Відмова від відповідальності: Ця стаття була опублікована у 2023 році. Деяка інформація може бути неактуальною.
«Це був чийсь дім, і якимось чином власник втратив його», — каже 68-річний фотограф Майкл Вейд, який з 2018 року документує ностальгічні історії занедбаних будівель через об’єктив свого фотоапарата.
«Особисто для мене це дуже зворушливо, тому що мені самому довелося дуже важко боротися за те, щоб моя сім’я не втратила домівку».
Похилі дахи та просілі ґанки покинутих будинків, які він зображує, — колись елегантні, сповнені сміху, — нагадують про кращі часи, що вже минули. Тим часом, примарні фасади покинутих крамниць, які колись були квітучим серцем громади, шепочуть про втрачені мрії їхніх власників.
«Це була чиясь мрія. Що з нею сталося?» — запитує Вейд.
Чи міг інтернет-шопінг зробити ці сільські магазини застарілими так само, як камери мобільних телефонів закрили його колись жваву фотопортретну студію?
Він збирається з’ясувати це за допомогою своєї фотодокументації, водночас відкриваючи для себе, що ці втрачені мрії не є безнадійно втраченими. Їх просто потрібно віднайти.
Вейд зрозумів це після того, як життя змусило повернутися до мрії стати фотографом. «Усе мистецтво певною мірою автобіографічне», — каже Вейд, говорячи про забуті будівлі, які він знімає. «Я бачу в них себе».
Занурення в занепад
Фотографічна кар’єра Вейда почалася 40 роками раніше, коли на початку 80-х він робив авангардні портрети панк-рокерів у барі. Після цього він знімав для музею Крайслера у Вірджинії, а потім вирішив відкрити власну портретну студію. Він заробляв шестизначні суми.
Але технології наздогнали й прискорили його поступовий занепад — так само, як і будівлі, яким він тепер присвячує свій вільний час, щоб задокументувати їх.
З’явився смартфон, і фотоапарат опинився в руках майже кожного.
«Мобільний телефон, який може фотографувати, зробив з професійною фотографією те саме, що Netflix зробив з блокбастерним відео», — іронізує Вейд.
«Раніше тільки фараон міг задокументувати свою історію. Тепер 13-річні діти в TikTok фіксують власне життя».
Вейд з відчаєм спостерігав, як Kodak оголосив про банкрутство. Він безнадійно дивився, як востаннє зачиняють свої двері портретні студії в Sears і Walmart.
Вони були «канаркою у вугільній шахті», що передбачала напрямок його майбутнього кар’єрного шляху.
«До 2012 року все було майже закінчено», — каже він. Досить скоро він теж востаннє зачинив двері своєї студії.
Як і ті, чиї покинуті будинки та підприємства він фотографує, Вейд попрощався з минулим життям. Йому так само довелося б віднайти чи переосмислити себе — так чи інакше.
Таким чином, у віці 58 років він працював 60-годинний робочий тиждень на суднобудівному заводі. Коли йому виповнилося 60, він відвідував коледж на денній формі навчання.
Він займався страхуванням життя. І досі цим займається.
Це дозволяло оплачувати рахунки, але «робота в кабінеті» цілими днями не сприяла розвитку душі.
Але триденні вихідні дозволили йому мати вільний час.
«Я почав просто блукати, все частіше виїжджати за місто, і мене приваблювали ці старі, занедбані будівлі», — розповідає він. «Мені подобалося фотографувати їх, тому що там ніхто не живе. Ніхто не вийде і не скаже: „Чому ти фотографуєш мій будинок?“».
«Чим більше я це робив, тим більше починав відкривати для себе історію цих місць».
Він також відкрив для себе головну причину їхнього занепаду.
Повернення до мрії
Свобода п’янила. «Блукаючи безцільно» на власному авто, він навмисно губився на ґрунтових дорогах у віддалених куточках свого рідного штату Вірджинія.
«Часто я обираю місце лише через назву», — каже він. «Я був у Жаб’ячому рівні, Маленькому пеклі, Хартсвіллі, і я просто зупинявся на місці, тому що назва звучить цікаво».
Іноді ми навіть не замислюємося, коли проходимо повз якесь місце — самотня станція техобслуговування або магазин товарів широкого вжитку стає загубленим світильником. Вони були дуже важливими місцями.
«Багато з цих місць були „Волмартом“: пошта, магазин товарів», — каже Вейд. «Ці місця були центром життя громади. Сюди ходили забирати пошту. Це місце, де можна було сісти в літній день, взяти кока-колу, пакетик арахісу, сісти з хлопцем у синьому джинсовому комбінезоні та поговорити про погоду, про політику, попліткувати про пастора. Це було життя маленького містечка».
Що ж сталося з тими простими днями? Вейд вважає, що і політика, і технології доклали руку до їх поступового зникнення.
Вейд відвідав близько 500 земельних ділянок по всьому штату та за його межами. Він розробив «радар» для виявлення фірмових старих червоних бляшаних дахів «краєм ока, на швидкості 65 миль на годину, за милю позаду мене», — каже він.
Хоча зараз він повністю перейшов на цифрові технології — Вейд стверджує, що не є «печерною людиною» — він небайдужий до витонченості своєї старовинної камери 4×5, яка дуже схожа на акордеон.
Він сумує за ремеслом. Плівка «сповільнює тебе» в хорошому сенсі.
Проте, роками він чіплявся за всі ці старі негативи та зразки фотографій — нагадуючи про колись палаючі мистецькі амбіції, які тепер перетворилися на попіл.
«Це майже як розлучення або смерть, — сказав він. І ти нарешті доходиш до моменту, коли розумієш: „Мені потрібно відійти від цього і перестати сумувати“».
Якимось чином пристрасть Вейда не згасла, а разом з нею не згасли й історії місць, які він фотографує.
Зараз він став більш організованим у своєму підході. Вейд приєднався до згуртованої спільноти мисливців за містами-примарами, до яких він звертається за GPS-координатами та знімками екрану Google Планета Земля на льоту або за історичною довідкою — за іронією долі, завдяки технологіям.
Коли він публікує свої знахідки на Facebook, з’являються ресурси від помічників, які заповнюють прогалини в історії.
Вейду вдалося знайти вцілілих членів сім’ї, зокрема онуків, чиї предки колись володіли цими місцями. Він розкрив історії, деякі з них — відверто криваві та сумнозвісні.
Сьогодні Вейд планує свої подорожі більш обдумано, часто з конкретними цілями на увазі.
«У мене є цільовий пункт призначення», — каже він. «Але на зворотному шляху я намагаюся якомога частіше губитися».
