Blog

Знайомство з одним із прихованих скарбів Карибського моря

"У світі, де, здається, усі хочуть отримувати від життя якнайбільше, існує місце, яке я люблю понад усе, – курорт "Biras Creek". У цьому місці мені подобається «відсутність». Так, саме відсутність. І тут її багато. "Тут відсутні дратівливі фактори, відсутні великі скупчення людей, відсутній транспорт, відсутні вуличні торговці, які чіпляються до вас зі своїми товарами й відсутня комерція", – говорить Сара Воттс, менеджер із продовольства на курорті "Biras Creek". І я не можу з нею не погодитися. Це райське місце. Проте цей курорт став одним з "10 кращих курортів Карибського моря", вигравши в 2005 році приз туристичних симпатій TripAdvisor, зовсім не за «відсутність». Що ж у ньому такого особливого?

#img_center_nostream#

Нарис про самотність

Курорт "Biras Creek" простягнувся на 140 акрів уздовж узбережжя британського вергінського острова Горда з населенням усього лише 5 тисяч чоловік. Ви можете дістатися до нього на човні від острова Тортола (найпростіше із Сан Юана або Св. Томаса). Шлях від Тортоли займе близько півгодини, і кожен метр на моточовні в бік острова Горда наблизить вас до самоти, і відпочинку. Діставшись до курорту й опинившись у своїй кімнаті із краєвидом на океан, єдине бажання в той момент – прилягти на балконі й послухати. Солодке повітря сповнене шелестом хвиль, що розбиваються об берег, немов, відбиваючи фанфари на честь вашого приїзду. Домішується сюди й какофонія цикад, які своїм щебетанням теж змагаються за вашу увагу. Складно вибрати, що ж все-таки слухати? Гм, океанський прибій або симфонію цикад? Вибір непростий. Отже, просто дозвольте теплому бризові овіювати ваше тіло, і трохи подрімайте. Практично кожен, хто вперше приїжджає в це місце, відразу ж засинає.

#img_center_nostream#

Коли ви, нарешті, прокинетеся, звичайно, без поспіху можете прийняти освіжаючий душ. Він установлений прямо в саду – прекрасний спосіб відчути себе ближче до природи й помитися одночасно. Він навіть може вміщати двох чоловік. Жіночий журнал для наречених високо оцінив як душ, так і сам курорт. "Простий шик – от так можна описати курорт "Biras Creek", один із найромантичніших куточків у Карибському морі (тільки уявіть собі душ у саду на двох)… для пар, які прагнуть до усамітнення й спокійного проведення часу".

Переходимо до дій

А спокійне проведення часу – це те, що тут вистачає з надлишком. Проте, якщо ви любитель активного відпочинку, то його теж тут вистачає. Вибір за вами. "Він може бути спокійним, якщо ви захочете, і може бути активним, якщо на те буде ваша воля", – повідали Даррен і Марша з Нью-Йорка, котрі проводили на острові свій медовий місяць. Активний відпочинок це перш за все заняття водними видами спорту чи відвідини «Іспанського містечка» покинутими мідними шахтами. Ви можете зробити зупинку у відомих вимитих у граніті водою «Ваннах», з водоспадами солоної води та безліччю строкатих рибок. Насправді, «Ванни» – найголовніша туристична пам’ятка острова. Можна також помилуватися заходом сонця з палуби яхти "Biras". Просто насолоджуйтесь пейзажами сонця, що заходить за горизонт, лежачи на палубі, тоді як інші управляють штурвалом – відтінки неба настільки видовищні, що їх не можна пропустити! Якщо ж ви обожнюєте яхти, але не вмієте ними керувати, подумайте про те, щоб відправитися в Морський тур, який триває п’ять ночей на курорті "Biras Creek" і дві ночі, – на борту яхти, де буде все, що вам буде потрібно: капітан, кухар, їжа й напої. Коли хтось веде яхту – саме час розслабитися.

#img_center_nostream#

Підводне плавання – це, без сумніву, найкращий спосіб розслабитися, і дослідити морські глибини. На курорті є можливість замовити підводний тур на пів дня. Човен відвезе вас до острова Некер, який належить серові Річарду Брансону. Ходити по самому острову не дозволяється (хіба що ви візьмете його напрокат на день або на місяць за декілька тисяч доларів), але в будь-якому випадку, приємно усвідомлювати, що сер Річард і його друзі плавають у тих же безпечних водах, що й ви. Кришталево чиста вода дозволяє добре розгледіти коралові рифи й різноколірних рибок. Звичайно, отриманий досвід підводного плавання виявиться найкращим: вам більше ніде не знайти такої чистої й синьої води, яка так і вабить вас у свої глибини. Якщо інші жителі готелю здаються вам порушниками вашого усамітнення, то можна відправитися на один із пустинних пляжів, яких навколо острова, – цілий достаток.

Як альтернатива, можна найняти китобійне судно, що причалило біля пляжу, і відправитися в будь-яке місце, яки ви вкажете на карті. Одним із популярних місць є бар Sandbox, де ви можете випити й поспостерігати за іншими шукачами морських пригод. Для новачків у підводному спорті проводяться спеціальні уроки плавання з аквалангом у басейні. Якщо після цього ви відчуєте себе впевненіше, то ввечері зможете відправитися в підводне плавання у відкритий океан – хороший спосіб уперше зайнятися цим видом спорту. На острові ви також зможете зайнятися віндсерфінгом, гонками на каяках і пішохідним туризмом – вас просто зачарує краєвид із вершини пагорба, так що не забудьте фотоапарат!

Не забудьте розслабитися… Знову й знову

Якщо комусь здасться, що такий відпочинок дуже нагадує "роботу" і він захоче максимально розслабитися, на острові пропонуються СПА послуги всіх видів. Що можна додати? Вибір процедур вражаючий: спочатку скраб із морської води, потім обгортання тіла, після цього розслаблюючий масаж, а потім масаж гарячими каменями – зволожуюче розпарювання шкіри від базальтових каменів приведе вас у стан "вареної локшини". Найскладніше завдання в цьому випадку – це вибрати процедуру, щоб максимально себе побалувати, і професійні масажисти будуть раді вам допомогти.

#img_center_nostream#

До речі, про поради. Оскільки ви перебуваєте в тропіках, тут не здивуються, якщо ви поцікавитеся дикою фауною. Хоча сильно хвилюватися не потрібно – у цій розміреній атмосфері острова ви не зустрінете багато диких життів (як тварин, так і людей). Усе, на що ви зможете натрапити, це ігуана, яка зрідка перетинає дорогу. Не бійтеся, усі тварини тут – вегетаріанці й вас не чіпатимуть. Більше того, вони дуже сором’язливі й, найвірогідніше, намагатимуться якнайшвидше втекти й сховатися від цікавих очей, якщо вам захочеться роздивитися їх ближче. Якщо ж вони втечуть, не засмучуйтесь. У вас буде прекрасна можливість познайомитися з дикою природою біля затоки, яка кишить пеліканами.

Ці птахи так заклопотані ловлею риби, що їм абсолютно байдуже, спостерігає хтось за ними чи ні. Вони будуть раді прийняти участь у шоу у своїй неквапливій манері, схожій на головну особливість цього курорту. Щодо трапези людей, то на це шоу варто подивитися. Усе включено у вартість кімнати, тому кожен вечір вам приноситимуть просто розкішну вечерю. Неперевершений краєвид із вікна ресторану теж не розчарує. Вечеря при свічках украй романтична. Не дивно, що так багато пар проводять свій медовий місяць саме тут. Одружитися тут теж можна – місцеві вимоги мінімальні.

Найперше, на що ви відразу звернете увагу після приїзду, – це відсутність машин, хоча засоби для пересування тут все-таки є. Островом пересуваються на велосипедах, які можна сміливо залишати без нагляду, – номер вашої кімнати вказаний із тильного боку номерного знаку, тому втратити велосипед нестрашно. Проте на цей курорт у мене все-таки є одна скарга (навіть у раю повинен бути хоч один недолік, чи не так?). Тут практично немає дороговказів, тому, коли ви думаєте, що їдете в кафе Fat Virgin, ви натомість опиняєтесь на пляжі – в абсолютно іншому місці.

Як тільки ви влаштуєтеся, то захочете піти на пляж… спробувати соковите барбекю, яке готується там тричі в тиждень. Ви, можливо, навіть захочете піти перекусити в знамените кафе Fat Virgin, характерною рисою якого є Інтернет (це для тих, хто просто не може жити без електронної пошти). І якщо цей серфінг (нехай навіть у кіберпросторі) здасться вам дуже виснажливим, ви можете просто відкинути всі свої турботи, і відправитися в місце, яке важко покинути, – пляж із білим піском. Ось де починається справжнісінький відпочинок на острові. Дихайте глибше: важке повітря сповнене ароматами китайської троянди, олеандра й кактуса – місцевої рослинності острова.

#img_center_nostream#

Секрет, про який важко не сказати

Острів у довжину сягає всього лише вісім миль і дві – у ширину. Уважається, що близько 15 тисяч років назад, під час останнього льодовикового періоду, острів сполучався з Пуерто Ріко й Віргінськими островам США. На щастя, зустріч, яку вам улаштують на курорті, буде далека від крижаної. Насправді, відомий як "Затишний куточок для щасливчиків", курорт "Biras Creek" – це секрет, який не розкривався дуже довго. Тссссссссс, тільки не говоріть, що це ми розповіли вам про це. Хто б міг подумати, що у світі, де всі хочуть отримати все, можна ще настільки очистити свої свідомість, тіло й душу, наповнити себе енергією й так розслабитися?

Шейла О‘Коннор. Спеціально для Великої Епохи

Спочатку відвідали старий монастир, якому понад 1000 років із старими розписами, кладкою, стародавніми колонами, а потім Долину смерті.

Сьомий день

Зранку малював портрет господаря готелю. Пройшло на ура!

Їдемо далі.  На шляху – місто Таотін. На в’їзді відвідуємо абсолютно офіційно великий монастир. Тут будівництво йде на повну силу, центральний храм, ніби палац з’їздів. Входимо. Всередині багато ченців, напевно, семінар якийсь, слухання трактатів або обговорення філософських проблем. Коли дізнаються, що ми росіяни, посміхаються, кланяються і дозволяють зйомки. Ченці виглядають втомленими. Відчувається, що працювали.

З Тяотіна виїхали розслаблені. Дорогою на буддійському ритуальному місці піднімаю із землі декілька кольорових гірлянд, про що потім пошкодую.

Далі вискакуємо на плато 5000 метрів. І знаходимо там фантастичне село. Здається, що потрапили в натуральну копію  первісного ладу. Тиша. Вуха закладені. З хатин, складених із плоского каменя і кизяку, нарізаного як цеглина, в’ється дим. Опалюються будинки по-чорному. Все навколо – огорожі для випасу ягнят, надвірні споруди, самі будинки – темного кольору, оскільки основний матеріал – послід вівцебиків і овець.

Я броджу як зачарований, поволі і в повній нірвані від побаченої архаїки. Іноді з хатин виходять тибетці, китайської не знають абсолютно. Цілковитий мовний вакуум. Вони дозволяють себе фотографувати, посміхаються. Але найголовніше – це синє небо і реактивне сонце, внаслідок чого плавляться мізки, хочеться сісти і нікуди не рухатися. Я відмітив, що на такій висоті час зупиняється і стан «соматі» – цілком нормальний.

Цілу годину насолоджувалися первозданністю людською. Виїжджати не хотілося. Але наші китайці нервують. Вирушаємо вниз. Під’їжджаємо до гігантських воріт. За ними починається національний парк гір, озер і снігових верхів’їв. Квиток на одну людину 158 юанів. Купуємо і різко вгору. Дорога в’ється найхитромудрішим чином. Забираємося на висоту 4500. Полотно дороги дуже доглянуте, парк все-таки. За одним із поворотів – гори: білосніжні, вертикальні. Хмари на вершинах клубочаться, внизу – кедри і вікові модрини. А вгорі  – три виблискуючих вершини-красуні. Божественно прекрасні і недоступні. Висота – 6240.

#img_gallery#

В одній з долин – поселення, де ми зупиняємося. Тут туризм кінний. У перший день від коней відмовляємося, йдемо в гірський монастир пішки. Назустріч натовпи кінних туристів. Всі китайці кричать: «Hello!»; потім зустріли білих. Поговорили. Виявилось, ізраїльтяни. Вони в цілковитому захваті від побаченого.

Піднімаємося. Навколо красива ущелина, гірська річка, стежка, могутні модрини і величезна кількість складених з білого каменя пірамід заввишки від одного до двадцяти метрів. Всі вони обкладені плоскими каменями з висіченою в’яззю тибетською мовою. Можливо, це залишки храмових стін від старих монастирів.

Народність, що живе в цій долині, разюче відрізняється від тієї, яку ми бачили раніше. Постаті людей сухорляві, обличчя смугляві; скули, вуха, носи тонкі в нитку; витончена хода і поступ. Горами ходять століттями, тому ні грама зайвого навіть в обличчях. Кінні екскурсії для туристів, якими займаються всі, – від малого до великого, – це, мабуть, основне джерело їхнього доходу.

 

Наш Уді втомився і взяв-таки коня, а ми із задоволенням крокуємо після шести днів сидіння в машині. Хвойне повітря п’янить, дзвіночки дзвенять, ми наполегливо йдемо.

Дорогою багато знімаємо, а коли пришли в монастир, то виявилось, що місця у фотоапараті вже немає. Прошу нашого друга скинути все в комп’ютер, але тут знову проблеми. Комп’ютер не працює, 2000 фотографій пропали! Китаєць пояснює це просто: не можна було брати гірлянди святих намолених місць. Спускаємося в мовчанні, я відчуваю себе винним. Але на нашу велику радість, в готелі все працює нормально, фотографії зберігаємо на диски, я хрещуся, Уді молиться всім китайським богам. Я ж обіцяю купити нові гірлянди і примотати на найближчому молитовному місці.

Восьмий день

З ранку йдемо в гори на конях.  Чомусь щодня сняться сни про родичів, друзів, про тих, хто залишив слід у моїй душі. Сьогодні снилася мама. Мене попереджали, що в горах буде багато снів.

Кульмінаційним моментом нашої подорожі стало сніжне плато з трьома озерами на висоті 5800 метрів і ми досягли вищої точки естетичної насолоди і вищого ступеня втоми.

Я і провідники вирушаємо в дорогу пішки, а Лариса і Уді – на конях. Піднімаємося  години дві з половиною через казковий, такий берендеєвський  листяний ліс. Все в ньому покрите темною таємницею…. Тут глухо звучать дзвіночки, з дерев тут і там звисають якісь патли, терпко пахне перегноєм, шумить гірська річка, уздовж якої йдемо весь день.

На плато залишаємо коней і дівчину-поводиря, далі йдемо пішки. Цей підйом найважчий зі всіх. Навколо нас квітучі луги, повні вівцебиків; прекрасні вершини, наскільки вистачає ока. За малюнком, фактурою, освітленням – така різноманітність, що просто дух захоплює.

Стежка круто піднімається вгору. Тут і починається найважче. Кисню не вистачає, доводиться зупинятися кожні 10-15 хвилин, щоб привести в норму дихання і впоратися із запамороченням. У руках і ногах відчуваємо слабкість. Рухи стають сповільненими, але ми наполегливі. А навколо панує довершена краса. Ось зліва від нас стоїть, вся в снігу, гора. Висота 6240. З-під шапки-снігу ллється волосся-водопад.

Сонце десь збоку, тому рельєф дуже активний. П’ять загострених вершин, і найвища постійно обдувається вітром, тому  з одного боку піку – жорстка лінія, а з іншої – кошлатий край. Іноді весь цей пейзаж вкривають, як ковдрою, хмари. Вертикалі гір дуже круті, такого я ще ніде не бачив. Думаю, що для альпіністів вони недоступні. Хоча Уді говорить, що  іноді на них сходять суперпрофесіонали.

Піднімаємося на гірське мляве плато. Знову гори, знову ущелина, знову річка. Все ті ж зупинки з переведенням подиху.

І ось показалося перше озеро. Відстань до нього здається близькою, але йдемо довго, тут все дуже оманливе: гори! На березі озера просто впали! Лежали близько години, відпочивали. Нас оточувала довершена, кришталева і холодна краса. Куди не поглянеш – сніги, скельні породи, живописні за кольором, і водопади. Звуки приглушені. Навколо – застигла вічність. Озеро – блакить. У ньому відбиваються навколишні вершини. Я бреду вздовж берега і не можу намилуватися ракурсами. Знімаю і знімаю…. Звідси як завжди не хочеться нікуди йти. Від браку кисню на мене навалюється благодать.

Повертаюся до своїх. Лежать! Радимося і вирішуємо йти далі, до наступного озера. Нам належить узяти невелику гряду. Це складно! Зупиняємося кожні 5 хвилин – сил немає зовсім. Навіть провідник втомився. Перше озеро зверху здається абсолютно круглим, колір – пронизливо смарагдовий. Внизу – друге озеро більшого розміру. А з трьох боків – прямовисні гори, вершини в хмарах, їх не видно. І ось дісталися до гряди. Час від часу долинають звуки, схожі на постріли. Це падають камені в горах. Я і Уді над силу спускаємося познімати озеро з берега. Він назвав його своїм ім’ям. Не шкода! Подарунок! І взагалі від безсилля істеричний сміх з кожного приводу. До третього озера вирішили не спускатися.

Пік підкорено. Йдемо додому.

Вниз іти легко, але тут інша проблема: від пониження тиску починає сильно боліти голова. Як боротися з цим – не знаємо.  Горець із цього приводу мовчить. Може, йому й нормально.

У долині нас відчитують за довгу відсутність. Після короткої перерви всі сідають на коней, а я бреду слідом у напівдрімоті. Але все-таки встигаю відзначати ефекти вечірнього сонця, дещо знімаю.

В джипі тепло, прощаємося з провідниками, цілую дівчину – гірську лань, сідаємо в машину і знову в дорогу.

В дорозі нас застає ніч і град. Вівцебики стоять вздовж дороги, немов привиди, привернуті світлом фар машин, що проїжджають мимо. Ще один спуск – і ми в готелі.  Закінчився найкращий день нашої подорожі.

Дев’ятий день

День пройшов в дорозі, без особливих пригод. Висота коливалася від 4000 до 4500, тому їхали напівсонні, насолоджуючись тундрою, кам’янистими пейзажами, високим небом. Знову тисячні стада вівцебиків, коней і овець. Діти біля узбіч махають руками.

Обідаємо в красивому містечку Ядян. Стоїть він на крутій горі, внизу в’ється річка, мости, акведуки, тунелі. І знову дорога, тундра, стада, пастухи, величезні валуни, буддійські гірлянди.

Ночуємо в придорожньому готелі. На завтра запланований великий ривок від основної траси вбік, де ми проведемо дві доби. Там на нас чекають нові вершини і нові пригоди.

Десятий день

Сьогодні пережили велике потрясіння від побаченого. Спочатку відвідали старий монастир, якому понад 1000 років із старими розписами, кладкою, стародавніми колонами, а потім Долину смерті. Саме тут відбувається здійснюваний ченцями стародавній ритуал. Називається він «Небесна смерть». Свідками цього дійства нам стати не випало, оскільки цього дня ніхто не помер. Але весь день ходили під враженням від проглянутого відео.

Суть ритуалу в наступному: померлу людину на спеціальному кам’яному столі розчленовують під звуки молитов і голосіння родичів. На кривавий похоронний бенкет з навколишніх гір злітаються сотні грифів, які поїдають тіло без залишку. Тибетці вірять, що разом з птахами душа померлого швидше потрапить на небо. Відбувається це практично щодня протягом 6 століть. Ось можливо тут і задумаєшся про тлінність буття, душу, віру, традиції? Проте більше містики, простоти і правди в тому, що робиться, я не бачив ніколи.

Потім знову довго бродили монастирем, дуже затишним і умиротвореним. Гамма кольрів – чорно – біла.

Один із ченців запросив нас у свою келію. Кімната порожня, тільки пара книг. Побут найпростіший. Сам чернець дуже привітний, робимо фото і прощаємося.

Йдучи з монастиря, фотографуємося з дітьми із найближчого села. Дітвора кумедна, з обпаленими щоками, милими усмішками і цікавими поглядами.

В одній з долин обідаємо по-похідному – гріємо їжу на примусі на очах у здивованих тибетців. Вони з непідробленим інтересом нас роздивляються, а потім усаджуються буквально в півметрі і спостерігають, як ми їмо. Доводиться їсти,  опустивши очі. Коли  піднімаємо погляд – фиркаємо, нам смішно!

Увечері заїжджаємо до місцевих лісорубів у високу тайгу. Беремо там коней і йдемо під дощем, що почався, до гірського озера. Коні йдуть легко, вони звичні до крутих підйомів. Провідники завернулися в попони, ззаду – вилиті індійці. На висоті 4320 м залишаємо коней і йдемо пішки. Пройти тут може тільки людина, оскільки доводиться просто продиратися крізь чагарники і восьмиметрові кущі. Дощ все посилюється. Сильно промокли. Ось, нарешті, і озеро. Чи то від дощу, чи то від глибини воно виглядає чорним і загадковим.

Вниз на конях йти складніше, ніж вгору. Міняємо коней на джип і їдемо в місто Тілюм (9 драконів). Готель тут цілком європейський. Постійна зміна готелів нагадує мені роман Е. Ремарка «Тріумфальна арка»: ніхто нікому не заважає і ніхто нікому не зобов’язаний.

Одинадцятий день

Починає накопичуватися втома. Багато побачено і пережито, і все в швидкісному режимі. Встаємо тепер не о шостій, а пізніше. Водій наш чи то відчуває це, чи то сам втомився, тому нас не підганяє.

Узяли квитки до Харбіна, а потім вирушили до гірського плато. До обіду йшов дощ. Навколо нас – гори з клаптями туману, погода як далекосхідна, тому насолоджувався пейзажем, згадуючи батьківщину.

Після обіду йдемо на озеро У Сю Гань. Воно величезне, в ньому багато риби. З протилежного боку відкривається чдова гребінчаста панорама гір. Заглиблюємося в ліс. На гілках дерев тонкими патлами прямо до землі висить мох, скрізь тиша, вологість і товстий бамбук. Стежкою йдемо в гори. Навколо – первозданність. Чути шум води, це водопад. Підходимо. У нього декілька рукавів і декілька каскадів. Все дуже видовищне. Стежка поступово стає більш непролазною. Виявляємо сліди ведмедя і відразу ж розгортаємося назад.

Вийшовши з лісу, знімаю місцевих аборигенів. Уді з провідником пішли вперед, але я дорогу знаю, тому спокійний. Повертаємося на базу.

Дванадцятий день

В останній день тягне на поезію. З вікна готелю під чашку кави добре спостерігати за життям вулиці. Довкола повно народу, кричать рознощики фруктів, закликальники, дзвонять велосипеди і гудуть таксі. Шумить китайський люд, живе своїм життям.

Після сніданку гуляємо єдиною вулицею, тому що з обох боків містечко стиснуте горами. Тут купуємо сувеніри і починаємо спуск з високогір’я.

Дорога прекрасна,  відмінно обладнана і доглянута. Позаду залишаються сніжні вершини. Ущелина, якою спускаємося, дуже живописна: скелі вертикальні, а вода в річці молочного кольору. Помітно збільшується кількість машин. Відчувається наближення великого міста. На всіх поворотах стоять великі круглі дзеркала. Цивілізація насувається неухильно! Трохи навіть скучили за нею.

І ось Кандін. Купуємо на гроші, що залишилися, сувеніри і знову в дорогу. Спускаємося все нижче. Висота на барометрі близько 2000 метрів. Ночуємо в готелі біля річки. Шум води заспокоює. На протилежному березі з’являється старий і абсолютно дивовижний палац знатного китайця. Пройти до нього можна тільки через висячий міст. Відвідини палацу залишаємо на потім.

Тринадцятий день

Виїжджаємо рано вранці. Наша мета – місто Ченду. Завтра літак. Дорога весь час вниз, спускаємося на висоту 700 – 800 метрів над рівнем моря. Дихається вільно й легко. Все більше відчувається наближення великого мегаполісу. Величезні банери. Промзона тягнеться декілька годин. У проміжках між зонами – товстенний бамбук, пальми;  кукурудза висаджена скрізь, навіть на плоских дахах.

У місті шукаємо готель дешевше. Знаходимо. Абсолютно дивовижне містечко в європейському дусі, але з китайським нальотом, де є притулок для іноземних студентів, що потратилися в дорозі, і мандрівників. Обстановка абсолютно демократична: бібліотека, вода, бар, Інтернет – все на повній довірі.

Інтер’єр простий: поручні – бамбук, старі меблі, китайські ліхтарі, витерті килимки, скрізь приколені записки від друзів. Ніхто нікому не заважає і не нав’язується. Між ніг постояльців снує маленьке порося і всіх веселить. Дивлячись на нього, всі посміхаються і намагаються його почухати. У дворі працює штучний водопад, люди відпочивають в шезлонгах, відходячи від денної духоти. Незвично багато рудих. Напевно, з Туманного Альбіону або Німеччини.

Недалеко рідкісний чайна-таун. Вулиці дуже характерної домашньої культури Китаю, де сплять, їдять, дивляться телевізор, відпочивають прямо на вулиці. Тут змішані запахи, покоління, торгівля, ремонт дороги, готування їжі. Я йду сам погуляти містом, набратися вражень. Йду до центру платановою алеєю, яку запам’ятав з вікон таксі. Вечір дуже задушливий, людей на вулиці тьма, зустрічається багато білих, негрів. Ченду – місто мандрівників. Це ворота до Лхасу і Тибету. Всі маршрути лежать через Ченду.

Місто величезне, набагато більше  від Харбіна. Хмарочоси, тисячі велорикш, машин, людей. Я люблю загубитися, потім, блукаючи, знайти за якимись знаками дорогу додому. Це моя гра з дитинства.

У сутінках набрів на художній салон. Господар, дізнавшись, що я художник, із задоволенням демонструє колекцію Гохуа, пригощає сигаретою. Він показує, я цокаю язиком. Але потім він починає писати ціну, я заперечливо хитаю головою. Його інтерес до мене пропадає.

Виходжу на вулицю в темряву. Нарешті, заблукав. Гра починається. У людей запитати нічого не можу, це і є найцікавіше.

У готель повернувся через 4 години. Там тиша, порося бігає, бар працює, шезлонги зайняті.

Завтра аеропорт і Харбін. Шкода, що все закінчується. Але попереду робота і нові плани.

До побачення, Тибет! Я до тебе ще повернуся!

Незвичайне хобі канадця Джорджа Коуроуніса не для боягузів: він полює за ураганами. Більше 10 років Коуроуніс знімав урагани, торнадо, пустинні мусони, грозу й піщані торнадо по всій Канаді й Сполучених Штатах.

#img_right#Він знімав у безпосередній близькості вихори торнадо в Оклахомі й вулкан Ерт Ель, розташований в низині Данакіль в Ефіопії, найгарячішому місці у світі. Він був тут як тут, коли ураган Катріна в 2005 році спустошив північну частину узбережжя Мексиканської затоки США.

Ці стихійні явища й досліди Коуроуніса під час зйомок, лягли в основу шестисерійного фільму, прем’єра якого відбулася 6 березня на канадському каналі OLN. Цей фільм «Бурхлива планета» розповідає про пригоди Коуроуніса, оскільки він і його колеги подорожують туди, де природа демонструє свій характер.

«Я вважаю себе певною мірою дослідником, і їду в ті місця, які вкрай нестабільні, туди, де ураган обрушується на місто, або вивергається вулкан», – говорить Коуроуніс, котрий у даний час працює над фільмом про сніжну лавину в горах Селкерк у Британській Колумбії.

Лісові пожежі є ще однією природною стихією, яка потрапляє в поле зору камери Коуроуніса. Йому вдалося відзняти для фільму несамовиті пожежі в різних частинах Північної Америки. У 2003 році він зафіксував великі пожежі в Келовна й у вересні минулого року в Тандер-Бей, під час найсильнішої за останні два десятиліття лісової пожежі в регіоні.

Разом із режисером і продюсером «Бурхливої планети» Пітером Роуе, Коуроуніс пролетів у вертольоті над величезним полум’ям, знімаючи пожежників, які з іншого вертольота поливали ліс желеподібним газоліном.

«Іноді вам доводиться боротися з вогнем за допомогою вогню, для цього створюється штучна контрольована пожежа. Полум’я, напевно, футів на 200 було вище за дерева. Було так жарко, що коли я забрав камеру, яка була розташована зовні, у вертоліт, до неї не можна було доторкнутися».

У першій серії «Бурхливої планети» Джордж відвідує Оклахома Сіті – столицю сумно відомої Алеї торнадо. За рік близько 1000 торнадо обрушилося на США, і багато з них у районі Алеї торнадо. «Град там може бути розміром із бейсбольні м’ячі, – говорить Коуроуніс, – украй небезпечним.

Коли йде такий великий град, ми намагаємося якнайшвидше знайти притулок, тому що він може пошкодити вашу машину й убити вас. На щастя, великий град не часте явище, він трапляється, можливо, один або двічі разів у рік».

Коуроуніс не кидається в ці урагани, не підготувавшись. Його «шторммобіль» оснащений радіозв’язком і датчиком атмосферного тиску з антеною на даху, приладами для вимірювання сили вітру, і температури повітря, комп’ютерною навігаційною системою, і метеорологічною картою радіолокації.

Поки ураган Катріна прокладав свій смертельний шлях до північної частини узбережжя Мексиканської затоки, Коуроуніс і його напарник, мисливець за ураганами Марк Робінсон, без зупинки їхали від Торонто до Галфпорту, штат Міссісіпі. Вони стежили за ураганом протягом кількох днів і знали, що той повинен був обрушитися на узбережжі Нового Орлеану.

Мисливці за ураганами відсиджувалися в багатоповерховому, армованому сталлю, бетонованому гаражі на набережній океану, яка виявилася однією з найбільш постраждалих областей. Коли потоки води почали підніматися вище рівня землі, вантажівку перемістили на декілька поверхів вище.

«Напередодні вночі ми не спали, тому що знали, наскільки сильним буде шторм, – говорить Коуроуніс. – Це, безумовно, був найсильніший ураган, який я коли-небудь переживав, і коли він, нарешті, наступного ранку, обрушився на берег, то, неначе міксер, усе збивав впродовж восьми годин – був сильний вітер, багато води й літаючих уламків».

Для його друга Робінсона охота за ураганами перетворилася на своєрідну терапію. Раніше він страждав від депресії, але після того, як почав стикатися із природою в найбільш диких її проявах, то виявив, що його депресія зникла. Він супроводжує Джорджа в багатьох його пригодах.

Коуроуніс говорить, що завжди планує дорогу для відступу, тому запасає детальні карти й глобальні системи навігації. У нього є правило: не має значення, наскільки захоплюючий ураган або наскільки чудовий шторм, якщо хто-небудь потребує допомоги, зйомку урагану припиняють.

Щоб зробити зйомку діючого вулкана Ерт Ель в Ефіопії, Коуроуніс повинен був подолати 25 кілометрів найжаркішої у світі пустелі. Після того, як він одягнув алюмінієвий термотривкий костюм, його опустили на мотузці на 20 метрів униз на вкриту кіркою поверхню озера лави. Коли він там ходив, вулканічне покриття проламалося в нього під ногами, і він почав тонути, що змусило трохи похвилюватися.

«Все відбувалося немов би на іншій планеті, було таким ворожим, – сказав Коуроуніс. – Наявність отруйного газу нагадує Венеру або Марс».

У всіх ризикованих ситуаціях він не втрачав самовладання, не покладався на щасливий збіг обставин і зберігав здорову повагу до могутності матінки-природи. «Я ризикую, але ризик прорахований», – говорить він.

Ось чому під час грози він робить більшість зйомок із вантажівки.

«У торнадо ви можете бачити напрям, у якому воно йтиме, і ви можете передбачити, що відбуватиметься. Але із грозою все відбувається настільки швидко, що ви не встигнете почути гуркіт грому від блискавки, яка вас уб’є», – відмітив Джордж.

Відзнятий Коуроунісом матеріал був показаний на багатьох телеканалах, і впродовж останніх декількох років автор зробив більше 65 виступів у новинах Північної Америки, які почали переймати його досвід.

Те, що почалося як хобі, тепер стало повноцінною роботою для пристрасного мисливця за ураганами. Він жартує, що коли кліматичні зміни підуть повним ходом, в екстремальних погодних явищах, якими він займається, не буде нестачі.

«Зараз, справді, хороший час для цього, тому що більше стало екстремальних погодних явищ. Підвищення розуміння й залучення людини до того, на що здатна матінка-природа, можливо, зможе дати людям можливість краще підготуватися до майбутнього», – додав Коуроуніс.

Версія англійською

Льотчик Ешлі Міллс любить свою роботу, хоча вона має й деякі складнощі, наприклад, не збити кенгуру підчас приземлення на злітно-посадочних смугах у різних куточках Австралії.

#img_left#«Коли приземляєшся вночі, конче необхідно постаратися не зачепити кенгуру, – говорить він. – Я одного разу збив кенгуру, приземляючись уночі в Кунабарабрані. Він вискочив із темряви, і я не зміг не зіштовхнутися з ним. На борту ніхто не був травмований, але кенгуру не так поталанило».

Міллс працює в Службі повітряних королівських лікарів (RFDS), дуже популярної в Австралії команди лікарів, яка займається наданням медичної допомоги віддаленим громадам на всьому великому австралійському континенті. Заснована в 1928 році у Квінсленді, ця служба щорічно надає допомогу 234 000 громадянам, пролітаючи близько 20 мільйонів кілометрів і приземляючись 160 разів на день. У своєму арсеналі служба має 50 літаків.

По всій Австралії, починаючи від жителів периферії, які потребували термінової допомоги до мандрівників із великих міст, що потрапили в складні ситуації у віддалених куточках країни, ходить безліч історій про друзів і близьких, котрих урятувала RFDS.

«Я ніколи не забуду чудову роботу Керрі-Лі Хасан, медсестри з RFDS і пілота, – говорить Філс Джонс із Хея в Новому Південному Уельсі, онука якого врятувала служба. – У грудні 2000 року в нашої невістки Джуліан почалися передчасні пологи, дитина не очікувалася ще протягом 14 тижнів».

Оскільки в госпіталі Хея в той час не було анестезіолога, педіатра й операційного залу, літак RFDS був єдиною надією доставити Джулліан до фахівців, поки дитина не народилася. У той час як літак летів у Хей із Гріффіта поспішав педіатр, що знаходився за 160 кілометрів, щоб подбати про Джулліан на її шляху в Королівську жіночу лікарню Мельбурна.

Літак прибув вчасно. «Едді народився вагою всього 995 грамів. Я впевнена, що без допомоги RFDS він би не вижив, – згадує місіс Джонс. – Я не знаю точно, скільки часу їм потрібно було, щоб добратися до Хея, але це було зовсім недовго. Вони просто чудо! Я з гордістю за будь-яких обставинах ношу мої значки й сережки з емблемою RFDS, які дають прекрасну можливість почати розмову про неї».

Інший колишній пацієнт RFDS, Ален Девіс із Віндзора в Новому Південному Уельсі, був доставлений на літаку в госпіталь Броукен Хілл після нещасного випадку. Він зіштовхнувся на мотоциклі зі страусом ему на необжитій місцевості поблизу Квінсленда. «Для того щоб дістатися місця пригоди, їм вистачило всього дві години, – говорить Ален. – Днями я стільки ж витратив, щоб дістатися з Віндзора в Еппінг на сіднейському транспорті».

Для людей, що працюють у RFDS, їхня професія є перспективною, і одночасно приносить гострі відчуття. «Це найкраща робота у світі, – говорить повітряна медсестра Дайана Камнік із Дуббо в Новому Південному Уельсі. – Щотижня трапляються незабутні моменти. Вигляд заходів сонця й світанків із повітря, безпечна доставка пацієнтів або поліпшення їхнього стану в порівнянні з тим, що було, до того як їх підібрали. Я тривалий час працювала в різних лікарнях, і мені захотілося змін. Тут ти ніколи не знаєш, хто стане твоїм наступним пацієнтом, і з якими труднощами доведеться мати справу – чи буде це стан хворого чи погодні умови, і в якому куточку країни ви пообідаєте наступного разу».

Оскільки повітряні лікарі мають важливе значення для необжитої місцевості Австралії, вони безсумнівно продовжать літати й у майбутньому. Однак той, хто знайомий із цією службою, знає про постійну нестачу коштів. Хоча Співдружність і уряд Австралії забезпечують фінансування, кошти на ремонт, обслуговування й устаткування також надходять і із громадських пожертвувань.

«Необхідно пояснити людям важливість нашої роботи, особливо тим, хто проживає в містах, – говорить Камнік. – Нам необхідна не тільки матеріальна підтримка на покупку нового обладнання, але й моральна. Приємно, коли знаєш, що служба й робота, яку ми виконуємо, цінується в суспільстві. Це допомагає рухатися далі».

Місіс Джонс намагається заохочувати людей робити пожертвування для RFDS. «Я впевнена, що якби не RFDS, то в нас не було б Едді, якому зараз 6 років. Він така чудесна дитина, – говорить вона. – Потрібно допомогти RFDS сьогодні, а не чекати, поки самим знадобитися їхня допомога. Інакше, у них може не бути можливості прилетіти, коли це вам буде необхідно».

Звиваючись, вулицями австралійського міста велично пропливає дракон Сунь Лун. Це проходить урочистий великодній парад у Бендіго.

#img_left#В історії Китаю дракон був відмітним знаком імператора і асоціювався з королівськими персонами, оскільки він хоча не має крил, може літати і вважається царем небес. Це символ благополуччя, який віщує щасливу долю.

Кожного Великодня, знаменитий дракон Сунь Лун прокидається від сну в Музеї золотого дракона. "Церемонія "Пробудження дракона" в Бендіго унікальна, і не проводиться більше ніде в світі", – сказав Ду Лугун, організатор церемоній для місцевого великоднього параду.

Леви, варта дракона, виконують церемонію пробудження з великим піднесенням. Танці левів під стукіт безлічі барабанів і шум фейєрверків тривають декілька годин, але Сунь Лун з’являється тільки наступного дня і бере участь у параді.

Шерлі Міллард, одна з місцевих мешканок говорить, що Сунь Лун "схожий на друга, він такий прекрасний, коли проходить крізь ворота (Китайського музею) для участі в Пасхальному параді – він  просто дивовижний".

Щоб розбудити в драконі життя необхідно 52 людини, які розгойдують строкату голову і звивають довге тіло, демонструючи його пишність, що зачарувала 90 000 глядачів, які прийшли у понеділок на парад.

Всього в Бендіго вісім китайських драконів, але Сунь Лун є найзнаменитішим і найдовшим імператорським драконом у світі. Аніта Джек, куратор музею "Золотого Дракона", каже: "Справжня мета участі китайців у фестивалі Бендіго з подальшим придбанням дракона полягала в зборі коштів для підтримки місцевої лікарні. Аж до сьогоднішнього дня це залишається доброчинним заходом".

За ці роки традиція брати участь у процесії з драконом об’єднала багато китайців, вони з друзями і родичами приїжджають сюди щороку, щоб допомогти нести дракона.

"Дракони Бендіго повинні залишитися тут, – говорить 82-річний Де Лугун, організатор процесії. – Сім’ї зберігали цю традицію впродовж багатьох поколінь. У мене є внуки, які виконують роль як левів, так і драконів".

Участь у параді з драконом – важливе нагадування китайському населенню про "золоту лихоманку" 50-х років XIX століття, яку пережили багато тисяч китайців, що приїхали в Бендіго. Проте фестиваль з драконами за ці 130 років створив щось важливіше – соціальний зв’язок між  китайцями та іншими австралійцями, які зустрічаються і впливають один на одного, надав відчуття єднання і зберіг старовинні китайські традиції.



Цікаві факти про Сунь Луна:

– Зроблений  з очерету, шовку і пап’є-маше;

– Його покривають 4500 лусок, 90 000 люстерок, 30 000 намистин;

– Його голова, яку несуть постійно міняючись шість чоловік, важить 29 кілограм;

– Виготовлений в майстерні Ло Он Кі, яка зберігає традиції виготовлення драконів, у Гонконзі.

Філіпа Реймент. Велика Епоха

Загальновідомо, що вулиця Артема – найбільш загазована транспортна магістраль столиці. Але саме її перетинає затишний провулок Бехтерєвський з духовним центром – Покровським жіночим монастирем, міжнародним – фондом «Відродження» і дипломатичним – посольством Республіки Куба. Потрапивши сюди, можеш  геть забути, що знаходишся ти в самому центрі міста. Та схоже, ця ідилія скоро буде зруйнована…

Трохи історії

Як пише Л.А. Проценко у своїй «Історії Київського Некрополя», Покровський – наймолодший київський монастир, – засновано Великою княгинею Олександрою Петрівною в 1889р., вона ж і стала його першою ігуменею на ім’я Настасія. Землю для монастиря вона купила у київських міщан Герасима Диковського і Пелагеї Алпатової за 50 тис. крб.

#img_left#Навпроти головного собору монастиря було відведено майже гектар (0,8 га) під поховання черниць і громадян Києва. Ховали тут з 1890-х років за певну плату, що добровільно вносили родичі померлих, самі визначаючи її розмір. На 1922р. тут було поховано 839 осіб.

Наприкінці 1920-х років монастир, як і інші в Києві, був закритий. Він почав діяти в 1942р., але поховання там після 1943р. не проводились. Монастир був змушений ліквідувати кладовище. Деякі родичі переносили поховання на Лук’янівське кладовище, на яке перенесено і прах засновниці монастиря, а на місті поховання встановлено символічний кам’яний хрест. Нині на місці кладовища – плодовий сад із значно меншою площею, ніж займало кладовище.

Громадський цвинтар знаходився в межах між будинком на Артема, 46 (будинок Ватутіна – Корнійчука) й собором, тобто на території Інституту підвищення кваліфікації вчителів. Цвинтар називався Вознесенським і його можна побачити на мапі Києва за 1920 р.    

Все нанівець

30 січня цього року ТОВ „Лотос" повідомило, що воно має намір розпочати будівництво 17-ти поверхового житлового будинку на території дворів, що прилягають до будинків по Бехтерєвському провулку №3, №7/11, №13. Нині вже відомо, що будинок насправді матиме 24 поверхи, в ньому буде 157 квартир і така ж кількість паркінгів.  Київська міська рада рішенням від 19.07.05 №830/3405 виділила вказану земельну ділянку товариству в короткострокову оренду на 5 років для будівництва, експлуатації та обслуговування багатоповерхового житлового будинку з приміщеннями загального користування. Поряд з новобудовою на місті існуючого спортивного майданчика та земельних насаджень планується спорудження підземного паркінгу. Але, згідно з існуючими санітарно-гігієнічними і експлуатаційними нормами, таке будівництво, розташоване безпосередньо біля споруд лівої частини Бехтерєвського провулка, поряд з Нікольською церквою Покровського монастиря, є грубим порушенням цих норм. Останній, до речі, внесено до об’єктів, що охороняються ЮНЕСКО.

#img_right#До того ж, заїзд і виїзд технологічного транспорту з вкрай перевантаженої вул. Артема на Бехтерєвський провулок створить значні  додаткові труднощі для руху інших транспортних засобів. Також неприпустима наявність такого багатоповерхового будинку поряд з будівлями дипломатичного представництва Республіки Куба. Зрозуміло, що в період будівництва буде знищена значна кількість зелених насаджень, а також єдині у цьому мікрорайоні спортивний і дитячий майданчик.

– Я вважаю абсолютно аморальним споруджувати будинок на кістках. – говорить мешканець буд. 7/11 по Бехтерєвському пров., Ігор В. – особисто я, ніколи б не погодився жити в такому помешканні. Просто вражає, що зараз можуть робити гроші! Та сподіваюся, загальними зусиллями ми цього свавілля не допустимо й 24- поверховий монстр ніколи не з’явиться біля наших вікон.

У лютому для протидії забудовникам, мешканці створили оргкомітет. Вони зібрали сотні підписів під листами-скаргами у відповідні установи, провели громадське слухання, але наразі ситуація лишається незмінною й попереднє рішення  Київради так і не було відмінено.

До речі, жителі Бехтерівського вважають громадські слухання, які відбулись 30 січня неправомірними, адже про них вони були попереджені через газету „Голос України" (№16(4016) від 30 січня 2007р.) в той же день.  Отже деякі з бажаючих прийняти у них участь так і не змогли приєднатись. Виступаючи від мешканців, Крихтін О. Є. запропонував вважати слухання такими, що не відбулись через відсутність депутата райради. Лишається дивуватись, яким чином в кінці протоколу цих громадських слухань міг з’явитись підпис Смика Р.П., депутата від Шевченківської районної у місті Києві ради

Що буде далі?

Не так давно відбулось урочисте освячення й встановлення двох хрестів на куполах  Миколаївського собору Києво – Покровського монастиря. За словами заступника Голови КМДА Віталія Журавського, столична влада хоче зробити подарунок релігійній громаді Києва, й до дня міста відновити 15 позолочених бань монастиря, що були зняті більшовиками. Міська влада планує виділити на будівництво понад 20 млн. грн.

Та на жаль, цю відреставровану красу побачити буде дуже важко, адже запланований 24-поверховий будинок перекриє собою вид на куполи з центру міста.

Лишається тільки сподіватись, що виданий Президентом указ №208/2007 від 15.03.2007 про заборону забудови центру Києва висотними й нестандартними архітектурними формами зупинить будівництво на Бехтерєвському, звісно, у тому випадку, якщо провулок зарахують до центра…

Цукор, як правило, розглядається як шкідливий продукт, якого краще уникати. І це справедливо, тому що надмірне споживання цукру підвищує ризик низки недуг, особливо ожиріння.

#img_right#Деякі дослідники, що вивчають вплив цукру на організм, зосередили свою увагу на солодких безалкогольних напоях. Цей вид напоїв особливо шкідливий, тому що містить велику кількість цукру (зазвичай дев’ять чайних ложок на бляшану банку об’ємом 11 унцій), і така кількість цукру вживається за один прийом. Надходження великої кількості цукру змінює біохімічні процеси в організмі (особливо виділення інсуліну), що може призвести до збільшення ваги. Крім того, високий рівень інсуліну, що виділяється після вживання солодкого напою, у довгостроковій перспективі, також може підвищити ризик виникнення діабету 2 типу.

У лютневому номері «American Journal of Public Health», американські дослідники вивчали зв’язок між споживанням солодких безалкогольних напоїв і станом здоров’я.

Це дослідження виявило взаємозв’язок між споживанням безалкогольних напоїв і діабетом 2 типу. Протягом восьми років під спостереженням перебувало більше 91 000 жінок. Було виявлено, що жінки, котрі споживають одну й більше банок содової в день, у два рази частіше хворіють на діабет 2 типу, у порівнянні з тими, хто випиває менше однієї банки на місяць.

Співробітники «American Journal of Public Health» пішли далі. Вони вивчили співвідношення між споживанням безалкогольних напоїв і інших різноманітних факторів, пов’язаних із харчуванням, і здоров’ям, включаючи кількість споживаних калорій, і масу тіла. В аналіз увійшли дані досліджень, проведених на кошти харчової промисловості, і результати незалежних досліджень.

Результати засвідчили, що дослідження, проведені на кошти харчової промисловості, вказували на меншу кількість фактів негативного впливу харчування на здоров’я, у порівнянні з незалежним дослідженням. Наприклад, незалежне дослідження виявило зв’язок між споживанням солодких безалкогольних напоїв і масою тіла, у той час як дослідження, фінансоване харчовою промисловістю цього не вказало.

Цей висновок також підтверджується нещодавно отриманими даними, які вказують, що дослідження безалкогольних напоїв, молока й фруктових соків фінансоване харчовою промисловістю дає значно оптимістичніші результати, ніж незалежне.

Один з авторів «American Journal of Public Health», доктор Келлі Броунелл (директор центру Руда з вивчення ожиріння й харчової безпеки Єльського університету), за повідомленням «Рейтерс», сказала: «Найбільша проблема науки в цілому й цій області, зокрема, та, що можна одержати перекручені факти, якщо дослідження, фінансуються промисловістю, тому що вона використає ці дані з метою реклами, та просування товару через ЗМІ». Доктор Броунелл підкреслила, що не слід зловживати солодкими безалкогольними напоями, а також обережно ставитися до досліджень, проведених на засоби виробників.

Доктор Джон Бріффа мешкає в Лондоні. Він працює лікарем, пише статті, та цікавиться натуральним харчуванням і медициною. Його сайт: drbriffa.com.

На Індійському тижні моди Wills Lifestyle India Fashion Week, який пройшов у Делі, свої колекції продемонстрували 58 індійских дизайнерів.

#img_gallery#

За допомогою Ху Цзя, відомого пекінського правозахисники нам знову вдалося отримати вісті про Гао Чжішена, – видатного адвоката і правозахисника, через 8 місяців після його затримання.

#img_left#Відтоді, як Гао був таємно арештований 15 серпня 2006 року, його сім’я була позбавлена зв’язку із зовнішнім світом. Людям не дозволялося відвідувати його, а за всіма відвідувачами стежили, їм погрожували і залякували їх.

Нам вдалося дізнатися  лише деякі новини про Гао за допомогою  Ху Цзя, який скоро стане батьком, і за яким також стежать 24 години на добу.

6 квітня Гао Чжішену нарешті вдалося зв’язатися з Ху Цзя по телефону, який негайно передав зміст розмови. Це перша новина від Гао з серпня.

Під час розмови він говорив про те, що йому довелося пережити в ув’язненні: тортури, промивання мізків, погрози, наклепницькі плітки і залякування його сім’ї. Хоча телефонна розмова відображає лише частину його досвіду, ми можемо сказати, що він не змінився і залишився таким же чесним, відвертим і порядним, яким був завжди.

Кажучи про свою сім’ю, він сказав: «Я боротимуся за свою сім’ю. Я не боюся бути ув’язненим у в’язницю знову, якщо це зможе поліпшити становище сім’ї і моїх дітей». Через годину після розмови з Ху Цзя телефонна лінія адвоката Гао була відключена. Багато друзів намагалися додзвонитися до нього, але безуспішно. Ми не знаємо про теперішню ситуацію адвоката Гао та його сім’ї.

Стенограма телефонної розмови Гао і Ху:

Гао: Як твоє здоров’я?

Ху: Чудово, я щойно повернувся з Гонконгу.

Гао: Моя сім’я схоже під спостереженням.

Ху: Я знаю.

Гао:  Ходить багато чуток.

Ху: Так.

Гао: Схоже, що моя сім’я зазнала осуду.

Ху: Щодо тебе ходить багато чуток і пліток. Я думаю, що багато людей не розуміють тебе. Вони ігнорують той факт, що ти і твоя сім’я зазнали переслідування і зосереджують свою увагу на тому, чи здався ти або чи зрадив ти інших людей. Я думаю, це дійсно образливо.

Гао: Так думають лише ті, хто вірять в ганебну КПК (Комуністичну партію Китаю). Кого я зрадив? Яких людей я зрадив? Я все роблю відкрито. Як я міг когось зрадити?

Ху: Я згоден.

Гао: Мені нічого приховувати, жодна людина не була арештована через мою провину. Але багато людей приймають цю точку зору.

Ху: Я розумію. Я трохи знаю загальну ситуацію. Твоя сім’я  досі знаходиться під спостереженням.

Гао: Я думаю, що злі сили КПК знають мене краще, ніж ті, хто обмовляють мене. Вони знають, що я за людина.

Ху: Я знаю, що тебе катували і твої ноги були пошкоджені.

Гао: Я кілька разів писав тобі листи, але не міг їх відправити.

Ху: Я розумію.

Гао: Я не можу нікому подзвонити.

Ху: Я знаю, я знаю.

Гао: Що я можу зробити. Моя сім’я буде доведена до смерті, якщо все триватиме так і далі.

Ху: Я розумію… найголовніше забезпечити спокійне середовище для Геге і Тяньюя (діти Гао).

Гао: Де взяти спокійну атмосферу для них?

Ху: Я знаю. Будь ласка, не хвилюйся, я  намагаюся над цим працювати.

Гао: Це дійсно болісно. Якщо я зачепив КПК, кажучи правду, то в чому провина моєї дружини і дітей? Двоє моїх бідних дітей! Весь світ повинен дізнатися про те, що з моєю сім’єю. А критики лише зосередилися на тому, кого ми зрадили. Це абсурд! Кого ми могли  зрадити?

Ху: Це сумно.

Гао: Я тут трохи скаржуся, але не хочу виражати незадоволеність. Ти знаєш, що ми за люди. Наша совість чиста. Ми самі повинні за себе постояти, правильно? Ми не хочемо бути морально зломленими.

Ху: Ми не дозволимо їм цього зробити.

Гао: Вони скоріше посадять мене у в’язницю, або перетворять мій будинок на в’язницю і примусять страждати всю мою сім’ю.

Ху: Я розумію. Гао, як багато людей навколо твого будинку – в коридорах і білому домі?

Гао: Понад сто чоловік.

Ху: Понад сто?

Гао: Понад сто чоловік щодня навколо.

Ху: Ти маєш на увазі і тих людей, які патрулюють по кварталу?

Гао: Так, так. Вони навіть прикидаються продавцями фруктів і овочів. Вночі поряд з будинком припарковується більше 10 машин.

Ху: Я розумію, я розумію…

Гао: Ми ніколи не зрозуміємо їхню логіку,  і чого вони добиваються.

Ху: Розумію. Це правда, що у в’язниці тебе тримали,  прив’язаним до стільця протягом сотень годин?

Гао: Протягом майже 590 годин, коротше кажучи, більше 580 годин.

Ху: Цілими днями!

Гао: Найдовше було 109 годин.

Ху: Безперервно?

Гао: Так.

Ху: Я розумію. Існує покаянний лист, написаний тобою 29 листопада, який був всюди поширений. У ньому йдеться, що ти не хочеш мати зв’язку із зовнішнім світом.

Гао: Ху Цзя, це написано на папері, але лише небагато людей, за винятком тих, хто дійсно турбуються про мене, як ти, знають, що стоїть за цим листом.

Ху: Тепер я розумію.

Гао: Я написав це так зване громадянське визнання в обмін  на 5000 юанів (600 доларів) для того, щоб моїй сім’ї було на що жити. Спочатку це був мій законний  заробіток. Із самого початку вони вибрали собі за ціль моїх дітей, мою дружину, членів моєї сім’ї в моєму рідному місті. Мій старший брат також провів у в’язниці 4 місяці. Вони хочуть довести мене до смерті.

Ху: Розумію… адвокате Гао, я можу повідомити про твою ситуацію?

Гао: Так, але я хвилююся за твоє здоров’я. Тепер ти фактично розділяєш мої труднощі.  Інші б не наважилися зазнати такого тиску.

Ху: Не турбуйся. Я роблю те, що повинен робити. Я не думаю про те, що станеться зі мною, інакше б не вступив на цей шлях. Ти дійсно багато чого пережив.

Гао: Мене не хвилює, що буде зі мною. Я турбуюся за своїх дітей. Чому вони стали об’єктом для переслідування в такому віці? КПК зараз посадила мене під домашній арешт, щоб відвернути увагу міжнародного співтовариства. Вони хочуть створити ілюзію для зовнішнього світу, ніби звільнили мене.

Ху: Так. Я теж так думаю. Їхня справжня мета – обдурити світ, щоб про тебе менше говорили. Люди можуть подумати, що ти вдома.

Гао: До 13 грудня мені говорили, що я буду засуджений до 6 років ув’язнення. Проте під час слухання справи 22 грудня прокурор надав нові свідчення. Бюро громадської безпеки в Пекіні заявило, що Гао Чжішен зробив великий внесок у розкриття злочинів, скоєних Фань Яньфеном, Тен Бяо, Ци Цзиюном та іншими.  Таким чином, бюро громадської безпеки оцінило мої заслуги. Насправді, їм необхідно було відпустити мене. Але спочатку потрібно було зганьбити мою репутацію.

Ху: Розумію, розумію.

Гао: Не знаю, що ще додати.

Ху: Я розумію твою ситуацію. Ти дуже самотній. Твої сусіди виїхали. І, наскільки я знаю, у Геге виникли проблеми з навчанням. Ви повинні були найняти репетитора, але це неможливо.

Гао: Репетитор не зможе прийти до мене додому.

Ху: Це правда. У Геге погані оцінки. Поліцейський навіть бив її. Її думки минулого року були повністю спрямовані на те, як допомогти батькові, не кажучи вже про психічну і фізичну травму, нанесену їй поліцейськими. Вони навіть били її. Її шпурнули на землю. Однокласники бачили це. Хтось із них подзвонив мені по телефону. Це вже занадто для маленької дівчинки. Я тоді знаходився під домашнім арештом. Мене найбільше мучить те, що я не можу нічого зробити, аби перешкодити поліції знущатися з  дітей та жінок.

Гао: Ху Цзя, я думаю, оскільки ми ще в Китаї… одного разу вони можуть нас вбити.

Ху: Хай вони це зроблять. З тих пір, як багато моїх друзів було незаконно ув’язнено, я готовий до цього кожної хвилини.

Гао: Я готовий до того, що мене знову можуть відправити до в’язниці. Я був засуджений. Отже я морально готовий. Я знаю, що в майбутньому зможу зіткнутися з неприємностями, тому мені сказали, якщо я шукатиму контакти із зовнішнім світом, вони… Але я все одно щодня намагатимуся  це зробити.

Ху: Розумію, розумію. Я розповім світові про те, що почув від тебе, щоб кожен дізнався про твоє станвоище.

Гао: Чим швидше, тим краще. Добре. Спасибі. Бувай!

Ху: Я знаю. Бувай! Спасибі!

Гао Лінь. Велика Епоха