Столяри до цього часу бачили таку вражаючу столярку хіба що в підручниках. Навіть їхній майстер, японський тесля, з його 50-річним досвідом роботи, ніколи раніше не бачив такого старовинного ремесла — принаймні, на практиці. Вони обстежили дерев’яні кістяки 95-річної двоповерхової комінки (традиційного японського будинку) і не знайшли жодного цвяха, що скріплював би вироби.
26-річний Ділан Іванукі часто переїжджає з одного будівельного майданчика на інший, працюючи на старих традиційних японських будівельних об’єктах, таких як комінки і святині. Ця комінка належала власнику будівельної компанії, а потім була покинута і продана дизайнеру стільців Така Йошино, який задумав перетворити її на музей стільців з кафе з видом на гору Фудзі.
Ось тут і з’являється Іванукі та його команда. Їхнє завдання полягало в тому, щоб перемістити комінку з її теперішнього місця розташування в Сайтамі, поблизу Токіо, до своєї майстерні, де відбуватиметься багато їхніх відкриттів та досліджень. Потім, нарешті, вони мали доставити її до префектури Яманасі для повторного збирання.
Спочатку, на тлі модернізованого зовнішнього вигляду, приголомшлива столярка комірчини була здебільшого прихована. Лише під час реконструкції теслярі почали роздумувати, що ж їм робити далі. По-перше, вони мали з’ясувати, як з’єднання поєднуються між собою, що було непростим завданням, попри весь їхній досвід — адже як можна працювати над тим, чого не бачиш?
“Ззовні столярні вироби приховані, тож нам потрібно було з’ясувати, як вони з’єднані, щоб знати, як їх розібрати, — розповів Іванукі, практикуючий японський тесля з Сайтама, в інтерв’ю The Epoch Times.
Він розповів про історію цього ремесла. У старі часи, коли цвяхи доводилося кувати вручну і вони коштували дорого, японські теслі знайшли способи скріплювати деревину разом і навіть затягувати її за допомогою складних систем з’єднання столярних виробів і клинів. Такі системи могли досягти такого ж ефекту скріплення, як і сучасні шурупи, а металеві кріплення не були потрібні взагалі. Тоді ще не було електроінструментів, тому всі роботи виконувалися вручну. Це пояснює, чому сьогодні комірки на замовлення такі дорогі.
“Лише деякі обрані або невелика група клієнтів готові витрачати стільки грошей або часу на таку роботу, — каже Іванукі. “Це все ще існує, але це, безумовно, не є поширеним явищем”. Сьогодні існують “більш ефективні способи будівництва або дешевші методи”, додав він.
Команда заглибилася в підручники з традиційного японського теслярства, щоб вирішити головоломку і розблокувати з’єднання. Іванукі задокументував їхній спільний дослідницький проєкт, фотографуючи і знімаючи на відео та публікуючи їх у своєму Instagram, де приховані коштовності втрачених ремесел часто стають вірусними. Одним із прикладів, на який вони натрапили, було з’єднання, відоме як “shachi sen tsugi”, в якому використовуються вставлені клини, щоб щільно стягнути дві з’єднані між собою частини, зафіксувавши їх на місці. Таке з’єднання використовувалося для горизонтальних прольотів по краях карнизів безпосередньо над кроквами по всьому даху. З’єднання можна було розібрати, вийнявши клин.
Теслі виявили ще одне з’єднання, розташоване в місці, якого вони не очікували, оскільки воно не несе навантаження, а саме в порогах, які лежать горизонтально безпосередньо над землею або бетонною основою. Це з’єднання, яке називається “okkake daisen tsugi”, складається з двох частин, які ковзають одна по одній, одна накладається на іншу і скріплюється двома дерев’яними штифтами, що фіксують їх. Таке з’єднання також зустрічається в балках, оскільки воно надзвичайно міцне.
Один з найскладніших зразків, який вони знайшли, — кутове з’єднання під назвою “купол хако”, де ззовні видно лише один вертикальний шов уздовж мітери (кута). Набагато складніша система була прихована всередині з двома клинами, вставленими у внутрішній кут, щоб створити натяг, який скріплює ціле. Ці клини були витягнуті плоскогубцями перед тим, як з’єднання було відокремлене – і це було так приємно спостерігати.
Хоча він не є частиною цього проєкту, один з найскладніших видів японської столярки, з яким стикався Іванукі, називається “каваї цугіте”. Це унікальне з’єднання можна встановлювати по черзі, утворюючи три різні кути, які включають два різні типи колін або пряму лінію. Зайве казати, що ця ідея стала вірусною.
Теслям довелося бути дуже обережними в процесі розбирання, який зайняв близько двох місяців. Багато внутрішніх балок складалися з необроблених колод, що надавало інтер’єру сільського вигляду, тоді як решта була просто дерев’яним каркасом. Перед транспортуванням до майстерні кожна деталь була ретельно каталогізована з позначками координат по осях x, y та z.
Після доставки теслі взялися до роботи, виправляючи деталі, які були пошкоджені віком чи термітами, викривлені чи покручені часом чи погодою. Іноді їм доводилося виготовляти нові деталі з нуля, щоб з’єднати їх зі старими. Саме під час цього процесу вони були по-справжньому вражені майстерністю своїх попередників; вона залишалася такою міцною після стількох років і була такою чистою і точною, що вони були в захваті.
Сам Іванукі відчував себе зобов’язаним шанувати їхню працю, виготовляючи те, що вони вважали б гідним. Він не хотів збентежити чи зганьбити їх поганою, чи неякісною роботою. Він описував процес поєднання старого і нового як “спілкування з теслями минулого”.
“Коли бачиш їхню роботу і бачиш, що вони залишили по собі, то відчуваєш, що і ти залишиш по собі гарну роботу, — каже Іванукі. “Думаю, це було найбільшим враженням”.
Після завершення всіх ремонтних робіт — у майстерні це зайняло близько шести місяців, іноді з тимчасовими переробленням — деталі перевезли до префектури Яманасі, де розпочалася реконструкція. Це зайняло близько дев’яти місяців і передбачало встановлення абсолютно нового інтер’єру, який відповідав сучасним стандартам. За словами Іванукі, в будівлі збереглося близько “вісімдесяти відсотків” оригінальних старих кісток. У новоспеченому музеї стільців не ховали все старе, а навпаки, демонстрували його там, де це було можливо.
Сьогодні комінку називають Лабораторією стільців — це своєрідний квазіавангардний інтерактивний музей, що віддає данину не лише досконалості традиційної японської столярної справи, а й дизайну сучасних стільців. На першому поверсі музею представлено близько 300 вишуканих меблів з усього світу. Є окрема майстерня з виготовлення стільців, де поціновувачі можуть посидіти і відчути їх, а також верхній поверх, де відвідувачі можуть милуватися Fujisan, смакуючи капучино.
