Blog

Мішель Пфайффер народилася в місті Санта-Ана в Каліфорнії 29 квітня 1958 року. Першу славу їй принесли ролі у фільмах «Обличчя зі шрамом» (1983),  «Леді-яструб (1985) », «Іствікські Відьми» (1987),  де вона працювала разом з такими зірками як Джек Ніколсон, Шер і Сьюзен Сарандон.

За роль мадам де Турвіль в однойменній екранізації романа  Шодерло де Лакло  «Небезпечні зв’язки» (1988),  Мішель була вперше номінована на Оскара, як краща актриса другого плану.  Згодом її ще двічі висували на отримання Оскара за ролі у фільмах «Знамениті брати Бейкер» (1989) і «Поле кохання» (1992), але нагороду вона так і не отримала.

Мішель Пфайффер була двічі  заміжня: за Пітером Хортоном (1981-1988) і голлівудським телепродюссером Девідом Е. Келлі, з яким вони одружилися в 1993 році і не розлучаються досі. У Мішель двоє дітей –  син Джон-Генрі (1994)  і прийомна дочка Клаудіа-Роза (1992).

Останніми роками Мішель Пфайффер мало знімалася, щоб приділяти більше часу своїй сім’ї. Проте після деякої перерви в своїй кар’єрі 49-річна актриса  знову повертається  на екрани. Цього року на екрани повинні вийти  відразу три фільми за її участю  – мюзикл «Лак для волосся»,  фільм-фентезі «Зоряний пил»,  і романтична комедія «Я ніколи не буду твоєю».

#img_gallery#

Поки я піднімався на гору Суншань, дощ перестав іти, та сонце пробилося крізь хмари. Я прийняв це як добре знамення на моєму шляху до „Чистої Землі Буддизму" – знаменитому буддійському Шаоліньському монастирю, який знаходиться в місті Денфен Китая.

#img_left#Але після 4 годин знаходження в храмі я зрозумів, що назва „буддійський" є лише фасадом.

Шаоліньський монастир: бізнес як звичайне явище

Як буддист я завжди, входячи в храм, запалюю фіміам. Запалювання фіміаму потребує певного етикету та благоговіння. Бажана хороша якість фіміаму, але це не повинно доходити до крайності.

Я був шокований, побачивши порядок запалювання фіміаму в центральному залі Шаоліньського монастиря. Найтонша паличка була товстіша за руку, діаметр найтовстішої палички був більше діаметра чашки. Кожна паличка була завдовжки в 4 фути.

В минулому, хто б дозволив собі настільки недбало палити такі дорогоцінні палички? Тому не важко здогадатися, що запалювання здійснювалося більше для збирання грошей, ніж для вираження поваги до Будди. Однак, будучи буддистом, я все ще вірив, що зможу запалити палички з чистим серцем

Коли я стояв у черзі, щоб купити палички для запалювання, я спостерігав, як шаоліньські монахи притягують в центральний зал туристів для виманювання грошей. Три монахи сиділи перед входом в зал та просили кожного відвідувача підписатися в молитовнику.

Потім монахи сказали, що настоятель монастиря буде співати молитви для того, щоб відвернути біди, і що після цього вони могли б купити палички для запалювання та виразити свою шану до Будди.

Якби людина, яка стояла попереду мене, не була би так одурена, теж саме сталося б і зі мною. Коли монах сказав, що ціна палички, яку він вибрав, була 6 000 юанів (приблизно US$770), турист збліднув. Уявіть, 6 000 юанів лише за одну паличку для запалювання!

Його дружина була близька до зомління і сіпала його за руку, щоб піти. Але монах, що стояв перед ними, сказав туристу: „Але, пане, ви вже написали своє ім’я в молитовнику". Таким чином, йому довелося перед статуєю Будди та під поглядами оточуючих зі скрипом серця уплатити названу ціну.

Я був збентежений та пішов. Якби я навіть міг дозволити собі заплатити таку ціну, я би все одно не став витягувати з гаманця такі гроші. Оббирати людей та ще і перед статуєю Будди – це ганьба!

По дорозі до виходу з храму я побачив, що двері в останній зал були відчинені, і люди поклонялися статуї та запалювали фіміам. Я подумав, що, може, тут не доведеться платити стільки грошей, я би міг покласти гроші в ящик для пожертви по своїм можливостям. Однак, як виявилося, я помилявся.

Я запалив паличку для фіміаму та зробив три земних поклони. Але не встиг я піднятися з колін, як до мене підійшов монах. Він сказав, що цей зал був для відвідувачів, які хочуть загадати бажання, і я повинен вибрати мішечок з благоговіннями, на кожному мішечку було написано шість рядків з поеми, і кожний рядок починався з числа. Він попросив мене обрати число з мішечка, який я вибрав.

Я обрав найменше число – 6, монах сказав мені, що кожне число означає сто днів, тому монахи будуть читати молитви за мене 600 днів, щоб мої бажання здійснилися. Він сказав, що кожен день коштує 1 юань, тому я повинен заплатити 600 юанів (приблизно US$78). В моїй душі було обурення та сором. Я виклав гроші на стіл та поспішив покинути це місце.

До того, як я покинув храм, я побачив гіда, що вів групу туристів. Вона казала: "Настоятель монастиря Ши Юнсінь дуже заповзятливий. Якби він не пішов до релігії, він міг би стати підприємцем або, можливо, авторитетним лідером комуністичної партії…"

Я промовчав. Як може настоятель буддійського храму бути близьким до бізнесу, грошей чи політичної влади?

Цей досвід змусив мене повірити, що тепер в святому Шаоліньському монастирі поклоняються грошам, а не Буддам. Де сьогодні можна знайти „Праведне місце Буддизму"?

Хайтень Луди. Велика Эпоха

До вашої уваги світові бренди колекції Pepe Botella 2008 року. Весільні сукні від Pepe Botella — гарантія того, що ви будете прекрасні та чарівні.

#img_gallery#

Гітлер створив «економічне диво» у Німеччині, подібно до того, як китайська компартія (КПК) створила те, що називається «економічним дивом» у Китаї.

#img_right#Від 1929 до 1933 року світ намагався подолати «велику депресію», і Німеччина не була винятком. Проте після того, як Гітлер прийшов до влади, в результаті нацистської економічної політики рівень безробіття знизився з 30% майже до 0. Німеччина сильно зменшила ступінь своєї залежності від світової економіки, зарплати і ціни стали стабільними. На прохання Гітлера добре відомий автомобіль Фольксваген був сконструйований для робочого класу. Незважаючи на все це, расистська політика Гітлера, кінець кінцем, залишила Німеччину в руїнах.

Гітлер хотів правити світом. Він хотів, щоб Берлін приймав Олімпійські ігри. На тлі гігантської економічної могутності Німеччини і безпрецедентної пропагандистської кампанії Гітлера Олімпіада 1936 року в Берліні на той час виглядала успішною. Кореспондент із Сполучених Штатів Ширер так писав у своєму «Берлінському щоденнику»: «По-перше, нацисти провели Ігри на дуже щедрому рівні, небаченому раніше, це зацікавило атлетів. По-друге, нацисти створили дуже гарну ширму для відвідувачів Олімпіади, особливо для великих бізнесменів».

Насправді весь світ перебував у заціпенінні, і Холокосту було дозволено існувати. До того часу, коли Гітлер розповсюдив полум’я війни по всій Європі, геноцид уже здійснювався повним ходом.

Політичні мотиви, що приховуються за бажанням КПК приймати Олімпійські ігри, жорстокі репресії певних груп людей в ім’я «підготовки» до Олімпіади, а також неослабна пропаганда КПК, що оточує Ігри, – усе це дуже схоже на те, що відбувалося в нацистській Німеччині.

Використання Олімпійських ігор для просування якої-небудь країни саме собою дуже резонне. Проблема полягає в початкових політичних мотивах. Політичні мотиви нацистів і КПК абсолютно не мають стосунку до спорту і справжнього олімпійського духу. КПК хоче, щоб люди й усередині, і за межами Китаю вірили, що правління КПК приносить користь Китаю і його народу, що Китай без КПК утратить передові позиції. КПК хоче використовувати Олімпіаду, щоб вихваляти себе й узаконити своє правління.

Як і Гітлер, КПК хоче зробити Олімпійські ігри в Пекіні найбільшими в історії та готова добиватися цього за будь-яку ціну. Вона хоче, щоб лідери урядів усього світу приїхали й схвалили цю Олімпіаду.

КПК каже, що китайці мають «сприймати Олімпіаду як політичне завдання, що стоїть понад усім». І це попри ті численні труднощі, з якими стикаються китайці в проблемі забезпечення житлом, медичного лікування, освіти дітей і багатьох інших проблем; незважаючи на соціальні кризи, що криються всюди; і також незважаючи на те, що КПК переслідує людей усіх шарів суспільства, включаючи релігійних вірян, адвокатів, послідовників Фалуньгун, тибетців, фермерів, чиї землі було відібрано, домовласників, чиї будинки було знесено.

Цей режим випустив розпорядження, в яких перераховано 11 категорій і 43 групи людей, яким заборонено відвідувати заходи, пов’язані з Олімпійськими іграми. Було ухвалено закони й установки, що «рекомендують повернутися додому» мільйонам селян-робітників, які приїхали до Пекіна допомагати будувати олімпійські споруди, а також «допомогти бродягам» (заарештувати й переселити), вивести за межі Пекіна станції з прибирання сміття і низького рівня торгівлю; ті, кому потрібно проїхати до Пекіна, повинні показувати службові рекомендації від своєї районної влади або урядів і таке інше. Олімпійські ігри в Пекіні – не народна Олімпіада; це – Олімпіада компартії, так само як і Олімпійські ігри в Берліні були нацистською Олімпіадою.

Нацисти були вимушені зменшити масштаби своїх злодіянь під час Олімпійських ігор. Проте КПК і далі здійснює свої злочини навіть тоді, коли перебуває під загальною увагою. КПК використовує Олімпіаду як виправдання безжалісних арештів і припинення заходів на захист прав людини і практикуючих Фалуньгун.

Багато західних країн не можуть твердо протистояти цьому через свої економічні інтереси. Китай – як «дійна корова». КПК дозволяє всім західним країнам доїти цю корову стільки, скільки вони хочуть. Добре знаючи думки західних країн, КПК може і далі таємно переслідувати китайців. Це велика різниця між Олімпіадою в Пекіні й Олімпіадою в Берліні, незважаючи на велику кількість наявних схожостей між ними.

Проте зростає кількість закликів до справедливості; зростає кількість закликів до КПК упорядкувати свої дії, і це надихає.

Але КПК не схильна творити добро. Вона не шкодує сил на переслідування китайців. На олімпійських стадіонах лунатимуть оплески, а в цей час в’язні совісті все ще мучитимуться й страждатимуть. Якщо Олімпійські ігри матимуть великий успіх, вони будуть використані, щоб «виправдати» деспотичне правління КПК, що триває, і це навіть ще більш утруднить можливість припинити її безжалісне переслідування кожної людини, на яку вона націлюватиметься.

Ті помилки, які зробила світова спільнота, потураючи в 1936 році Олімпіаді в Берліні, дали світові цінний урок. Схожість із сьогоднішньою ситуацією в Китаї дуже турбує. Як можуть злодіяння стосовно прав людини, які відбуваються зараз у Китаї, бути частиною святкування в рамках олімпійського духу?

Хе Юаньцунь. Велика Епоха

У долині, що потопає в зелені, в центральній частині В’єтнаму, під сліпучим сяйвом гори Котячого Зуба, знаходиться одна з найцінніших археологічних розкопок стародавнього королівства Чампа.

#img_left#Королівство – невибагливе, життєрадісне, багате історією і красою, королівство, яке могло б представити весь В’єтнам. Насправді ж, храми, що обсипаються, «Мій син» – це тільки частинка калейдоскопу вишуканої майстерності В’єтнаму.

Проте пройтися через відокремлене святилище «Мого сина», де стародавні монументи все ще величаво стоять серед задушливої тропічної рослинності, успішно минувши прозорі струмки, що біжать, і сильні аромати навколишніх плантацій кави, – це справжнє випробування на сенсорну витривалість, яке повинен витримати кожен, хто приїжджає до В’єтнаму.

«Мій син» не можна назвати однією із найвідоміших у країні визначних пам’яток, але можна назвати однією з тих, що варті того. Він відтворює певну атмосферу, зберігши не тільки тропічну вологість, але й дух старовини, і архітектуру індійського індуїзму в типовій південно-східній азіатській місцевості.

«Мій син» – один із найменших представників великої групи стародавніх величних міст, які знаходилися під індійським впливом цивілізацій Південно-Східної Азії, очолюваних Ангкор Ваті, що розвалився, у сусідній Камбоджі.

Він не привертає натовпу туристів, не часто згадується у пресі, але все таки варто поїхати туди раніше, щоб насолодитися самотністю. Ми домовилися з водієм, що він підбере нас удосвіта в готелі Хой Ен, і були біля «Мого сина» з маленькою групою інших туристів якраз у ту мить, коли перші промені сонця освітили долину.

Оскільки це місце занесене ЮНЕСКО в реєстр усесвітньої спадщини, то існують правила, яким потрібно слідувати, і необхідно отримати дозвіл для переміщень міні-автобуса до точок проходження, звідки ви пішки підходите до храмів. Можливі екскурсії з гідами, хоча досить легко пересуватися й самому: археологи розділили храми на 10 основних груп в алфавітному порядку.

Вважається, що фортеці храмів «Мого сина» належать до пізнього 4-го століття. Вони були частиною найзначнішого інтелектуального, релігійного і політичного центру королівства Чампа, який до 13 століття управляв тим, що зараз є сучасним В’єтнамом.

Жителі Чампа були за покликанням майстрами мистецтва створення споруд з каменя, і «Мій син» – найбільший приклад їхньої творчості, що зберігся. Чудова техніка будівництва була заснована на щільній кладці гладенької цегли, без будь-якого захисного розчину. Ці споруди збереглися аж до сьогодення.

#img_right#Храми, що залишилися, є живим свідченням унікального культурного обміну архітектури і мистецтва індуїзму в Південно-Східній Азії, з їхніми спорудами з червоної цегли, що все ще мужньо протистоять нищівній дії тропічного клімату. Багато цегли прикрашено чудовим різьбленням, що зображує різні сцени, від божеств і жерців до танців, урожаїв, тварин і жертвопринесень.

Хоча багато що з того, що колись було містом, тепер лежить у руїнах, «Мій син» все ще  є втіленням давно зниклої цивілізації, у яку ви можете перенестися самі, увійшовши до цих храмів, у яких свічки осявають темряву та історію. Увійшовши всередину, можна відчути інший час, коли храми використовувалися для церемоній, богослужінь і навіть поховань.

«Мій син» дарує не тільки чарівливе проникнення в стародавню культуру, але також демонструє сильну дію часу і рослинності, які зупиняються перед нерукотворними творіннями, створеними з такою майстерністю багато сторіч тому.

Всі пошкодження «Мого сина» не були природними, оскільки це місце зазнало сильних бомбардувань американців під час В’єтнамської війни. На щастя, археологи попередили президента Ніксона про пошкодження, нанесені стародавнім храмам, і він своєчасно наказав літакам-бомбардувальникам, по можливості, огинати храми, поки тривали атаки на довколишні пункти.

Прогулюючись стародавньою долиною святилища «Мій син», крокуючи через руїни, обминаючи рослини та їхнє коріння на шляху, важко уявити собі якісь руйнування цієї створеної людиною і природою краси в такому тихому і спокійному оточенні.

Метью Макдермотт. Велика Епоха

Традиція благодійництва в Україні має глибокі коріння. Це й славнозвісні Бродські, Терещенки, Гальшка Гулевичівна та ін., але зараз такою безкорисливою діяльністю займаються далеко не всі багатії. Та й про тих, хто віддає гроші на благодійництво ми знаємо аж надто небагато. Поки що…

#img_right#Відкрити імена людей, які в Україні допомагають нужденним, покликаний Перший Національний конкурс "Благодійник року", що сприятиме підвищенню якості їхнього життя та благополуччю.

Заходи такого формату давно стали традиційними у Європі та світі. Минулого року „благодійниками року" стали холдинг СУАЛ в Росії, банк BRD (група Society General) в Румунії, енергетичний холдинг CEZ в Чехії. Український конкурс стане наступною ланкою у всесвітньому об’єднанні соціально відповідальних компаній заради шляхетної справи ― надання допомоги людям, що її потребують, дозволить обмінюватися досвідом успішних благодійних проектів, покращувати стан розвитку цього напряму в нашій державі.

В Україні керівництво з підготовки та проведення конкурсу здійснює Всеукраїнський благодійний фонд „Дитячий світ" спільно з Центром філантропії й Українським форумом грантодавців.

Більше про конкурс, а також про умови участі в ньому розповів заступник голови оргкомітету Сергій Летенко.

― Пане Сергію, розкажіть, будь ласка, як виникла ідея започаткувати Національний конкурс "Благодійник року".

― У роки незалежності, коли український бізнес відродився, постало питання про його участь у суспільному житті, зокрема у вирішенні суспільних проблем. Більшість компаній зараз мають і активно впроваджують у життя різноманітні власні соціальні проекти. Ми впевнені в тому, що ця позитивна практика має отримати схвальну оцінку у нашому суспільстві. Країна має знати цих людей й пишатись ними. Отже, так й виникла ідея про заснування конкурсу.

― А Ваша ініціатива була першою?

― Наскільки мені відомо ― так. Є ще номінація в конкурсі «Людина року» ― «За Благодійництво», але окремо конкурс не проводився.



― Які завдання Ви ставите перед конкурсом, в чому його мета?

― Предметом конкурсу є винагородження та публічне визнання представників українського бізнесу за проведення благодійної діяльності, спрямованої на вирішення актуальних суспільних проблем.

Також проведення конкурсу має на меті популяризацію благодійництва в Україні. Ми хочемо підняти престиж благодійництва, адже наша держава має глибоке його коріння. Але за радянських часів, протягом усіх 70 років, нас відучували від такого поняття, як благодійництво. Суспільство повинне нарешті зрозуміти, що держава всіх проблем не вирішить і деякі речі мають брати на себе підприємці. Ми впевнені в тому, що наш конкурс сприятиме популяризації корпоративної благодійності в Україні, а його нагороди незабаром матимуть високий рівень престижу. Ми переконані, що зможемо віднайти українських благодійників і гідно подякувати їм за їх працю на користь України.



― Тобто Ви хочете започаткувати моду на благодійництво?

― Ні. Мода й престиж ― це різні речі. Адже мода, це щось швидкоплинне, непостійне. А престиж ― це те, що лишається популярним в усі часи.

― Розкажіть, будь ласка, трохи детальніше про сам конкурс, як він проходитиме?

― Конкурс проходитиме у Києві у два етапи. Перший ― відбуватиметься з 24 квітня по 10 червня. Його метою є визначення і нагородження благодійників на рівні м. Києва і Київської області. У червні ми плануємо закінчити перший етап урочистим нагородженням благодійників, які зробили найбільший внесок у вирішення суспільних проблем Києва. Другий етап конкурсу проходитиме із 1 липня по 30 листопада. Під час його проведення буде визначено переможців у інших 24 регіонах і 5 найбільших благодійників на національному рівні.

Переможці першого, київського регіонального, етапу конкурсу будуть оголошені Журі у червні. Тоді ж відбудеться і церемонія нагородження. Переможців Національного конкурсу буде визначено у жовтні. У листопаді ми плануємо провести церемонію їх нагородження.

Під час першого (київського) і другого (загальноукраїнського) етапів конкурсу буде визначено переможців у п’яти номінаціях. На другому етапі визначатимуться найкращі благодійники у кожній області України і АР Крим.



Переможці конкурсу визначаються у наступних п’яти номінаціях:

1. Благодійник року ― транснаціональна корпорація.

2. Благодійник року ― національна бізнес-структура.

3. Благодійник року ― банк або фінансова установа.

4. Благодійник року ― благодійний фонд.

5. Благодійник року ― бізнесмен.

― Скільки заявок на участь у конкурсі вже надійшло?

― До участі у першому етапі ми маємо 23 заявки. В основному це комерційні установи, що здійснили допомогу сиротам, безпритульним, медичним закладам.



― Чи існують певні критерії відбору учасників?

― У конкурсі можуть взяти участь як бізнесмени – фізичні особи, так і національні та міжнародні компанії, які надали благодійну допомогу для вирішення суспільних проблем. На участь у конкурсі їх можуть висувати громадські організації, благодійні фонди, заклади освіти, культури і охорони здоров’я, або будь-які отримувачі благодійної допомоги та самі меценати.



― І за яким критерієм буде визначено переможця?

― Переможці визначатимуться за різними критеріями: 1) реальний вплив на покращення якості життя місцевої громади; 2) позитивні зміни, що відбулися в житті людей, яким надавалася благодійна допомога; 3) розміри та тривалість здійснення благодійної діяльності.

― А як саме буде нагороджено переможців?

― Переможцям конкурсу за кожне призове місце буде вручено винагороду у формі стилізованої під емблему конкурсу статуетки із написом "Благодійник року 2007".

У рамках конкурсу переможці будуть визначатися окремо за кожною номінацією в результаті колегіального рішення Журі. Результати конкурсу будуть розміщені на веб-сайтах philanthropy.org, donorsforum.org.ua.

До того ж, ми плануємо створити у Києві, поблизу Дніпра, Алею благодійників, на якій кожен благодійник посадить дерево, яке символізуватиме його внесок у зростання й розквіт нашої країни.

― Дякую Вам за розмову й щиро бажаю успіхів у Ваших благородних починаннях.

25 травня Авторитетна міжнародна організація «Репортери без кордонів» (RSF) висловила стурбованість із приводу дій Міністерства закордонних справ КНР, що винесло попередження двом західним журналістам у зв’язку з їхніми репортажами з Тибету минулого місяця. RSF закликає Голову Оргкомітету по проведенню пекінських Олімпійських ігор Лю Ци (Liu Qi) прояснити статус Тибету за новими правилами для іноземних журналістів.

#img_right#«Оргкомітет Ігор у Пекіні щойно опублікував досить детальну доповідь про всі переваги, якими будуть користуватися іноземні журналісти. Одже неприємно бачити, як іноземних кореспондентів переслідують під час журналістської роботи, а потім пояснюють, що надруковані ними статті викликали невдоволення влади», – заявила RSF, яка виступає на захист свободи преси.

«Ми закликаємо Лю Ци, Голову Оргкомітету з проведення пекінських Олімпійських ігор, привселюдно виступити на підтримку журналістів, щоб їм було дозволено здійснювати робочі поїздки до Тибету і Синьцзяну без перешкод і щоб ці переслідування припинилися», зауважила організація «Репортери без кордонів».

У вступі до «Правил обслуговування іноземних журналістів під час Олімпійських ігор у Пекіні», які були опубліковані 9 травня, Лю пише: «Повинна бути гарантована свобода іноземних журналістів у їхній роботі з новинами». І далі: «Відповідно до правил, іноземні журналісти з діючою візою або сертифікатом можуть відвідувати місця, визначені китайським урядом як відкриті для іноземців».

Організація «Репортери без кордонів» висловлює своє співчуття у зв’язку з тим, що згідно із цими правилами нові регулюючі постанови перестануть застосовуватися вже в жовтні – щойно завершаться Ігри в Пекіні.

Харальд Маас (Harald Maass), кореспондент німецької газети «Frankfurter Rundschau», і Тім Джонсон, кореспондент американської газетної мережі «McClatchy», були 15 травня викликані окремо директором відділу Департаменту інформації МЗС КНР Чжаном Лічжоном (Zhang Lizhong) для допиту по їхній поїздці в Тибет у квітні.

Чжан заявив Маасу, що його репортажі з Тибету були «помилкою» і досить серйозною. Звинувативши Мааса в перекручуванні фактів і порушенні журналістських стандартів, він зажадав від нього «виправити свої помилки». Маас повідомив RSF, що це був перший випадок за дев’ять років його роботи в Китаї, щоб його за репортажі офіційно критикувало Міністерство закордонних справ. Також Чжан заявив Маасу, що за новими правилами для іноземної преси, в нього є право їздити в Тибет, але він усе ще зобов’язаний одержувати дозвіл від представників Міністерства (Weiban) у Лхасі.

Чжан заявив Тіму Джонсону, що його статті частково були «брехливими» і «неприйнятними». І, як повідомив пан Джонсон, Чжан сказав, що нові правила не можуть застосовуватись для репортажів з Тибету. Коли Маас і Джонсон прибули до Лхаси, вони помітили, що за ними стежать одягнені в цивільне китайські міліціонери. Міліція також чинила перешкоди Маасу у спробі дістатися в місто Шигацзе.

Тибетці, з якими говорили журналісти, були оштрафовані.