Blog

Китай. Мешканку міста Учан провінції Хейлунцзян Куан Юньхуа 23 березня заарештували за приналежність до духовної практики Фалуньгун. За прихильність до цього ж вченням, її чоловік тортурами замучили до смерті кількома роками раніше.

#img_left#Як повідомляє сайт Minghui, жінку заарештували п’ятеро співробітників «Офісу-610» і місцевого управління державної безпеки.

Раніше в 2002 році Куан також заарештовували за прихильність до вчення Фалуньгун. Без судового розгляду її два роки протримали у виправному таборі Ванцзя міста Учан, де її піддавали тортурам і побиттю електричними кийками, від яких Куан кілька разів втрачала свідомість.

Кількома роками раніше, її чоловіка, Чжана Дінчао, 28 березня 2002 року, за прихильність до Фалуньгун, викрали спецслужби. Через місяць після викрадення поліція повідомила його рідним, що Чжан помер і що вони повинні приїхати за його тілом.

Родичі на двох автомобілях відразу ж поїхали в крематорій міста Харбіна (адміністративний центр провінції Хейлунцзян – прим. ред. ). За їх словами, коли вони приїхали, всередині і зовні крематорію було безліч поліцейських із вогнепальною зброєю напоготові. Правоохоронці заборонили родичам покійного розмовляти між собою і сказали, що якщо вони не послухаються, то їх схоплять і поставляться з ними як із контрреволюціонерами (так звана “контрреволюційна діяльність” в КНР несе загрозу винесення смертного вироку – прим. ред.).

Побачивши тіло Чжана, родичі застигли в жаху, оскільки його важко було впізнати. На його обличчі був довгий шов від жахливої великої рани, губи звисали, так як в роті не було зубів, як не було і одного очного яблука. По всьому тілу зяяли численні рани і виявлялися шви. Співробітник крематорію сказав, що тіло знаходиться у них 21 день і що вони вже зробили розтин і вилучили деякі органи.

Нагадаємо, що застосування тортур і репресій щодо Фалуньгун засуджують численні правозахисні, у тому числі міжнародні організації, окремі громадяни і держави. У той же час офіційний Пекін, заперечує будь-які порушення прав людини в Китаї, і зокрема, заперечує переслідування послідовників духовного руху Фалуньгун.

Китай. У Пекіні з’явився новий дизайн кімнат для знімання, що відповідає вимогам часу.

#img_left#Високі ціни на нерухомість і безробіття породили в КНР нову групу людей, яких називають «нація мурашок» (іцзу). Це випускники вишів, апелянти і робітники-мігранти, які приїздять до міста і працюють на тимчасових роботах. У них низькі доходи і немає ніякого соціального захисту (не має пенсії, страховки на лікування і т.д.). В основному це люди у віці від 22 до 29 років. Селяться вони в найдешевших районах, по багато чоловік у кімнаті. Місця їх проживання нагадують мурашники, звідси і їхня назва.

У зв’язку зі збільшенням числа таких людей, один із жителів столиці придумав новий дизайн кімнат, що відповідає їх фінансовим можливостям. Нещодавно в пекінському районі Хайдянь з’явилося вісім гуртожитків, площа кімнат у яких близько двох квадратних метрів. Там можна лежати, сидіти і користуватися ноутбуком.

Оригінальний дизайн кімнат придумав 78-річний Хуан Жісінь, у минулому інженер, який розробив проект більше десяти електростанцій, повідомляє видання «Пекінська молодь».

Довжина кімнати 2,4 м, ширина 0,72 м, всередині є розетка, лампа та інтернет. Коштує така кімната 50 юанів ($ 7) на місяць.

Хуан впевнений, що його новаторство буде підхоплено та отримає значне поширення у великих містах Китаю.

Китайські ЗМІ нещодавно повідомили про ще один оригінальний вид житла, який набирає популярність – це так звані «корабельні контейнери для житла», які почали продавати в місті Шеньчжень провінції Гуандун.

#img_center_nostream#

#img_right#Як тебе звати, дівчинко? Оленка? Яка краса! Ніколи не будь Альоною, бо якщо ти станеш Альоною, дитиночко, то треба пакувати валізи і виїжджати до Московії.

Ірина Фаріон, дитсадок № 67, Львів, 19 лютого 2010 року



З часів погрому кав’ярні-«генделика» львівськими маргіналами після загибелі Ігоря Білозора Україна не мала сильніших антиросійських «меседжів» зі Львова. Коли проллється кров «русскоязичних младєнцев» у нацистсько-націоналістично-ксенофобсько-антиросійському Львові? — спитають нас кремлівські медіа.



Дискредитація українського відбувається саме так: «нацистський» Львів з його шизанутістю на національному питанні протиставляється «нормальній», «толерантній», тобто, в кращому випадку — ніякій, в гіршому — інерційно російськомовній решті України.

От вам і всі карти в руки для згортання «насильницької українізації» на основі цієї карикатурної ситуації. І дуже знаково, що ця ситуація відбулася саме напередодні приходу Януковича до влади.

Звідкіля ж взявся саме такий підхід Ірини Фаріон?

Російська мова в Галичині відігравала особливу роль — це була мова чужої влади, котра протиставлялася всьому українському. Це справді була ворожа мова — мова тих, хто розстрілював, засилав, відбирав майно, забороняв церкву і власну історію.

Знайома німкеня розказала про свій досвід зустрічі в Ізраїлі зі старенькими жертвами Голокосту, котрі досі здригаються від одних тільки звуків німецької мови. Реакція галичан на російську мову має таку саму природу — врахуйте ще 40-річну присутність СРСР, і ви зрозумієте, що на цьому виросло декілька поколінь.

Це СРСР винен у тому, що російську мову в Галичині зненавиділи — і це було дуже сильне відторгнення: не слухати російську музику, не дивитися московське телебачення, не брати добровільної участі в жодних заходах злочинного режиму.

І не вина в цьому тих російськомовних, котрих радянська імперія присилала в бунтівну провінцію вчителями чи інженерами — їх підставили спочатку під бандерівські кулі, а потім — під ненависть приниженого і пограбованого місцевого населення.

Тиск радянського був настільки сильним, що батьки навіть спеціально шукали імена для дітей так, «щоб москалі не перекрутили». Так було і в моїй сім’ї. Я сам пройшов через це, і треба було дуже багато часу і зусиль, багато спілкування з адекватними росіянами, щоб подолати в собі бар’єр несприйняття російського.

Галичанам дуже чітко було видно, що зробила русифікація з українцями на Сході і частково в Центрі України. Саме тому опір їй був таким сильним. Втім, побутова русифікація досягла свого: галичанин називає гвинт «болтом», а лічильник «счьотчіком», чи навіть ще простіше — «щочиком».

І — так, діти в львівському дитсадку цілком нормально сприймають коротке русифіковане «Міша».

Русифікація імені в антирадянському дискурсі вважалася саме елементом колоніального приниження — і першим кроком до асиміляції.

При полонізації в 30-х, наприклад, можна було переназивати Михайла Міхалом, а метрику перенести з церкви в костел — і все, кар’єра вдалася, а українську відкидалося як зайву. Українська ж громада відмовлялася від такої людини — оскільки не було своєї держави, то ре-інтеграцію провести було неможливо: можна було лише будувати своє гетто.

«Українізація» по-«свободівськи» робиться у вульгарний спосіб. Націонал-люмпенство (термін Андрія Левуса) є прямим продуктом радянізації. Агресія ж є нічим іншим, як протилежною стороною страху — а на ньому ніколи нічого позитивного збудувати не вдалося.

Тема дерусифікації побутової української мови (знищення суржику) — правильна. Проте базувати її на протиставленні «ворожій» російській мові — хибний шлях, котрий тільки провокує зворотню агресію.

Парадигма «чемодан-вокзал-Росія» голосно звучить у майже мононаціональному Львові — та що робити з близько 40% тих, хто назвали себе росіянами на Донеччині, Луганщині та 60% у Криму? Теж відправити в Московію?

Тут стає чітко видно: «Свобода» вустами своєї очільниці працює проти громадянського миру і відверто розколює країну. І ми, українські патріоти, повинні сказати: такої «українізації» Україні не потрібно, і вона вартує адекватної оцінки згідно з українським законодавством.

Винятково небезпечним є ототожнення російської МОВИ і НАЦІОНАЛЬНОСТІ «росіянин». Долю української мови в найближчі 10 років вирішать жителі міст Центральної і частково Східної України, котрі родом здебільшого з україномовних малих містечок і сіл, проте за звичкою уже розмовляють «міською» мовою.

Саме від них залежить те, чи виникне модерне україномовне місто, а чи українська залишиться регіональною західноукраїнською говіркою і сільським соціалектом Центру.

Вмотивувати їх повернутися до батьківської мови, навчати нею своїх дітей, говорити з ними цією мовою вдома — це надзавдання. Примітивні відсилання «в московію» — найкращий спосіб віднадити їх від цього.

Ще одне надзавдання — дійти згоди з росіянами, котрі проживають в Україні, щодо того, що вони стають тільки однією з національних меншин в державі, де цілком справедливо і логічно домінує саме українська мова як рідна мова 77,8% населення; що вони позбудуться зручностей домінуючої спільноти на користь українців, котрих століттями культурно утоптували і розмивали імперії.

Правда ж, «ніколи не будь Альоною» саме до такого і веде?

Ірина Фаріон — це симетричний типаж до секретаря Донецької міськради Ніколая Шевченка, борця за єдину державну російську мову в Україні.

Так і хочеться влаштувати їм невеличкий ринг, щоб вони витрачали «мовний» негатив один на одного, взаємно нейтралізуючи одне одного, а не поширювали його на всю Україну. І поменше глядачів — і так нічого нового сказано не буде…

Пані Фаріон відверто дискредитує справжню болючу проблему русифікації, лікуючи кровотечу з носа джгутом на горло. Вона і далі живе в посттравматичному антисовєтському гетто зразка часів пізнього Брежнєва.

Але Велика Україна — інакша, аніж Галичина, і антирадянсько-антиросійські стереотипи пізніх 70-х тут спричиняють протилежний до бажаного ефект.

А поки що складається враження, що за пані Фаріон стаціонарно закріплять камеру якого-небудь «геббельсівського» ОРТ: її месиджі блискуче вписуються в кремлівські медіапрактики.

А «Альону», того гляди, і сам Путін прокоментує…

Автор Остап Кривдик, політолог, активіст.