#img_left#Володимир Іванович Вернадський був видатним вченим кінця ХІХ початку ХХ століття, знанням якого було затісно в рамках виділених тоді наук. Дослідження науковця випередили свій час, а його ідеї багато в чому були пророчими. Яким же було життя академіка Вернадського?
Молоді літа
Народився він 12 березня 1863 року в Санкт-Петербурзі в сім’ї професора політичної економії Івана Васильовича Вернадського. Рід Вернадських походить від литовського шляхтича Верни, що бився на боці Богдана Хмельницького у визвольній війні 1648—1654 років, а його нащадки потім осіли у Києві. Матір майбутнього науковця, Ганна Петрівна Константинович, була з роду українських шляхтичів. Так сталося, що вона доводилася кузиною першій дружині Івана Васильовича, Марії Миколаївні, яка померла у віці 28 років від туберкульозу.
Перші п’ять років життя Володимира Вернадського пройшли в Санкт-Петербурзі, де в Олександрівському ліцеї викладав політичну економію його батько. Крім викладацької діяльності, він є головним редактором кількох економічних журналів, в яких захищає принципи економічного лібералізму, виступає проти соціалізму та общинного землеволодіння. Іван Васильович Вернадський був прихильником капіталізму і критикував кріпацтво, а коли отримав як придане першої дружини маєток з кріпаками, то одразу звільнив їх. Батько майбутнього академіка любив грати в шахи і очолював Петербурзький шаховий клуб. Він був знайомий з багатьма великими українцями того часу: Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Михайлом Максимовичем, Миколою Костомаровим та іншими – про яких пізніше із хвилюванням розпитував Володимир.
У 1868 році, коли Володимиру Вернадському було 5 років, родина переїздить до Харкова через проблеми зі здоров’ям Івана Васильовича. Світогляд Володимира Вернадського значною мірою формувався під впливом батька, а також зведеного брата Миколи – сина Івана Васильовича від першого шлюбу, талановитого художника і поета. Натхнений його прикладом, майбутній видатний науковець у 13-тирічному віці починає вести щоденник, який дає нам безцінну інформацію про цю видатну людину. #img_center_nostream#
#img_center_nostream#Саме із щоденника ми дізнаємось про надзвичайні здатності Володимира Вернадського, які лякали його самого: уві сні і наяву він часом вступав у контакт з близькими йому людьми, причому при спілкуванні бачив їх чітко. Не розуміючи природу такої обдарованості, Володимир заглушив її у собі в ранньому віці. Проте такі здатності повертались до академіка Вернадського у кризових ситуаціях.
«В молодості мене охоплювали переживання, що не піддаються логічним формам, я цікавився релігійно-теологічними побудовами, спіритизмом, легко піддавався незрозумілому страху, відчуваючи навколо присутність сутностей, що не сприймаються тими проявами моєї особистості (органами відчуття), які дають їжу логічному мисленню», – пише він у щоденнику.
Університетські роки
Пізніше його сім’я повертається до Санкт-Петербурга, де Володимир Вернадський закінчує гімназію і вступає на природознавче відділення фізико-математичного факультету. Під впливом видатного вченого В.В. Докучаєва Володимир Іванович займається мінералогією і кристалографією. Крім своєї спеціальності, майбутній видатний вчений цікавиться ґрунтами, фізичною географією, природними водами, біологією, історією розвитку наукової думки, філософією, історією і літературою. Як всесторонньо обдарована людина, він вивчив усі мови слов’янської групи, а також англійську, німецьку, французьку та кілька інших, що дуже допомагало йому під час численних наукових відряджень до Європи.
Володимир Іванович Вернадський брав активну участь у громадському житті і в 1883 році став одним із засновників студентського науково-літературного товариства. Він підтримував дружні стосунки з Олександром Ульяновим, хоч і не поділяв його поглядів, зокрема ідею завоювання влади шляхом терору.
Близькими друзями Володимира Вернадського на все життя стали члени науково-літературного товариства брати Ольденбурги, І.Гревс, Д.Шаховський, Н.Ушинський, О.Краснов… Об’єднані міркуваннями про сенс і цілі життя, ці молоді люди заснували «Приютинське братство» як своєрідний клуб інтелектуалів. Так, до створеної ними групи з вивчення народної літератури в 1886 році увійшла Наталія Єгорівна Старицька, яка пізніше стала дружиною Володимира Івановича Вернадського.
Віддані одне одному, вони прожили разом 56 років і виховали двох дітей: Георгія і Ніну. Тисячі їхніх листів свідчать про те, що і з роками подружжя Вернадських зберегло свої почуття, а їхня сім’я була заснована на повному взаєморозумінні.#img_center_nostream#
Володимир Вернадський – викладач
У 1885 році, закінчивши університет, Володимир Вернадський залишається працювати в ньому хранителем мінералогічного кабінету, де веде активну науково-дослідницьку роботу в галузі мінералогії, кристалографії та в суміжних науках. Навесні 1888 року університет відправив молодого дослідника на стажування за кордон, а саме в Мюнхен до П.Гроту та в Париж до Л. леШательє і Ф.Фуке. Протягом двох років учений побував у Німеччині, Австрії, Італії та Франції, де працював у різних наукових установах.
По закінченню стажування Володимир Вернадський був назначений керівником кафедри мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету. В 1891 році він стає приват-доцентом цього університету, а ще через 6 років захищає докторську дисертацію і стає у віці 35 років професором мінералогії і кристалографії.
До того ж періоду відносяться праці науковця з геохімії – нової науки, яку Володимир Вернадський розвинув із генетичної мінералогії. Вчений займається дослідженням ґрунтів Лівобережної України, Уралу, Польщі, Криму і, незважаючи на щільний графік, бере участь у громадському житті.
Так, у 1895 році В.І.Вернадський активно збирав кошти для селян, які потерпали від голоду. На знак протесту проти антистудентської політики міністерства освіти та поліцейського свавілля Володимир Вернадський тимчасово залишив посаду помічника ректора і пішов у відставку з іншими професорами і викладачами Московського університету.
У 1911 році на 25-річчя наукової, викладацької діяльності та сімейного життя Володимир Іванович Вернадський переїжджає до Санкт-Петербурга. Його син на той час уже готується стати професором історії, а сам академік завідував мінералогічним відділенням Геологічного музею. Щороку у професійних журналах друкується по 10-15 його статей, а маршрути робочих наукових відряджень Вернадського проходять через Скандинавію, Францію, Ірландію, Англію, Італію та Грецію.
Ще в ті роки Володимир Іванович бачить перспективність вивчення радіоактивних мінералів. Експедиції в пошуках радію відправляються на Забайкалля та Урал. У 1909 році зусиллями академіка Вернадського була створена Радієва комісія, а в 1912 році запрацювала перша в Росії радіохімічна лабораторія.
Того ж 1912 року Вернадські купують у селищі Шишаки на Полтавщині невелику ділянку землі і зводять на ній будинок, до якого приїздять відпочити щоліта. Саме тут до Володимира Івановича і приходить, як прозріння, ідея про біосферу.
Незважаючи на насичену наукову діяльність, Володимир Іванович Вернадський встигає бути активним громадським діячем: входить до земського та конституційно-демократичного рухів, є співорганізатором ліберальної партії конституційних демократів (кадетів). Видатний академік був членом Державної ради в 1906–1907 та 1915 році, доки царю було відправлено телеграму в Ставку з пропозицією відректися престолу. В.І. Вернадський очолював учений комітет при Міністерстві землеробства, Комісію по підготовці реформи вищої школи, а восени 1917 року увійшов у склад Тимчасового уряду як заступник міністра освіти, яким був призначений його друг ще з часів «Приютинського братства» С.Ф. Ольденбург. На цій посаді академік Вернадський вперше піднімає питання про створення Академій наук України та Сибіру.
Радянські часи
Жовтневу революцію і прихід до влади більшовиків В.І. Вернадський не прийняв, і, як багато освічених людей того часу, вважав, що панування терору на цих землях надовго не затримається.
«Рівність людей – фікція, і, як тепер бачу, фікція шкідлива. В кожній державі, в кожному народі є раса вища, яка творить і створює, і є раса нижча – раса руйнівників і рабів. Нещастя, якщо в їхні руки потрапляє влада і доля народу чи держави. Буде те, що в Росії. Нація в народі чи державі складається з людей вищої раси. Демократія корисна, коли забезпечене нею панування нації», — писав академік у своєму щоденнику.
Він боявся того, що «соціалізм дасть дисципліну казарми»…
#img_left#Коли жити в тодішньому Петрограді стає небезпечно, Володимир Іванович Вернадський просить Академію наук відправити його в службове відрядження до України. Приїхавши зі сім’єю в новостворену Українську Державу на чолі з гетьманом Скоропадським, науковець створює Українську академію наук і працює над формуванням бібліотеки. Вчений вірить і робить усе можливе для відродження української культури і мови. А щодо політичної ситуації у країні він пише так: «Враження від української влади все те ж – безсилля і бездарність… Вони відіграють сумну роль маріонеток, які привели у свою країну іноземців-поневолювачів».
Та незважаючи на обставини, Вернадський і далі робить усе, що в його силах, для розвитку науки. Наприкінці 1919-го року,коли Київ захопили війська Денікіна, академію було закрито. З приходом Червоної армії академік виїжджає до Ростова, а звідти пізніше – до Криму, де стає ректором Таврійського університету, який у наш час став університетом імені Вернадського.
У ті часи він міг емігрувати до Лондона, та не зробив цього, ймовірніше за все, через стан здоров’я: В.І. Вернадський захворів на висипний тиф, який мало не відібрав у видатного вченого життя. Коли вчений був на межі життя і смерті, він побачив видіння: решта його життя пропливла перед очами, як кадри хроніки, і великому науковцю відкрилося, скільки років йому залишилось жити. Та не це було тоді головним.
«Я почав ясно розуміти, що мені судилося сказати нове в тому вченні про живу речовину, яке я створюю, і що це є моє покликання, мій обов’язок, покладений на мене, який я повинен впроваджувати в життя – як пророк, який чує в собі голос, що закликає його до діяльності. Я відчув у собі демона Сократа», – писав В.І. Вернадський у щоденнику.
Так уже склалося життя видатного вченого, що він вірив,у першу чергу,у безсмертя особистості. Як і його батько, В.І. Вернадський називав себе пантеїстом – вірив у божественне походження всього сущого.
«По суті, для повного задоволення особистості важливе лишень одне питання,– питання не про божество, а про безсмертя особистості», – вважав Володимир Іванович, і в цьому був близький до світобачення багатьох східних релігій. «Наука не суперечить релігії, вона настільки ж мало спростовує божественність Христа, не існування християнського Бога, наскільки мало спростовує існування Аполлона чи Венери», – пише він в іншому місці щоденника.
«Мені здається, що ми сьогодні переживаємо дуже відповідальний перелом у науковому світогляді. Вперше в науковий світогляд повинні увійти явища життя, і, можливо, ми підійдемо до послаблення того протиріччя, яке спостерігається між науковими уявленнями про Космос і філософським або релігійним його осягненням. Адже зараз усе дороге для людства не знаходить у ньому – в науковому образі Космосу – місця», – пише вчений у листі до богослова Павла Флоренського. З православним священиком В.І. Вернадський переписувався аж до смерті того в одному зі сталінських концтаборів.
Чи безпечним було життя вченого з таким світоглядом у Радянському Союзі? Академіка рятували його колосальні знання, від практичного використання яких керівництво держави мало зиск. Звичайно, пережив В.І. Вернадський і важкі часи нападок на нього особисто (його підозрювали в шпигунстві) та на його роботи як на плоди ідеалістичної філософії. Від арешту академіка та його сім’ю два рази рятував колишній студент М.Семашко, який був призначений наркомом охорони здоров’я. Тоді ж В.І. Вернадський не терпить «насилля над людською особистістю» і апелює на захист колег, що були репресовані.
У 1922 році академік із сім’єю виїхав до Парижа. Його донька залишилась навчатися в Празі, а сам учений читав лекції з геохімії та радіогеології в Сорбонні. В.І. Вернадський активно працював і там, видав книгу, писав наукові статті… Проте 1926 року вирішив повернутись до Ленінграда на прохання учня О. Ферсмана і друга С. Ольденбурга, президента Академії наук. Тоді академік щиро сподівався, що допоможе становленню науки на рідних землях і все ще не вірив, що панування комуністичного режиму триватиме довго.
Навіть у ті часи академік часто виїжджає за кордон читати лекції і працювати в наукових центрах Німеччини, Чехословаччини, Франції, Англії тощо. Вчення про біосферу мало хто з його сучасників розумів у повному обсязі, і багато робіт науковця було видано через багато років після його смерті. Після 30-х років виїжджати за кордон стає все складніше.
В.І. Вернадський стає свідком того, як класична наукова теорія поступово витісняється «новим варварством», проте сам працює далі, вважаючи, що його знання можуть врятувати народ. Донька вченого тим часом залишається жити з чоловіком, археологом Н.П. Толлем, в США, а син стає професором кафедри історії Єльського університету. Академік не приймав їхнього запрошення виїхати за кордон. У ті часи він розвивав наукову ідею про ноосферу, розмірковував над космічним розвитком людства… А в 40-х роках В.І. Вернадський працює над створенням ядерної енергетики, перспективність якої він зрозумів ще кілька десятиліть тому, проте був почутий лише зараз, коли за розробку ядерного проекту взялась Америка.
Під час Другої світової війни В.І. Вернадський з дружиною був евакуйований до Казахстану, звідки вони повернулись до Москви лише в кінці серпня 1943 року. Володимир Іванович відчуває, що час підбивати підсумки його земного життя, і зосереджується на написанні хроніки свого життя, історії зародження і розвитку ідей. 3-го лютого 1944 року помирає супутниця його життя Наталія Єгорівна.
Володимир Іванович Вернадський працює далі, – працює до останнього дня. 6 січня 1945 року він відійшов у вічність.
Багато робіт Володимира Івановича не публікувались у повному обсязі до 90-х років ХХ століття, а розвивати ідеї великого академіка продовжують і зараз. Його праці й зараз мають практичне значення – вони були науковим одкровенням, яке змогло зрозуміти людство лише через десятки років.
Наскільки ж правим він був, коли казав, що «в геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати свій розум і свій труд на самознищення»!
