У 1915 році, коли Османська імперія билася в передсмертній агонії, понад мільйон вірмен стали жертвами масових убивств, велика кількість вірмен була насильно вислана з території, на якій вони мешкали протягом сторіч.
Нещодавно, в 1970-х, у моїй країні, Аргентині, військова влада проводила так звану «брудну війну» проти опозиції своїй диктатурі. У цьому процесі військові призвели до «зникнення» тисяч людей, а точніше – 30 тисяч – вони пропали без сліду.
У випадку Аргентини, через багато років військову владу, включаючи членів колишньої правлячої хунти, було віддано під суд і засуджено до в’язниці. Хоча «зниклі без вісті» так і не були «знайдені», але це [арешт винних військових] було необхідним актом справедливості для постраждалих сімей і частковою компенсацією втрат.
Але що робити з вірменською ненавистю до турків, коли вже пройшло майже сторіччя після страхітливих подій 1915 року? Чи можна відкинути ворожість, щоб між двома країнами знову встановилися цивілізовані відносини? Очевидно, що вже надто пізно для притягнення винних до відповідальності. Проте досягти рівня взаєморозуміння між двома націями цілком можливо.
Перебуваючи в Єревані, я розмовляв із професором Мірою Антонян, директором Вірменського фонду допомоги, про вплив тих подій на сучасних вірмен. «Єдине, що зараз об’єднує нас, – це наша незадоволеність турками через події минулого». Вірмени зберігають у собі сумні спогади», – сказала вона мені. Таке ж почуття розділяє її чоловік і друг їхньої сім’ї, який регулярно укладає торгові операції з турецькими бізнесменами.
Я сказав, що відчуваю, ніби вірмени загрузнули в болоті, будучи нездібними вибратися звідти через надмірну пристрасть до історії. «Можливо, Ви маєте рацію, – відповів чоловік Міри, – але геноцид – дуже важка ноша на наших плечах. Ми не можемо просто забути про те, що трапилося. Ми не можемо стерти нашу пам’ять».
Взагалі кажучи, я вважаю, що щодо цього питання серед вірмен є розбіжності. Старше покоління, якому за 50, наполягає на тому, що потрібно змусити турецький уряд принести вибачення. Молодші покоління, хоча й не заперечують фактів історії, але відчувають потребу в подоланні цих спогадів. Вони вірять, що така плотська прихильність до минулого приречена на крах.
Психіатр Камілла Петросян розповіла мені, як одного разу її 4-річний син прийшов додому з дитячого садка наляканий до смерті, дізнавшись про масові вбивства 1915 року. «Ми повинні покласти край цій культурі віктимності [комплекс жертви – прим. пер.], – сказала вона, – інакше ми ніколи не зможемо рухатися вперед».
Останні події показали, що турки також починають проявляти ознаки необхідності просування вперед. Чимала кількість турецьких інтелектуалів, зокрема Орфан Памук, переможець Нобелівської премії у сфері літератури минулого року, відкрито висловилися з приводу наслідків [масових убивств]. І після замовленого вбивства турецько-вірменського журналіста Гранта Дінка рік тому близько 50 тисяч людей пройшли маршем вулицями Стамбулу на знак солідарності, а «провідні ланки» нинішнього турецького уряду відвідали похоронну церемонію у вірменській патріархальній церкві.
Те, чого ми зараз відчайдушно потребуємо, – це зміна парадигми, перехід від культури насильства до культури миру. В останній час світ характеризувався використанням насильства над діалогом і агресії проти дипломатії. Дуже мало було зроблено для побудови міцних мостів миру.
Навіть незначні прояви ініціативи, такі як організація добровольцями американського «Корпусу миру» літніх таборів для дітей із Туреччини і Вірменії, є вагомими починами. Розмовляючи з декількома вірменськими шкільними вчителями, я відмітив, що вони з радістю хочуть спілкуватися з турецькими школярами.
Лише за допомогою спорудження мостів розуміння, особливо при спілкуванні з молодим поколінням, ще не забрудненим прихильністю до минулого, ми зможемо змінити існуючу парадигму насильства і війни на парадигму співпраці та миру.
Сезар Челала є співавтором статті, опублікованої в New York Times, «Зниклі чи загиблі в Аргентині: відчайдушний пошук тисяч викрадених жертв», за яку він отримав нагороду від Міжнародного прес-клубу Америки.
