Концепція прав людини, якщо вона належить до матеріальних благ, здійснює глибокий руйнівний вплив на людську особистість.
Вона переконує багатьох людей, що їм відмовляють у тому, на що вони мають право просто з огляду того, що вони живі; вона також обмежує або загальмовує моральну уяву.
Якщо ви отримуєте те, що вважаєте за потрібне, ви невдячні, тому що, врешті-решт, це тільки ваша заслуга, і ви мали на неї право; якщо ви не отримуєте її, ви ображені, бо вас обдурили в тому, що вам належить.
Можливо, невдячність менш шкідлива, ніж обурення, але, однак, це жалюгідна позиція щодо світу.
Щойно якась матеріальна вигода визнається правомірною, люди перестають думати про те, чому вона може бути необхідною з інших причин, або про те, як найкраще її надати, крім як за указом уряду.
До того ж, проголошення права на відчутну, матеріальну вигоду обов’язково збільшує владу держави щодо окремого громадянина і фактично опосередковано наділяє державу безмежними повноваженнями.
Комісія з прав людини Нової Зеландії — справжній Олександр Македонський, вічно шукає землю для завоювання, почала розслідування того, що вона називає «масовим порушенням прав людини».
Невже уряд Нової Зеландії досі непомітно для решти світу потурало довільним арештам критиків, їхнім тортурам і організації незаконних судових засідань?
Ні. «Масове порушення прав людини» — це передбачувана житлова криза в країні. Спеціальний доповідач ООН із питання про право на належне житло назвав ситуацію «кризою у сфері прав людини».
В останні роки ціни на житло в Новій Зеландії різко зросли. Орендна плата також зросла, і на продаж виставлено менше будинків, ніж за попередні півтора десятиліття. Збільшилося число безпритульних. Роль низьких відсоткових ставок у поєднанні з нарощуванням грошової маси може дати хоча б часткове пояснення: хто сказав, що в останні роки інфляція була низькою?
Доповідач ООН сказав: «Житлові умови [в Новій Зеландії] — високий рівень безпритульності, недоступний житловий фонд, нестача коштів і зростання орендної плати, що не відповідають стандартам умови, включно з перенаселенням, брак соціального, доступного житла та гуртожитків для нужденних, поряд із великою кількістю недоступного сімейного житла, яке можна придбати у власність — усе це не сумісно з правом на житло».
Цей невеликий уривок — мрія тоталітарного диктатора. Це дало б йому право втручатися практично в усі аспекти життя громадянина, щоби забезпечити дотримання передбачуваних прав людини, особливо, якщо останні включають у себе право на охорону здоров’я, освіту, відпочинок, одяг, харчування й так далі.
Чи може бути право на житло, або, як висловлюється уряд Нової Зеландії, гідне житло? Якби таке право дійсно було, і воно дотримувалося, навіщо комусь обтяжувати себе купівлею житла або оплатою оренди?
Зрештою, моє право на гідне житло, безумовно залежить від моєї поведінки, адже якби воно залежало від таких дрібниць, як оплата, то це не було б правом.
Якщо я відмовляюся платити за житло, то ви — усе інше суспільство — втім, несете неминучий обов’язок забезпечити мене гідним житлом. Жодні мої дії або бездіяльність, не можуть скасувати моє право на гідне житло, точно так само, як професійний злочинець однаково захищений від довільного арешту й має право на справедливий суд, як і найчесніший і добропорядний громадянин.
Фактично, право на житло повністю підриває безпеку приватної власності.
Зіткнувшись із житловою кризою, уряд, який зобов’язаний гарантувати населенню гідне житло (інакше воно порушує права людини), може вирішити, що мій будинок більший, ніж мені потрібно, і може люб’язно поселити в ньому людини або сім’ю, які потребують таке житло.
Дуже скоро ми можемо прийти до радянської системи комунальних квартир, введений як надзвичайний захід для подолання «кризи», що проіснувала не менше півстоліття.
Звичайно, західні уряди не зайдуть так далеко, принаймні, поки ще йдуть вибори: адже здебільшого населення, як і раніше, забезпечене житлом, незважаючи на житлову кризу, принаймні, за стандартами всіх раніше наявних товариств.
Проте, слова доповідача ООН мусили стати музикою для вух бюрократів, оскільки вони мали на увазі, як мінімум, такі заходи, як контроль орендної плати й цін, а також вигідні контракти на будівництво «соціального» житла — часто, у сучасному світі, антигромадського житла.
До того ж, робота чиновників у жодному разі не буде виконана, оскільки те, що вважається «гідним» житлом, змінюється в міру зростання рівня життя або, у всякому разі, кількості речей і зручностей, які вважаються за потрібними. Забезпечення дотримання права на гідне житло — це робота не на все життя, а на вічність.
Отже, я чую заперечення: ви підтримуєте зростання цін на нерухомість, високу орендну плату, перенаселення й безпритульність? Звичайно, ні; але це не тому, що я вважаю, що вони обмежують чиїсь права, а тому, що вони є причиною нещасть і навіть страждань.
Мені пригадується час, коли я заявив деяким здивованим студентам-медикам, що я не вірю, що в кого-небудь є право на медичну допомогу. «Отже, ви залишите людей помирати на вулиці?» — відповіли вони; а коли я запитав, чи можуть вони придумати якусь причину, з якої людей не можна залишати вмирати на вулиці, крім того, що вони мають право на медичну допомогу, вони не змогли придумати жодної.
Доброті, порядності, співчуттю, навіть користі, не було місця в їхньому моральному всесвіті: права людини на відчутні блага були зозулею в їхньому уявному гнізді чеснот, вони викинули всі інші.
Чиновники й політики обожнюють права людини на матеріальні блага, а також позначення ситуації як кризи (а не, скажімо, проблеми), тому що вони припускають необхідність негайних і рішучих дій — само собою зрозумілим. Такі права людини й уявні кризи дають їм підставу для захоплення контролю.
Доповідач ООН із передбачуваного права людини на житло має дуже грубий погляд на проблему та її причини. Вона передбачає, що, як і всі проблеми, її можна просто вирішити.
Її бачення — це бачення підлабузників Канута, які думали, що король такий могутній, що може зробити все що завгодно, за своїм наказом, наприклад, повернути хвилі назад. Я не є безоглядним шанувальником прем’єр-міністра Нової Зеландії Джасінди Адерн, але вона, безумовно, мала рацію (і, можливо, навіть смілива), коли сказала, що немає того що забезпечить ефективне вирішення цієї проблеми.
Теодор Далрімпл — лікар на пенсії. Він є редактором City Journal of New York і автором 30 книг, зокрема «Життя на дні». Його остання книга — «Ембарго та інші історії».
Думки, висловлені в цій статті, є думкою автора й не обов’язково відображають точку зору The Epoch Times.
Джерело:
