"Екіпаж шаттлу – це єдиний організм, подібний до уряду чи футбольної команди", – інтерв’ю з командиром космічного човна "Discovery" Марком Поланськи. "З космосу можна побачити забруднення навколишнього середовища. Це наводить на думку про те, що якщо ми, будучи жителями цієї планети не навчимося її оберігати, то одного разу ми припинимо своє існування. Такою поведінкою ми вбиваємо самих себе", – говорить Поланськи.
#img_right#Далі приводиться інтерв’ю з американським астронавтом Марком Поланськи, який на початку 2005 року очолив місію STS-116. Він брав участь у 117-ій місії шаттлу та 20-му польоті американської вантажної ракети до Міжнародної космічної станції (МКС).
Старт 20-денної місії відбувся 10 грудня 2006 року і став першим нічним стартом з листопада 2002 року (STS-113). Це був останній планомірний запуск шаттлу з Pad 39B до того, як стартовий майданчик не був дезактивований та перебудований для випробувальних польотів нової ракети ARES-I.
Велика Епоха: Для нас, звичайних земних жителів, подібні космічні експедиції уявляються чимось дуже напруженим. Навіть такі повсякденні справи, як сон та прийняття їжі, здійснюються в особливих умовах. Що відбувається, коли якийсь член екіпажу починає хворіти чи отримує поранення? У вас в команді є запасні люди?
Марк Поланськи: Кожен член команди відповідає за незліченну кількість завдань. У нас завжди є людина, яка несе основну відповідальність, й одна або дві людини, які можуть її замінити у разі аварії. Проте буває і так, що кожен знає про те, що навіть, якщо він почувається кепсько, то має виконати своє завдання.
Ми маємо на борту медикаменти і двоє членів екіпажу мають медичну освіту. У нас також є лікар на наземній станції, з яким ми можемо при нагоді зв’язатися. У даному випадку мова йде про вимоги до кожного члена екіпажу. Можна провести аналогію з футбольною командою. Якщо на футбольному полі хтось отримує травму, то гра не може припинитися, просто необхідно провести заміну й продовжувати робити все необхідне. Все дуже просто.
В.Е.: Що ви можете сказати стосовно їжі?
М.П.: Їжа просто чудова! Зараз вже не так, як колись, хоча, багато хто як і раніше вважає, що ми видавлюємо живильну масу з тюбиків, схожих на ті, що від зубної пасти. Сьогодні у нас багатий вибір: крабовий салат, морепродукти або італійські овочі. Завдяки Крістеру (шведський колега) у нас навіть є паштет з лося. Ми маємо також напівфабрикати, що заливаються водою і залишаються на певний час, потім можна їсти в гарячому чи холодному стані. Інші продукти вже готові, подібно до томатної пасти в пакеті. Необхідно тільки їх підігріти й розрізати упаковку.
В.Е.: Що Ви можете сказати про психологічну підготовку?
М.П.: На мою думку, двотижнева місія є менш важкою, ніж підготовка до неї. Під час такої короткої місії кожну секунду ми дуже зайняті, тому що у нас просто дуже багато справ. Мета психологічної підготовки полягає у тому, щоб ми могли плідно працювати як єдина команда та раціонально використовувати час.
Коли ми виконуємо роботу, у нас також є перерви для відпочинку. Можливо, причиною найбільшого занепокоєння є наші сім’ї. Хочеться, щоб у них все було добре. Для них це, мабуть, ще важче, ніж для нас.
Вдома в нашому офісі є люди, завдання яких полягає у піклуванні про наші сім’ї, для того, щоб у нас не боліла голова. Для людей, які беруть участь у тривалих місіях, наприклад протягом півроку, все зовсім інакше. Перед ними ставляться великі завдання, і також існують свої способи психологічної підготовки до такої тривалої місії.
В.Е.: Коли дивитеся на Землю з космосу, що спадає Вам на думку?
М.П.: Я думаю про багато важливих речей. Коли я вперше побачив Землю з космосу, для мене це був хвилюючий момент. Я думав про свою сім’ю, про друзів, про всіх тих, хто піклувався про мене, коли я був дитиною, про те, чим я все життя хотів займатися і що нарешті я опинився тут!
Коли я подивився на Землю просто з естетичної точки зору, я подумав про дві речі. Перше, наскільки Земля крихітна. Ми облітали її зі швидкістю 8 кілометрів на секунду, настільки швидко, наскільки це можна уявити. Можна було побачити тонкий блакитний шар, що оточував планету, – атмосфера, яка захищає нас від випромінювання.
Довкола тебе оточує суцільна темнота космосу, й існує тільки цей тоненький шар атмосфери. Можна бачити забруднення атмосфери отруйними речовинами. З більш близької відстані можна побачити озера, що зменшуються, і хвилі брудної води. Це наводить на думку про те, що якщо ми, будучи жителями цієї планети, не навчимося її оберігати, то одного разу ми припинимо своє існування. Такою поведінкою ми вбиваємо самих себе. І все це викликано одним лише забрудненням екології. Ми повинні докладати більше зусиль для того, щоб зберегти наше навколишнє середовище у чистому вигляді.
Але з іншого боку, облітаючи Землю, можна побачити багато гарних місць. Я не бачив реальних кордонів між різними країнами. Лише частини світу, про які я знав те, що там існують проблеми, наприклад, Близький Схід або Африка, й усі вони виглядали чудово. Проте я знаю, що люди інколи роблять страшні речі по відношенню один до одного, і мені хочеться, щоб кожен зміг побачити світ таким, яким бачив його я. Тоді люди, можливо, змогли б замислитися над тим, як зробити краще, замість того, щоб вести постійну боротьбу.
Інша украй важлива річ – це те, що у нас міжнародна команда, члени якої народилися в різних країнах. Я сподіваюся, що наша співпраця в деякому розумінні може стати моделлю інтернаціоналізму. Це також може стати надією на майбутнє, надією на те, що наші діти й онуки не будуть розраховуватися за зроблені нами помилки.
В.Е.: На вашу думку, який внесок Ви і Ваша команда може зробити для захисту Землі?
М.П.: Те, що ми вже робимо – говоримо про це та демонструємо фото й відео Землі. Одне з найскладніших місць у світі, де досить кепські справи – це Африка. Роздивляючись фото, що ми зробили з космосу, ми помітили, що якесь озеро стає все меншим і меншим за розміром. Насправді, воно вже майже висохло. Я думаю, що коли демонструєш подібні фото в якості свідоцтв того, що люди не можуть бачити своїми очима, це дозволяє їм замислитися й почати щось змінювати.
Обидві мої місії проходили взимку, одна у грудні, інша – у лютому. У цей час в районі над Китаєм можна було побачити густі клуби диму, пилу, газів, що викидаються в атмосферу. Це має зв’язок з їх методом отримання енергії. Вони спалюють величезну кількість викопного палива. Коли ми летимо над Китаєм, ми завжди спостерігаємо великий смог над країною. Тільки тоді, там, я зрозумів, з якою кількістю проблем стикається ця країна. Водночас, навіть тоді, коли в Китаї у багатьох галузях спостерігається певний розвиток, в окремих сферах, особливо в індустрії, доводиться шукати окремий шлях вирішення проблем.
Потім можна побачити такі місця, як Африка або інші країни, що розвиваються, де вони після збирання врожаю підпалюють свої поля. Увесь пил проникає в атмосферу і тоді можна спостерігати тисячі й тисячі миль смогу над областями, що горять. Вночі навіть можна побачити великі пожежі.
В.Е.: Що є найважливішим у спільній роботі команди?
М.П.: Коли формується екіпаж, перша важлива річ – трошки поговорити, щоб переконатися в тому, що у нас однакові цілі. Наша мета – вдало здійснити місію. Жоден з членів екіпажу не має права ставити особисті цілі вище за інтереси команди. Нам відомо, що у кожного є своє его й улюблені заняття. Проте, ми зобов’язані діяти як єдиний колектив, подібно до спортивної команди, об’єднання або навіть уряду.
Наступний пункт полягає у тому, що ми маємо ставитися один до одного з повагою. Жарти – це все добре, тому що ми дуже любимо жартувати, але ми також повинні відчувати взаємоповагу у спілкуванні один із одним. Ми знаходимося у такому близькому контакті протягом тривалого часу й від цього нікуди подітися, тому необхідно прислухатися до того, що відчуває і думає кожен.
У звичайному середовищі ми іноді боїмося показувати свої справжні відчуття та сподіваємося на те, що хтось подасть нам знак. Але під час виконання місії на шаттлі – так справа не піде. Хтось вважає, що я виконую певне завдання. А якщо ні? В результаті виникає образа, і все ускладнюється. Тоді я маю сказати: «Вибач, я не знав, що ти цього хотів». «Добре, я тобі дам знак». «Ні, не треба робити знаків, якщо ти чогось хочеш – просто скажи про це». Усе відбувається саме так.
Інша річ те, що ми завжди чекаємо від кожного, що він здатен виконати більше. Якщо ти впораєшся зі своїм завданням, і, озирнувшись, бачиш, що інші шість членів екіпажу зайняті виконанням своїх проектів, то навіть якщо до твоїх обов’язків не входить ця робота, завжди необхідно подумати над тим, як допомогти іншим. Варто просто запитати у членів екіпажу – чи не потрібно приготувати що-небудь, почистити ванну чи зробити іншу дрібницю. Робота завжди знайдеться. Таким чином формується команда. Я б не зміг мріяти про кращу команду. Я вважаю, що саме такі дрібниці відіграють велику роль.
В.Е.: Які у Вас плани на майбутнє?
М.П.: Я збираюся повернутися до Хьюстона для того, щоб підтримати інші команди. Якщо мій начальник, Голова відділу астронавтики, вирішить, що я маю полетіти, він одразу ж подзвонить мені й викличе у свій офіс. Якщо це станеться, я полечу. Або він ніколи більше не викличе мене. Одна із таємниць мого життя – це те, як нас призначають та коли покличуть на завдання. Я не маю реального уявлення про це.
Софія Партанен. Велика Епоха
