#img_right_nostream#Частина 5. Регіональні лідери
Окрім вказаних в даній статті полюсів багатополярного світу, слід також відзначити країни, які претендують на лідуючу роль в своїх куточках Земної кулі, але через низку обставин не дотягуються до рівня геополітичного полюса. Це – Туреччина, Індія, Австралія, ЮАР, Демократична Республіка Конго, Нігерія та Єгипет.
Роль Австралії в новій багатополярній світобудові продиктована, передусім, унікальністю її географічного розташування. Австралія є самостійним континентом, рівновіддаленим від Європи, Азії і обох Америк. Через цю просту причину лідерство Австралії замикається в межах Нової Зеландії і Океанії. Враховуючи той факт, що після переорієнтації морської торгівлі на континентальну Канберра залишиться осторонь від основних геоекономічних процесів.
Африканський континент буде «поділений» на «зони впливу» між ЮАР – лідером Південної Африки, ДР Конго – лідером Центральної Африки, Нігерією – лідером Західної Африки та Єгиптом – лідером Північної Африки. Критерій розподілу лідерства простий: сусіди вказаних країн істотно відстають від них в своєму розвитку.
Становленню Індії як геополітичного полюса перешкоджає на Сході – сусідній Китай, що захопив практично всі провідні позиції в регіоні, а на Заході – «вічно» ворожий по відношенню до Делі Пакістан.
Крім того, Індія є морською державою і плановані в даний час транспортні коридори Євразійського трансконтинентального моста Делі обходять стороною. З цієї причини, Індія навряд вийде за межі свого регіонального лідерства в Південній Азії.
Що стосується місця Туреччини в багатополярній світобудові, то про неї варто відзначити окремо.
Напевно, точно можна сказати: Туреччина так і не стане повноправним членом Євросоюзу.
З одного боку, проти турецького членства виступають практично всі країни ЄС: і цей чинник є сьогодні одним з небагатьох, що в нинішньому ЄС об’єднує всіх членів.
Проте, з іншого боку, Анкара побачивши таке неприйняття до себе з боку європейців, вже сама не хоче надалі розвивати свою євроінтеграційну стратегію. Тим більше, у відповідь на свої заклики про членство Анкара регулярно одержує з Брюсселя неприпустимі, з точки зору турецьких національних інтересів, вимоги про визнання «геноциду» вірмен, припинення існуючого «геноциду» курдів, а також визнання «нетурецької» частини о. Кіпр.
У 90-і роки Туреччина активно працювала над досягненням свого лідерства в Чорноморському регіоні. Як «козир» турки використовували свій «ключ» до проток Босфору і Дарданелли, шантажуючи їм своїх конкурентів в регіоні. Передусім, Росію. Проте, як ми вже відзначали, на перспективу морський статус не приноситиме дивіденди.
Зараз Туреччина вхопилася за ідею стати експортером енергії в своєму регіоні. Передусім, за рахунок газового «Блакитного потоку», що йде з «глибини сибірських надр».
Крім того, в Анкарі з новим завзяттям взялися за реалізацію т.з. «пантурецького проекту». 18-19 вересня цього року в турецькій Антальї відбувся X з’їзд турецькомовних народів. На цьому з’їзді обговорювалася ідея установи Співдружності турецькомовних держав, що, за задумом його організаторів, «підготує умови для їх економічної інтеграції і дозволить виступати на міжнародній арені з єдиних позицій».
«Тюркський світ повинен виконувати вагому роль в міжнародній політиці», – вважає прем’єр Туреччини Реджеп Ердоган. «Нам треба наново переписати нашу загальну історію і в наших школах викладати цю історію як навчальний посібник», – закликає пан Ердоган.
Учасниками регулярних з’їздів турецькомовних народів і потенційними членами майбутньої Співдружності, (якщо вона, звичайно, буде створене) є Туреччина, Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан, Монголія, Турецька Республіка Північного Кіпру, а також національні меншини кримських татар, гагаузів, іранських турків, афганців, грузинських турків-месхетінців, косовських албанців, румун, македонців, болгар, босняків, чеченців, татар, башкір, якутів та алтайців.
Ігор Шевирьов. Спеціально для Великої Епохи
