Запорізька Січ завжди була оповита легендами та переказами. Багато таємниць береже земля Хортиці. Слава запорізьких козаків, непереможних воїнів гриміла далеко за межами України, і не один іноземний правитель мав за честь приєднати до своєї армії загін запорожців. Якою особливою силою володіли ці відважні вояки? Про це ми запитаємо у письменниці Марії Морозенко, у якої щойно вийшла друком нова книжка про кошового отамана Сірка.
Обкладинка книги Марії Морозенко про характерника Івана Сірка. Ілюстрація: Максим Паленко
— Хто такі характерники і яку роль вони відігравали у військових битвах?
— Якщо спинитися на семантиці слова характерник, очевидним є прихований підтекст його значення. Характерник — людина з характером, що, слідуючи за покликом серця та покладаючись на великий досвід попередників, сформувала свою стрижневу духовну основу і має власну (а не нав’язану будь-ким) систему понять і цінностей. У розрізі українського характерництва цілком співвідносну з потребами рідного народу.
Характерники — люди-воїни, вигартувані спеціальними військовими ритуалами, в ході яких зміцнюється фізична потуга людини та сила її духу (і це насамперед). Не дивно, що до чину характерництва доростали одиничні обранці з вибіркового молодецтва.
#img_left#Пройти основні випробування школи характерників вдавалося мізерній частці відчайдухів, здатних у подальшому володіти унікальними особливостями ведення бою. У дослідженнях теми натикалась на свідчення миттєвого руху характерників, що в очах ворогів видавався несусвітнім дивом. В одну мить воїн-характерник переміщався із лінії ворожої атаки. Відтак, направлені за призначенням кулі потрапляли у пустоту. З блискавичністю повертаючись на попереднє місце, характерники створювали ілюзію невразливості.
Понадвисокий рівень володіння мистецтвом ведення бою уберігав їх від смерті. Особливістю ж кожного характерника був звіриний стиль реакції на небезпеку. Приміром, про Івана Сірка говорили, що він мав вовчий нюх та розум, нерідко й сам обертався на вовка. Звідси ж його набуте ім’я Сірко. Втім, якщо заглибитись у реалії давньоруських часів, очевидним є культ вовка у війську русичів. Воїном-вовком, зокрема, був великий силач Добриня. Отож, на мою думку, люди наречені іменем воїн-вовк володіли унікальним військовим стилем, якого навчали люди особливої касти — волхви. Причому ж навчали суто обраних воїнів.
Характерники — люди-ясновидці, які пізнавши у ході ритуальних священнодійств знання волхвів, могли пророкувати події та бачити обриси майбутнього. Тому-то в бойових діях їм не було рівних, адже цим унікальним віщунам-стратегам було видно кінцевий результат бою, як і вдалі ходи, здатні принести перемогу.
Характерники — великі чарівники та ворожбити. У пошуках лексичного тлумачення слова найперше натикалася на таке визначення. Приміром, у словнику Бориса Грінченка характерник — чародій, колдун. Однак, як на мене, чарівництво характерників — це не що інше, як неприйняття більшістю людей надлюдських можливостей.
За сентенцією життя оріїв: Немає чудес, є тільки різні рівні знань. Характерники плекали у собі великі Знання, знайшовши тайнописи минулого у великій науці волхвів, яких християнська церква також називала ворожбитами. Не могли вразити характерників: вогонь, гостра шабля чи стріла, а тільки що срібна куля. Між іншим, такі дані збережено не тільки в народних легендах і переказах, а й у поважних польських хроніках козацької доби.
Характерники — цілителі, що мали свої окремішні рецепти лікування недужих та поранених. Загалом, це глибинна народна фітотерапія, посилена впливами на свідомість хворих. Нині ж відомо, що самосвідомість здатна керувати станом тіла, приводити людину як до зцілення, так і до недуги.
Характерники напрочуд харизматичні, вольові та здатні надихати інших. За сутністю своєю це вибіркові та надзвичайно авторитетні лідери. Відомо ж, Іван Сірко і не будучи отаманом в одну мить міг згуртувати козацьке військо для чергового походу. У загальному підсумку, характерники — люди, що вміли коригувати власний стан тіла відповідно до поклику душі.
#img_right#— Чому Ви вибрали для своєї оповіді саме образ Сірка?
— Іван Сірко найбільш масштабно та потужно успадкував традиції характерництва давніх часів. Гадаю, в цьому чоловікові нуртувала колосальна енергетика попередніх поколінь, що вилилася у надзвичайно здорову міць тіла і духу. Віднедавна усе частіше схиляюся до думки, що Іван Сірко свідомо зчитував інформацію військової доблесті давніх русичів. Паралелі із князем Святославом тут очевидні. Тому я подала у першій частині дилогії авторську легенду про Святослава поборника хозарського кагана. Певна річ, легенда із підтекстом, адже код її прочитання подій давнини через призму народнопоетичних образів.
Постать Івана Сірка є взірцевою для мене також із площини родового дерева та пракоріння. Показовим при цьому є неприйнятність ним відчуження від спадку минувшини. Все те, що успадкував характерник Сірка, — родова українська сила. Покарання Іваном Сірком у 1675 р., під час чергового походу на Крим, визволених бранців-українців, які відмовились повертатися додому, є прямим свідченням його посиленої реакції на відчуження рідного у собі.
Гадаю, що у відступництві звільнених бранців козацький отаман міг бачити три найстрашніші зради — вірі, роду та батьківщині. Пригадуючи, що у часи козаччини найлютішої шкоди Україні завдавали яничари, обусурманені християни, що вогнем і мечем плюндрували українські (а генетично ж рідні!) землі, він щонайперше слідував національним інтересам. Саморуч покарав зрадництво, щоби не множилися на погибель українському люду перевертні, яким не буде довіку рідною земля України. У символіці сьогодення це значення дещо ширшого плану: цураючись родових надбань, ми прирікаємо себе на знищення.
Отож, моя розповідь про Івана Сірка — навернення до власного голосу сумління. Ретельно обмірковуючи штрихи життєпису славетного кошового Івана Сірка, я намагалася відтворити (бодай для себе) оту глибинну основу, в якій гартувався найвизначніший поборник великого духу характерництва та силодій козацької вольниці. З огляду на праці більш чи менш талановитих вітчизняних істориків, для мене очевидним постало одне: коли іноземці, вихваляючись на весь світ своїми героями, вишукують в їхніх малих подвигах величність, натомість ми безоглядно у великих справах наших визначних співвітчизників шукаємо погрішність. Аналізуючи гріхи минувшини, ми мали б думати і про надбання слави для майбутнього. Задля цього варто вивчати та поглиблювати у собі, опріч іншого, і віковий досвід характерників.
#img_left#— Що треба для того, щоб стати характерником?
— Потрібно, насамперед, народитися з унікальним даром бачити і відчувати цей світ тонше, вразливіше і глибше. З плином літ, спостерігаючи на авторських студіях за дітьми різного творчого спрямування, все частіше приходжу до усвідомлення: у кожного є свої зачини та духовні запити, але не всі уміють пізнати, відчути і відкрити їх у собі.
Що ж до характерництва — тут не так усе просто. Гадаю, характерники сьогодення — це далеко не та уже каста воїнства, здатного побороти загрозу шаблею. В руках сучасного характерництва духовні мечі, оскільки впливи сучасні стосуються значного вищого рівня, аніж земне протиборство силою рук та рубанням шаблями. Мусимо розуміти: потужні характерники нашої сучасності — сіячі духовних знань. Впливи ці значніші, відчутніші та вразливіші. Але ж і в епіцентрі великого змагання стоїть не тіло людини, а її душа.
— Що надихнуло на написання цього твору?
— Як би не дивно це звучало, але писала цю книгу я задля себе, щоби стати сильнішою. Відтоді, коли прийшло усвідомлення, що мої плечі спираються на потужну міць моїх попередників, посилити себе в подальшому означало докопатися до істини. Ота манлива принада поклику предків — це те, що дає сили жити та рухатися далі.
Я цілком усвідомлюю нині: людина здатна побороти щонайважчі завади лишень тоді, коли стане вище мізеру суєтних потреб. Ми отримуємо на певному етапі рівні нам випробування, однак страх і відчуження, а іще й глупота і незнання уроків минувшини, позбавляє нас великої сили у слідуванні в майбутнє. Загалом, надихнуло мене на написання повісті про Івана Сірка просте і цілком природне бажання пізнати глибше себе, як щонайменшу частку української нації, що має свої усталені потужні енергетичні канони та силові практики. Це отой свідомий мій вибір, до якого я прийшла крізь сумніви, вагання та різні думки. Зрештою, це моє навернення до істини.
— Які творчі плани на майбутнє?
Написати книгу про інший зріз характерництва — давньоруські часи.
