Blog

#img_left#Владимир Иванович Вернадский был выдающимся ученым конца XIX начала ХХ века, знаниям которого было тесно в рамках выделенных тогда наук. Исследования ученого опередили свое время, а его идеи во многом были пророческими. Какова же была жизнь академика Вернадского?

Детство и юные годы

Родился он 12 марта 1863 в Санкт-Петербурге в семье профессора политической экономии Ивана Васильевича Вернадского. Род Вернадских происходит от литовского шляхтича Верни, который сражался на стороне Богдана Хмельницкого в освободительной войне 1648-1654 годов: его потомки позже осели в Киеве. Мать будущего ученого, Анна Петровна Константинович, была из рода украинских шляхтичей. Так случилось, что она приходилась кузиной первой жене Ивана Васильевича, Марии Николаевне, которая умерла в возрасте 28 лет от туберкулеза.

Первые пять лет жизни Владимира Вернадского прошли в Санкт-Петербурге, где в Александровском лицее преподавал политическую экономию отец. Помимо преподавательской деятельности, он являлся главным редактором нескольких экономических журналов, в которых защищал принципы экономического либерализма и выступал против социализма и общинного землевладения. Иван Васильевич Вернадский был сторонником капитализма и критиковал крепостной лад, а когда получил в качестве приданого первой жены имение с крепостными, то сразу освободил их. Отец будущего академика любил играть в шахматы и возглавлял Петербургский шахматный клуб. Он был знаком со многими представителями украинской элиты того времени: Тарасом Шевченко, Пантелеймон Кулиш, Михаилом Максимовичем, Николаем Костомаровым и другими – о которых позже с волнением спрашивал и Владимир.

#img_center_nostream##img_center_nostream#В 1868 году, когда Владимиру Вернадскому было 5 лет, семья переезжает в Харьков из-за проблем со здоровьем Ивана Васильевича. Мировоззрение Владимира Вернадского в значительной степени формировалось под влиянием отца, а также сводного брата Николая – сына Ивана Васильевича от первого брака, талантливого художника и поэта. Вдохновленный его примером, будущий ученый в 13-летнем возрасте начинает вести дневник, который дает нам бесценную информацию об этом выдающемся человеке.

Именно из дневника мы узнаем о необычайных способностях Владимира Вернадского, которые пугали его самого: во сне и наяву он порой вступал в контакт с близкими людьми, причем при общении видел их четко. Не понимая природу такой одаренности, Владимир заглушил ее в себе в раннем возрасте. Однако такие способности возвращались к академику Вернадского в кризисных ситуациях.

«В молодости меня охватывали переживания, которые не поддаются логическим формам, я интересовался религиозно-теологическими построениями, спиритизмом, легко поддавался непонятному страху, ощущая вокруг присутствие сущностей, которые не воспринимаются теми проявлениями моей личности (органами чувств), которые дают пищу логическому мышлению», – пишет он в дневнике.

Университет

Позже его семья возвращается в Санкт-Петербург, где Владимир Вернадский окончил гимназию и поступил на естественное отделение физико-математического факультета. Под влиянием выдающегося ученого В.В. Докучаева Владимир Иванович занимается минералогией и кристаллографии. Кроме своей специальности, будущий выдающийся ученый интересуется почвами, физической географией, природными водами, биологией, историей развития научной мысли, философией, историей и литературой. Как всесторонне одаренный человек, он изучил все языки славянской группы, а также английский, немецкий, французский и ряд других, что очень помогло ему в ходе многочисленных научных командировок в Европу.

Владимир Иванович Вернадский активно участвовал в общественной жизни и в 1883 году стал одним из основателей студенческого научно-литературного общества. Он поддерживал дружеские отношения с Александром Ульяновым, хотя и не разделял его взглядов, в частности идею завоевания власти путем террора.

Близкими друзьями Владимира Вернадского на всю жизнь стали члены научно-литературного общества братья Ольденбурги, И.Гревс, Д.Шаховский, Н.Ушинский, О.Краснов … Объединяемые рассуждениями о смысле и цели жизни, эти молодые люди основали «Приютинское братство» как своеобразный клуб интеллектуалов. Так, в созданную ими группу по изучению народной литературы в 1886 году вошла Наталья Егоровна Старицкая, которая позже стала женой Владимира Ивановича Вернадского.

Преданные друг другу, они прожили вместе 56 лет и воспитали двоих детей: Георгия и Нину. Тысячи их писем свидетельствуют о том, что и с годами чета Вернадских сохранила свои чувства, а их семья была основана на полном взаимопонимании.#img_center_nostream#

Владимир Вернадский – преподаватель

В 1885 году, окончив университет, Владимир Вернадский остается работать в нем хранителем минералогического кабинета, где ведет активную научно-исследовательскую работу в области минералогии, кристаллографии и смежных наук. Весной 1888 года университет отправил молодого исследователя на стажировку за границу, а именно в Мюнхен к П.Гроту и в Париж к Л. Лешателье и Ф.Фуке. В течение двух лет ученый побывал в Германии, Австрии, Италии и Франции, где работал в различных научных учреждениях.

По окончанию стажировки Владимир Вернадский был назначен руководителем кафедры минералогии физико-математического факультета Московского университета. В 1891 году он становится приват-доцентом этого университета, а через 6 лет защищает докторскую диссертацию и становится в возрасте 35 лет профессором минералогии и кристаллографии.

К тому же периоду относятся работы ученого по геохимии – новой науке, которую Владимир Вернадский развил из генетической минералогии. Ученый занимается исследованием почв Левобережной Украины, Урала, Польши, Крыма и, несмотря на плотный график, участвует в общественной жизни.

Так, в 1895 году Вернадский активно собирал средства для крестьян, которые страдали от голода. В знак протеста против антистуденческой политики министерства образования и полицейского произвола Владимир Вернадский временно оставил должность помощника ректора и ушел в отставку с другими профессорами и преподавателями Московского университета.

В 1911 году на 25-летие научной, преподавательской деятельности и семейной жизни Владимир Иванович Вернадский переезжает в Санкт-Петербург. Его сын в то время уже готовится стать профессором истории, а сам академик заведовал минералогическим отделением Геологического музея. Ежегодно в профессиональных журналах печатается по 10-15 его статей, а маршруты рабочих научных командировок Вернадского проходят через Скандинавию, Францию, Ирландию, Англию, Италию и Грецию.

Еще в те годы Владимир Иванович видит перспективность изучения радиоактивных минералов. Экспедиции в поисках радия отправляются на Забайкалье и Урал. В 1909 году усилиями академика Вернадского была создана Радиевая комиссия, а в 1912 году заработала первая в России радиохимическая лаборатория.

В том же 1912 году Вернадские покупают в поселке Шишаки на Полтавщине небольшой участок земли и строят на нем дом, в который приезжают отдыхать каждое лето. Именно здесь к Владимиру Ивановичу и приходит, как озарение, идея о биосфере.

Несмотря на насыщенную научную деятельность, Владимир Иванович Вернадский успевает быть активным общественным деятелем: входит в земское и конституционно-демократическое движение, является соорганизатором либеральной партии конституционных демократов (кадетов). Выдающийся академик был членом Государственного совета в 1906-1907 и 1915 году, пока царю не была отправлена телеграмма в Ставку с предложением отречься престола. В.И. Вернадский возглавлял ученый комитет при Министерстве земледелия, Комиссию по подготовке реформы высшей школы, а осенью 1917 года вошел в состав Временного правительства как заместитель министра образования, которым был назначен его друг еще со времен «Приютинского братства» С.Ф. Ольденбург. На этом посту академик Вернадский впервые поднимает вопрос о создании Академий наук Украины и Сибири.

Советские времена

Октябрьскую революцию и приход к власти большевиков В.И. Вернадский не принял, и, как многие образованные люди того времени, считал, что господство террора на этих землях надолго не задержится.

«Равенство людей – фикция и, как теперь видно, фикция вредная. В каждом государстве и народе есть раса высшая, творящая и созидающая, и раса разрушителей или рабов. Несчастье, если в руки последних попадает власть и судьба народа или государства. Будет то, что с Россией. Нация в народе или государстве состоит из людей высшей расы. Демократия полезна, когда обеспечено ею господство нации», – писал академик в своем дневнике.

Он боялся того, что «социализм даст дисциплину казармы» …

Когда жить в тогдашнем Петрограде становится опасно, Владимир Иванович Вернадский просит Академию наук отправить его в служебную командировку в Украину. Приехав с семьей в новое украинское государство во главе с гетманом Скоропадским, ученый создает Украинскую академию наук и работает над формированием библиотеки. Ученый верит и делает все возможное для возрождения украинской культуры и языка. А относительно политической ситуации в стране он пишет так: «Впечатления от украинской власти всё то же – бессилие и бездарность … Они играют печальную роль марионеток, которые привели в свою страну иностранцев-угнетателей».

Но несмотря на обстоятельства, Вернадский и дальше делает все, что в его силах, для развития науки. В конце 1919-го года, когда Киев захватили войска Деникина, академию закрыли. С приходом Красной армии академик уезжает в Ростов, а оттуда позже – в Крым, где становится ректором Таврического университета, который в наше время стал университетом имени Вернадского.

В те времена он мог эмигрировать в Лондон, но не сделал этого, вероятнее всего, из-за состояния здоровья: В.И. Вернадский заболел сыпным тифом, который чуть не отобрал у выдающегося ученого жизнь. Когда ученый был на грани жизни и смерти, у него было видение: остаток его жизни проплыл перед глазами, как кадры хроники, и ученому открылось, сколько лет ему осталось жить. Но не это было тогда главным.

«Я начал ясно понимать, что мне суждено сказать новое в том учении о живом веществе, которое я создаю, и что это мое призвание, моя обязанность, возложенная на меня, которую я должен приводить в жизнь – как пророк, который слышит в себе голос, призывающий его к деятельности. Я почувствовал в себе демона Сократа », – писал В.И. Вернадский в дневнике.

Так уж сложилась жизнь выдающегося ученого, что он верил, в первую очередь, в бессмертие личности. Как и его отец, В.И. Вернадский называл себя пантеистом – верил в божественное происхождение всего сущего.

«По сути, для полного удовлетворения личности важен только один вопрос, – вопрос не о божестве, а о бессмертии личности», – считал Владимир Иванович, и в этом был близок к мировоззрению многих восточных религий. «Наука не противоречит религии, она столь же мало опровергает божественность Христа, не существование христианского Бога, насколько мало опровергает существование Аполлона или Венеры», – пишет он в другом месте дневника.

«Мне кажется, что мы сегодня переживаем очень ответственный перелом в научном мировоззрении. Впервые в научное мировоззрение должны войти явления жизни, и, возможно, мы подойдем к ослаблению того противоречия, которое наблюдается между научными представлениями о Космосе и философским или религиозным его постижением. Ведь сейчас все дорогое для человечества не находит в нем – в научном образе Космоса – места », – пишет ученый в письме богослова Павла Флоренского. С православным священником В.И. Вернадский переписывался до самой смерти мученика в одном из сталинских концлагерей.

Была ли безопасной жизнь ученого с таким мировоззрением в Советском Союзе? Академика спасали его колоссальные знания, от практического использования которых руководство государства имело выгоду. Конечно, пережил В.И. Вернадский и трудные времена нападок на него лично (его подозревали в шпионаже) и на его работы как на плоды идеалистической философии. От ареста академика и его семью два раза спасал бывший студент М.Семашко, который был назначен наркомом здравоохранения. Но и в те времена В.И. Вернадский не терпит «насилия над человеческой личностью» и апеллирует в защиту коллег, которые были репрессированы.

В 1922 году академик с семьей уехал в Париж. Его дочь осталась учиться в Праге, а сам ученый читал лекции по геохимии и радиогеологии в Сорбонне. В.И. Вернадский активно работал и там, издал книгу, писал научные статьи … Однако 1926 решил вернуться в Ленинград по просьбе ученика А. Ферсмана и друга С. Ольденбурга, президента Академии наук. Тогда академик искренне надеялся, что поможет становлению науки на родных землях и все еще верил, что господство коммунистического режима не продлится долго.

Даже в те времена академик часто выезжает за границу читать лекции и работать в научных центрах Германии, Чехословакии, Франции, Англии… Но учение о биосфере мало кто из его современников понимал в полном объеме, и многие работы ученого были изданы через много лет после его смерти.

#img_center_nostream#После 30-х годов выезжать за границу становится все сложнее. В.И. Вернадский становится свидетелем того, как классическая научная теория постепенно вытесняется «новым варварством», однако сам продолжает свой труд, считая, что его знания могут спасти народ. Дочь ученого тем временем остается жить с мужем, археологом Н.П. Толле, в США, а сын становится профессором кафедры истории Йельского университета. Академик не принимал их приглашения уехать за границу. В те времена он развивал научную идею о ноосфере и размышлял над космическим развитием человечества… А в 40-х годах В.И. Вернадский работает над созданием ядерной программы (перспективность которой он понял еще несколько десятилетий назад, однако был услышан только сейчас, когда за разработку ядерного проекта взялась Америка).

Во время Второй мировой войны В.И. Вернадский с женой был эвакуирован в Казахстан, откуда они вернулись в Москву только в конце августа 1943 года. Владимир Иванович чувствует, что пришло время подводить итоги его земной жизни, и сосредотачивается на написании хроники своей жизни, истории зарождения и развития идей. 3-го февраля 1944 умирает спутница его жизни Наталья Егоровна.

Владимир Иванович Вернадский работает дальше, – работает до последнего дня. 6 января 1945 он скончался от кровоизлияния в мозг. Великий ученый был похоронен на Новодевичьем кладбище в Москве.

Многие работы Владимира Ивановича не публиковались в полном объеме до 90-х годов ХХ века, а развивать идеи великого академика продолжают и сейчас. Его труды и сейчас имеют практическое значение – они были научным откровением, которое смогло понять человечество лишь через десятки лет.

Насколько же прав он был, когда говорил, что «в геологической истории биосферы перед человеком открывается огромное будущее, если он поймет это и не будет употреблять свой разум и свой труд на самоистребление»!

#img_left#Володимир Іванович Вернадський був видатним вченим кінця ХІХ початку ХХ століття, знанням якого було затісно в рамках виділених тоді наук. Дослідження науковця випередили свій час, а його ідеї багато в чому були пророчими. Яким же було життя академіка Вернадського?

Молоді літа

Народився він 12 березня 1863 року в Санкт-Петербурзі в сім’ї професора політичної економії Івана Васильовича Вернадського. Рід Вернадських походить від литовського шляхтича Верни, що бився на боці Богдана Хмельницького у визвольній війні 1648—1654 років, а його нащадки потім осіли у Києві. Матір майбутнього науковця, Ганна Петрівна Константинович, була з роду українських шляхтичів. Так сталося, що вона доводилася кузиною першій дружині Івана Васильовича, Марії Миколаївні, яка померла у віці 28 років від туберкульозу.

Перші п’ять років життя Володимира Вернадського пройшли в Санкт-Петербурзі, де в Олександрівському ліцеї викладав політичну економію його батько. Крім викладацької діяльності, він є головним редактором кількох економічних журналів, в яких захищає принципи економічного лібералізму, виступає проти соціалізму та общинного землеволодіння. Іван Васильович Вернадський був прихильником капіталізму і критикував кріпацтво, а коли отримав як придане першої дружини маєток з кріпаками, то одразу звільнив їх. Батько майбутнього академіка любив грати в шахи і очолював Петербурзький шаховий клуб. Він був знайомий з багатьма великими українцями того часу: Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Михайлом Максимовичем, Миколою Костомаровим та іншими – про яких пізніше із хвилюванням розпитував Володимир.

У 1868 році, коли Володимиру Вернадському було 5 років, родина переїздить до Харкова через проблеми зі здоров’ям Івана Васильовича. Світогляд Володимира Вернадського значною мірою формувався під впливом батька, а також зведеного брата Миколи – сина Івана Васильовича від першого шлюбу, талановитого художника і поета. Натхнений його прикладом, майбутній видатний науковець у 13-тирічному віці починає вести щоденник, який дає нам безцінну інформацію про цю видатну людину. #img_center_nostream#

#img_center_nostream#Саме із щоденника ми дізнаємось про надзвичайні здатності Володимира Вернадського, які лякали його самого: уві сні і наяву він часом вступав у контакт з близькими йому людьми, причому при спілкуванні бачив їх чітко. Не розуміючи природу такої обдарованості, Володимир заглушив її у собі в ранньому віці. Проте такі здатності повертались до академіка Вернадського у кризових ситуаціях.

«В молодості мене охоплювали переживання, що не піддаються логічним формам, я цікавився релігійно-теологічними побудовами, спіритизмом, легко піддавався незрозумілому страху, відчуваючи навколо присутність сутностей, що не сприймаються тими проявами моєї особистості (органами відчуття), які дають їжу логічному мисленню», – пише він у щоденнику.

Університетські роки

Пізніше його сім’я повертається до Санкт-Петербурга, де Володимир Вернадський закінчує гімназію і вступає на природознавче відділення фізико-математичного факультету. Під впливом видатного вченого В.В. Докучаєва Володимир Іванович займається мінералогією і кристалографією. Крім своєї спеціальності, майбутній видатний вчений цікавиться ґрунтами, фізичною географією, природними водами, біологією, історією розвитку наукової думки, філософією, історією і літературою. Як всесторонньо обдарована людина, він вивчив усі мови слов’янської групи, а також англійську, німецьку, французьку та кілька інших, що дуже допомагало йому під час численних наукових відряджень до Європи.

Володимир Іванович Вернадський брав активну участь у громадському житті і в 1883 році став одним із засновників студентського науково-літературного товариства. Він підтримував дружні стосунки з Олександром Ульяновим, хоч і не поділяв його поглядів, зокрема ідею завоювання влади шляхом терору.

Близькими друзями Володимира Вернадського на все життя стали члени науково-літературного товариства брати Ольденбурги, І.Гревс, Д.Шаховський, Н.Ушинський, О.Краснов… Об’єднані міркуваннями про сенс і цілі життя, ці молоді люди заснували «Приютинське братство» як своєрідний клуб інтелектуалів. Так, до створеної ними групи з вивчення народної літератури в 1886 році увійшла Наталія Єгорівна Старицька, яка пізніше стала дружиною Володимира Івановича Вернадського.

Віддані одне одному, вони прожили разом 56 років і виховали двох дітей: Георгія і Ніну. Тисячі їхніх листів свідчать про те, що і з роками подружжя Вернадських зберегло свої почуття, а їхня сім’я була заснована на повному взаєморозумінні.#img_center_nostream#

Володимир Вернадський – викладач

У 1885 році, закінчивши університет, Володимир Вернадський залишається працювати в ньому хранителем мінералогічного кабінету, де веде активну науково-дослідницьку роботу в галузі мінералогії, кристалографії та в суміжних науках. Навесні 1888 року університет відправив молодого дослідника на стажування за кордон, а саме в Мюнхен до П.Гроту та в Париж до Л. леШательє і Ф.Фуке. Протягом двох років учений побував у Німеччині, Австрії, Італії та Франції, де працював у різних наукових установах.

По закінченню стажування Володимир Вернадський був назначений керівником кафедри мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету. В 1891 році він стає приват-доцентом цього університету, а ще через 6 років захищає докторську дисертацію і стає у віці 35 років професором мінералогії і кристалографії.

До того ж періоду відносяться праці науковця з геохімії – нової науки, яку Володимир Вернадський розвинув із генетичної мінералогії. Вчений займається дослідженням ґрунтів Лівобережної України, Уралу, Польщі, Криму і, незважаючи на щільний графік, бере участь у громадському житті.

Так, у 1895 році В.І.Вернадський активно збирав кошти для селян, які потерпали від голоду. На знак протесту проти антистудентської політики міністерства освіти та поліцейського свавілля Володимир Вернадський тимчасово залишив посаду помічника ректора і пішов у відставку з іншими професорами і викладачами Московського університету.

У 1911 році на 25-річчя наукової, викладацької діяльності та сімейного життя Володимир Іванович Вернадський переїжджає до Санкт-Петербурга. Його син на той час уже готується стати професором історії, а сам академік завідував мінералогічним відділенням Геологічного музею. Щороку у професійних журналах друкується по 10-15 його статей, а маршрути робочих наукових відряджень Вернадського проходять через Скандинавію, Францію, Ірландію, Англію, Італію та Грецію.

Ще в ті роки Володимир Іванович бачить перспективність вивчення радіоактивних мінералів. Експедиції в пошуках радію відправляються на Забайкалля та Урал. У 1909 році зусиллями академіка Вернадського була створена Радієва комісія, а в 1912 році запрацювала перша в Росії радіохімічна лабораторія.

Того ж 1912 року Вернадські купують у селищі Шишаки на Полтавщині невелику ділянку землі і зводять на ній будинок, до якого приїздять відпочити щоліта. Саме тут до Володимира Івановича і приходить, як прозріння, ідея про біосферу.

Незважаючи на насичену наукову діяльність, Володимир Іванович Вернадський встигає бути активним громадським діячем: входить до земського та конституційно-демократичного рухів, є співорганізатором ліберальної партії конституційних демократів (кадетів). Видатний академік був членом Державної ради в 1906–1907 та 1915 році, доки царю було відправлено телеграму в Ставку з пропозицією відректися престолу. В.І. Вернадський очолював учений комітет при Міністерстві землеробства, Комісію по підготовці реформи вищої школи, а восени 1917 року увійшов у склад Тимчасового уряду як заступник міністра освіти, яким був призначений його друг ще з часів «Приютинського братства» С.Ф. Ольденбург. На цій посаді академік Вернадський вперше піднімає питання про створення Академій наук України та Сибіру.

Радянські часи

Жовтневу революцію і прихід до влади більшовиків В.І. Вернадський не прийняв, і, як багато освічених людей того часу, вважав, що панування терору на цих землях надовго не затримається.

«Рівність людей – фікція, і, як тепер бачу, фікція шкідлива. В кожній державі, в кожному народі є раса вища, яка творить і створює, і є раса нижча – раса руйнівників і рабів. Нещастя, якщо в їхні руки потрапляє влада і доля народу чи держави. Буде те, що в Росії. Нація в народі чи державі складається з людей вищої раси. Демократія корисна, коли забезпечене нею панування нації», — писав академік у своєму щоденнику. ­­

Він боявся того, що «соціалізм дасть дисципліну казарми»…

#img_left#Коли жити в тодішньому Петрограді стає небезпечно, Володимир Іванович Вернадський просить Академію наук відправити його в службове відрядження до України. Приїхавши зі сім’єю в новостворену Українську Державу на чолі з гетьманом Скоропадським, науковець створює Українську академію наук і працює над формуванням бібліотеки. Вчений вірить і робить усе можливе для відродження української культури і мови. А щодо політичної ситуації у країні він пише так: «Враження від української влади все те ж – безсилля і бездарність… Вони відіграють сумну роль маріонеток, які привели у свою країну іноземців-поневолювачів».

Та незважаючи на обставини, Вернадський і далі робить усе, що в його силах, для розвитку науки. Наприкінці 1919-го року,коли Київ захопили війська Денікіна, академію було закрито. З приходом Червоної армії академік виїжджає до Ростова, а звідти пізніше – до Криму, де стає ректором Таврійського університету, який у наш час став університетом імені Вернадського.

У ті часи він міг емігрувати до Лондона, та не зробив цього, ймовірніше за все, через стан здоров’я: В.І. Вернадський захворів на висипний тиф, який мало не відібрав у видатного вченого життя. Коли вчений був на межі життя і смерті, він побачив видіння: решта його життя пропливла перед очами, як кадри хроніки, і великому науковцю відкрилося, скільки років йому залишилось жити. Та не це було тоді головним.

«Я почав ясно розуміти, що мені судилося сказати нове в тому вченні про живу речовину, яке я створюю, і що це є моє покликання, мій обов’язок, покладений на мене, який я повинен впроваджувати в життя – як пророк, який чує в собі голос, що закликає його до діяльності. Я відчув у собі демона Сократа», – писав В.І. Вернадський у щоденнику.

Так уже склалося життя видатного вченого, що він вірив,у першу чергу,у безсмертя особистості. Як і його батько, В.І. Вернадський називав себе пантеїстом – вірив у божественне походження всього сущого.

«По суті, для повного задоволення особистості важливе лишень одне питання,– питання не про божество, а про безсмертя особистості», – вважав Володимир Іванович, і в цьому був близький до світобачення багатьох східних релігій. «Наука не суперечить релігії, вона настільки ж мало спростовує божественність Христа, не існування християнського Бога, наскільки мало спростовує існування Аполлона чи Венери», – пише він в іншому місці щоденника.

«Мені здається, що ми сьогодні переживаємо дуже відповідальний перелом у науковому світогляді. Вперше в науковий світогляд повинні увійти явища життя, і, можливо, ми підійдемо до послаблення того протиріччя, яке спостерігається між науковими уявленнями про Космос і філософським або релігійним його осягненням. Адже зараз усе дороге для людства не знаходить у ньому – в науковому образі Космосу – місця», – пише вчений у листі до богослова Павла Флоренського. З православним священиком В.І. Вернадський переписувався аж до смерті того в одному зі сталінських концтаборів.

Чи безпечним було життя вченого з таким світоглядом у Радянському Союзі? Академіка рятували його колосальні знання, від практичного використання яких керівництво держави мало зиск. Звичайно, пережив В.І. Вернадський і важкі часи нападок на нього особисто (його підозрювали в шпигунстві) та на його роботи як на плоди ідеалістичної філософії. Від арешту академіка та його сім’ю два рази рятував колишній студент М.Семашко, який був призначений наркомом охорони здоров’я. Тоді ж В.І. Вернадський не терпить «насилля над людською особистістю» і апелює на захист колег, що були репресовані.

У 1922 році академік із сім’єю виїхав до Парижа. Його донька залишилась навчатися в Празі, а сам учений читав лекції з геохімії та радіогеології в Сорбонні. В.І. Вернадський активно працював і там, видав книгу, писав наукові статті… Проте 1926 року вирішив повернутись до Ленінграда на прохання учня О. Ферсмана і друга С. Ольденбурга, президента Академії наук. Тоді академік щиро сподівався, що допоможе становленню науки на рідних землях і все ще не вірив, що панування комуністичного режиму триватиме довго.

Навіть у ті часи академік часто виїжджає за кордон читати лекції і працювати в наукових центрах Німеччини, Чехословаччини, Франції, Англії тощо. Вчення про біосферу мало хто з його сучасників розумів у повному обсязі, і багато робіт науковця було видано через багато років після його смерті. Після 30-х років виїжджати за кордон стає все складніше.

В.І. Вернадський стає свідком того, як класична наукова теорія поступово витісняється «новим варварством», проте сам працює далі, вважаючи, що його знання можуть врятувати народ. Донька вченого тим часом залишається жити з чоловіком, археологом Н.П. Толлем, в США, а син стає професором кафедри історії Єльського університету. Академік не приймав їхнього запрошення виїхати за кордон. У ті часи він розвивав наукову ідею про ноосферу, розмірковував над космічним розвитком людства… А в 40-х роках В.І. Вернадський працює над створенням ядерної енергетики, перспективність якої він зрозумів ще кілька десятиліть тому, проте був почутий лише зараз, коли за розробку ядерного проекту взялась Америка.

Під час Другої світової війни В.І. Вернадський з дружиною був евакуйований до Казахстану, звідки вони повернулись до Москви лише в кінці серпня 1943 року. Володимир Іванович відчуває, що час підбивати підсумки його земного життя, і зосереджується на написанні хроніки свого життя, історії зародження і розвитку ідей. 3-го лютого 1944 року помирає супутниця його життя Наталія Єгорівна.

Володимир Іванович Вернадський працює далі, – працює до останнього дня. 6 січня 1945 року він відійшов у вічність.

Багато робіт Володимира Івановича не публікувались у повному обсязі до 90-х років ХХ століття, а розвивати ідеї великого академіка продовжують і зараз. Його праці й зараз мають практичне значення – вони були науковим одкровенням, яке змогло зрозуміти людство лише через десятки років.

Наскільки ж правим він був, коли казав, що «в геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати свій розум і свій труд на самознищення»!