#img_center_nostream#
Кочівники Тибету живуть не тільки в автономному районі Тибету, але також і на плоскогір’ї провінції Цінхай, розташованої на північному заході Китаю. У найбільшій китайській провінції площею 700 000 кв.км проживають лише п’ять мільйонів чоловік, з них третину складають китайці (для порівняння: у Баварії, площа якої 70 000 кв.км, живуть понад 12 мільйонів чоловік).
У гірській місцевості на заході Цінхай багато тибетців та монголів ведуть кочовий спосіб життя. На Цінхайському плоскогір’ї, яке на півдні тягнеться до, так званого, Тибетського автономного району, вони займаються скотарством.
Половина провінції Цінхай розташована вище 4-5 тисяч метрів над рівнем моря. На такій висоті осіле сільське господарство вести неможливо. Протягом літніх місяців кочівники екстенсивно використовують віддалені високогірні долини як пасовища для їхніх яків, кіз та овець.
Клімат цього регіону – холодний і сухий, з середньорічною температурою близько нуля, з тривалою зимою і коротким літом. Тибетці – глибоко релігійний народ. Про буддизм Тибету знають у всьому світі, оскільки в 1958 році політичний і духовний лідер Тибету, 14-й Далай-лама, був вимушений тікати від китайських загарбників. Тибет був насильно підпорядкований пануванню Комуністичної партії Китаю, яка дотримується атеїстичних переконань.
#img_gallery#
Життя сьогоднішніх тибетців змінилося. Незалежно від того, живуть вони в автономному районі Тибету чи в прилеглих китайських провінціях, їх релігійна практика обмежена: зображення Далай-лами заборонені, велика кількість монастирів і священних місць зруйновані, ченці та черниці вигнані. Тепер діти з великих сімей не можуть знайти притулок в монастирях ставши ченцями та черницями, як це було раніше.
Про проведення релігійних церемоній за межами автономного району Тибету мало відомо. Ті, хто мандрували по Тибету, розповідали про побудовані буддійські вівтарі та релігійні церемонії, які там проводилися.
Як же кочівники Тибету в провінції Цінхай можуть, всупереч всім суворим обмеженням китайського уряду, проводити релігійні ритуали? Чи можна взагалі людей позбавити віри?
Фотограф відобразив збори понад 10 000 ченців і черниць Тибету, які на плоскогір’ї зібралися на проведення 7-денної молитовної церемонії. Такі церемонії зазвичай проводяться на природі біля монастирів і святих місць. Тут віруючі люди зустрічаються, щоб поклонитися божествам, послухати, як ченці читають священні тексти або подивитися на їх танці.
Христина Різе. Велика Епоха
Кочівники Тибету живуть не тільки в автономному районі Тибету, але також і на плоскогір’ї провінції Цінхай, розташованої на північному заході Китаю. У найбільшій китайській провінції площею 700 000 кв.км проживають лише п’ять мільйонів чоловік, з них третину складають китайці (для порівняння: у Баварії, площа якої 70 000 кв.км, живуть понад 12 мільйонів чоловік).
У гірській місцевості на заході Цінхай багато тибетців та монголів ведуть кочовий спосіб життя. На Цінхайському плоскогір’ї, яке на півдні тягнеться до, так званого, Тибетського автономного району, вони займаються скотарством.
Половина провінції Цінхай розташована вище 4-5 тисяч метрів над рівнем моря. На такій висоті осіле сільське господарство вести неможливо. Протягом літніх місяців кочівники екстенсивно використовують віддалені високогірні долини як пасовища для їхніх яків, кіз та овець.
Клімат цього регіону – холодний і сухий, з середньорічною температурою близько нуля, з тривалою зимою і коротким літом. Тибетці – глибоко релігійний народ. Про буддизм Тибету знають у всьому світі, оскільки в 1958 році політичний і духовний лідер Тибету, 14-й Далай-лама, був вимушений тікати від китайських загарбників. Тибет був насильно підпорядкований пануванню Комуністичної партії Китаю, яка дотримується атеїстичних переконань.
#img_gallery#
Життя сьогоднішніх тибетців змінилося. Незалежно від того, живуть вони в автономному районі Тибету чи в прилеглих китайських провінціях, їх релігійна практика обмежена: зображення Далай-лами заборонені, велика кількість монастирів і священних місць зруйновані, ченці та черниці вигнані. Тепер діти з великих сімей не можуть знайти притулок в монастирях ставши ченцями та черницями, як це було раніше.
Про проведення релігійних церемоній за межами автономного району Тибету мало відомо. Ті, хто мандрували по Тибету, розповідали про побудовані буддійські вівтарі та релігійні церемонії, які там проводилися.
Як же кочівники Тибету в провінції Цінхай можуть, всупереч всім суворим обмеженням китайського уряду, проводити релігійні ритуали? Чи можна взагалі людей позбавити віри?
Фотограф відобразив збори понад 10 000 ченців і черниць Тибету, які на плоскогір’ї зібралися на проведення 7-денної молитовної церемонії. Такі церемонії зазвичай проводяться на природі біля монастирів і святих місць. Тут віруючі люди зустрічаються, щоб поклонитися божествам, послухати, як ченці читають священні тексти або подивитися на їх танці.
Христина Різе. Велика Епоха
Генге, дочка пекінського адвоката Гао Чжишена, над яким зараз проходить закритий судовий процес, повідомила, що 16 грудня вона була побита офіцерами китайської служби безпеки. У результаті в неї залишилися забиті місця на спині і стегнах. Китайські правозахисники засудили застосування насильства офіцерами служби держбезпеки щодо підлітка.
#img_right#Після відвідання додаткових занять у школі опівдні 16 грудня, у суботу, тринадцятирічна Генге хотіла провести свого однокласника до автобусної зупинки. Офіцери служби держбезпеки, що стежили за нею, їй це заборонили. Генге дуже засмутилася й ударила по колесу велосипеда одного з офіцерів. Офіцер розсердився й наблизився до неї, щоб покарати її. Генге розсердилася й кинула в нього коробку зі смаженою локшиною, яку раніше купила. Після цього офіцери, троє чоловіків і троє жінок, усі разом на неї накинулися.
Згодом Генге зателефонувала пекінському правозахисникові Ху Цзя і розповіла про те, що трапилося. Відповідно до її слів, високий офіцер схопив її ззаду і кинув на землю. Офіцер-жінка, схопивши її за волосся, почала ображати й бити по ногах. Генге говорить, що її довго били також по спині та стегнах.
За словами Ху, у понеділок, 18 грудня, її викликав учитель і розпитував про те, чи не поламала вона «чотири» велосипеди офіцерів служби держбезпеки. Це викликало у Генге додатковий стрес. Ху вважає, що вчитель Генге так учинив через тиск китайського комуністичного режиму.
Згідно із словами Ху, офіцери вже одного разу били її, схопивши за волосся і штовхаючи. Це було в жовтні, після того як вона відмовилася співробітничати, але цього разу побої були набагато серйознішими. Ху засудив китайський комуністичний режим за застосування насильства стосовно юної дівчини і сказав, що це є протизаконним.
Ху розповів, що сім’я Гао Чжишена намагалася дізнатися, коли на суді буде ухвалений вирок, і чи буде дозволено сім’ї там бути, але в суді відмовилися дати будь-яку відповідь.
Гао Чжишен – самовідданий правозахисник. У жовтні 2005 року він написав три відкриті листи до китайських лідерів, вимагаючи припинити репресії послідовників Фалуньгун. Після цього його адвокатська контора була закрита, а за ним було встановлено стеження і чинився тиск. У середині серпня в провінції Шаньдун його викрали поліцейські в цивільному. 21 вересня поліція видала формальний ордер на арешт (він уже перебував у в’язниці). 12 грудня почався закритий суд по звинуваченню Гао в підривній діяльності. Від самого початку арешту Гао його сім’я перебуває під жорстким наглядом поліцейських, які стежать за їхнім будинком. Наприкінці листопада дружину Гао Ген Хе побили двоє офіцерів служби держбезпеки, які за нею стежили. У неї вибили зуб, внаслідок чого її рот кровоточив, також вирвали ніготь і порвали одяг.
Цзі Ліси. Радіо Вільна Азія
Генге, дочка пекінського адвоката Гао Чжишена, над яким зараз проходить закритий судовий процес, повідомила, що 16 грудня вона була побита офіцерами китайської служби безпеки. У результаті в неї залишилися забиті місця на спині і стегнах. Китайські правозахисники засудили застосування насильства офіцерами служби держбезпеки щодо підлітка.
#img_right#Після відвідання додаткових занять у школі опівдні 16 грудня, у суботу, тринадцятирічна Генге хотіла провести свого однокласника до автобусної зупинки. Офіцери служби держбезпеки, що стежили за нею, їй це заборонили. Генге дуже засмутилася й ударила по колесу велосипеда одного з офіцерів. Офіцер розсердився й наблизився до неї, щоб покарати її. Генге розсердилася й кинула в нього коробку зі смаженою локшиною, яку раніше купила. Після цього офіцери, троє чоловіків і троє жінок, усі разом на неї накинулися.
Згодом Генге зателефонувала пекінському правозахисникові Ху Цзя і розповіла про те, що трапилося. Відповідно до її слів, високий офіцер схопив її ззаду і кинув на землю. Офіцер-жінка, схопивши її за волосся, почала ображати й бити по ногах. Генге говорить, що її довго били також по спині та стегнах.
За словами Ху, у понеділок, 18 грудня, її викликав учитель і розпитував про те, чи не поламала вона «чотири» велосипеди офіцерів служби держбезпеки. Це викликало у Генге додатковий стрес. Ху вважає, що вчитель Генге так учинив через тиск китайського комуністичного режиму.
Згідно із словами Ху, офіцери вже одного разу били її, схопивши за волосся і штовхаючи. Це було в жовтні, після того як вона відмовилася співробітничати, але цього разу побої були набагато серйознішими. Ху засудив китайський комуністичний режим за застосування насильства стосовно юної дівчини і сказав, що це є протизаконним.
Ху розповів, що сім’я Гао Чжишена намагалася дізнатися, коли на суді буде ухвалений вирок, і чи буде дозволено сім’ї там бути, але в суді відмовилися дати будь-яку відповідь.
Гао Чжишен – самовідданий правозахисник. У жовтні 2005 року він написав три відкриті листи до китайських лідерів, вимагаючи припинити репресії послідовників Фалуньгун. Після цього його адвокатська контора була закрита, а за ним було встановлено стеження і чинився тиск. У середині серпня в провінції Шаньдун його викрали поліцейські в цивільному. 21 вересня поліція видала формальний ордер на арешт (він уже перебував у в’язниці). 12 грудня почався закритий суд по звинуваченню Гао в підривній діяльності. Від самого початку арешту Гао його сім’я перебуває під жорстким наглядом поліцейських, які стежать за їхнім будинком. Наприкінці листопада дружину Гао Ген Хе побили двоє офіцерів служби держбезпеки, які за нею стежили. У неї вибили зуб, внаслідок чого її рот кровоточив, також вирвали ніготь і порвали одяг.
Цзі Ліси. Радіо Вільна Азія
– Досить багато. За цій час ми встигли побудувати в цілій низці різних установ, ізоляторів, тимчасових приймальних, в установах виконання покарань, лікарнях, психіатричній клініці, інтернаті дітей з вадами розуму, нічліжці для безпритульних, поїхали до передмістя Одеси, щоб познайомитися з умовами життя ромського населення.
Окрім цього ми зустрічалися з політиками, з паном Президентом, з прем’єр-міністром. Для поглиблених та конструктивних розмов ми мали бесіду з головою українського парламенту і представниками політичних фракцій, з низкою міністрів, були в установах судової системи. Одним словом, ми склали краще уявлення про стан справ в Україні. На наступному етапі , повернувшись до Страсбурга, ми підготуємо доповідь по цій поїздці, чорнетку якої ми насамперед передамо представникам держаних органів, щоб усунути якісь можливі недоречності. За кілька місяців ми офіційно оприлюднимо доповідь і сформулюємо зважені рекомендації, які будуть спиратись зокрема і на досвіді інших країн – держав-ченів Ради Європи, які вже стикались і боролись з тими ж самими проблемами, які ми для себе відзначили в Україні.
– Про які саме проблеми Ви кажете? На що Україна повинна звернути увагу в першу чергу?
– Я би хотів відзначити три моменти: по-перше, це поширення ВІЛ/СНІДу. Згідно зі статистикою це є велика проблема в Україні і, на мою думку, без ужиття відповідних заходів це ситуація стане ще більш серйозною і торкнеться ширших кіл населення. Це, в сою чергу, відбиватиметься не лише на господарському, але й соціальному житті. Тим не менше, уряд звертає на це увагу, але, як на наш погляд, недостатню.
– Які заходи, на Вашу думку, необхідно вжити нашому уряду?
– Для подолання цієї проблеми треба інтенсифікувати роботу з неурядовими організаціями. Ми вже зустрілися з деякими з них. Нас вразила їхня відданість і працьовитість, з якою вони взялись за цю справу. Зокрема це одеська організація „Життя +". Але вони нам розповіли, що приміщення , в якому вони працювали знесли, поставивши їхню діяльність під велику загрозу. Вони надають допомогу хворим, стабілізуючи їхній стан. Адже хворі мають таке ж право на життя, як і здорові люди. Коли ж про них турбуватися належним чином шанси поширення інфекції зменшуються.
– Пане Томасе, а яка друга значна проблема в нашій країні?
– Друга теза стосується системи правосуддя. Я маю на увазі усі ті органи що дотичні до цієї проблеми: органи внутрішніх справ установи попереднього утримання, здійснення правосуддя в судах, установи здійснення покарання. Тут на нашу думку існують досить великі проблеми. Зокрема, проблеми пов’язані з функцією ролі прокуратури в Україні. На наш погляд, мандат, в якому діє прокуратура в Україні, намного ширше, ніж у більшості країн,якщо не у всіх країнах Європы. Органи прокуратури не тільки проводять слідство, але й мають функції спостерігання. Думаю, з цією проблемою треба розбиратись в радикальний спосіб.
Ще я хотів би згадати прояви необґрунтованого застосування сили і навіть катувань, під час здійснення затримання і подальшого перебування ув’язнених. Я думаю, що існує нагальна потреба розв’язати цю проблему. Нажаль, катування мають місце. Ми також вважаємо , що існують проблеми пов’язані з проявом корупції в системі правосуддя. Деякі рішення виносяться явно під впливом хабарів. Це саме по собі є проблемою, бо підриває довіру до правосуддя у людей. Отож прояви насильства і корумпованість судів як проблеми мають бути ліквідовані задля того, щоб забезпечити довіру громадян до системи правосуддя в їхньому суспільстві й ці проблеми ми обов’язково обговорюватиме в нашій доповіді. Деякі з них звичайно постають через недостатнє фінансування, як наслідок, органи внутрішніх справ отримують занизьку зарплатню, іноді приміщення не відповідають потребам, можливо, бракує транспортних засобів і це, звичайно, впливає на ефективність роботи цих органів. Отже це означає, що доведеться робити певні бюджетні корективи. Очевидно, що якщо система правоохоронних органів недоотримує відповідного фінансування, то від цього страждає суспільство, я маю на увазі не зарплатню окремих працівників а взагалі механізм забезпечення правопорядку в суспільстві. Отож ми формулюватимемо свої рекомендації і в цій царині.
– Що собою являє третя проблема?
– Третя проблема – це прояв ксенофобії, яка, нажаль, є в Україні. Ми зустрічались з людьми, які наводили приклади правопорушень та негативного ставлення щодо різних меншин. Така тенденція спостерігається не тільки в Україні, а й в усій Європі – зменшилась терпимість до мігрантів. Я вже казав, що ми побували в ромському селищі і вони наводили нам приклади поганого ставлення до них з боку міліції, яка їх часто зупиняє, вимагаючи документи.
Ми також дізналися про те, що люди, які чимось відрізняються від оточуючих, наприклад, кольором шкіри, стають об’єктом нападів з боку екстремістських груп, а це, нажаль, не викликає належної реакції з боку правоохоронних органів покарання – накладене покарання на представників цих груп надто м’яке. Ми вважаємо, що ксенофобські прояви є обтяжливими для суспільства. Можливо, для подолання цього явища потрібні які-небудь зміни до законодавства. Мушу згадати про певні проблеми з антисемітськими проявами. Але політики повинні дбати про те, щоб представники національних меншин користувалися певними правами. Не думаю, що добрим прикладом є те, що той, хто будує мечеть повинен занурити її на три метри. Думаю політики мають принципово заявити про свою позицію для того, щоб показати, що всі в цьому суспільстві мають однакові права. Якщо вони цього не роблять , то дають можливість вільніше себе почувати екстремістським організаціям. Можливо саме тому ми стикаємось з проблемами тероризму в суспільстві.
– Як на Вашу думку можна заподіяти поширенню ксенофобії та расизму?
– Мушу скати, що на захист національних меншин першими повинні підіймати свій голос політики. В тім, я би не хотів, щоб у вас склалось враження, що я приїхав сюди задля того, щоб щось критикувати. Ми під великим враженням від професіоналізму, компетентності та відданості багатьох людей, що працюють в тих установах, де ми побували . Наприклад, одному з приймальників-розподільників для неповнолітніх вдалось повернути дітей до інших країн звідки вони приїхали. Ми під великим враженням від того, як до тих діток в тому закладі ставляться . Начальник цього приймальника-розподільника – дуже турботлива людина, яка попри обмеженні ресурси допомагає цим людям. Так само й в Одесі, коли ми були в інтернаті для дітей з вадами розвитку, побачили яку фантастичну роботу виконали працівники цього закладу. В Україні ми зустріли багато таких відданих людей, коротше кажучи, тут не бракує людських ресурсів і, думаю, політики мали б опиратися на той потенціал. Взагалі, безумовно, в Україні є позитивні тенденції з дотриманнім прав людини, але очікування громадськості ростуть швидче за покращення в цій сфері.
– Пане Томасе, а як Ви ставитесь, до того, що український омбудсмен, Ніна Карпачова, є депутатом від партії Регіонів?
– Наш досвід демонструє – омбудсмен эфективно працює лише тоді, коли він незалежний, включаючи незалежність від політичних сил, оскільки він не має права представляти ту чи іншу частину суспільства – екномічну чи політичну. Він представляє усе суспільство в цілому. Я думаю, цей принцип буде одним із тих, яких буде враховано на наступних виборах омбудсмена.
– Досить багато. За цій час ми встигли побудувати в цілій низці різних установ, ізоляторів, тимчасових приймальних, в установах виконання покарань, лікарнях, психіатричній клініці, інтернаті дітей з вадами розуму, нічліжці для безпритульних, поїхали до передмістя Одеси, щоб познайомитися з умовами життя ромського населення.
Окрім цього ми зустрічалися з політиками, з паном Президентом, з прем’єр-міністром. Для поглиблених та конструктивних розмов ми мали бесіду з головою українського парламенту і представниками політичних фракцій, з низкою міністрів, були в установах судової системи. Одним словом, ми склали краще уявлення про стан справ в Україні. На наступному етапі , повернувшись до Страсбурга, ми підготуємо доповідь по цій поїздці, чорнетку якої ми насамперед передамо представникам держаних органів, щоб усунути якісь можливі недоречності. За кілька місяців ми офіційно оприлюднимо доповідь і сформулюємо зважені рекомендації, які будуть спиратись зокрема і на досвіді інших країн – держав-ченів Ради Європи, які вже стикались і боролись з тими ж самими проблемами, які ми для себе відзначили в Україні.
– Про які саме проблеми Ви кажете? На що Україна повинна звернути увагу в першу чергу?
– Я би хотів відзначити три моменти: по-перше, це поширення ВІЛ/СНІДу. Згідно зі статистикою це є велика проблема в Україні і, на мою думку, без ужиття відповідних заходів це ситуація стане ще більш серйозною і торкнеться ширших кіл населення. Це, в сою чергу, відбиватиметься не лише на господарському, але й соціальному житті. Тим не менше, уряд звертає на це увагу, але, як на наш погляд, недостатню.
– Які заходи, на Вашу думку, необхідно вжити нашому уряду?
– Для подолання цієї проблеми треба інтенсифікувати роботу з неурядовими організаціями. Ми вже зустрілися з деякими з них. Нас вразила їхня відданість і працьовитість, з якою вони взялись за цю справу. Зокрема це одеська організація „Життя +". Але вони нам розповіли, що приміщення , в якому вони працювали знесли, поставивши їхню діяльність під велику загрозу. Вони надають допомогу хворим, стабілізуючи їхній стан. Адже хворі мають таке ж право на життя, як і здорові люди. Коли ж про них турбуватися належним чином шанси поширення інфекції зменшуються.
– Пане Томасе, а яка друга значна проблема в нашій країні?
– Друга теза стосується системи правосуддя. Я маю на увазі усі ті органи що дотичні до цієї проблеми: органи внутрішніх справ установи попереднього утримання, здійснення правосуддя в судах, установи здійснення покарання. Тут на нашу думку існують досить великі проблеми. Зокрема, проблеми пов’язані з функцією ролі прокуратури в Україні. На наш погляд, мандат, в якому діє прокуратура в Україні, намного ширше, ніж у більшості країн,якщо не у всіх країнах Європы. Органи прокуратури не тільки проводять слідство, але й мають функції спостерігання. Думаю, з цією проблемою треба розбиратись в радикальний спосіб.
Ще я хотів би згадати прояви необґрунтованого застосування сили і навіть катувань, під час здійснення затримання і подальшого перебування ув’язнених. Я думаю, що існує нагальна потреба розв’язати цю проблему. Нажаль, катування мають місце. Ми також вважаємо , що існують проблеми пов’язані з проявом корупції в системі правосуддя. Деякі рішення виносяться явно під впливом хабарів. Це саме по собі є проблемою, бо підриває довіру до правосуддя у людей. Отож прояви насильства і корумпованість судів як проблеми мають бути ліквідовані задля того, щоб забезпечити довіру громадян до системи правосуддя в їхньому суспільстві й ці проблеми ми обов’язково обговорюватиме в нашій доповіді. Деякі з них звичайно постають через недостатнє фінансування, як наслідок, органи внутрішніх справ отримують занизьку зарплатню, іноді приміщення не відповідають потребам, можливо, бракує транспортних засобів і це, звичайно, впливає на ефективність роботи цих органів. Отже це означає, що доведеться робити певні бюджетні корективи. Очевидно, що якщо система правоохоронних органів недоотримує відповідного фінансування, то від цього страждає суспільство, я маю на увазі не зарплатню окремих працівників а взагалі механізм забезпечення правопорядку в суспільстві. Отож ми формулюватимемо свої рекомендації і в цій царині.
– Що собою являє третя проблема?
– Третя проблема – це прояв ксенофобії, яка, нажаль, є в Україні. Ми зустрічались з людьми, які наводили приклади правопорушень та негативного ставлення щодо різних меншин. Така тенденція спостерігається не тільки в Україні, а й в усій Європі – зменшилась терпимість до мігрантів. Я вже казав, що ми побували в ромському селищі і вони наводили нам приклади поганого ставлення до них з боку міліції, яка їх часто зупиняє, вимагаючи документи.
Ми також дізналися про те, що люди, які чимось відрізняються від оточуючих, наприклад, кольором шкіри, стають об’єктом нападів з боку екстремістських груп, а це, нажаль, не викликає належної реакції з боку правоохоронних органів покарання – накладене покарання на представників цих груп надто м’яке. Ми вважаємо, що ксенофобські прояви є обтяжливими для суспільства. Можливо, для подолання цього явища потрібні які-небудь зміни до законодавства. Мушу згадати про певні проблеми з антисемітськими проявами. Але політики повинні дбати про те, щоб представники національних меншин користувалися певними правами. Не думаю, що добрим прикладом є те, що той, хто будує мечеть повинен занурити її на три метри. Думаю політики мають принципово заявити про свою позицію для того, щоб показати, що всі в цьому суспільстві мають однакові права. Якщо вони цього не роблять , то дають можливість вільніше себе почувати екстремістським організаціям. Можливо саме тому ми стикаємось з проблемами тероризму в суспільстві.
– Як на Вашу думку можна заподіяти поширенню ксенофобії та расизму?
– Мушу скати, що на захист національних меншин першими повинні підіймати свій голос політики. В тім, я би не хотів, щоб у вас склалось враження, що я приїхав сюди задля того, щоб щось критикувати. Ми під великим враженням від професіоналізму, компетентності та відданості багатьох людей, що працюють в тих установах, де ми побували . Наприклад, одному з приймальників-розподільників для неповнолітніх вдалось повернути дітей до інших країн звідки вони приїхали. Ми під великим враженням від того, як до тих діток в тому закладі ставляться . Начальник цього приймальника-розподільника – дуже турботлива людина, яка попри обмеженні ресурси допомагає цим людям. Так само й в Одесі, коли ми були в інтернаті для дітей з вадами розвитку, побачили яку фантастичну роботу виконали працівники цього закладу. В Україні ми зустріли багато таких відданих людей, коротше кажучи, тут не бракує людських ресурсів і, думаю, політики мали б опиратися на той потенціал. Взагалі, безумовно, в Україні є позитивні тенденції з дотриманнім прав людини, але очікування громадськості ростуть швидче за покращення в цій сфері.
– Пане Томасе, а як Ви ставитесь, до того, що український омбудсмен, Ніна Карпачова, є депутатом від партії Регіонів?
– Наш досвід демонструє – омбудсмен эфективно працює лише тоді, коли він незалежний, включаючи незалежність від політичних сил, оскільки він не має права представляти ту чи іншу частину суспільства – екномічну чи політичну. Він представляє усе суспільство в цілому. Я думаю, цей принцип буде одним із тих, яких буде враховано на наступних виборах омбудсмена.
Пані Атено, поділіться, будь ласка, як Вам завжди вдавалося бути твердою опорою своєму чоловікові та перенести ті важкі часи утисків Вашої сім’ї?
Ми були однодумцями, і я всюди була з ним. Але, справді, було надзвичайно тяжко. Мене, мою доньку переслідували. Їй не давали вступити в інститут кілька років. Ми вистояли.
Як ви пережили цю страшну подію – смерть чоловіка?
Мені і по сьогодні надзвичайно важко. В’ячеслав Чорновіл був людиною, яку я кохала й шанувала. Україна втратила чесного й безкомпромісного політика. Він міг би справді допомогти нашій країні, бо був усім серцем, повністю їй відданий. Це була надзвичайна особистість – безкорислива й чиста душею.
Я постійно про нього думаю. Коли я щось роблю, то порівнюю, чи був би задоволений моєю роботою В’ячеслав Максимович.
А рівно через п’ять місяців після того страшного вбивства, день у день у мене стався інфаркт.
Ви впевнені, що то був не нещасний випадок, а саме вбивство?
Так, я впевнена. В’ячеслав Максимович повертався з Кіровограда і був на двадцятому кілометрі від Києва. І тут раптом серед ночі виїхав КАМАЗ і став посеред дороги. Пояснення водія КАМАЗу були смішні, що наче він побачивши машину став махати руками водію. І це в темряві!?
Узагалі того страшного вечора відбувалась якась містика. Я сиділа на кухні і читала книжку, очікуючи В’ячеслава. Він десь о 22.30 зателефонував і сказав, що буде через годину. А о 23.30 сталася аварія. І саме о 23.30 я відчула, ніби в кімнаті повіяв вітерець. Але всі вікна були зачинені. Мені тоді стало моторошно.
Може це була його душа?
Так, може, бо ж існують у світі недоведені містичні речі. Він тоді якраз сказав: „За годину буду". А привезли його тіло аж через кілька днів.
Чи є якась офіційна інформація про стан розслідування справи загибелі Вашого чоловіка, адже Президент Віктор Ющенко на відкритті пам’ятника В’ячеславу Максимовичу зазначив, що це розслідування для влади і для правоохоронних органів є темою професійного сумління і громадської свідомості?
Я зверталася до владних структур, щоб розслідувати цю справу. Президент пообіцяв допомогти прискорити розслідування.
Вам із пані Валентиною, сестрою Вашого чоловіка, вдалося створити меморіальний кабінет пам’яті В’ячеслава Максимовича. Чи планується створення подібного музею в Україні?
Безперечно, планується, і, думаю, згодом він буде. А це – кабінет-музей, який створений у приміщені, де був насправді кабінет В’ячеслава Максимовича. Тут він працював, тут до нього приходили друзі радитись, тут його зраджували. Якийсь час він працював на вулиці Інститутській. Потім знову ж повернувся назад. А потім його вбили…
Ви можете побачити, що експозиція складається з кількох тематичних блоків: родина, тюрма, політична діяльність.
Тут є книга „Лихо з розуму", видана в минулому столітті за кордоном і заборонена в СРСР, примірники газети „Час/Time", шеф-редактором якої він був.
В’ячеслав запланував видати 10 томів своїх праць. У нього було ще попереду багато часу – усе життя. Ніхто не думав, що воно обірветься.
Після вбивства В’ячеслава ми вирішили реалізувати його задум. Для цього я створила міжнародний фонд його імені, редакційну колегію, почали видавати його праці. У цьому нам дуже сильно допомогли українці Америки.
А що наша держава?
Ми зверталися до владних структур. Обіцяють допомогти… Але і меморіальний кабінет і книги, окрім одного тому, все це ми видаємо суто за кошти фонду, а не за державні. Держава гроші не виділяє. Ми бідний фонд, грошей вистачає на друк книг. Загальними зусиллями ми вже видали чотири томи праць Чорновола. При чому четвертий том, в якому зібрані листи В’ячеслава, складається із 2 книг. У третьому томі надрукований „Український Вісник", за який В’ячеслава було ув’язнено. Мій чоловік почав видавати його в 71 р., підпільно. У ньому друкувалася інформація про те, що в нас робилось у ті часи: і виключення з університетів, і переслідування вільнодумства. В’ячеслав подав портрети тих людей, які в той час переслідувались. Це були вчителі, критики, поети – ті, які не подобались тогочасній владі. У другому томі зібрані документи з 66-67 рр. А перший том називається – „Літературознавство. Критика. Журналістика" – словом те, за що він був засуджений. Сьогодні працюємо над п’ятим томом. У нього ввійдуть кримінальні тюремні допити, протоколи до суду, тобто все, що пов’язане з його неволею в 70-ті роки.
Видані книги ми розсилаємо по бібліотеках України, а також усім тим українцям за кордон, які нам допомогли, незалежно від суми, яку вони переказували.
Також книжки отримує кожна з восьми українських шкіл, які носять ім’я В’ячеслава Чорновола.
Добре, що нарешті є пам’ятник В’ячеславу Чорноволу на вул. Грушевського.
Ваш чоловік казав, що він би хотів ще раз прожити своє життя. А Ви? Чи є щось у вашому житті, про що Ви жалкуєте, що хотіли би змінити?
Якби мені дали можливість ще раз прожити своє життя, то я би багато чого додала. А саме – не вступала до технічного вишу, а стала б гуманітарієм, за покликанням серця, не зважаючи на всі складнощі, які б тоді могли бути у моєму житті.
А як ви бачите подальший розвиток нашої держави, зокрема, української демократії?
У нас дуже складна ситуація. Зараз усі повинні працювати на одне – на те, щоб була українська Україна. І тоді ми будемо жити щасливо. Не можна вихолощувати людину на тому, що цінність має тільки матеріальне життя, бо це буде робот, а не людина.
Коли у В’ячеслава Чорновола запитували: „Звідки Ви родом?" – він, який народився й виріс на Черкащині, відповідав: „Я людина всієї України". Він завжди вважав, що Україна одна цілісна держава.
Також, я вважаю, треба знайти шляхи, які б заохочували практику меценатства в Україні. Наша держава здавна відома своїми меценатами: це і Гальшка Гулевичівна, і Симиренки, і Терещенки, і Євген Чикаленко. Зараз є дуже багаті люди. Але чому вони не думають про те, як допомогти іншим, наприклад, дітям хворим на рак? А все ж це наслідки вибуху на Чорнобильській АЕС, яка була побудована на неякісних матеріалах. Значить, суспільству треба весь час нагадувати про потребу милосердя, допомоги слабшим. Інакше, що ми залишимо в спадок майбутнім поколінням? Чорнобиль, голод, занепад української держави?
І знову мені згадався Шевченко: „Та неоднаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві, і у вогні її, окраденую, збудять…" Ми окрадені, у нас забрали патріотизм. Ми ж маємо право на свою державну мову. В Україні не заборонені інші мови. Є й російські, і єврейські школи, але люди не шанують рідної мови. І це принижує українську ідентичність.
Чи вважаєте Ви себе щасливою людиною?
Так. При всіх перешкодах у моєму житті я все ж таки щаслива людина, бо пройшла, як могла, рівно своє життя не лукавила і не кривила душею. І тепер оглядаючись на свій шлях, я згадаю слова Тараса Григоровича: „Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли". Але треба, ще багато чого зробити для того, щоб Україна справді відбулась як незалежна країна.
Читати частину 2