Blog

Поїздка з міжнародного аеропорту Наріта до центру Токіо нагадала мені про те, наскільки Японія відрізняється від Америки, попри всю свою сучасність. Люди мініатюрніші, дороги набагато вужчі, а потяги, як і громадяни, здається, розподіляють свій день, слідуючи невидимому внутрішньому годиннику.

#img_left#В аеропорту нас зустріли наші японські друзі. Разом з ними ми вирушили потягом до центру Токіо, а потім у передмістя, де вони живуть.

Я обожнюю спостерігати за людьми. Я звернув увагу на те, що, як і в західних країнах, майже всі чоловіки носять костюми з краватками і кейси, а жінки – плаття і спідниці. А ось молоді дівчата здивували мене найбільше. У багатьох, майже у більшості, волосся пофарбоване під блондинок, а одягнені вони були немов персонажі деяких популярних японських коміксів.

Через декілька хвилин наш потяг прибув на станцію. Втомившись від стояння протягом майже 30 хвилин, ми поквапилися сісти. Двері закрилися, і ми знову були в дорозі. Хоча вся картина здавалася звичною, я звернув увагу, що багато чоловіків п’ють пиво або інші алкогольні напої, подібно до того, як американці – газовані напої. Деякі засипали майже миттєво, можливо через дію алкоголю, можливо через свою схильність до перевтоми. Здавалося, що багато хто з них потребував 12 годин хорошого глибокого сну.

Всівшись у темряві, в моїй голові спливла картинка літніх людей на вокзалі, що всілися на коробках і одягнених в лахміття. З розмови з моїм японським другом, я дізнався, що бомжі в Японії – це національне табу, і багато хто відмовляється визнавати факт їхнього існування.

Через 45 хвилин ми прибули на станцію Шинзуку-Саншоме, де моя дружина і я приєдналися до чарівної дочки наших господарів. Вона привезла нас додому на невеликій вантажівці.

Японський будинок влаштований подібно до людей, які населяють його, – маленький. будинок моїх друзів виявився дуже затишним, і я відчув себе в своїй тарілці. Відмінність, яка мені найсильніше кинулася в очі, – це туалет, під час створення якого була проявлена велика технологічна винахідливість. Там була кнопка для спуску води, біде для жінок, покажчик температури води. Там же знаходилися вбудоване джакузі, сауна і душ. Приймати ванну в Японії – це саме собою пригода.

Кухня влаштована повністю за західним типом, а решта всієї частини будинку – японська: підлоги покриті татами, на столах велично стоять бонсаїи (карликові дерева), на підлозі лежать матраци для сну.

Я звик вставати дуже рано. І оскільки я рання пташка, то незалежно від того, де знаходжуся, о п’ятій годині вже був на ногах, коли кур’єр доставив уранішню газету. Вона ввічливо поклонилася, вручила мені газету, і щось сказала японською. Я поклонився у відповідь і сказав «арігато» (спасибі японською), потім повернувся в будинок. Якийсь час я вдавався до роздумів в тиші, а потім знову вийшов назовні, щоб вдихнути свіже вранішнє повітря.

Як і більшість людей з мого кварталу «яппі» японці вельми ретельно стежать за своїм здоров’ям. Сніданок складається з чаю, природно з кави, грінки, невеликої кількості фруктів, нарізаних помідорів (о, як я їх люблю). М’яса немає, зате багато розмов у приємній манері.

До кінця ранку ми обмінялися подарунками. Наші господарі, саме втілення люб’язності, подарували моїй дружині красиве блакитне кімоно. Я відповів їм взаємністю, подарувавши одну зі своїх найкращих керамік. Моя дружина негайно ж одяглася в кімоно, а мій подарунок знайшов місце в їхній вітальні на маленькому столику.

Того дня наслідки зміни часового поясу не відчувалися, і ми вирушили в дорогу. Я і моя дружина хотіли зробити те ж саме, чим займаються звичайні японці. Приблизно після години дороги у вантажівці дочки нашого господаря, ми вирушили за покупками в японський аналог американських супермаркетів. На всіх продуктах, упакованих так само як і в Америці, були японські етикетки, а сам магазин нічим не відрізнявся від тих, що в США. Та була одна помітна відмінність: ціни вищі, але всі ці продукти можна було придбати в більшості азіатських супермаркетів в районі Чікаго.

#img_right#Маленьке містечко Машико – це мрія для кераміста. Розташований за 100 кілометрів на північ від Токіо він відомий своїм керамічним стилем «машіко-які». Згідно з керівництвом Фроммера, історія Машіко почалася в 1853 р., коли гончар виявив ідеальну глину в горах поблизу, і червону сосну для топки печі. У 1930 р. Машіко отримав національне визнання, коли Хамада Шоцзі, який носив титул живого національного надбання, побудував там піч і розповсюдив вироби Машіко по всій Японії. Інші керамісти відродили техніку, виготовляючи предмети вжитку – вази, тарілки, чашки та інший столовий посуд. В цілому, в Машіко знаходиться понад 50 керамічних майстерень (з 300 печами). Ви можете там прогулюватися і спостерігати за роботою ремісників. Ярмарки гончарних виробів, що проходять двічі на рік, в кінці квітня – початку травня, і в кінці жовтня – початку листопада, привертають відвідувачів зі всієї Японії. На нещастя ми приїхали до Японії в липні.

Ми повернулися додому раннім вечором, щоб підготуватися до зустрічі. Після їжі, ми приєдналися до делегації матерів, які супроводжували своїх дітей в школу. Як колишнього викладача, мене попросили прочитати доповідь на тему про відмінності та схожість японської і американської систем освіти.

Я вважав, що азіатські жінки впродовж тисячоліть були людьми другого сорту в порівнянні з чоловіками. Треба сказати, що в сучасній Японії все змінилося. Жінки, які майже всі висловилися, були задоволені тим, що були жінками і відкрито сміялися над своїми перевтомленими чоловіками. Деякі сказали мені, що, будучи сучасними жінками, вони люблять свою роль як матерів і хранительок вогнища і не хотіли б змін.

Це був мій останній день в країні висхідного сонця. Ми відправилися в Наріто рано вранці на четвертий день нашої подорожі, і дочка господаря відвезла нас на вантажівці до вокзалу.

Ми сіли в другий потяг у напрямі аеропорту. Як тільки ми вирушили в дорогу, я запитав у своїх друзів, чому вони стоять, незважаючи на те, що є багато вільних місць. Вони пояснили, що оскільки наші літаки перенесли на більш раніший час, ніж це було заплановано, стояти – це саме собою зрозуміле, щоб звичайні пасажири могли сісти. Це так типово для японського менталітету. Кожна дія виконується згідно із строгими рамками писанного (або неписанного) кодексу честі, і місця в поїзді не були винятком.

Підійшов момент сказати сайонара (до побачення). З нашими друзями ми прибули до аеропорту Наріти значних розмірів, чекаючи рейсу до Маніли, столиці Філіппін, – останній пункт призначення нашої азіатської подорожі. Декількома хвилинами пізніше, із сумом попрощавшись, ми відлетіли у напрямі Ninoy Aquino International – аеропорту у філіппінській столиці, де приземлилися після п’ятої години, будучи ще свіжими і бадьорими після нашої приємної поїздки до Японії.

Фред Вілсон. Спеціально для Великої Епохи

В індійських жінок, задрапірованих у сарі, горда хода. Сарі – це один із небагатьох видів одягу, який упродовж століть і надалі носять у повсякденному житті.

#img_gallery#

#img_left_nostream#Недавно багато хто вважав, що в Ізраїлі немає балету. Дуже маленька країна, дуже гаряча точка планети, і в історії цієї землі не простежуються балетні паростки. Але, так думали ті, хто забув про здатність Ізраїлю – збирати. Він успішно зібрав чудових майстрів класичного балету, але увібрати їх в себе, давши можливість без побоїв стати на ноги, не зміг через чіпке псування під назвою «бюрократичний апарат».

Надя – одна з небагатьох, хто утримався і не зламався у важкій боротьбі на виживання класичного балету в Ізраїлі. Чотири роки, одержима мрією, втілюючи своє ім’я «Надія», «видресирувала» 32 не схильних до працьовитості ізраїльських дитини, і ось вони під бурхливі оплески публіки скандують: «На-дя! На-дя!» Вони їй вдячні, за що ж? Навчила трудитися! А плоди праці дуже смачні! Тепер їх називають маленькими професіоналами – і по заслугах.

Півроку тому директорство балетної школи узяла на себе Марина Нееман, вправно приручаючи нещадну бюрократичну молотарку, тим самим, знявши з Наді важкий тягар вибивання грошей на концерт. Інна Полонська – дизайнер трупи, і без неї Надя не витримала б. У наш час багато що тримається на жіночій самовідданості.

Надю 17 років тому привезла мама, знаменита балерина Ніна Тімофєєва, яка приїхала працювати за контрактом до Ізраїлю зі своєю дочкою і  мамою Фрідою Суліман. Надя з бабусею Фрідою відразу репатріювали (як говорять зараз у всьому світі «зробили алію»). А Ніна успішно пропрацювавши 13 років була безжально звільнена з Академії, у зв’язку з пенсійним віком. І видатних людей заздрісна формальність не милує.

Наді зараз 35 років. Де її 17? Там, у Москві. Встигла пройти сувору радянську балетну школу, правда, з великим везінням на педагогів і сміливістю тихенько під сходами училища поїдати бутерброди. Євгенія Петрівна Шинкаренко – перша вчителька, дуже любила дітей, рідкісна якість на ті часи. Другий педагог – Ірина Сирова – професіонал, з відсутністю «приблизно». Третій – блискучий педагог Галина Костянтинівна Кузнєцова, вихованка Вагановської академії. Також мала рідкісну можливість, завдяки мамі, стажуватися у Великому театрі в класі легендарної Марини Тимофіївни Семенової.

Надіна бабуся, мамина мама, Фріда Саліман, піаністка, випускниця Петербурзької консерваторії, яка в 90 років ще грала Шопена, природно вплинула на музичну освіту внучки. Надя добре володіє фортепіано і обожнює музику.

Розговорившись з приятелькою на зупинці в очікуванні автобуса і розповівши їй про прем’єру, я зігрілася на холодному Єрусалимському вітрі від слів: «Це та сама Надя, яка шиє своїм учням костюми для спектаклів?» Так, це вона сама.

Надю знають і цінують. Відомий балетмейстер з багаторічним педагогічним досвідом, який знає толк у вирощуванні талантів Яків Ліфшиц, делікатно радить в Єрусалимі вчити дітей у Наді, якщо батьки хочуть привчити своїх спадкоємців по-справжньому трудитися.

Семирічна балерина Сашенька, третій рік виховується у Наді, після прем’єри вигукнула: «А ви знаєте, що це таке виступати перед 400 глядачами?» Вона тепер знає, пройшовши вдало самий «перший раз», якою сильною і впевненою стала.

#img_right#Тепер про саму виставу. Вона називається «Чарівні миті»

Для багатьох глядачів знову побачити Лебедя Сен-Санса, па-де-катр з «Лускунчика» Чайковського, варіації з балету «Есмеральда» (хореографія самого Петіпа), гранд-па з Дон Кіхота Мінкуса, – це чарівні хвилини спогаду пережитого колись давно захоплення від зіткнення з високим класичним мистецтвом.

Дивно, що багато глядачів не прийшли на спектакль оцінювати майстерність виконавців або тільки отримувати естетичне задоволення, вони прийшли вболівати. Так, як справжні уболівальники будь-якого турніру. На будь-який вдалий па зал вмить реагував оплесками. Глядачі дихали разом із виконавцями.

Надя придумала і поставила хореографічну композицію «Самота». Зазвичай питають: «А що ж було «гвіздком програми»?» То ж «Самота» ним і була. Висока Надя на пуантах в тріко кольору шкіри і 32 маленьких постаті в таких же тріко, музика з кінофільму «Матрікс», що вбиває будь-яку байдужість і все це в пластиці руху, розтермосили в мені причетність і співпереживання. Згадалися рядки поета Григорія Трестмана:

І по імені, і по батькові

Я знайомий з тобою, самота.

І по батькові і на ім’я

Я благаю тебе: відпусти мене.

Питання: Надю, як вдалося налаштувати дітей на таку дорослу тему? Адже ви спеціально для дітей поставили цю хореографію.

Відповідь: Так, для них. Я їм просто все пояснила, що балет – це не іграшки, а високе мистецтво, і ми не граємо зараз, а професійно працюємо. Ми всі разом настільки серйозно трудилися, що я навіть уві сні повторювала: раз, два, три, раз, два, три.

Насправді, перше відділення настільки збагатило, що можна було повертатися додому. Сучасникові важко всидіти три години з перервою, зазвичай він і не висиджує, але тут за велінням «чарівної миті» зал з нетерпінням чекав початку другого відділення, де був продемонстрований балет «Пастушка і сажотрус», фантазія за однойменною казкою Андерсена на музику Франсуа Пуленка, хореографія Юрія Вєтрова з Надіною оновленою редакцією. У ньому танцювали запрошені великі майстри з Ашдода Володимир Куклачов і Аліна Ірго, Надя Тімофєєва і молоді балерини, учениці Наді Галя Померанц, Катя Затєйкіна, Сапір Блюм, Ліза Фрідман. Виконання, декорації, партнерське чуття, гумор – все на високому рівні.

Сама хореографія «Чарівні миті», як післямова, з’явилася в кінці.

Може тепер Надя Тімофєєва після такого чудового дебюту молодого «Єрусалимського балету» пригадає про бюрократичну молотарку з вдячністю?

Хава Тор. Велика Епоха

Витончені та вишукані у виконанні, але стримані в тонах, вироби зі срібла і морської мушлі незмінно мають популярність серед пані. Такі прикраси додають жінці якусь загадковість. Їх можна надягати в театр або на вечірній коктейль, з відкритим декольте або поверх тонкого трикотажу – все буде доречно. Навряд чи знайдеться жінка, яка залишиться байдужою до такої вишуканої краси.

#img_gallery#

#img_right#Промова Дженіфер Цзен, автора книги «Історія свідка», про пережите нею в трудовому таборі Китаю під час церемонії Естафети факела на захист прав людини в Тель-Авіві, Ізраїль.

Велике спасибі вам за можливість говорити.

Близько 60 років тому, коли були розкриті шокуючі звірства над євреями в нацистських концентраційних таборах, увесь світ дав клятву, що «це більше ніколи не повториться». На жаль, такі злочини проти людства знову скоюються – цього разу в Китаї – протягом останніх восьми років, не припиняючись до цього дня. Ці злочини не тільки схожі на здійснювані у минулому, але й набули нової безпрецедентної форми зла – масові вбивства людей заради вилучання їхніх внутрішніх органів.

Для будь-якої доброї людини це звучить неправдоподібно. Але я знаю, що це правда, оскільки сама є свідком. Для того, щоб вибратися з партійно-державного концентраційного табору і розповісти світові про те, що відбувається там, я пережила дещо ще страшніше, ніж смерть.

Мене відправили до жіночого виправно-трудового табору в Пекіні в 2001 році за те, що я займаюся Фалуньгун. Поліція пояснила, що єдиною метою мого ув’язнення в трудовий табір є моє «перевиховання», тобто насильницьке примушення відмовитися від своєї віри. Щоб досягти цього, поліція не зупинялася ні перед чим.

Нам забороняли спати протягом 15 днів і 15 ночей, іноді навіть цілий місяць. Нас катували електричним струмом, били, піддавали сексуальному насильству і примушували працювати в жахливих умовах по 16 або навіть 20 годин на день. На нас постійно чинили психічний тиск, щоб змусити зрадити свою віру в Істину-Доброту-Терпіння [основний принцип Фалуньгун].

Я бачила людей, які втрачали розум один за іншим; бачила випадки смертей. Це так зване «перевиховання», насправді, позбавило людей найважливішого в житті: душевного здоров’я, свободи волі, відчуття власної гідності і самоусвідомлення. Після «перевиховання» люди стають як «живі трупи».

Будучи свідком усіх видів неймовірних злочинів протягом декількох місяців, я раптово отримала дуже могутній імпульс до написання книги, щоб усе це викрити. Коли я вирішила підписати гарантійного листа про відмову від своєї віри [співробітники трудових таборів Китаю змушують послідовників Фалуньгун підписувати такі листи, після чого зазвичай відпускають їх на волю – прим. пер.] з метою вийти на свободу і написати книгу, я не знала, що ціна виявиться настільки тяжкою.

Мене примусили написати звіт про свої думки та міркування на 18 сторінок, де я повинна була обмовляти на свої заповітні сподівання. Я була вимушена прочитати наклепницьку статтю зі спокійним виразом обличчя перед об’єктивами камер і сотнями ув’язнених у таборі. Мене навіть змусили допомагати поліції в тортурах проти новоприбулих, щоб «перевиховати» їх. Мені так соромно, що не хочу навіть вдаватися до подробиць. Багато разів я задавалася питанням, чому я не з’їхала з глузду або не померла.

Проте, серед усіх цих нелюдяних злочинів, повірите ви чи ні, що співробітники трудового табору вдавали, ніби піклуються про наше здоров’я настільки, що навіть періодично відправляли нас на медогляд, який включав рентген і аналіз крові?!

Перебуваючи в трудовому таборі, я ніколи не замислювалася, чому вони роблять це. Але згодом до мене раптово прийшло усвідомлення, що леденить душу: аналізи крові і база даних крові були необхідні для створення великого банку живих органів.

Тим, хто не знає, як проходить життя день за днем за стінами сучасних «нацистських» таборів 21 сторіччя, я рекомендую почитати мою книгу «Історія свідка: битва однієї жінки за свободу і Фалуньгун» ("Witnessing History—One Woman’s Fight for Freedom and Falun Gong"). Це розповідь про моє життя, заснована на пережитому. Під час написання її я пролила немало сліз.

Там описується те, що відбувається в місці, розташованому за 12,5 миль від площі Тяньаньмень [центральна площа Пекіну], або за 19 миль від головного Олімпійського об’єкту в Пекіні. Навіть не дочитавши до кінця, ви вже зможете зробити свій власний висновок, чи принесе користь людству і Олімпійському рухові Олімпіада, яку прийматиме в себе режим, схожий на гітлерівський.

Вищенаведена промова була виголошена Дженіфер Цзен, автором «Історії свідка», на церемонії Естафети факела на захист прав людини в Тель-Авіві 18 лютого.

Глобальна естафета факела на захист прав людини є міжнародною кампанією, що здійснюється з метою зупинити порушення прав людини в Китаї, зокрема найбільш криваві сьогодні репресії проти послідовників Фалуньгун. У переддень Олімпійських ігор 2008 Естафета факела на захист прав людини побуває в 37 країнах на 5 континентах, щоб повідомити всім: Олімпійські ігри в Китаї та злочини проти людства несумісні.