Blog

На тижні моди Mercedes-Benz Fashion Week, що проходив у Нью-Йорку, свою колекцію представила японський дизайнер Акіко Огава (Akiko Ogawa).

#img_gallery#

На Тижні моди Wills India Fashion Week, що проходив в індійському Нью-Делі, було 30 показів колекцій одягу сезону весна/літо, й зібрався 71 індійський модельєр. До вашої уваги вибране з цих показів моди (частина 3 фотоогляду).

#img_gallery#

#img_left_nostream#Торонто. «Як і ряд фільмів, присвячених темі тероризму та показаних на Міжнародному кінофестивалі – картина «Золоте століття» – третій історичний фільм – також торкнувся цієї сучасної теми», – говорить режисер Шекар Капур.

У декількох епізодах його нового фільму, третього по рахунку в трилогії, королева Єлизавета I вимушена мати справу з радикальними католиками, які жадають, щоб шотландська королева Марія Стюарт стала королевою Англії, і намагаються убити Єлизавету.

Проте, не дивлячись на цих екстремістів, королева Єлизавета відмовляється оголосити поза законом католицький регіон і зберігає свою позицію щодо свободи віросповідання.

Капур був рішучим в своїх намірах ввести цю сучасну і актуальну тему в історичний фільм.

«Немає ніякого сенсу в створенні фільму, якщо він не має відношення до сучасності», – говорить володар «Золотого глобуса» і «Оскара» режисер Шекар Капур.

«Суспільство, яке не вчиться у історії, нічого не досягне», – додав він.

Капур, що отримав «Золотий глобус» за режисуру першого фільму «Єлизавета», заявив, що для нього не було складним продовжити трилогію, оновлену новими темами і захоплюючим драматичним сюжетом.

«Єлизавета дивно надихає… Я думаю, що в цьому фільмі вона повинна вийти за межі гордості і рамки простих смертних».

Капур зробив успішну кар’єру і має репутацію видатного режисера, проте він вважає за краще дозволяти речам відбуватися на екрані самим собою, ніж керувати всіма подіями як директор.

«Для мене створення фільму – це не питання режисури, це означає – дозволити фільму бути створеним і не стояти у нього на шляху», – говорить Капур.

«Я забезпечую їх чистим полотном, а вони утілюють фільм в реальність… Не я утілюю, а вони».

Що стосується його королеви – Кейт Бланшет, вона знаходить його таланти вище за всякі похвали і вважає, що він являє собою значно більше, ніж просто вільного режисера, зображуваного з себе.

«Шекар здатний піднятися на новий рівень, який багато режисерів визнали б дуже мелодраматичним. Йому вдається створити постійне відчуття неспокійності і небезпеки», – говорить Бланшет.

У фільмі також знімалися Клайв Оуен, Еббі Корніш, а також володар «Оскара» Джеффрі Рашу в ролі довіреного радника королеви сера Френсиса.

Світова прем’єра фільму «Золоте століття» відбудеться в жовтні.

Амір Талай. Велика Епоха

Останнім часом я бачив багато фільмів, які показували війну. Вони наштовхнули мене на роздуми про минуле. По телебаченню та на відеозаписах я помітив, що кращі та гірші якості людства проявляються саме під час військових конфліктів.

#img_right#Також проявляється характер мирних жителів на внутрішньому фронті та їх розуміння (або його відсутність) того, що у дійсності відбувається на війні.

Зазвичай ми з дружиною раз на неділю вибираємося на вечірнє побачення (це якщо я дотримують робочого плану, який останнім часом я не в змозі виконувати), і 99% часу йде на вечерю або кіно. На цей раз ми дивилися кіно.

Ми обрали фільм «Королівство», в сюжеті якого розповідається про терористичний напад на американський заклад у Саудівській Аравії, а також про співпрацю ФБР із саудівськими службами безпеки, що доклади спільних зусиль з метою виявлення вбивць.

Інтерес до цієї картини з’явився через відсутність у неї антивійськової теми.

Отже, не буду вдаватися до подробиць, але цей фільм змусив мене замислитися про деякі речі.

Наприклад: невже є ще так багато нерозказаних історій та невідбитих перспектив «боротьби з тероризмом», у яку в нинішній час втягнені США та інші країни.

Ми дізналися про цю війну із статей, що залпом вистрілювали статистикою про число жертв, про вибухи, про загиблих громадян, міжрелігійні сутички, а також криками про наш повний провал у Іраку. 

Я вірю, що більшість людей на Близькому Сході толерантно ставляться до представників інших духовних течій та дотримуються помірних поглядів стосовно західної культури та західного суспільства.

Я також думаю, що люди, котрі мають духовність, віру та по-справжньому щире серце, не будуть вбивати один одного в ім’я Бога. Вчиняти так – означає дозволяти собі слідувати за темною стороною людської натури, і я вважаю, що це є злом. Це суперечить вищим принципам ортодоксальних релігій на шляху до божественного.

Я не говорю про те, чи за війну ви в Іраку та Афганістані, чи проти. Я маю на увазі, що, коли людина, увійшовши до магазину, без розбору вбиває всіх, кого бачить, то вона є вбивцею. Тим більше, якщо вона робить так у ім’я Бога, тим самим, перекручуючи духовні аспекти своєї віри, вона навіть гірша за вбивцю. Незалежно від того, підтримуємо ми війну чи ні, чи можемо ми погодитися хоча б у цьому? З точки зору норм людської поведінки або ж з точки зору релігії, хіба такий вчинок не є диявольським?

Нещодавно вдома ми також подивилися одну з нових документальних картин Кена Бернса «Війна», яка заснована на розповідях американців, котрі брали участь у Другій світовій війні, про пережиті ними події.

В особистих спогадах цих людей ми помітили, що вони мали почуття обов’язку, готовність пожертвувати собою, чесність та відданість, принаймні по відношенню до їхніх бойових товаришів, сімей та друзів.

Пацифісти ставали медиками, японські мешканці Америки билися, як корінні американці, в той час як їхні сім’ї були ув’язнені. Егоїзм був відкинутий в сторону заради спільного добра, справедливості та прагнення подолати зло, що нависло над світом.

Звичайно, темна сторона людської природи також проявила себе як у чоловіків, так і у жінок, сприяючи появі жорстокості, яка була ще більше посилена складними обставинами того часу. Подібні речі існують у душі окремих людей незалежно від форми, яку вони носять, і виходять назовні саме в такі часи та за таких умов.

Але важко відрізняти вчинки окремих особистостей від вчинків урядів, світових лідерів та культур. Які цінності вони представляли в історії, і які представляють сьогодні?

Як ці уряди ставляться до людей всередині власного суспільства? Чи цінують особистість, чи мають державні механізми для самоконтролю та чи виправляють відкрито власні помилки та несправедливі вчинки?

Сполучені Штати справляють сильний вплив на цій планеті, як позитивний, так і негативний. Чому б нам замість того, щоб заперечувати цю роль, не прийняти її з усією відповідальністю?

Могутня та розсудлива Америка може грати позитивну роль у світі, якщо буде більше спиратися на силу своїх принципів. Оскільки кожний із нас відповідальний за свою роботу насамперед перед самим собою, ми, певна річ, будемо вимагати відповідальності і від наших представників, як удома, так і за кордоном. Ми будемо приділяти увагу та по-справжньому пильно ставитися до того, хто виступає від нашого імені, хто нас представляє.

У міру того, як ми навчимося самоконтролю, чесності та добросовісності, ми почнемо бачити світ та свою роль у ньому в новому світлі. Я щиро вірю в це.

Чи дійсно у сьогоднішньому глобалізованому світі зростаюча кількість людей, які перетинають національні кордони, робить всю нинішню систему понять прав та обов’язків громадян застарілою?

#img_left#Велика частина сучасних законів щодо імміграції та громадянства відображає застарілу концепцію держави-нації. Чи не буде більш практичним і гуманним дозволити людям жити в будь-якому місці світу за умови, що вони не зазіхатимуть на права та ресурси інших?

Багаті люди завжди були громадянами світу, подорожуючи і зупиняючись там, де хочеться. Всі країни вітають людей з товстим гаманцем незалежно від їхньої національності. Останнім часом з’явився новий клас міжнародних технократів з високою освітою. Вони переміщуються по планеті, посідаючи посади професорів в університетах, консультантів з комерційних питань і фахівців галузі високих технологій.

Ця жменька привілейованих представників еліти є лише маленькою частиною людей, які переміщуються по світу, подорожуючи з Марокко до Гібралтара, з Маніли до Гонконгу, з Венесуели в Сан-Дієго, з Бангкока в Дубай і в сотні інших пунктів перетину кордонів, легально й нелегально. Більшість цих людей охоче залишають свої будинки і влаштовуються в інших країнах на будь-які види роботи, часто погоджуючись на небезпечні для здоров’я і навіть нелюдські умови.

Зараз трудова мобільність – одна з найжорстокіших реалій вільного ринку, при якій залучення найбільш дешевої і поступливої робочої сили забезпечує швидкий прибуток. Проте з часом це експлуатоване «дно» стане середнім класом, і його життєвий рівень відповідно підвищиться. Виробництво стане ефективнішим, якщо конкуренція буде більше грунтуватися на якості людських ресурсів і технологічних інноваціях, ніж на експлуатації.

Проблема імміграції стала невідкладною в США. Зараз там проходять запеклі національні дебати стосовно того, хто має право жити і працювати в країні, а хто ні. Всередині США є мільйони людей, які стали «де-факто громадянами», – іммігранти без документів, які живуть тут десятки років. Багато хто з них живе майже так само, як і громадяни, що законно проживають у країні: відправляють своїх дітей у школу, купують будинки, управляють бізнесом. Єдине, що вони не можуть, – це голосувати, виконувати функцію присяжного засідателя в суді або виставляти свою кандидатуру на виборах.

Неминучість все більшого потурання лише підтверджує те, що люди будуть продовжувати вільно перетинати кордони у відповідь на економічне стимулювання та інші можливості поліпшення якості життя. Обов’язок США та інших приймаючих країн полягає в тому, щоб ввести цих «чужоземних громадян» у цивільне лоно, використовуючи в своїх інтересах не тільки їхні руки, але й серця, розуми. Нікому не стане ліпше від того, що вони «сидітимуть в тіні».

В той час, як багато країн наполягають на застосуванні обмежувального підходу при наданні громадянства, світ стає відкритішим і рухомішим. У межах Європейського Союзу люди вільно переміщуються від білих скель Дувра до протоки Босфор, реагуючи на можливості працевлаштування і матеріального стимулювання.

США і ЄС – не єдині місця, куди прямують бідні люди з усього світу. Через швидко старіюче населення Китай незабаром буде змушений притягати мільйони нових працівників на фабрики. Зайнявши своє нове робоче місце, ці люди почнуть складний шлях, будучи спочатку просто засобом експлуатації, до активної участі в суспільному житті. Конкурентна боротьба за те, щоб бути приймаючою країною, дозволить країнам перейти на рівень компетентного управління, роблячи можливою швидку інтеграцію новоприбулих.

ЄС і США рухаються у напрямку надання мешканцям, незалежно від громадянства, права голосування на муніципальних виборах і права мати вирішальне слово в управлінні співтовариств, у яких вони живуть. Чи є перспективою майбутнього відродження античної ідеї міст-держав, сполучених із великим національно-територіальним утворенням?

При використанні робочими-іммігрантами без документів суспільних ресурсів, що перевищують податки, які вони платять, вони стають тягарем для економіки країн. Але коли їхні більш освічені діти приєднаються до робочої сили, вони стануть могутньою економічною машиною, яка швидко сплатить витрати їхніх батьків. А маленьке збільшення в податкових надходженнях від 5% найбагатшої частини населення США (яка на даний час багатша, ніж будь-коли в історії країни) зробило б значно більше, ніж просто покрило короткочасні витрати.

Підвищена мобільність населення – це реальність, яку потрібно схвалювати, а не відштовхувати. Чим більше ми подорожуватимемо за бажанням і зливатимемося з іншими культурами, тим комфортніше ми відчуватимемо себе з іншими людьми. Чим більше ми відчуватимемо «рівність», переслідуючи універсальні прагнення щастя та благополуччя, тим більше ми розділятимемо схожі цінності, і тим менше залишатиметься місця для боротьби. Це наші відмінності у сприйнятті розділили нас, будучи причиною людських конфліктів.

Автор Сем Оглесбі – дипломат у відставці і колишній чиновник ООН, що працював в Індонезії і Мексиці

До 1 квітня держава піднесла лікарям вищої категорії приємний сюрприз – підвищила зарплатню з 688 до 722 грн. Погодьтесь, день сміху був вибраний досить символічно для такого поблажливого подарунка…



#img_left#Я пропрацювала лікарем-лаборантом 30 років, з них 20 останніх у великій лікарні м. Києва. Не вказую де саме, оскільки ця проблема загальна для всіх лабораторій лікарень та поліклінік міста. Пішла на пенсію після 70 років, майже рік тому, тому всі мої спостерігання, можна сказати, практично свіжі та достовірні.

За останні 15 років до нас в лабораторію не поступив жоден молодий лікар, випускник медінституту. Тобто вони, певна річ, є, але робота в нашій лабораторії їх не влаштовує. Умови праці нелегкі, а оклад – від 650 грн. В лікарні декілька відділень хірургічного профілю з реанімаційними палатами, куди цілодобово надходять хворі. На даний час 20% співробітників – лікарі та медсестри – люди пенсійного віку, які пропрацювали не один десяток років в цій лабораторії. І я пішла на пенсію в такому похилому віці не тому, що я настільки незамінний робітник – просто нікому було мене замінити. Лікарі – живі люди: то хтось піде в декретну відпустку, то на курси підвищення кваліфікації, то здоров’я підведе.

Звісно, для роботи в таких часом екстремальних умовах потрібні, без сумнівів, молоді лаборанти, сповнені сил. Але нажаль за останні 10 років вони в нас не приживаються. Якщо в минулі часи влітку до нас приходили на виробничу практику випускники медичних училищ, і ми з пристрастю вибирали найбільш грамотних та активних дівчат, то зараз у нас з молоді працюють лише двоє заочників, які підуть від нас при першій можливості. Ось і крутяться наші медсестри, гасають спочатку по відділеннях, виконуючи сотні заявок, потім без кінця-краю зайняті в лабораторії. Адже тільки робота на півтори ставки може врятувати їх фінансове становище.

Загальновідомо, що новітні методики лікування вимагають відповідних методів обстеження. Наша лабораторія оснащена сучасними апаратами для дослідження крові, всі співробітники володіють методами роботи на них. Але інколи до апарату просто нема кого поставити. Шалені темпи роботи та гострий дефіцит кадрів – ось основні наші проблеми.

А молодь влаштовується кудись в інші місця. Адже не секрет, що в нашої професії така специфіка, що і вчитися дівчатам, і далі працювати доводиться в суто жіночих колективах. Ось чому в нас так багато невлаштованих доль. Майже 20% з них – матері-одиночки, або виховують дітей після розвалу сім’ї. Низький оклад сестер (від 460 грн) змушує їх шукати додаткову роботу на стороні, або просто йти туди, де зарплата дозволить вчити, годувати дітей та заробляти на майбутню більш гідну пенсію. До речі, у мене після 30 років роботи пенсія – 470 грн, що дорівнює сьогоднішньому прожитковому мінімуму, а мінімум він і є мінімум. Ось чому в нас 20% лікарів пенсійного віку продовжують працювати. Ще гірша ситуація у санітарок – їх пенсія складає 430 грн. І бідні бабусі-пенсіонерки продовжують працювати, добираючись з передмість електричками та метро і періодично потрапляючи в кардіологічне відділення з гіпертонічними кризами. Виховані в традиціях минулих років, вони дуже хвилюються, коли нас приходить перевіряти грізна санепідемстанція.

В нашій лабораторії найбільш затребуваний медичний апарат – це тонометр для вимірювання кров’яного тиску, оскільки постійно комусь потрібно надавати допомогу, благо всі мають при собі ліки. Така ось картина життя нашої лабораторії. Думаю, що і в інших лабораторіях не краще. Недарма по місту за викликами «повзають» старі пенсіонерки, недарма у дверей поліклінік стоять черги. При цьому іноді лабораторії виконують лише скорочений об’єм досліджень, що є фатальним для деяких хворих. І недаремно так процвітають приватні лабораторії, які можуть дозволити собі розширений об’єм аналізів, забезпечуючи своїх робітників пристойною зарплатою.

З надією слухаємо обіцянки збільшити медпрацівникам зарплату. Щиро сподіваємося, що коли-небудь приймуть депутати пропозицію колишнього спікера ВР ввести погодинну оплату праці (від 25 грн на годину) кваліфікованим робітникам. Можливо, тоді, коли перестануть нас принижувати жебрацькими окладами, віллються в наші ряди й молоді, сповнені сил медичні співробітники, в руках у яких здоров’я, а значить – і долі людей.

Торонто. «Джуно» – другий фільм Джейсона Рейтмана після блискучої картини «Тут палять» (2005). У головних ролях знялися Елен Пейдж, Майкл Сіра, Дженніфер Гарнер і Джейсон Бейтман. Це історія 14-річної дівчини, яка завагітніла і потім знайшла можливість для усиновлення її дитини.  Талановито знятий фільм з хорошим сценарієм став фаворитом на Міжнародному кінофестивалі в Торонто цього року.

 

#img_left#Велика Епоха отримала можливість поговорити з акторами і знімальною групою фільму. Під час бесіди було порушено головну проблема фільму – підліткова вагітність.

 

Велика Епоха: Чому Ви обрали підліткову вагітність як тему для свого сценарію?

 

Діабло Коді (сценарист): Америка потребує чорної комедії, присвяченої проблемі підліткової вагітності, і для цього я тут.

 

ВЕ: Що незвичайного в сценарії?

 

Джейсон Рейтман (режисер): Це сценарій про підліткову вагітність, в якому немає засудження кого-небудь з героїв, ні з кого не роблять  лиходія, а швидше дозволяють кожному реагувати по-людськи. І це цікаво, тому що буває, що батьки досить різко реагують на все це, що я можу уявити, хоча у мене самого були чудові батьки, їхньою першою реакцією булоб б не бити дитину, а сісти поряд і вислухати.  Це шокуюча новина, важко усвідомити те, який вплив вона здійснить на життя вашої дочки і як вона вплине на ваше життя. І кожного разу, коли герої повинні щось сказати, Діабло вибрав унікальний спосіб для постановки сцени або створення діалогів. Я думаю, що саме з цієї причини ви сьогодні бачите всіх цих людей тут.

 

ВЕ: тема підліткової вагітності була розглянута з людської або реалістичної точки зору?

 

Елен Пейдж (виконавиця ролі Джуно):

 

Кожна ситуація може бути дуже різною, незалежно від того чи викликано це вірою батьків, чи економічною ситуацією. Я багато раз відчувала, що іноді набагато легше створити цинічні і похмурі речі, ніж просто бути світлим і людяним. Я десь читала, що цей фільм дуже солодкуватий. Я відчуваю, що ми багато часу дуже концентруємося на чорноті, тоді як звернення до чесності та гуманності може бути набагато більше захоплюючим.  Оскільки ми достатньо щасливі в цьому куточку світу, давайте створювати позитивні вібрації.

 

ВЕ: Як Ваше власне материнство допомогло в підготовці до ролі?

 

Дженіфер Гарнер (грає прийомну матір): Я напевно зводила Елен з розуму, кажучи їй, що можливо вона відчуватиме себе так само, як і я, коли я була вагітною. Отже я користувалася своїм досвідом,   намагалася контролювати речі. Крім того, я дійсно розуміла те пристрасне бажання мати дитину, особливо зараз, коли у мене є своя, я зрозуміла, яке це щастя, і я б від цього ні за що не відмовилася.

 

Прем’єра фільму «Джуно» відбудеться в світовому прокаті 8 вересня.

 

Версія англійською