Blog

До Вашої уваги пропонується добірка кращих фотографій на тему космосу за версією сайту NASA (квітень, частина 3).

Фотографії космосу. Зоряна хмара.

Фото: ESA/Hubble, NASA, D. A Gouliermis

На складеному зображенні, отриманому орбітальним телескопом «Хаббл» в ультрафіолетовому, видимому та інфрачервоному діапазонах, показана частина асоціації молодих зірок NGC 2040 (або LH 88), яка є однією з найбільших регіонів зореутворення у Великій Магеллановій Хмарі, карликовій галактиці—супутниці Чумацького Шляху.

Асоціація NGC 2040 — дуже розріджене скупчення зірок, що утворилися за одних і тих же умов і дрейфують разом у просторі. Дана асоціація належить до скупчення типу ВВ, в якому, як правило, перебуває від 10 до 100 надмасивних зірок спектральних класів О і В (блакитні гіганти).

Яскраво—блакитні зірки—монстри в скупченні NGC 2040 занурені у величезну туманність частково іонізованого водню, що є частиною гігантського газового міхура під назвою БМО 4. На думку вчених, такі міхури утворюються сильним зоряним вітром і вибухами наднових зірок, де, в результаті, породжується нове покоління зірок.

Фотографії космосу. Відстиковка корабля «Прогрес М—14 М» від МКС.

Фото: nasa.gov

На фотографії, зробленій з борту МКС, показаний момент відстиковки транспортного вантажного корабля «Прогрес М—14 М» від МКС (19 квітня 2012 року). Через кілька днів після розстикування вантажівка, заповнена відходами життєдіяльності екіпажу станції, була потоплена у водах Тихого океану.

Фотографії космосу. Останки вибуху наднової зірки «Касіопея А».

Фото: NASA/JPL—Caltech/UCLA

На знімку, отриманому телескопом WISE, показано залишки вибуху наднової зірки в сузір’ї Кассіопеї, що сталося більш 11000 років тому. Світло спалаху вперше досягло Землі в 1667 році, проте письмових свідчень цього явища не залишилося, можливо, через вплив великої кількості міжзоряного пилу, що значно послабило потік світла від вибуху.

Супернова є дуже потужним джерелом радіовипромінювання. Саме завдяки своєму випромінюванню в радіодіапазоні вона була виявлена в 1947 році і занесена до каталогів як «Касіопея А».

Зелені й червоні плями на знімку — рухомі, розігріті разом з вибуховою хвилею хмари пилу. На момент отримання зображення вибухова хвиля «втекла» від джерела на відстань в 21 світловий рік. Блакитним і зелено—блакитним кольорами пофарбоване випромінювання зірок. Помаранчеві проблиски на периферії знімка — світіння міжзоряного пилу, нагрітого радіовипромінюванням наднової зірки.

Фотографії космосу. Туманність Петля Лебедя.

Фото: NASA/JPL—Caltech

Апарат GALEX відобразив в ультрафіолетовому діапазоні красиве зображення туманності Петля Лебедя. Пофарбовані всіма відтінками синього нитки — це світяться ультрафіолетом пил і газ, що залишилися після вибуху наднової. Потужний вибух зірки стався від 5000 до 8000 років тому на відстані 1500 світлових років від Землі. За розрахунками астрономів, вибух був настільки потужним, що його, вірогідно, можна було спостерігати на Землі неозброєним оком. Туманність перебуває в сузір’ї Лебедя, прикрита одним з його «крил». Розмір останків наднової в три рази більше розміру повного Місяця.

Фотографії космосу. Вид з модуля МКС «Купол».

Фото: nasa.gov

Знімок зроблений одним із членів екіпажу МКС з модуля «Купол» під час тренувальної сесії з маніпулятором Канадарм2 (його видно з ілюмінатора Купола). Під час тренування екіпаж освоював операції з маніпулятором, необхідні для обслуговування корабля SpaceX—Demo Dragon, який повинен прибути на МКС на початку травня.

Фотографії космосу. Хвилі хмар.

Фото: nasa.gov

Зображення, зняте з борту МКС, ілюструє процес утворення хвиль хмар на підвітряній стороні острова Свиней. Острів знаходиться в південній частині Індійського океану — приблизно в 3000 км на південний схід від південного краю африканського континенту і 2300 км на північний захід від Антарктиди. Острів Свиней, східна частину якого видно на знімку, вулканічного походження. Верхня частина острова тягнеться вгору на 775 метрів. Важке вологе повітря, зустрічаючи на своєму шляху вулканічні піки острова, піднімається вгору, охолоджується, і волога перетворюється на туман. Перевалюючи через острів і спускаючись на підвітряний сторону, потоки туману поперемінно змішуються з областями сухого і вологого повітря. В результаті утворюється красива хвиля хмар.

Фотографії космосу. Крижані «сніжки» в кільці Сатурна.

Фото: NASA/JPL—Caltech/SSI/QMUL

На шести зображеннях, надісланих зондом «Кассіні», видно яскраві смуги речовини, вибитої з F кільця Сатурна дивними об’єктами кілометрового діаметру. Довжина смуг на знімках варіюється від 29 до 207 км. Вивчивши колекцію з 20 000 знімків, надісланих зондом за період з 2004 по 2011 роки, дослідники розшукали 500 випадків появи таких крижаних «хвостів».

На думку астрономів, причина походження підсвічених смуг або «міні—викидів» криється в супутнику Сатурна Прометея (його розмір в поперечнику близько 86 км). Обертаючись навколо Сатурна, Прометей притягує дуже легкі частинки кільця і змушує їх збиратися в крижані «сніжки». Деякі «сніжки» розпадаються під впливом приливних сил або при зіткненнях. Іншим же вдається набрати масу і пролетіти крізь F кільце, залишаючи за собою підсвічені крижані «міні—викиди». Швидкість зіткнень сніжків з кільцем дуже невелика — всього 2 м/с.

Фотографії космосу. Туманність Яйце — простір вмираючої зірки.

Фото: ESA/Hubble, NASA

Подібні до нашого Сонця зірки в кінці свого життя проходять через коротку, але дуже драматичну стадію передпланетарної або протопланетарної туманності. Під час цієї стадії старіюча зірка, розташована в центрі туманності, розігріває газову хмару, яке світиться кілька тисяч років.

Порівняно недовга тривалість стадії передпланетарної туманності, а також її невисоке свічення значно ускладнюють пошук таких об’єктів. Вперше передпланетарні туманності було виявлено близько 40 років тому, і багато аспектів їх існування досі залишаються загадкою.

Телескопу «Хаббл» вдалося сфотографувати туманність Яйце — найбільш вражаючий вигляд передпланетарної стадії. В центрі туманності за товстим шаром пилу знаходиться зірка, що випускає чотири пучки світла. На думку дослідників, кільцеподібна структура, яку вирізають в коконі пилу ці пучки, створюється джетами зірки. Точний механізм вирізування кільця джетами поки не відомий, але вчені вважають, що кільцева структура може виникнути, якщо в центрі туманності буде знаходитися не одна, а дві зірки.

Шарувата структура навколишнього основного кокону дифузної хмари створюється викидами речовини з надр вмираючої зірки, які трапляються приблизно кожні кілька сотень років.

Фотографії космосу. «Баранці» хмар біля узбережжя Каліфорнії.

Фото: nasa.gov

Знімок хмар біля узбережжя Каліфорнії зроблений одним із членів екіпажу МКС. На знімку чітко видно вільну від хмарового покриву Каліфорнійську затоку. Внизу праворуч видно частину Солтон—Сі (солоного озера на півдні штату Каліфорнія).

Фотографії космосу. Журу — права притока Амазонки.

Фото: esa.int

Супутник Envisat відобразив зображення річки Журу, правої притоки Амазонки, яка протікає крізь ліси на заході Бразилії. На фото також видно озера—стариці, що утворюються на зламах русла річки.

Фотографії космосу. Галактика Сомбреро.

Фото: NASA/JPL—Caltech

На зображенні телескопа «Спітцер» показана галактика Сомбреро, що отримала свою назву за подібність до крислатого капелюху. Раніше вчені вважали, що Сомбреро є звичайною плоскою дискової галактикою. Однак знімки в інфрачервоному діапазоні показали, що це не так. Сомбреро, відома також як NGC 4594 і М104, насправді є здвоєною. Велика еліптична галактика пофарбована на знімку «Спітцера» зелено—блакитним кольором, а червоним — тонка дискова галактика, вкладена всередину еліптичної.

Плоский галактичний диск складається з двох частин. Внутрішня частина — тільки зірки без пилу. Зовні диска знаходиться зовнішнє кільце з пилу і зірок, відокремлене від диска невеликим зазором (показано на знімку червоним кольором).

Галактика Сомбреро знаходиться в сузір’ї Діва, приблизно в 28 млн світлових років від Землі.

Фотографії космосу. Рея — супутник Сатурна.

Фото: NASA/JPL—Caltech/Space Science Institute

Зонд «Кассіні» сфотографував з відстані приблизно 43 000 км поверхню другого за величиною супутника Сатурна Реї (діаметр 1528 км). Камери зонду зафіксували ділянку поверхні супутника, вкриту кратерами.

Фотографії космосу. Зовнішність Феби — далекого супутника Сатурна.

Фото: NASA/JPL—Caltech/Space Science Institute

Зонд «Кассіні» зобразив Фебу, один з віддалених супутників Сатурна. Як вважають вчені, Феба містить велику кількість льоду, покритого зверху шаром темної речовини. На це вказують порівняно недавно утворені невеликі метеоритні кратери. В момент удару метеорити проламували темну кірку і оголювали світлу речовину (можливо, лід). Тому малі кратери виглядають яскравішими решті поверхні Феби. Ще одне свідчення наявності льоду можна побачити на стінках деяких кратерів. Темний шар, скоріше за все, сповз зі стінок вниз, відкриваючи більш світлий шар речовини.

Фотографії космосу. Зростаюча зірка.

Фото: NASA/ JPL—Caltech

Апарат WISE зобразив дуже рідкісне явище — етап скидання старіючим світилом величезної кількості зоряної матерії в навколишній простір (зірка — помаранчева точка зліва вгорі знімку). На сьогодні відома лише одна подібна зірка під ім’ям «об’єкт Сакураі», який вивергає неймовірну кількість пилу. Цей процес є неминучою частиною старіння подібних до Сонця зірок, перш ніж ті перетворюються на червоних гігантів.

Дане зображення — складене. Тут використані знімки апарату WISE та місії 30—річної давності Infrared Astronomical Satellite (IRAS). Зеленим і червоним позначені спостереження WISE, а блакитним — дані IRAS.

На знімку чітко видно, що пилова стадія, яка спостерігається у зірки на сьогоднішній день, 30 років тому була відсутня. Апарат IRAS, що оглядав небо в 1983 році, не зазначив світило на даній ділянці неба (це єдина зірка на знімку, яка не має оболонки блакитного кольору). За даними астрономів, свічення зірки різко зросло в 100 разів, що, очевидно, було викликано раптовим виверженням речовини близько 15 років тому.

Фотографії космосу. Одинокий блазар.

Фото: NASA/JPL—Caltech/Kavli

Інфрачервоний телескоп WISE зафіксував зображення блазару (показаний стрілкою) — надмасивної чорної діри в центрі галактики, що є потужним джерелом радіовипромінювання. Блазари — дуже рідкісні об’єкти, до того ж їх складно виявити. Однак за допомогою телескопа WISE астрономам вдалося відшукати вже понад 200 блазарів, і це, на їхню думку, не межа.

На знімку синім кольором забарвлене випромінювання короткохвильової частини інфрачервоного діапазону, червоним — довгохвильової частини. Світіння блазару виглядає білим на тлі інших галактик, оскільки від нього надходить світло у всіх 4—х діапазонах інфрачервоного випромінювання, що використовувалися для створення цього знімка. Зазначимо, що інфрачервоне випромінювання блазару доволі своєрідне. Як правило, галактики світяться холодним пилом. У даному випадку основна частина випромінювання, яке називається синхротронним, створюється не самою галактикою, а розігнаними до близькосвітлових швидкостей частками джетів блазару.

Слепой правозащитник Чэнь Гуанчэн вместе со своей женой и сыном возле дома в деревне Дуншигу в северной провинции Шаньдун 28 марта 2005 года. Фото: STR/AFP/Getty Images

————————————-

До вашої уваги пропонується добірка кращих фотографій на тему космосу за версією сайту NASA (квітень, частина 2).

На складеному зображенні показана структура, що отримала назву «Мушкетна куля», яка є результатом зіткнення двох великих галактичних кластерів. Зіткнення було настільки потужним, що в підсумку так звана звичайна матерія виявилася відокремленою від темної матерії.

«Мушкетна куля» є наступним етапом в еволюції галактичного скупчення Куля. Виявлення такого великого об’єкта дає можливість дослідникам глибше осягнути різні стадії розвитку галактичних кластерів — найбільших серед помічених у Всесвіті об’єктів, які утримує сила гравітації — після значних сутичок.

Спостереження за «Мушкетною кулею» за допомогою наземних і орбітальних телескопів чітко показало, що в результаті зіткнення гарячий газ відокремився від темної матерії та галактик. На знімку гарячий газ пофарбований червоним кольором (дані рентгенівського телескопа «Чандра»). Білим і жовтим кольорами показані галактики (дані в оптичному діапазоні, отримані телескопом «Хаббл»). Ділянки з переважанням темної матерії пофарбовані блакитним кольором. Фіолетовий колір — результат накладення блакитного (темна матерія) і червоного кольорів (газ).

Досліджуючи «Мушкетну кулю», астрофізики сподіваються прояснити одне з важливих питань — запускає або пригнічує процес зореутворення зіткнення галактичних кластерів, або ж зіткнення дає зовсім інший результат.

Друге питання, яке сподіваються прояснити вчені — чи можлива взаємодія одна з одною часток, що складають темну матерію. Перші результати вивчення «Мушкетною кулі» вказують на відсутність взаємодії часток темної матерії між собою.

За оцінками астрофізиків, зіткнення галактичних кластерів, що утворили «Мушкетну кулю», відбулося приблизно 700 млн років тому.

Кластер «Мушкетна куля» — досить віддалений об’єкт, він знаходиться від Землі на відстані близько 5,2 млрд світлових років.

Фотографії космосу. Кульове скупчення Messier 70.

Фото: ESA/Hubble & NASA

Орбітальний телескоп «Хаббл» сфотографував у всьому його сяйві компактний центр кульового скупчення Messier 70. Кульові скупчення завжди дуже щільно упаковані. У дуже невеликій ділянці простору здатні розміститися сотні тисяч зірок, утримуваних силою взаємного тяжіння.

Однак Messier 70 має одну особливість — це кульове скупчення пройшло через так званий колапс ядра. В результаті кульове скупчення Messier 70 виявилось упакованим ще щільніше у порівнянні зі звичайними кульовими скупченнями, причому яскравість світіння в скупченні поступово зростало у напрямку до центру.

Суть ефекту колапсу ядра полягає в наступному. В кульовому скупченні безліч зірок обертається навколо загального центру тяжіння. Частина зірок рухається по орбітах, близьким до кругових, решта — по еліптичних, періодично переміщуючись до околиць скупчення. Взаємодія зірок одна з одною призводить з часом до того, що легші зірки набирають швидкість і переміщуються до периферії кульового скупчення. Більш важкі світила гальмують і переходять на близькі до центру орбіти. Подібне явище призводить до поступового ущільнення центру скупчення, що і називається колапсом ядра.

Як правило, кульові скупчення знаходяться на периферії галактик, однак Messier 70 рухається порівняно близько до центру Чумацького Шляху, віддаляючись від Сонця приблизно на 30 000 світлових років. Дивно те, що при такій близькості до Чумацького Шляху скупчення Messier 70 до сих пір не розсипалося під впливом потужного гравітаційного поля нашої галактики.

Розмір кульового скупчення Messier 70 становить близько 68 світлових років. Якщо дуже постаратися, його можна побачити в бінокль вночі в сузір’ї Стрільця.

Кульове скупчення Messier 70 (М70, Об’єкт Мессьє 70 або NGC 6681) було відкрито французьким астрономом Чарльзом Мессьє в 1780 році.

Фотографії космосу. Ланцюжок кратерів Тракт на Марсі.

Фото: ESA/DLR/FU Berlin (G. Neukum)

На зображенні показаний найбільший ланцюжок кратерів на Марсі, який носить назву «Тракт» (Tractus catena). Це об’ємне зображення отримано шляхом комп’ютерної обробки даних, знятих стереокамерою високої роздільної здатності апарату ЕКА Mars Express.

Фотографії космосу. Пиловий пояс навколо Фомальгауту.

Фото: ESA/Herschel/PACS/Bram Acke, KU Leuven, Belgium

Телескоп «Гершель» отримав зображення зірки Фомальгаут із сузір’я Південної Риби в оточенні пилового поясу. Фомальгаут — одна з найяскравіших зірок у нічному небі й порівняно молода. Її вік не перевищує 300 млн років. Маса зірки в два рази більше від маси Сонця.

Пиловий пояс було виявлено навколо Фомальгауту ще в 80—х роках минулого століття супутником НАСА Infrared Astronomical Satellite, проте знімки, отримані телескопом «Гершель» в довгохвильовій частині інфрачервоного діапазону, дозволили набагато детальніше розглянути пояс, що оточує зірку. Вивчення знімків показало, що частинки пилу, які складають пояс, дуже м’які та дрібні й не перевищують за величиною кількох мікрон.

На думку астрофізиків, пиловий пояс утворюється в результаті безперервного зіткнення крижаних комет. За оцінками вчених, щоб підтримувати структуру пояса, щодня повинні перетиратися в пил до 2000 комет діаметром в 1 км або 2 комети діаметром 10 км. Комет же в поясі неймовірно багато — від 260 млрд до 83 трлн, як вважають дослідники.

Фотографії космосу. Нічна Москва.

Фото: nasa.gov

На фото — залита нічними вогнями Москва, знята одним із членів екіпажу Міжнародної космічної станції. У лівій частині знімка видно панелі сонячних батарей МКС. На задньому плані — вогні полярного сяйва і край сонячного диска.

Фотографії космосу. Телескоп «Хаббл» побачив «НЛО—галактику».

Фото: ESA/Hubble & NASA

Телескоп «Хаббл» сфотографував спіральну галактику NGC 2683, видиму майже з ребра. Таке положення надає їй форму класичного космічного корабля з фантастичних романів. Саме тому астрономи з Astronaut Memorial Planetarium and Observatory у Флориді дали їй таку інтригуючу назву.

Вид галактики збоку не менш цінний для астрономів, ніж вид зверху. Таке положення дозволяє побачити, наприклад, тонкі смуги спіральних рукавів на тлі сяючого ядра. А яскраві скупчення молодих блакитних зірок, розкиданих по всьому диску, вказують на області зореутворення в галактиці.

Може здатися дивним, проте бічний вид галактики не заважає астрономам пізнати її структуру. Так, вивчення даних телескопа дозволило припустити, що NGC 2683 є спіральною галактикою з перемичкою (смугою яскравих зірок, що виходять з центру і перетинають галактику посередині).

Фотографії космосу. Плато Тибету.

Фото: esa.int

На знімку плато Тибету, сфотографованому супутником Європейського космічного агентства Envisat, видніються білі вкраплення та плями. Це замерзлі солоні і прісноводні озера, багато з яких знаходяться в такому стані не один місяць на рік. У лівому нижньому кутку знімка видно частину Гімалайської гряди. На північному заході видно гори Кунь—лунь, що відокремлюють плато від річки Тарім (головної річки Синьцзян—Уйгурського автономного району).

Фотографії космосу. Захоплюючий спалах на Сонці.

Фото: sdo.gsfc.nasa.gov

Космічна обсерваторія НАСА для вивчення Сонця SDO зафіксувала 16 квітня 2012 красиве виверження на східній (лівій) стороні Сонця. Подібні виверження часто пов’язують з виникненням спалахів на Сонці, і дійсно, в цей же самий час стався спалах класу М 1.7 (середньої потужності), хоча він і прийшов повз Землі.

Фотографії космосу. Утворюючий зіркi комплекс 30 Doradus в туманності «Тарантул».

Фото: ESA/Hubble & NASA

Це грандіозне зображення присвячено 22—й річниці функціонування телескопа «Хаббл» (який був виведений на орбіту 24 квітня 1990): складене з 30 знімків зіркоутворюючого комплексу 30 Doradus, розташованого в туманності «Тарантул».

Туманність «Тарантул» знаходиться в сузір’ї Золота Риба і є частиною Великої Магелланової Хмари, яка розташована від нас на відстані 170 000 світлових років.

На думку астрофізиків, жодна з областей нашої галактики не створює таку кількість зірок, як область 30 Doradus в туманності «Тарантул». Сумарна маса зірок на зображенні в мільйони разів більше маси Сонця. Примітна туманність ще й тим, що в ній знаходяться найбільш швидкісні й ті, що мають найбільшу швидкість обертання, зорі серед усіх, які коли—небудь спостерігалися астрономами.

Розмір зореутворюючої області на зображенні становить 650 світлових років. Туманність перебуває у порівняній близькості до нас, що дозволяє телескопу спостерігати окремі зірки і надавати важливу інформацію про народження та еволюції світил. Крім того, туманність «Тарантул» — це єдиний зореутворюючий регіон, який астрономи можуть вивчати в деталях.

Червоним кольором на зображенні показано водень, а синім — кисень міжзоряного газу. Тут також присутні зовсім молоді зірки віком всього в декілька тисяч років, які ще не вийшли з «ясельного» віку, а також справжні гіганти, що завершують свій шлях у колосальному вибуху наднової. Є тут і скупчення зірок віком від 2 до 25 млн років.

Центральне місце в туманності по праву належить молодому зоряному скупченню NGC 2070 віком від 2 до 3 млн років. Це місце утворення масивних зірок. Всього в ньому нараховується близько 500 000 «зіркових жителів». Щільне ядро скупчення, яке називаються R136, упаковано дуже важкими світилами, маса яких більше ніж в 100 разів перевищує масу Сонця.

Фотографії космосу. Енцелад, Титан та кільця Сатурна.

Фото: NASA/JPL—Caltech/Space Science Institute

Зонд «Кассіні» сфотографував з відстані приблизно в 1 млн км яскраво освітлений супутник Сатурна Енцелад (діаметром 504 км), який розташований в центрі знімка перед широкою смугою кілець Сатурна. Темна куля на задньому плані — супутник Титан (діаметром 5150 км). Знімок зроблений вузькокутовою камерою зонда в діапазоні видимого зеленого світла. Масштаб зображення для Енцелада — 6 км на піксель.

Фотографії космосу. Останки найстарішою наднової зірки.

Фото: NASA/ESA/JPL—Caltech/UCLA/CXC/SAO

Зображення є накладенням даних, отриманих чотирма космічними телескопами. Це область вибуху наднової зірки RCW 86 — першої, за якою велися спостереження. У 185 році китайці залишили запис про появу на небі «зірки—гості», яка залишалася видимою протягом 8 місяців.

Пофарбовані блакитним і зеленим області на зображенні відповідають даним рентгенівських телескопів «Ньютон» і «Чандра». Це області міжзоряного газу, нагріті до мільйонів градусів ударною хвилею, що утворилася від вибуху наднової. Жовтим і червоним кольорами показано випромінювання, створюване в інфрачервоному діапазоні дуже холодним міжзоряним пилом (дані телескопів «Спітцер» і WISE).

Досліджуючи дані інфрачервоного і рентгенівського телескопів, астрономи змогли зрозуміти, що сталося майже 2000 років тому. Білий карлик (або мертва зірка) подвійної зоряної системи поступово поглинув речовину іншої зірки і вийшов зі стану рівноваги. Через нестійкість білого карлика і стався вибух, який астрономи віднесли до типу Ia.

Разом з тим дослідники отримали відповідь на питання, яким чином викинута в результаті вибуху речовина змогла зайняти дуже велику область за порівняно короткий час. Перш ніж вибухнути, білий карлик також поглинув речовину з навколишнього простору, створивши навколо себе величезну «порожнину» з дуже низькою щільністю газу. В результаті вибуху викинута речовина змогла розлетітися в просторі набагато далі, ніж прийнято вважати. Досі астрофізики не спостерігали такого великого розповсюдження речовини в системах з білим карликом.

RCW 86 знаходиться на відстані приблизно в 8000 світлових років у сузір’ї Циркуля південної півкулі. Діаметр останків наднової складає близько 85 світлових років і займає на видимому небі область трохи більше діаметру повного Місяця.

Фотографії космосу. Озеро Онтаріо на Титані.

Фото: JPL/NASA, ESA, LPGNantes

У лівій частині зображення — схоже на відбиток ступні озеро Онтаріо, найбільше в південній півкулі супутника Сатурна Титана. Як з’ясували нещодавно дослідники, процеси, що відбуваються в цьому озері (випаровування рідини і заповнення нею озера при зміні сезонів) дуже схожі на аналогічні явища, що протікають у земному сольовому озері Етоша—Пан в Намібії (права частина зображення). Різниця, щоправда, полягає в тому, що на Титані рідина — це вуглеводні (метан, етан та пропан), а на Землі — це вода.

Фотографії космосу. Полярні сяйва на Урані.

Фото: NASA, ESA, and L. Lamy (Observatory of Paris, CNRS, CNES)

Телескопу «Хаббл» вперше вдалося отримати дуже чіткі позаземні знімки полярних сяйв на Урані. Полярні сяйва виникають при потраплянні у верхні шари атмосфери планети заряджених частинок, що випускаються світилом. Переміщуючись уздовж силових ліній магнітного поля планети, ці частинки взаємодіють з верхніми шарами атмосфери, змушуючи її світитися. Це зображення отримане в період високої сонячної активності в листопаді 2011 року. Так як магнітне поле Урана має нахил 59 градусів відносно осі обертання, то області полярного сяйва (яскраві плями на знімках) не співпадають з полюсами Урана.

Легкі сукні з оригінальними принтами підійдуть на кожен день, як на роботу так і на прогулянку.

Aanchal Chanda заснувала свій однойменний бренд у кінці 2009 року і завдяки оригінальному дизайну і якості заслужила популярність.

#img_center_nostream#