Blog

6-7 жовтня в Українському домі у Києві пройшов фестиваль, що зібрав усіх ласунів міста й області. Фестиваль шоколаду не лише потішив відвідувачів різною шоколадною смакотою, а й устиг побити декілька рекордів.

 

Так, наприклад, на розсуд глядачів було виставлено фонтан, повністю зроблений із шоколаду. На його створення було витрачено понад 2 тони солодкого матеріалу. Цей шедевр вже було занесено до книги рекордів України.

Як сказав творець шоколадного фонтану, скульптор Володимир Кузнєцов, це вже не перший фестиваль, де він виставляє свої роботи, виконані з нетрадиційного матеріалу. Він брав участь у створенні крижаних скульптур на Михайлівській площі, а також піщаних фігур на Трухановому острові. В останньому конкурсі його робота також була внесена до книги рекордів України.

Здивувати відвідувачів організатори фестивалю змогли сповна: декорації виставки відносили всіх у казкове місто, де напроти мерії проходили концерти, на шоколадній пошті можна було відправити шоколадний лист, а в шоколадному магазині придбати невелику фігурку. У шоколадній майстерні були виставлені роботи скульптора, що став творцем фонтану-рекордсмена. Була у казковому місті і справжня алея слави, де залишили свої відбитки рук білим шоколадом на чорному багато відомих людей України.

На другому поверсі виставки кожен відвідувач міг зробити шоколадку своїми руками, додавши інгредієнти на смак, а також створити витвір мистецтва, намалювавши на папері шоколадом якусь картину. Єдиним недоліком фестивалю стало те, що помилуватися на скульптури й купити шоколадні ласощі прийшло так багато людей, що дочекатися своєї черги де-небудь було досить важко. Деякі відвідувачі так і йшли з порожніми руками, «вхопивши шилом патоки».

 

#img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream# 

 #img_left_nostream# Оля Зубик – молодий співробітник  кафедри „Документознавство та інформаційна діяльність” Національного університету „Острозька академія”. Вона активно займається громадською роботою в неурядовій організації „Інститут політико-інформаційних досліджень”, веде колонку в студентській газеті про програми обміну, конференції та ін. А ще вона – керівник  молодіжної програми обміну„Канада – Світ Молоді”. Не так давно Оля з іншими 8 студентами Острозької академії повернулась із Мус Джо (Moose Jaw)  – маленького канадського містечка, де вони не просто брали участь у волонтерських програмах, але й провели благодійну акцію на тему «Торгівля людьми», на якій зібрали  2500 канадських доларів. Ці гроші будуть витрачені на купівлю дитячого будинку недалеко від Львова. Подробицями цього заходу, а також іншими цікавими програмами Оля залюбки поділилася з «Великою Епохою».

– Олю, наскільки мені відомо, це не перша твоя поїздка до Канади. Розкажи, будь ласка, чому ти вирішила брати участь у таких волонтерських програмах?

– Три року тому мої друзі запропонували мені подати документи для участі в цій програмі обміну. Я довго вагалася, адже не була впевнена, що досконало знаю англійську та зможу витримати за кордоном 7 місяців й присвятити себе чомусь абсолютно новому. Але я спробувала. І хочу сказати, що сім місяців мого перебування в такій волонтерській програмі повністю змінили мої погляди на життя.

– А чому саме волонтерські програми, адже існують програми, які дають змогу заробити гроші чи отримати освіту за кордоном?

 

– Волонтер – це людина, яка працює безкорисливо на благо інших. На мій погляд, волонтерські програми допомагають зрозуміти суспільне життя в інших країнах. Ми всі дуже різні, але нас об’єднує бажання бути щасливими. А що може ще так надихати на щастя, як вдячність простих людей у будь-якому куточку світу!   

– Розкажи, будь ласка, а чим ти займалася в Канаді?

 

– Програма обміну Canada World Youth, в якій я зараз виконую роль керівника – це унікальна можливість для 18 молодих людей (9 з них – представники різних канадських провінцій і 9  – студенти Національного університету „Острозька академія”) проявити свої лідерські та організаторські здібності.

Усі учасники проживали в сім’ях по двоє (1 українець й 1 канадець) протягом терміну дії програми. Кожного тижня ми організовували навчальні дні на різні теми, де разом усією групою їх досліджували – це була історія, економіка, мистецтво, місцеве управління та ін. Щотижня впродовж 6 місяців ми проводили так званий День допомоги місту, під час якого організовували різні заходи, що приносять користь громаді (саджаємо дерева, прибираємо місто, проводимо лекції на тему „Шкідливість паління та алкоголю” для школярів тощо).
   

– Олю, а яким чином ви знайомили канадців з українською культурою?

 

– За 2 місяці перебування в Канаді наша група організувала День України в місцевій бібліотеці, фундрайзер та ін.

– Фундрайзер? Вибач, а що це?

 

– «Фундрайзер» в перекладі з англійської означає збирання коштів. Приміром, на останньому такому аукціоні нам вдалось зібрати 2500 канадських доларів на дитячий будинок недалеко від Львова. Ідея купити такий будинок й облаштувати його виникла в організації „НАШІ”, що знаходиться в Саскатуні (провінція Саскачеван, Канада). Ця неурядова громадська організація вже близько 8 років працює в напрямку допомоги дітям, які позбавлені батьківської опіки в Україні та особам, які постраждали від торгівлі людьми (та секс-індустрії). Засновники організації – представники української діаспори в Канаді, яким далеко не байдужа доля рідного народу.

До цієї благодійної акції долучилася велика кількість людей. І це не лише ті 80 чоловік, які були на цьому вечорі, а й значна кількість підприємців, що надали товар для продажу на аукціоні. Власне, аукціон і був основним джерелом прибутку на цьому заході.

– А що саме було представлено на аукціоні?

 

– Усі речі були з України. Це і сувеніри, і подарунки, і музичні інструменти. Але переважно ми пропонували придбати не речі, а послуги – консультації юристів, спортзали, СПА-комплекси, кафе, фотографування та ін. Особливу популярність мало куштування традиційної української вечері.

– Схоже, у нас такі заходи відбуваються нечасто. Розкажи, будь ласка, більш детально, як проходив аукціон.

 

– Аукціон проходив двома шляхами. Перший – це так званий мовчазний аукціон. Протягом усього вечора гості заходу мали можливість ознайомитись із представленими речами та запропонувати за них свою ціну. Родзинкою вечора став живий аукціон, де були представлені найоригінальніші речі.

Але хочу сказати, що насправді більша частина роботи була виконана до цього вечора. Збір речей для аукціону розпочався ще за місяць до його реального проведення. Всі учасники нашої програми ходили від магазину до магазину, заходили до кожного підприємця в містечку Мус Джо, де проходить програма і розказували про запланований захід, а також про проблему торгівлі людьми. Багато підприємців ставилися до цього із зацікавленістю й розумінням – радо допомагали.

Відверто кажучи, я особисто була вражена результатом. Аукціон проводив один з учасників пан Майкл М’юліген. Українську різьблену шкатулку він продав за 65 доларів, а послугу приготування української вечері було куплено за 45 доларів. Люблять канадці наш борщ та вареники!

– До речі, що канадці знали про Україну? Якою вона їм здавалася?

 

– Тут про Україну існують переважно стереотипні уявлення – посткомуністична країна, де відбулась Чорнобильська катастрофа. Але всім відомо, що український борщ, голубці й вареники дуже смачні!
 
– А взагалі такі аукціони характерні для Канади?

 

– Безперечно. Перебуваючи в містечку з населенням 35 тисяч, можу сказати, що аукціони відбуваються раз на тиждень. Інколи – навіть частіше. Їхня тематика досить різноманітна, але завжди гроші йдуть на добру справу переважно в країни з відсталою економікою.

Тут поширена практика добровільної опіки над дітьми з Африки. Багато канадських сімей висилають одяг, їжу, кошти для дітей, які потребують допомоги.

У цьому місті діє також організація під назвою (якщо перекласти дослівно) „Армія порятунку”, яка збирає використані речі в населення і продає їх. Так би мовити секонд-хенд, але якісний. За виручені кошти ця організація робить подарунки для бідних сімей на свята.

– Які плани на майбутнє? Будете проводити такі аукціони ще? На що збиратимете гроші?

 

– Важко сказати. Це досить серйозна робота, яка вимагає часу та енергії. А головне – волонтерів та спонсорів.

В Україні, звісно, подібні заходи проводити набагато важче, ніж в Канаді, де благодійність давно стала стилем життя. Але я сподіваюся, що завдяки поширенню цієї інформації знайдуться і люди, і кошти. А на що збирати гроші? В нашій державі, на жаль, людей, які їх потребують, аж занадто багато.
 
– Хотіла б ти жити в Канаді, якщо так, то чи плануєш переїхати?

 

– На це питання я б відповіла так – майбутнє покаже.

Може й нам варто перейняти канадський досвід? Адже кожен із нас має у своїй шафі застарілі речі або ті, з яких виросла дитина, чи ті, що вийшли з моди. А куди їх діти – невідомо. І викинути шкода, і тримати вже ніде. Та охочих на таке добро в нашій державі знайдеться достатньо. Головне – щоб були небайдужі, які б зацікавилися цією проблемою, так би мовити українські волонтери…

#img_left_nostream#«Треба приходити раніше, щоб встигнути покуштувати все найсмачніше. Бо там ТАКЕ!…», – попередили мене приятелі, які вже побували на Фестивалі шоколаду. Що ж там ТАКЕ, я вирішила перевірити на власні очі і, звісно, шлунок.

Про одвічну мрію всіх дівчат – схуднути – на один день варто забути, переконую я себе дорогою до Українського дому, де проходить фестиваль. Бачу, що попередження були дуже доречними – вже об 11.00 на смачному святі яблуку, точніше шоколадці, не було де впасти. Цікаво, що саме спричинило такий аншлаг: українці такі ласуни, чи сподівались, що їх задарма нагодують солоденьким? Отже, вирушаю це з`ясовувати.

 

Ледь-ледь у лабіринтах черг проглядається шоколадний фонтан, про який, до речі, було зроблено новий запис у Книзі рекордів Гіннеса. Солодкий витвір заввишки приблизно півтора метра і діаметром півметра ввійшов в історію завдяки своїй небаченій вазі – 2 тони 750 кг . Та й охороняється це кулінарне диво відповідно – по обидва боки від фонтана стоять кремезні охоронці. Пробую розговорити одного з них.

 

– А що робитимете з фонтаном після закінчення фестивалю, з’їсте? – питаю я.

 

– Не знаю, – вичерпно відповідає страж порядку.

 

– Смачно виглядає ця споруда. А ніхто не намагався відламати шматок фонтана чи бодай облизати його?

 

– Намагались. Ось там на вулиці одного з таких до тями приводить швидка.

 

Що саме мав на увазі охоронець, я так і не зрозуміла, але вирішила розмову завершити. Хто знає, як мене зрозуміє мій новий знайомий!

 

Протискаюся до алеї зірок. Назва цілком виправдана. Адже білим шоколадом по чорному намальовані портрети Ані Лорак, Руслани Лежичко та Олега Скрипки. Поряд плитки шоколаду, на яких залишили відбитки пальців українські знаменитості: Віктор Павлик, Сніжана Єгорова, Сергій Єрмаков та ін. Особисто в мене зразу пропав апетит їсти те, що хтось уже до мене обмацав, навіть якщо це і зірка. Але справжній сюрреалізм – це шоколадні бюсти Тараса Шевченка та Івана Франка. Цікаво, кому спало на думку вилити українських геніїв із солодкого матеріалу. Явно не націоналістам. Бо врешті-решт роботи мають з’їсти. Хто наважиться поласувати національними героями? …

Шоколадні майстри

 

#img_right#А ось і ті, чиїми руками були створені всі шоколадні форми на фестивалі, – київські скульптори Володимир Кузнєцов та Олександр Власенко.

 

– Мабуть, багато шоколаду з’їли, поки фонтан зліпили? – питаю я.

 

– Ні, я розглядав шоколад як суто робочий матеріал, – відповідає Володимир. – Це раніше за декілька зерен шоколаду можна було купити худобу або навіть жінку. Для мене ж це суто знаряддя праці.

 

– А знаєте, що буде після завершення фестивалю з вашими витворами?
– Сподіваюсь, їх відправлять до музею. Адже шоколадні скульптури не потребують особливих вимог зберігання. Головне, щоб температура не перевищувала тридцяти градусів.

 

– А як вам працювалося взагалі?

 

– Ми працювали в основному у своїй майстерні, а останні півмісяця на шоколадній фабриці. Хочу окремо сказати, що ані організатори фестивалю, ані керівництво фабрики нам навіть не висловили подяку за роботу. – «Корона» зробила диво, але ж нашими руками! Можна було б хоча б згадати наші імена.

 

– А ви про це обов`язково напишіть, – підказує інший скульптор, Олександр. – І розмістіть цю статтю в Інтернеті, щоб усі читали. Так, і зазначте, що ми хочемо познайомитись з київською фабрикою «Рошен», може вони будуть більш вдячними.

Шоколадні розваги

 

Обіцяючи виконати їхнє прохання, я прощаюсь з митцями та йду далі по залі. Наближаюся до сцени, на якій періодично виступають клоуни, акробати та просто добрі люди, які безкоштовно розливають гарячий шоколад. Те, що за нього не треба платити, я здогадалась відразу, адже черга простягається аж до дверей. І не шкода людям часу гаяти заради однієї маленької чашечки шоколаду?! А поряд із гарячим напоєм на халяву розмістилася шоколадна пошта. Біля неї черги вже трохи менші. Тут поштарі пропонують написати на плитці шоколаду вітання близьким, після чого солодка листівка запаковується у відповідний конверт. Охочих вистачає.

 

На другому поверсі ще більш удала розвага. У шість (!) черг вишикувались охочі зробити шоколадку власними руками. Дівчата-кухарі розливають по банках рідкий шоколад, додаючи до нього на бажання замовника горіхи, родзинки та вафлі. А для тих, хто хоче відпочити від шоколадного меню, в центрі зали облаштовано кафе, де продаються кремові тістечка, торти та різні напої. Але відпочинок від «їжі богів» не з дешевих. Маленьке тістечко коштує близько семи гривень, а за тортик треба заплатити більше 100 грн. Але і тут є черга.

 

Дивлюсь – мені вже час іти. Здається поласувати шоколадом на цьому фестивалі мені так і не вдалося. Але це й на краще, не доведеться активно худнути.

#img_left_nostream#Тисячі чоловік прийшли 7 жовтня на мітинг підтримати демократію в Гонконзі, щоб домогтися права обирати голову міста і всіх законодавців у 2012 році.

Ця демонстрація, в якій, за словами організаторів, узяло участь 7000 чоловік, пройшла за кілька днів до завершення тримісячного періоду консультацій з політичної реформи Гонконгу в середу, 10 жовтня.

Жителі Гонконгу не мають права вибирати голову найвищого органу виконавчої влади міста. Голову адміністрації та половину з 60 місцевих законодавців обирає спеціальна команда виборців із 800 чоловік, в яку входять представники ділової та профспілкової еліти Гонконгу. Вважається, що ці представники зацікавлених груп є лояльними до Пекіна і голосують за кандидатів, вигідних материковому Китаю.

Хоча в Гонконзі достатньо багато прихильників прямих виборів, діячі, лояльні до Пекіна, заявляють, що політичні реформи викличуть соціальну невдоволення і загальмують зростання економіки регіону. Законодавець Майкл Хой (Michael Hui) вважає, що гонконгці – достатньо навчені досвідом люди, щоб самим обирати керівників. «Для стійкого розвитку економіки нам необхідне сприятливе політичне середовище», – сказав він агентству afp.