За оцінками, населення Індії, що налічує 1,4 мільярда осіб, зрівнялося з населенням Китаю і незабаром перевищить його, оскільки населення Китаю скорочується і старіє, а населення Індії збільшується і молодшає. 20 відсотків людей у всьому світі віком до 25 років живуть в Індії, і це вражає.
Екологічні “панікери” не побачать у цих новинах нічого радісного для Індії. Для одержимих проблемою “вуглецевого сліду” низькі показники народжуваності не мають жодних негативних сторін. Деякі з них хваляться своїм особистим рішенням відмовитися від дітей як гідною жертвою, яку мають наслідувати інші. Ці люди вважають, що найгостріші економічні та соціальні проблеми у світі пов’язані з дітонародженням.
Екологічний антинаталізм збігається із загальним культурним зсувом у бік від інтересу до шлюбу та сім’ї. Опитування Pew Research Center 2021 року зростання частки дорослих американців, які кажуть, що навряд чи коли-небудь матимуть дітей. І хоча деякі з них як причину називають “стан світу”, екологію або фінансові проблеми, 63 відсотки людей віком від 18 до 49 років кажуть, що “вони просто не хочуть цього”.
Я виросла під час холодної війни 1950-х років у тіні “бомби”. Часто можна було почути, як жінки клянуться, що ніколи не принесуть дитину в такий нестабільний і невизначений світ. Але практично ніхто не виконував цих присягань. Сила культурної норми — шлюбу і сім’ї — легко перемагала наш цілком обґрунтований страх. Навіть пари, які опинилися в скрутних обставинах, одружувалися, вважаючи за краще жити й народжувати дітей у скромних умовах.
Дійсно, шлюб і сім’я були такою вічною універсальною парадигмою, основою суспільства, що ніхто з мого покоління й уявити собі не міг її разючу ерозію за останні п’ять десятиліть. Коефіцієнт народжуваності (TFR) на одну жінку в Канаді перебуває на рекордно низькому рівні — 1,40. Коефіцієнт народжуваності в США лише трохи кращий — 1,8. У країнах Східної Азії найнижчий у світі коефіцієнт TFR: на Тайвані він становить 0,98, а в Гонконзі — 0,87. Тільки в Африці коефіцієнт TFR залишається високим: від 4,7 в Уганді до 6,7 у Нігері.
Автократичні уряди можуть заохочувати або навіть, як у випадку з китайською політикою однієї дитини, змушувати людей мати менше дітей. Але вони виявили, що не здатні зробити зворотне. Сінгапур спробував.
Під час модернізації в 1960-х роках після здобуття незалежності від британців лідери Сінгапуру відкрито заохочували стерилізацію та аборти. Це спрацювало. У 1976 році Сінгапур досяг цільового показника народжуваності 2,1. Але в міру того, як рівень освіти жінок підвищувався, коефіцієнт TFR не переставав знижуватися. Сінгапур змінив свою політику і вклав величезні кошти в турботу про дітей. Але безрезультатно. У 1960 році коефіцієнт народжуваності в Сінгапурі становив 5,45. Сьогодні він становить 1,1.
У травневій статті Скотта Єнора “Антиродова інженерія” в журналі First Things описується аналогічний процес у Південній Кореї, де в 1960-ті роки південнокорейська жінка могла народити в середньому близько шести дітей. Рівень шлюбів був дуже високим. Єнор пише: “У 1970 році менше ніж 2 відсотки корейських жінок у віці від 30 до 34 років не перебували у шлюбі, сьогодні — понад 30 відсотків”. Фактично, показники народжуваності та шлюбів у Південній Кореї “останнім часом впали нижче, ніж будь-коли в історії людства”.
Що робить цю разючу статистику особливо значущою, то це те, що ця тенденція не пов’язана, як може припустити західна людина, з фемінізмом чи політичним прогресивізмом. Південнокорейці залишаються соціально консервативними, з чіткими гендерними ролями та сильним почуттям сімейної честі. Фемінізм у Південній Кореї, каже Єнор, “є радше наслідком [запрограмованого] антинаталізму, ніж його причиною”.
Як і в Китаї та Сінгапурі, ця тенденція визначалася урядом з метою підвищення добробуту. Пак Чон Хі, який прийшов до влади внаслідок військового перевороту в травні 1961 року, хотів, щоб жінки працювали, і проводив політику, спрямовану на досягнення цієї мети. Уряд пропагував вазектомію і контроль над народжуваністю і втричі збільшив бюрократичний апарат із планування сім’ї. Послання перейшли від “Три дитини з різницею в три роки” до “Народити двох і добре їх виховати” і “Навіть двоє — це багато!”.
Південна Корея перетворилася з бідної на багату ціною того, що зв’язок між статями було зруйновано. Коли рівень народжуваності впав, уряд запанікував і, подібно до Сінгапуру, запропонував протилежні фінансові стимули й зворотний посил — “Більше одного — вдвічі веселіше!” — але було вже надто пізно. Єнор пише, що уряд та елітні інститути Південної Кореї “систематично демонтували стару культуру, орієнтовану на сім’ю”. За словами Єнора, стосунки між статями стають потворними. Результатом стала культура безпліддя.
Це сильний аргумент проти шкоди, яку завдає чоловікам і жінкам добромисна соціальна інженерія. Але хто буде слухати? У світовій політиці “думографія” (Doomography).
Барбара Кей — оглядач і автор. Її останній письменницький проєкт — співавторство з Ліндою Блейд книжки “Неспортивний: як транс-активізм і заперечення науки руйнують спорт”.
Думка, висловлена в цій статті, є думкою автора і не обов’язково відображає точку зору The Epoch Times.
За The Epoch Times USA
