгляд і навіть верхівка влади не зможе уникнути суду. Наочним прикладом є колишній президент Югославії Мілошевіч. Якщо верхівка режиму КПК намагається приховувати злочини у Суцзятунь як колективна група, тоді кожен буде засуджений як виконуючий активну роль у цьому кримінальному злочині. Поза сумнівом, це буде смертельним жахом для кожного чиновника КПК. Кожен чиновник КПК винен і думатиме про це.

Коли інцидент у Суцзятунь буде доведено, це стане найколосальнішою трагедією для людства, незважаючи на те, скільки в результаті слідства буде покарано злочинців.

Принаймні, судячи з мовчання влади, це (їх мовчання) вказує, що більшість з них у верхівці КПК ще мають совість. Вони сподіваються на прекрасне майбутнє для себе і своєї сім’ї. Це перший раз, коли їх совість не задушена партійною природою. Принаймні, такий висновок сьогодні можливий. Чи зможуть вони вистрибнути з "партійного човна", який швидко ковзає над глибокою прірвою жорстокого геноциду у Суцзятунь, залежить від того, наскільки вони усвідомлюють свою совість і природу людини у цю критичну мить.

Вони не можуть мовчати завжди! Правда обов’язково буде розкрита всьому світові! В даний момент Небо все ще дає останній шанс кожному чиновникові КПК – мати хороше майбутнє.

Сьогодні секретна поліція слідує за мною на дистанції. Кількістьмашин, що стежать за мною, теж помітно зменшується. Після обіду колишні колеги моєї дружини у Сіньцзяні приїхали до нас у Пекін. Для їх безпеки ми зустрічалися у ресторані. Принаймні, було три секретних поліцейських машини, які слідували за нами на великій дистанції. Коли ми увійшли до ресторану, вони припаркувалися на протилежній стороні і спостерігали за нами з машин. Вони не входили за нами у ресторан. Після обіду ми спустилися і бачили їх знов, вони спостерігали за нами зі своїх машин, які стояли в ряд, на тому ж самому місці. І знову вони слідували за нами неквапливо на відстані і стежили до самого будинку. Порівнюючи з попереднім разом, цей раз "цивілізованіший".

Написано 23 березня, у своєму будинку в Пекіні під наглядом секретної поліції.

Гао Чжішен. Спеціально для Великої Епохи

Серед ранкової роси тонка Волошка не пам’ятала себе. Вона була розчинена у своїй бабусі Природі. Вона росла поза часом, поза тривогами. І юна стеблинка її непомітно тяглась до Піднебіння. А потім щось трапилося: зсередини, поволі закралася тривога, немов щось у ній лякалося можливості якось образити навколишніх своєю непоказністю.

#img_left#Їй хотілося скоріше розпустити над собою ажурну, веселу й прекрасну парасольку бутона, але щось глибоке підказувало, що квапитися не треба, що вона може передчасно розтратити соковитість і переливчастість відтінків. День за днем вона збирала сили, відганяючи майже нав’язливе почуття: «А раптом я так і не наберу достатньо сил, щоб один раз спалахнути всіма своїми можливостями».

Якось ранком прилетів джміль, товстий, як гул, постукав хоботком у переповнений силою бутон і прогудів : «Пора, вже, пора». Джміль полетів, а бутон трохи відкрився, але розпуститися не зважився.

І от один раз трапилося: найніжнішої свіжості, витканий зі світла й сонця, хтозна-звідки виник метелик. Волошка так здивувалася, що спалахнула назустріч пелюстками, у яких змішалися відтінки ранкових туманів, прозорі зоряні сутінки коротких, як змах, ночей, збентежені собою зорі й відблиск грозових хмар.

Метелик миттєво сп’янів волошковою ніжною мужністю й завмер неподалік, прикинувшись пелюстками сновидчеської квітки. (Із психологічного гербарію В. Ахрамовича)

Серед ранкової роси тонка Волошка не пам’ятала себе. Вона була розчинена у своїй бабусі Природі. Вона росла поза часом, поза тривогами. І юна стеблинка її непомітно тяглась до Піднебіння. А потім щось трапилося: зсередини, поволі закралася тривога, немов щось у ній лякалося можливості якось образити навколишніх своєю непоказністю.

#img_left#Їй хотілося скоріше розпустити над собою ажурну, веселу й прекрасну парасольку бутона, але щось глибоке підказувало, що квапитися не треба, що вона може передчасно розтратити соковитість і переливчастість відтінків. День за днем вона збирала сили, відганяючи майже нав’язливе почуття: «А раптом я так і не наберу достатньо сил, щоб один раз спалахнути всіма своїми можливостями».

Якось ранком прилетів джміль, товстий, як гул, постукав хоботком у переповнений силою бутон і прогудів : «Пора, вже, пора». Джміль полетів, а бутон трохи відкрився, але розпуститися не зважився.

І от один раз трапилося: найніжнішої свіжості, витканий зі світла й сонця, хтозна-звідки виник метелик. Волошка так здивувалася, що спалахнула назустріч пелюстками, у яких змішалися відтінки ранкових туманів, прозорі зоряні сутінки коротких, як змах, ночей, збентежені собою зорі й відблиск грозових хмар.

Метелик миттєво сп’янів волошковою ніжною мужністю й завмер неподалік, прикинувшись пелюстками сновидчеської квітки. (Із психологічного гербарію В. Ахрамовича)

Шістдесяті роки минулого 20-го століття ознаменувалися затятою антирелігійною пропагандою, і ніхто з наших викладачів не посмів тоді проговоритися, що цей учений, поряд із професорським званням, мав високий священний сан Архієпископа.

Навіть якби ми про це й довідалися, то навряд чи, зашорені матеріалізмом, з духовністю, сповненою ідеями атеїзму, змогли б оцінити таке сполучення звань. Адже до розуміння Великого треба дорости. Але от прийшов час…

Народився Валентин Феліксович в 1877 році в м. Керчі у дворянській родині. В 1903 році закінчив медичний факультет Київського університету, “маючи на меті бути все життя сільським, мужицьким лікарем, допомагати бідним людям”. У ті роки величезним нещастям у Росії була трахома. Безліч осліплих людей, жертв цієї хвороби, низками ходили по дорогах, просячи подаяння. Випускник університету, маючи вроджене милосердя, визнав за необхідне навчитися в очній клініці операціям на очах.

“Більше того, щоб допомогти більшій кількості хворих, для яких не вистачало місць у клініці, він перетворив свою квартиру в лазарет, – згадувала його сестра, – хворі лежали в кімнатах як у палатах. Валентин лікував їх, а мама кормила”. Цей досвід став у нагоді в подальшому його житті. Не одній сотні сліпих він повертав зір, часом у польових умовах. У тім же 1903 році, з початком російсько-японської війни, Войно-Ясенецький направляється у воєнно-польовий госпіталь біля Чити. Не маючи спеціальної підготовки з хірургії, він (з гарними результатами) відразу став проводити складні операції на кістках, суглобах, черепі.

Після війни молодий лікар завідував міською лікарнею в Симбірській губернії, де став оперувати по всіх розділах хірургії та офтальмології. Уже тоді він зрозумів небезпеку загального наркозу, нерідко перевищуючу небезпеку самої операції й став розробляти досвід місцевої анестезії. Ці роботи зложилися в наукову працю.

В 1916році, живучи в місті Переяславлі, В.Ф. Войно-Ясенецький захистив докторську дисертацію в Москві. Цікавий відклик його опонента під час захисту – професора Мартинова: “Ми звикли до того, що докторські дисертації пишуться звичайно на задану тему, з метою одержання вищих призначень по службі, наукова цінність їх невелика, але коли я читав Вашу книгу, то одержав враження співу птаха, що не може не співати, і високо оцінив її”.

За цю роботу Варшавський університет присуджує йому велику премію “За кращий твір, що прокладає новий шлях у медицині”.

Природжений учений незабаром приступає до іншої роботи з області гнійної хірургії, по якій дуже мало давали знань медичні факультети. Як дослідник він ставить завдання глибокого, самостійного вивчення діагностики й терапії гнійних захворювань. Все це вилилося в написання фундаментальної праці «Нариси гнійної хірургії». «І тоді, – пише вчений, – до мого подиву, у мене з’явилася настирлива думка: коли книга буде написана, на ній буде стояти ім’я єпископа. Бути священиком мені й у сні не снилося, але невідомі шляхи життя нашого цілком відомі всемогутньому Богові вже, коли ми – у чреві матері».

Почалася Перша світова війна.Войно-Ясенецький завідував у Переяславлі госпіталем для поранених, а в 1917 році одержав запрошення в Ташкент на посаду хірурга й головного лікаря великої міської лікарні.

Тут його наздогнала революція зі смутами, заколотами й розстрілами. Працюючи в Ташкенті, професор довідався, що тут існує церковне братерство при соборі. Він став відвідувати збори і, не маючи богословської освіти, проводив там серйозні бесіди, ще не знаючи, що вони стануть початком його величезної проповідницької діяльності в майбутньому. Слухаючи його слова, єпископ Ташкентський і Туркменський Інокентій сказав: «Доктор, Вам треба бути священиком».

«Ці слова я прийняв, як заклик Божий вустами архієрея, і ні хвилини не розмірковуючи, відповів: «Добре Владика, буду священиком, якщо це завгодно Богові». У найближчу неділю, під час літургії професор був присвячений в чин диякона.

Це зробило сенсацію в Ташкенті. Будучи далекими від релігії, не розуміючи його вчинку, до нього прийшов один із професорів з великою групою студентів. «Що зрозуміли б вони, якби я їм сказав, що побачивши блюзнірські карнавали і знущання над Господом нашим Ісусом Христом, моє серце голосно кричало: не можу мовчати!». Через тиждень, у наступну неділю, професор Войно-Ясенецький був рукоположен в ієрея й став батьком Валентином. Це було в 1921 році.

Батькові Валентинові довелося сполучати своє священство із завідуванням кафедрою ‘Топографічної анатомії й оперативної хірургії” у Ташкентському університеті, читанням лекцій студентам і роботою головним хірургом у міській лікарні.

Лектором він був чудовим, слухати його приходило безліч студентів й не тільки з медичних курсів. Професор читав лекції в рясі й із хрестом на грудях. З весни 1923 року підсилилося гоніння на церкву, для її розколу зсередини ДПУ винайшло так звану «живу церкву». Викриваючи «живоцерковство», батько Валентин говорив на допиті в ДПУ: «Христову правду зневажає той, хто, прислужуючись радянській владі, покровом церкви освячує й покриває всі її діяння».

У сан єпископа батько Валентин був рукоположен в 1923 році Собором Ташкентського духівництва. Роблячи цей обряд, преосвященний Андрій (князь Ухтомський) говорив, що хотів дати йому ім’я Цілителя Пантелиймона, але коли побував на літургії й почув його проповідь, то знайшов, що йому набагато більше підходить ім’я апостола, євангеліста, лікаря та іконописця Луки.

Громадянська війна в ці роки в Ташкенті перетворила життя городян у нестерпний кошмар. Лютували малярія, холера, сипний тиф. Голод на Волзі гнав у Туркестан маси голодуючих. Вони покотом лежали на вокзалі, обірвані, покриті вошима. Ідучи на кафедру, професор зустрічав вози, завантажені голими трупами. Хворі й трупи лежали навіть біля лікарняних воріт. Влада ж продовжувала погрози почати в 1917 році різанину, який не видно було кінця.

По всьому Туркестану виловлювали тих, хто мав яке-небудь відношення до колишнього ладу, великих і дрібних чиновників, депутатів Держдуми, офіцерів. Для «колишніх» не було виправдання, їх розстрілювали без суду.

Професор – єпископ Лука ходив по місту в рясі із хрестом, чим дуже дратував начальство. Влада вмовляла його кинути церковну справу, але він не піддавався. Тоді на чолі ЧК стояв латиш Петерс, невблаганно жорстокий і дуже швидкий на вироки з «вищою мірою». Він вирішив влаштувати показовий суд над лікарями і як громадський обвинувач вимовив «громову» промову. Були в ній «білі охвістя контрреволюції» і «явне зрадництво».

Над лікарями нависла загроза розстрілу. Професор Войно-Ясенецький був викликаний на суд як експерт-хірург й відразу безстрашно напав на грізного Петерса. Громив його як круглого невігласа, що береться судити про речі, у яких нічого не розуміє, як безсовісного демагога, що вимагає вищої міри для чесних і сумлінних людей.

Високе положення представника влади вимагало, щоб зухвалий експерт був негайно знищений, принижений, роздавлений. “Скажіть, піп і професор Ясенецький-Войно, як це ви вночі молитеся, а вдень людей ріжете?” – запитує Петерс. Професор відповідає: «Я ріжу людей в ім’я їхнього порятунку, а в ім’я чого ріжете їх Ви, громадянин громадський обвинувач?». Зал зустрів відповідь професора реготом!

Наступне питання, по розрахунках Петерса, повинно було змінити настрій аудиторії: “Як це Ви вірите в бога, піп і професор Ясенецький-Войно? Хіба Ви його бачили, свого бога?”

“Бога я дійсно не бачив, громадянин громадський обвинувач. Але я багато оперував на мозку й, відкриваючи черепну коробку, не бачив там також й розуму. І совісті я там теж не знаходив”. (Дзвіночок голови потонув у реготі залу).

«Справа лікарів» із тріском провалилося. Але арешт самого професора був неминучий. Через два тижні вночі об 11 годині за ним приїхав «чорний ворон» і відвіз у ДПУ. Не пощадили й чотирьох його малих дітей, що залишилися сиротами, тому що їхня мати, дружина професора, померла в 1919році (дітей врятувала медсестра). Так був покладений початок 11 рокам в’язниць і засилань.

Його заарештовували тричі: 1923 рік – Заполярне коло, 1930 рік – Північна Двіна й 1937рік – Красноярський край. Саме головне, що від нього було потрібно – це зречення від сану священика, але офіційно обвинувачували у зв’язках з англійцями, які він здійснював, нібито, через турецький кордон, а також за участь у козачих заколотах.

Розповідаючи про це, Владика з посмішкою помітив: «Я не міг бути учасником козачої змови й діячем міжнародного шпигунства з двох причин: по-перше, це суперечить моїм переконанням, а по-друге, чекісти затверджували, що й на Кавказі й на Уралі я діяв одночасно. Всі мої спроби пояснити їм, що для однієї людини це фізично неможливо, ні до чого не приводили».

Врятуватися від розстрілу й загибелі допомогло йому те, що він був унікальним хірургом, ученим зі світовою популярністю, а також смиренність, сила духу й над всім цим – Бог.

Будучи в засланні, він працював лікарем. В 1940 році, на свій лист до К. Ворошилова із проханням дати йому можливість закінчити роботу із гнійної хірургії, так необхідної для хірургічної практики у воєнно-польових умовах, він одержав дозвіл їхати в Томськ для роботи у великій бібліотеці медичного факультету Університету. За два місяці перечитав всю новітню літературу по гнійній хірургії німецькою, французькою і англійською мовами і, після повернення із заслання, закінчив «Нариси гнійної хірургії».

Наступило літо 1941 року, почалася війна. У заслання до професора в Б. Мурту прилетів головний хірург Красноярського краю й попросив його летіти в Красноярськ, де він і був призначений головним хірургом евакогоспіталю “ 15-15”. Результати його роботи з пораненими були чудові. Наприкінці війни була написана книга «Про пізні резекції при інфікованих пораненнях суглобів».

В 1946 році за цю роботу й «Нариси гнійної хірургії» В.Ф. Войно-Ясенецький одержав Сталінську премію 1-ой ступеня, що майже всю пожертвував дітям – сиротам – жертвам війни.

Синод священників в 1946 році прирівняв лікування поранених до доблесного архієрейського служіння й звів єпископа Луку в сан архієпископа Сімферопольського й Кримського.

Останні шістнадцять років він проробив у Криму, сполучаючи медичну роботу зі священництвом. Проводив лекції серед хірургів, на з’їздах лікарів, проводив консультації хворих, вів безкоштовний прийом на другому поверсі свого архієрейського будинку, куди пішли сотні хворих з усього Криму. Але переслідування церкви знову наростали, і в 1951 році його відлучають від хірургічної практики за приналежність до архієрейського сану.

В 1954 році, після липневої Постанови ЦК КПРС «Про поліпшення науково-атеїстичної пропаганди» почалася нова хвиля гонінь на церкву. Відновили цькування й арешти віруючих, закриття храмів, публічні образи священиків.

Сміливі проповіді архієпископа зберегли «малу череду» віруючих, котра була невразлива ні для якої пропаганди. Навіть невіруючі колеги (ще в більш ранні роки) не могли не бачити високої моральності майбутнього архієпископа. Колишня медсестра Ташкентської лікарні Н.Г. Ніжинська, в 70-х роках згадувала: «У справах, що вимагають морального рішення, Валентин Феліксович поводився так, начебто довкола нього нікого не було. Він завжди стояв перед своєю совістю один, і суд, яким він судив себе, був суворіший будь-якого трибуналу».

Його відношення до хворих було ідеальним. В операційній завжди висіла ікона, якій він молився перед кожною операцією. Він ніколи не брав грошей і на подяку врятованого ним відповідав, що це Бог урятував його руками.

В «Нарисах гнійної хірургії» є таке звертання до лікарів: «Приступаючи до операції треба мати на увазі не тільки черевну порожнину, а всю хвору людину, що так часто, на жаль, у лікарів зветься «випадком». Людина в смертельній тузі й страху, серце в неї тріпотить не тільки в прямому, але й переносному значенні. Тому не тільки виконуйте досить важливе завдання підкріплення серця камфорою або дігаленом, але подбайте про те, щоб позбавити його від важкої психічної травми: виду операційного столу, розкладених інструментів, людей у білих халатах, масках, гумових рукавичках. Подбайте про зігрівання його під час операції, тому що це надзвичайно важливо».

Такою була ця велика людина, що являла собою школу вищого духу й справи. Помер він 11 червня 1961 року, у неділю, коли святкується пам’ять всіх Святих, що просяяли у Землі Російській.

Олена Уртенова. Велика Епоха

Шістдесяті роки минулого 20-го століття ознаменувалися затятою антирелігійною пропагандою, і ніхто з наших викладачів не посмів тоді проговоритися, що цей учений, поряд із професорським званням, мав високий священний сан Архієпископа.

Навіть якби ми про це й довідалися, то навряд чи, зашорені матеріалізмом, з духовністю, сповненою ідеями атеїзму, змогли б оцінити таке сполучення звань. Адже до розуміння Великого треба дорости. Але от прийшов час…

Народився Валентин Феліксович в 1877 році в м. Керчі у дворянській родині. В 1903 році закінчив медичний факультет Київського університету, “маючи на меті бути все життя сільським, мужицьким лікарем, допомагати бідним людям”. У ті роки величезним нещастям у Росії була трахома. Безліч осліплих людей, жертв цієї хвороби, низками ходили по дорогах, просячи подаяння. Випускник університету, маючи вроджене милосердя, визнав за необхідне навчитися в очній клініці операціям на очах.

“Більше того, щоб допомогти більшій кількості хворих, для яких не вистачало місць у клініці, він перетворив свою квартиру в лазарет, – згадувала його сестра, – хворі лежали в кімнатах як у палатах. Валентин лікував їх, а мама кормила”. Цей досвід став у нагоді в подальшому його житті. Не одній сотні сліпих він повертав зір, часом у польових умовах. У тім же 1903 році, з початком російсько-японської війни, Войно-Ясенецький направляється у воєнно-польовий госпіталь біля Чити. Не маючи спеціальної підготовки з хірургії, він (з гарними результатами) відразу став проводити складні операції на кістках, суглобах, черепі.

Після війни молодий лікар завідував міською лікарнею в Симбірській губернії, де став оперувати по всіх розділах хірургії та офтальмології. Уже тоді він зрозумів небезпеку загального наркозу, нерідко перевищуючу небезпеку самої операції й став розробляти досвід місцевої анестезії. Ці роботи зложилися в наукову працю.

В 1916році, живучи в місті Переяславлі, В.Ф. Войно-Ясенецький захистив докторську дисертацію в Москві. Цікавий відклик його опонента під час захисту – професора Мартинова: “Ми звикли до того, що докторські дисертації пишуться звичайно на задану тему, з метою одержання вищих призначень по службі, наукова цінність їх невелика, але коли я читав Вашу книгу, то одержав враження співу птаха, що не може не співати, і високо оцінив її”.

За цю роботу Варшавський університет присуджує йому велику премію “За кращий твір, що прокладає новий шлях у медицині”.

Природжений учений незабаром приступає до іншої роботи з області гнійної хірургії, по якій дуже мало давали знань медичні факультети. Як дослідник він ставить завдання глибокого, самостійного вивчення діагностики й терапії гнійних захворювань. Все це вилилося в написання фундаментальної праці «Нариси гнійної хірургії». «І тоді, – пише вчений, – до мого подиву, у мене з’явилася настирлива думка: коли книга буде написана, на ній буде стояти ім’я єпископа. Бути священиком мені й у сні не снилося, але невідомі шляхи життя нашого цілком відомі всемогутньому Богові вже, коли ми – у чреві матері».

Почалася Перша світова війна.Войно-Ясенецький завідував у Переяславлі госпіталем для поранених, а в 1917 році одержав запрошення в Ташкент на посаду хірурга й головного лікаря великої міської лікарні.

Тут його наздогнала революція зі смутами, заколотами й розстрілами. Працюючи в Ташкенті, професор довідався, що тут існує церковне братерство при соборі. Він став відвідувати збори і, не маючи богословської освіти, проводив там серйозні бесіди, ще не знаючи, що вони стануть початком його величезної проповідницької діяльності в майбутньому. Слухаючи його слова, єпископ Ташкентський і Туркменський Інокентій сказав: «Доктор, Вам треба бути священиком».

«Ці слова я прийняв, як заклик Божий вустами архієрея, і ні хвилини не розмірковуючи, відповів: «Добре Владика, буду священиком, якщо це завгодно Богові». У найближчу неділю, під час літургії професор був присвячений в чин диякона.

Це зробило сенсацію в Ташкенті. Будучи далекими від релігії, не розуміючи його вчинку, до нього прийшов один із професорів з великою групою студентів. «Що зрозуміли б вони, якби я їм сказав, що побачивши блюзнірські карнавали і знущання над Господом нашим Ісусом Христом, моє серце голосно кричало: не можу мовчати!». Через тиждень, у наступну неділю, професор Войно-Ясенецький був рукоположен в ієрея й став батьком Валентином. Це було в 1921 році.

Батькові Валентинові довелося сполучати своє священство із завідуванням кафедрою ‘Топографічної анатомії й оперативної хірургії” у Ташкентському університеті, читанням лекцій студентам і роботою головним хірургом у міській лікарні.

Лектором він був чудовим, слухати його приходило безліч студентів й не тільки з медичних курсів. Професор читав лекції в рясі й із хрестом на грудях. З весни 1923 року підсилилося гоніння на церкву, для її розколу зсередини ДПУ винайшло так звану «живу церкву». Викриваючи «живоцерковство», батько Валентин говорив на допиті в ДПУ: «Христову правду зневажає той, хто, прислужуючись радянській владі, покровом церкви освячує й покриває всі її діяння».

У сан єпископа батько Валентин був рукоположен в 1923 році Собором Ташкентського духівництва. Роблячи цей обряд, преосвященний Андрій (князь Ухтомський) говорив, що хотів дати йому ім’я Цілителя Пантелиймона, але коли побував на літургії й почув його проповідь, то знайшов, що йому набагато більше підходить ім’я апостола, євангеліста, лікаря та іконописця Луки.

Громадянська війна в ці роки в Ташкенті перетворила життя городян у нестерпний кошмар. Лютували малярія, холера, сипний тиф. Голод на Волзі гнав у Туркестан маси голодуючих. Вони покотом лежали на вокзалі, обірвані, покриті вошима. Ідучи на кафедру, професор зустрічав вози, завантажені голими трупами. Хворі й трупи лежали навіть біля лікарняних воріт. Влада ж продовжувала погрози почати в 1917 році різанину, який не видно було кінця.

По всьому Туркестану виловлювали тих, хто мав яке-небудь відношення до колишнього ладу, великих і дрібних чиновників, депутатів Держдуми, офіцерів. Для «колишніх» не було виправдання, їх розстрілювали без суду.

Професор – єпископ Лука ходив по місту в рясі із хрестом, чим дуже дратував начальство. Влада вмовляла його кинути церковну справу, але він не піддавався. Тоді на чолі ЧК стояв латиш Петерс, невблаганно жорстокий і дуже швидкий на вироки з «вищою мірою». Він вирішив влаштувати показовий суд над лікарями і як громадський обвинувач вимовив «громову» промову. Були в ній «білі охвістя контрреволюції» і «явне зрадництво».

Над лікарями нависла загроза розстрілу. Професор Войно-Ясенецький був викликаний на суд як експерт-хірург й відразу безстрашно напав на грізного Петерса. Громив його як круглого невігласа, що береться судити про речі, у яких нічого не розуміє, як безсовісного демагога, що вимагає вищої міри для чесних і сумлінних людей.

Високе положення представника влади вимагало, щоб зухвалий експерт був негайно знищений, принижений, роздавлений. “Скажіть, піп і професор Ясенецький-Войно, як це ви вночі молитеся, а вдень людей ріжете?” – запитує Петерс. Професор відповідає: «Я ріжу людей в ім’я їхнього порятунку, а в ім’я чого ріжете їх Ви, громадянин громадський обвинувач?». Зал зустрів відповідь професора реготом!

Наступне питання, по розрахунках Петерса, повинно було змінити настрій аудиторії: “Як це Ви вірите в бога, піп і професор Ясенецький-Войно? Хіба Ви його бачили, свого бога?”

“Бога я дійсно не бачив, громадянин громадський обвинувач. Але я багато оперував на мозку й, відкриваючи черепну коробку, не бачив там також й розуму. І совісті я там теж не знаходив”. (Дзвіночок голови потонув у реготі залу).

«Справа лікарів» із тріском провалилося. Але арешт самого професора був неминучий. Через два тижні вночі об 11 годині за ним приїхав «чорний ворон» і відвіз у ДПУ. Не пощадили й чотирьох його малих дітей, що залишилися сиротами, тому що їхня мати, дружина професора, померла в 1919році (дітей врятувала медсестра). Так був покладений початок 11 рокам в’язниць і засилань.

Його заарештовували тричі: 1923 рік – Заполярне коло, 1930 рік – Північна Двіна й 1937рік – Красноярський край. Саме головне, що від нього було потрібно – це зречення від сану священика, але офіційно обвинувачували у зв’язках з англійцями, які він здійснював, нібито, через турецький кордон, а також за участь у козачих заколотах.

Розповідаючи про це, Владика з посмішкою помітив: «Я не міг бути учасником козачої змови й діячем міжнародного шпигунства з двох причин: по-перше, це суперечить моїм переконанням, а по-друге, чекісти затверджували, що й на Кавказі й на Уралі я діяв одночасно. Всі мої спроби пояснити їм, що для однієї людини це фізично неможливо, ні до чого не приводили».

Врятуватися від розстрілу й загибелі допомогло йому те, що він був унікальним хірургом, ученим зі світовою популярністю, а також смиренність, сила духу й над всім цим – Бог.

Будучи в засланні, він працював лікарем. В 1940 році, на свій лист до К. Ворошилова із проханням дати йому можливість закінчити роботу із гнійної хірургії, так необхідної для хірургічної практики у воєнно-польових умовах, він одержав дозвіл їхати в Томськ для роботи у великій бібліотеці медичного факультету Університету. За два місяці перечитав всю новітню літературу по гнійній хірургії німецькою, французькою і англійською мовами і, після повернення із заслання, закінчив «Нариси гнійної хірургії».

Наступило літо 1941 року, почалася війна. У заслання до професора в Б. Мурту прилетів головний хірург Красноярського краю й попросив його летіти в Красноярськ, де він і був призначений головним хірургом евакогоспіталю “ 15-15”. Результати його роботи з пораненими були чудові. Наприкінці війни була написана книга «Про пізні резекції при інфікованих пораненнях суглобів».

В 1946 році за цю роботу й «Нариси гнійної хірургії» В.Ф. Войно-Ясенецький одержав Сталінську премію 1-ой ступеня, що майже всю пожертвував дітям – сиротам – жертвам війни.

Синод священників в 1946 році прирівняв лікування поранених до доблесного архієрейського служіння й звів єпископа Луку в сан архієпископа Сімферопольського й Кримського.

Останні шістнадцять років він проробив у Криму, сполучаючи медичну роботу зі священництвом. Проводив лекції серед хірургів, на з’їздах лікарів, проводив консультації хворих, вів безкоштовний прийом на другому поверсі свого архієрейського будинку, куди пішли сотні хворих з усього Криму. Але переслідування церкви знову наростали, і в 1951 році його відлучають від хірургічної практики за приналежність до архієрейського сану.

В 1954 році, після липневої Постанови ЦК КПРС «Про поліпшення науково-атеїстичної пропаганди» почалася нова хвиля гонінь на церкву. Відновили цькування й арешти віруючих, закриття храмів, публічні образи священиків.

Сміливі проповіді архієпископа зберегли «малу череду» віруючих, котра була невразлива ні для якої пропаганди. Навіть невіруючі колеги (ще в більш ранні роки) не могли не бачити високої моральності майбутнього архієпископа. Колишня медсестра Ташкентської лікарні Н.Г. Ніжинська, в 70-х роках згадувала: «У справах, що вимагають морального рішення, Валентин Феліксович поводився так, начебто довкола нього нікого не було. Він завжди стояв перед своєю совістю один, і суд, яким він судив себе, був суворіший будь-якого трибуналу».

Його відношення до хворих було ідеальним. В операційній завжди висіла ікона, якій він молився перед кожною операцією. Він ніколи не брав грошей і на подяку врятованого ним відповідав, що це Бог урятував його руками.

В «Нарисах гнійної хірургії» є таке звертання до лікарів: «Приступаючи до операції треба мати на увазі не тільки черевну порожнину, а всю хвору людину, що так часто, на жаль, у лікарів зветься «випадком». Людина в смертельній тузі й страху, серце в неї тріпотить не тільки в прямому, але й переносному значенні. Тому не тільки виконуйте досить важливе завдання підкріплення серця камфорою або дігаленом, але подбайте про те, щоб позбавити його від важкої психічної травми: виду операційного столу, розкладених інструментів, людей у білих халатах, масках, гумових рукавичках. Подбайте про зігрівання його під час операції, тому що це надзвичайно важливо».

Такою була ця велика людина, що являла собою школу вищого духу й справи. Помер він 11 червня 1961 року, у неділю, коли святкується пам’ять всіх Святих, що просяяли у Землі Російській.

Олена Уртенова. Велика Епоха

На думку Вікторії Тюриної, ініціатором зриву виставки стала КПУ. “Я переконана, що саме комуністи стали ініціаторами того, щоб закрити цю виставку на 2 дні раніше і не допустити глядачів до картин, які розповідають про злочини комуністичної партії. Якщо наша країна демократична, подібні дії тут неприпустимі”.

Переслідування віруючих, було однією з тем виставки. У картинах розповідалося про жорстокі репресії у Китаї, від яких потерпають ті, хто займається практикою Фалунь Дафа і вірить у принципи Істини, Доброти, Терпіння. За даними багатьох правозахисних організацій, репресії щодо Фалунь Дафа в Китаї здійснює правляча комуністична партія.

Художниця продовжує: «З 1999 р. я почала займатися практикою Фалунь Дафа, з метою покращення здоров’я і підвищення рівня духовності за принципом Істина-Доброта-Терпіння. У Китаї, на батьківщині цієї системи вдосконалення, через велику популярність, практика почала переслідуватися. Я на собі відчула всю користь Фалунь Дафа і принципів Істини, Доброти, Терпіння, тому мене дуже турбують переслідування безневинних людей, які мають місце в Китаї. Я хочу розповісти людям про трагедію, що відбувається зараз з мирними і добрими людьми, а тому присвятила цій темі свої роботи.

За словами художників, лише за вправи чи книги Фалунь Дафа без суду і слідства людей відправляють у в’язниці і трудові табори. У в’язницях від практикуючих вимагають відмовитися від принципів високої моралі, із застосуванням побоїв, знущань і тортур. Абсурд і жорстокість цих переслідувань викликають обурення світової громадськості. Уряди багатьох країн, Міжнародна Амністія, ООН охарактеризували ці репресії як геноцид і закликають Китай до їх негайного припинення.

Розповідає Орест Цвілінюк: «З самого початку розповсюдження, практика Фалунь Дафа віталася в себе на батьківщині, у Китаї. Отримувала нагороди і заохочувалась урядом. Коли в 1999 році підрахували кількість практикуючих Фалунь Дафа, виявилося, що їх майже вдвічі більше ніж членів комуністичної партії Китаю. Така кількість духовно незалежних людей викликала побоювання КПК щодо можливої втрати впливу і влади в країні. Починаючи з липня 1999 року, уряд Китаю розпочав широкомасштабні репресії проти тих, хто практикував Фалунь Дафа. Репресії тривають і нині».

#img_right#Олена Балакіна прокоментувала одну зі своїх робіт: «На картині я зобразила дитину, яка залишилася сиротою внаслідок цих репресій. Я вважаю що, чим більше людей буде знати про це незаконне переслідування, тим менше буде можливостей для повторення цього де-небудь іще». Незважаючи на те, що виставка була скорочена на два дні, за словами художників, багато людей устигли відвідати її, а також висловити підтримку і розуміння проблем, піднятих у роботах.

Згадуючи перші дні виставки, художники розповідають, що їм особливо запам’яталася група дітей, що відвідала виставку з класним керівником. За словами Вікторії Тюриної, діти дуже перейнялися роботами. Коли вони розглядали картини із зображенням площі Тяньаньмень, на їхніх обличчях відобразилась глибока скорбота і співчуття до людей, що зазнали страждань. «Дуже зворушливо бачити в наш жорстокий час такі добрі і незачерствілі серця», – сказала Вікторія Тюрина. «Серед дорослих нечасто зустрінеш такі якості, як жаль, співчуття і просте бажання допомогти. Я вважаю, що діти бачать головне, не відволікаючись на другорядне. Просто вони знають, що страждання людей – це погано, і так не має бути».

«Ми ще більше упевнилися в тій небезпеці, яку несуть із собою тоталітарні системи й уряди, і будемо з іще більшим натхненням розповідати про це людям за допомогою наших виставок», – підсумували київські художники.

#img_center_nostream#

#img_center_nostream# 

На думку Вікторії Тюриної, ініціатором зриву виставки стала КПУ. “Я переконана, що саме комуністи стали ініціаторами того, щоб закрити цю виставку на 2 дні раніше і не допустити глядачів до картин, які розповідають про злочини комуністичної партії. Якщо наша країна демократична, подібні дії тут неприпустимі”.

Переслідування віруючих, було однією з тем виставки. У картинах розповідалося про жорстокі репресії у Китаї, від яких потерпають ті, хто займається практикою Фалунь Дафа і вірить у принципи Істини, Доброти, Терпіння. За даними багатьох правозахисних організацій, репресії щодо Фалунь Дафа в Китаї здійснює правляча комуністична партія.

Художниця продовжує: «З 1999 р. я почала займатися практикою Фалунь Дафа, з метою покращення здоров’я і підвищення рівня духовності за принципом Істина-Доброта-Терпіння. У Китаї, на батьківщині цієї системи вдосконалення, через велику популярність, практика почала переслідуватися. Я на собі відчула всю користь Фалунь Дафа і принципів Істини, Доброти, Терпіння, тому мене дуже турбують переслідування безневинних людей, які мають місце в Китаї. Я хочу розповісти людям про трагедію, що відбувається зараз з мирними і добрими людьми, а тому присвятила цій темі свої роботи.

За словами художників, лише за вправи чи книги Фалунь Дафа без суду і слідства людей відправляють у в’язниці і трудові табори. У в’язницях від практикуючих вимагають відмовитися від принципів високої моралі, із застосуванням побоїв, знущань і тортур. Абсурд і жорстокість цих переслідувань викликають обурення світової громадськості. Уряди багатьох країн, Міжнародна Амністія, ООН охарактеризували ці репресії як геноцид і закликають Китай до їх негайного припинення.

Розповідає Орест Цвілінюк: «З самого початку розповсюдження, практика Фалунь Дафа віталася в себе на батьківщині, у Китаї. Отримувала нагороди і заохочувалась урядом. Коли в 1999 році підрахували кількість практикуючих Фалунь Дафа, виявилося, що їх майже вдвічі більше ніж членів комуністичної партії Китаю. Така кількість духовно незалежних людей викликала побоювання КПК щодо можливої втрати впливу і влади в країні. Починаючи з липня 1999 року, уряд Китаю розпочав широкомасштабні репресії проти тих, хто практикував Фалунь Дафа. Репресії тривають і нині».

#img_right#Олена Балакіна прокоментувала одну зі своїх робіт: «На картині я зобразила дитину, яка залишилася сиротою внаслідок цих репресій. Я вважаю що, чим більше людей буде знати про це незаконне переслідування, тим менше буде можливостей для повторення цього де-небудь іще». Незважаючи на те, що виставка була скорочена на два дні, за словами художників, багато людей устигли відвідати її, а також висловити підтримку і розуміння проблем, піднятих у роботах.

Згадуючи перші дні виставки, художники розповідають, що їм особливо запам’яталася група дітей, що відвідала виставку з класним керівником. За словами Вікторії Тюриної, діти дуже перейнялися роботами. Коли вони розглядали картини із зображенням площі Тяньаньмень, на їхніх обличчях відобразилась глибока скорбота і співчуття до людей, що зазнали страждань. «Дуже зворушливо бачити в наш жорстокий час такі добрі і незачерствілі серця», – сказала Вікторія Тюрина. «Серед дорослих нечасто зустрінеш такі якості, як жаль, співчуття і просте бажання допомогти. Я вважаю, що діти бачать головне, не відволікаючись на другорядне. Просто вони знають, що страждання людей – це погано, і так не має бути».

«Ми ще більше упевнилися в тій небезпеці, яку несуть із собою тоталітарні системи й уряди, і будемо з іще більшим натхненням розповідати про це людям за допомогою наших виставок», – підсумували київські художники.

#img_center_nostream#

#img_center_nostream# 

Вивчаючи фото унікальної золотої царської пекторалі Великої Скіфії (4 ст. до н.е.) коли я писав про неї книгу, а потім і деякі стародавні фрески в Софії Київській я задумався над тим, чи немає в них якогось таємного змісту, який вказує на наявність підземних структур під підлогою найстародавнішого собору України.

#img_gallery#

Влітку 1998 року, запросивши відомого українського фахівця з біолокації, академіка і професора Павловца І.М., ми вирішили ретельніше вивчити це питання безпосередньо в самій Софії Київській, заручившись заздалегідь підтримкою і дозволом тодішнього директора цього всесвітньо відомого національного держзаповідника пані Ачкасової В.М.

Пізніше ми з Павловцем І.М. за допомогою його методів, а також пекторалі та місцевих краєзнавців знайшли під Мелітополем Запорізької області України гігантські підземні структури, розташовані, з урахуванням даних інших фахівців, приблизно на площі близько 9 кв. км.! (Але, про це докладніше буде написано в інших статтях.).

Отже, дочекавшись вихідного, коли в Софії не було відвідувачів, ми приступили до спеціальних досліджень. Довго прилади «мовчали», але потім спеціальні телескопічні тензори та інша спец. апаратура стали давати потрібну інформацію. До речі, біолокаційні дослідження як в Україні, так і за кордоном, дають досить непогані результати і успішно застосовуються при пошуках корисних копалин, води, підземних порожнеч та ін. з якнайдавніших часів /згадайте лозоходців/, біолокація, тобто знаходження чого-небудь за допомогою біологічних індикаторів, відома декілька тисячоліть, використовують її і зараз, деколи економлячи значні кошти, що її робить досить ефективною і вельми достовірною.

Так, в Західній Європі в середні століття більше 70% різних родовищ корисних копалин було відкрито із застосуванням біолокації. Пригадую, що в Україні раніше було навіть спеціальне Управління в Міністерстві геології із специфічною назвою – “Укрбіолокація”. Скептикам, також корисно буде дізнатися, що біолокація вперше визнана на державному рівні і в Україні.

Так, розпорядженням Держстандарту України № 257 від 27.7.1995. р. в класифікатор професій офіційно введені: “оператор біолокації” (3111) і “майстер біолокації” (1222.2) і ін. /Зараз більш частіше застосовуються т.з. георадари, які постійно удосконалюються./

В результаті вказаних спецдосліджень підлоги Софії Київської нам вдалося виявити на великій глибині раніше невідомий комплекс підземних ходів і скласти їх план, який офіційно зареєстрований як відкриття (Авторське свідоцтво (УФАМТ) № 670 від 16.02.1999 р.) (див. фото, темна лінія на тротуарі приблизно «вказує» де проходить виявлений підземний хід виходить з під будівлі собору).

При цьому в правому дальньому кутку від входу на великій глибині (біля 11 м.- це висота 4-х поверхового будинку!) розташована потайна кімната близько 120 куб. м.! Ці дані пізніше ще раз перевірили двоє вчених, серйозні фахівці з біолокації, академіки (І. Батулін і А. Шевченко), які також підтвердили нашу знахідку. (див. План-схему Софії Київської в розрізі).

А раптом саме в ній і зберігається знаменита БІБЛІОТЕКА (книгосховище) Ярослава МУДРОГО!?. (Адже недаремно аналогічна бібліотека Івана ГРОЗНОГО відвіку вважалася скарбом Російської імперії номер 1. Адже Іван ГРОЗНИЙ як і Ярослав МУДРИЙ, який побудував Софію Київську, споріднені один одному, оскільки обидва – Рюріковичи, які правили на Русі близько 800 років до Романових. Можливо, що родові таємниці, в т.ч. і зі збереження стародавніх текстів, книг і цінностей вирішувалися аналогічним чином, причому споконвіку.

Так, наприклад відомо, що фундація Покровського собору в Москві, більше відомого як храм Василя Блаженного, – (подклет) ще в часи правління Івана Грозного служила місцем зберігання міської скарбниці, грошей і цінностей багатих городян, що трохи не стало причиною підпалу Москви в 1595 році, під час якого нібито повинно було здійснитися пограбування.

Мабуть аналогічні сховища мали і інші староруські собори і т.п.

Не слід забувати, що всі російські царі мали обширні зв’язки з іншими царськими дворами, а також масу родичів при тих дворах. Це було завдяки міждержавним царственим шлюбам. Споконвіку вважалося, що дуже цінну бібліотеку привезла з собою разом зі своїм багатим приданим Софія Палеолог.

Цікаво, що весільний караван Софії складався з 30 підвод (іноді говорять, що їх було 70), наповнених книгами з візантійської імператорської бібліотеки. ( Софія Фомінішна Палеолог, /Зоя Палеолог/ (померла 7.4.1503), племінниця останнього візантійського імператора Костянтина XI Палеолога, з листопада 1472 дружина великого князя Івана III Васильовича. Ім’я Софії вона отримала в Росії. Шлюб з Софією Палеолог Іван III використовував для зміцнення престижу Русі в міжнародних відносинах і авторитету великокнязівської /царської/ влади усередині країни.)

У бібліотеці Софії були античні рукописи, грецькі і єврейські книги, глиняні таблички і тексти на листах золота. Але не це було найціннішим. Найімовірніше, в бібліотеку входили скрижалі і скринька-ковчег з рукописами, були там і грецькі пергаменти, латинські хронографії, староєврейські манускрипти.

Книги нібито зберігалися в трьох склепінчастих підвалах біля покоїв царя. Про це свідчать деякі джерела. Але знаменита бібліотека таємничо зникла і до цих пір не знайдена. Прийнято вважати, що слід її обривається в Олександрівській Слободі (нині м. Олександрівськ). Коли бібліотека в XVI столітті потрапила до Росії, книжкові збори називали "антична ліберія".

В "Оповіді про Максима Філософа" відомого автора, описується момент входження його в книгосховище: Государь великий князь Василий (отец Ивана ГРОЗНОГО) отверзе царская сокровищница… и обрете в некоторых полатах бесчисленное множество греческих книг, словенским же людям отнюдь неразумны…" Також відомо, що на рубежі XVI і XVII століть бібліотека раптом зникла.

І в першу чергу зникла вона з опису майна царського двору. У ній згадуються тільки п’ятдесят три рукописні і друкарські книги на церковнослов’янській. І це все. А куди ж поділися глиняні таблички з клинописом та інше? До речі, літописи згадують, що цар спав на своїй скарбниці (а "ліберія" входила до неї), тобто на підземному сховищі. Секрет цієї схованки перед своєю смертю Софія відкрила синові Василю, який залучив до перекладу книг ченця Максима Грека. Через багато років в заповітне підземелля часто спускався Іван Грозний, приводив він туди і свого сина Івана. Ще одне письмове свідоцтво існування бібліотеки — «Лівонська хроніка» Франца Нієнштедта (1540–1622 рр.), де автор приводить розповідь пастора Веттермана, який переселився із завойованого Дерпта до Москви.

Пастор був людиною освіченою, знав декілька мов, у тому числі і грецьку. Його, як ученого, дуже поважав великий князь. Він велів показати йому свою бібліотеку, сподіваючись на допомогу в перекладі. Веттерман так захоплювався книгами, що сказав — він готовий віддати все своє майно за те, щоб ці книги опинилися в протестантських університетах, бо вони принесуть величезну користь християнству.

У 1819 році в архіві р. Пярну професор Х. Добелов знайшов список книг з бібліотеки Івана Грозного. Це була чорнова записка перекладача, в якій називалося 800 книг, багато з яких, як наголошувалося, були в золотих палітурках. До наших днів дійшли легенди про те, що на території московського кремля є підземний хід і всілякі схованки, в яких захована царська бібліотека, яку безуспішно шукали від Петра 1 до Наполеона Бонапарта.

У 1934 році знайшли закритий вхід в підземний тунель. Але до 7 листопада уряд наказав зупинити роботи, замурувати хід і приготувати Червону площу до святкового параду. У 1963 році була створена суспільна комісія з пошуку бібліотеки, яку очолив академік Тихоміров.

Був навіть складений прекрасний план, але на тому тоді все і закінчилося. Пригадую, що московські дослідники при пошуках бібліотеки Івана ГРОЗНОГО знайшли в старовинних текстах згадку, що кожного разу як доводилося відкривати це потаєне книгосховище доводилося. «проламувати стелю»! Іншими словами, це такий «кам’яний мішок» на великій глибині, куди можна було потрапити тільки розкривши кам’яний купол цього підземного книгосховища.

Мабуть щось подібне знаходитися і під підлогою Софії Київської. Ось як фахівці зазвичай говорять про відношення Ярослава МУДРОГО до книг: «Ярослав дуже любив книги і часто читав їх. Зібравши багато книгописців і перекладачів, він помножив число книг на Русі і поступово ввів їх у застосування. З того часу книжкова премудрість міцно затвердилася серед росіян».

Слід зазначити, що книжкові збори виникали в Києві і до Ярослава. Наприклад, його батько Володимир Святославович, за твердженням літописця, "любив словеса книжні і володів, мабуть, бібліотекою…".

Саме слово "бібліотека" в Стародавній Русі майже не вживалося. У різних містах Русі приміщення для книг мали самі різні назви: "книгохранителька", "книгосховище", "книгохранильня", "книгосховищиця", "зберігальна скарбниця", "книжкова кліть", "книжкова палата" і т.п.

Вперше слово "бібліотека" зустрічається в знаменитій Геннадієвській біблії 1499 року. Термін "бібліотека" був для росіян ще незвичний, тому на полях проти нього перекладач зробив пояснення – "книжковий будинок".

А ось витяг з «Цікавої газети»: У літописній статті 1037 року "Повісті тимчасових років" розповідається про заснування першої на Русі бібліотеки київським князем Ярославом МУДРИМ. Це була знаменна подія в житті всієї староруської держави.

На перший погляд, питання про час заснування бібліотеки Ярослава МУДРОГО може показатися чисто риторичним. Літопис говорить про цю подію у 1037 році, і, отже, саме цю дату слід вважати єдино вірною. Але ж в літописній статті йдеться не про завершення будівництва Софієвського собору, а лише про закладення: "В Лето 6545 (1037). Заложи Ярослав церковь святыя Софья, митрополь ". Куди ж у такому разі була покладена бібліотека Ярослава?

На думку багатьох дослідників, закладення центрального храму Русі відбулося (як про це і мовиться в " Повести временных лет ") в 1037 році, а його завершення відносилося до 40-х і навіть 50-м років XI століття. Приймаючи цю точку зору (саме вона була довгий час хрестоматійною), учені змушені були з сумнівом відноситися до розповіді літопису про закладення бібліотеки в 1037 році.

Нещодавні дослідження — археологічні, архітектурні та історичні — переконливо довели, що в російському літописі під 1037 роком йдеться не про початок, а про завершення будівництва Софії Київської. Отже, в тому ж році була заснована і перша староруська бібліотека.

Які ж книги знаходилися в бібліотеці Софієвського собору або вийшли з її книгописчої майстерні?

Літопис підкреслює їх виключно церковний характер. Необхідність в такій літературі диктувалася широким розповсюдженням на Русі християнства. Проте разом з церковними переводилися, поза сумнівом, і книги, що містять відомості з світової історії, географії, астрономії, філософії і юридичних трактатів, публіцистичних творів.

Саме вони послужили основою для перетворення Софії Київської в центр літописання, осередку передової думки Русі XI сторіччя. Тут було складено перший староруський літописний звід 1037—1039 років, написано і проголошено знамените "Слово Іларіона", розроблені основи першої збірки законів Староруської держави — "Російська правда", створені "Ізборник Святослава" і "Послання до Хоми пресвітерові Смоленському" і багато інших творів.

Знайомство з працями двох російських митрополитів — Іларіона і Клима Смолятича переконує нас в тому, що їх авторам були відомі основні положення філософських учень Гомера, Платона, Арістотеля та інших стародавніх філософів. Відомо, що одна з дочок Ярослава 1 Мудрого – Ганна Київська, після одруження стала королевою Франції, куди привезла дуже дорогу на ті часи євангеліє з бібліотеки батька. (Її називали «Ганна російська – королева французька». Примітно, що вона особисто підписувала всі державні папери Франції, оскільки її чоловік король Франції Генріх 1 був … неграмотний! /) З тих пір, за традицією, що склалася, вступаючи на престол всі королі Франції присягали на цьому стародавньому євангелії, привезеному колись із стародавнього Києва.

Цікаво, що влітку 2005 року королеві Франції з династії Рюріковичів Ганні Київській за особистим розпорядженням Президента України В.А. Ющенко був поставлений у Франції (м. Санліс) красивий пам’ятник.

У справі освіти Русі книгописальна майстерня і бібліотека зіграли не меншу роль, ніж сама Софія в розповсюдженні і затвердженні християнства. Книги, що вийшли з її стін, послужили основою для появи нових бібліотек, у тому числі і величезної бібліотеки Печерського монастиря, який вже з кінця XI століття перетворюється на найбільший центр культурного життя Київської Русі.

"Зерна книжкової мудрості", посіяні Ярославом, дали пишні сходи по всій країні.» Тут хочу додати, що ймовірно колись в Софії Київській зберігався і своєрідний держархів, де зберігалися договори з Візантією, інші грамоти та договори і т.п. державна документація Староруської держави. І далі: «…І, нарешті, про подальшу долю бібліотеки Софійского собору. Чи можемо ми відшукати сліди її книжкових зборів, які налічували більше 950 томів, або вона загинула в страшні для Києва грудневі дні монголо-татарського нашестя 1240 року? Із цього приводу думки дослідників розділилися. Одні вважали і вважають, що книги бібліотеки Ярослава МУДРОГО розійшлися по бібліотеках різних соборів і монастирів, а пізніше влилися в державні і приватні збори».

Ряд дослідників вважає, що книжкові збори Софієвсього собору не загинули і зберігаються десь в київських підземеллях. Оскільки печерних лабіринтів в Києві багато (більше 50!), то і версій про те, в якому з них захована бібліотека Ярослава МУДРОГО, багато. Пригадую, як відомий український історик і археолог віце-президент Національної академії наук України, (колишній заступник Президента НАНУ ак. Б.Е. Патона), а нині Народний депутат Верховної Ради України (нині у фракції БЮТ) академік НАНУ пан П.П.Толочко (див. фото 8) свого часу очолював пошукову експедицію, яка вивчала стародавні київські підземелля, т.ч. і навколо Софії Київської. У мене навіть є його знаменита книга «Таємниці київських підземель», де він наводить багато цікавих фактів по Києву та ін.

Із слів екс-директора цього заповідника ніяких серйозних досліджень підлоги Софії Київської з часів війни, коли його нашвидку оглядали сапери після звільнення Києва не проводили. 1 грудня 1999 року мені навіть довелося передати складений нами план підземних структур Софії Київської представникам Управління державної охорони України, що охороняє Президента України, які побоювалися, щоб під час його інавгурації в Софії Київській при збігу великої кількості людей не провалилася б підлога під особами, що охоронялися, іноземними делегаціями та ін.

Але під час інавгурації і пізніше підлога Софії витримала випробування – ще раз підтвердивши, що і за старих часів будували ґрунтовно, на століття!

Нещодавно в Києві був затверджений спеціальний документ, який чітко обмежує охоронну зону Софії Київської, в якому зокрема відмічене наступне: “Софієвський собор був побудований в першій половині XI століття. Саме з нього почався розвиток кам’яної архітектури в Київській Русі.

Універсальне значення цього пам’ятника полягає в тому, що архітектура собору збереглася до наших днів майже без змін. На стінах собору – унікальний ансамбль монументального живопису: 260 кв. м мозаїки і близько 3 тис. кв. м фресок. У Софієвському соборі була створена перша на Русі бібліотека, яка, за припущеннями деяких археологів, може ще зберігатися в глибинах лабіринту підземних ходів Софії.

На території заповідника розміщені поховання київських князів, митрополитів Русі і самого засновника собору – Ярослава Мудрого. З 1990 року Софієвський собор значиться в "Списку світової і природної спадщини ЮНЕСКО". Таким чином, знову була підтверджена версія про можливе місцезнаходження легендарної бібліотеки, думаю, що тут знайшла віддзеркалення і наша версія, яку ми неодноразово докладали як керівництву заповідника, так і іншим зацікавленим особам і організаціям.

Але, не виключено, що там може знаходитися і схованка гетьмана Мазепи і т.п., який відомий і як відновник Софії Київської. Саме характерне українське бароко залишив нам після себе Мазепа, перебудувавши стародавні споруди. На нашу думку, в знайдений потайний хід без особливих зусиль можна потрапити з двору, де він виходить з під будівлі (фундамент якого всього біля 50 см.) у бік Трапезної.

Щодня над ним по невеликій доріжці проходять тисячі туристів і відвідувачів музею прямуючи до знаменитої дзвіниці стародавньої Софії або до пам’ятника Богдану Хмельницькому та ін. Не виключено, що один з ходів веде у бік річки Дніпро (у район адміністративної будівлі Міністерства закордонних справ України і верхньої станції київського фунікулера).

Природно, що при відповідних розкопках за участю археологів і фахівців необхідно прийняти всі необхідні заходи безпеки і збереження, оскільки пам’ятник до всього охороняється і ЮНЕСКО. Ймовірно, краще всього здійснити невеликий прокоп не в самому соборі, а на відкритій ділянці прилеглої території між будівлею Софії Київської і трапезною і спробувати зверху увійти до вказаної на схемі ділянки, виявленого підземного ходу, ведучого до потайної кімнати під підлогою будівлі собору.

Тепер, як кажуть, «розтин покаже!». Більш докладніше про це можна прочитати також в моїй книзі «Таємниці золотої пекторалі», в окремих статтях і в Інтернеті. ( Автор виражає особисту вдячність пані Н.М. Цуркан за надання консультативною та іншій допомозі при створенні даної та ін. статей).

*****

Примітка: В кінці 2005 р. до Києва з Тарту (Естонія) приїжджала цікава людина, мій дальній родич, князь Петер Андрійович Волконський, (його зріст 190 см.!) із старовинного роду Рюріковічей, які правили біля 800 років, (з 9 по 16 ст), до Романових. Він відвідав ряд історичних місць, у т.ч. і Софію Київську, де поклонився праху свого прямого предка (по другій лінії другої гілки) великого князя Ярослава 1 Мудрого, який як багатьом відомо, похований в мармуровому саркофагу в цьому старовинному соборі.

Його також зацікавила проблема пошуку бібліотеки Ярослава Мудрого і т.п.

Думаю, читачам буде цікаво поглянути на фото живого нащадка великих київських князів Ярослава 1 Мудрого, Владимира 1 Великого (хрестителя Русі), деяких королів Франції з роду Капетінгів, а також відомого декабриста, генерал-майора, князя Волконського С.Г. /який довго ще жив і помер в Україні, недалеко від Києва в з. Вороньки, Чернігівською обл./ і б. ін. відомих історичних осіб. (Див. фото) . Але про це напишу детальніше пізніше.