Blog

  • Відень: слідами Моцарта

    Відень: слідами Моцарта

    2006: австрійська столиця святкує 250-річчя з дня народження генія.

    #img_left#Австрія цілий рік відзначає 250-й день народження всесвітньовідомого композитора Вольфганга Амадея Моцарта. Він народився у Зальцбурзі 27 січня 1756 року і провів останні десять років свого життя у Відні, де помер в 1791 р. у віці 35 років.

    Навіть підлітаючи на літаку до аеропорту Відня, можна помітити відбиток минулого, що має відношення до всесвітньовідомого Маестро. Ми пролітаємо над кладовищем Св. Маркса, на якому покоїться Йоган Хрізостом Вольфганга Теофіл, відомий як Вольфганг Амадей Моцарт. Проте його останній притулок завжди залишається непоміченим, з тієї причини, що точне місце поховання просто невідоме, а могила на кладовищі символічна.

    Огляд визначних пам’яток з повітря досить проблематичний, але все таки можна розгледіти Віденську державну оперу, де згідно з історією, за життя Моцарт ніколи не мав успіху.

    Цілий рік, за винятком липня і серпня, у Віденській опері виконувалися твори Маестро – «Одруження Фігаро», «Дон Жуан», «Чарівна флейта», «Милосердя Тіта», а також «меса Коронації» і «Симфонія Юпітера». Ці події – всього лише одні з тисяч, які проходять у Відні і Зальцбурзі в рамках святкування дня народження людини, яку Гете називав «непоясненним дивом».

    За рогом Опери розташоване одне з кращих і чарівніших місць для відпочинку – кафе «Моцарт». Воно має мало спільного зі своїм тезкою, але оформлене згідно з традиціями віденських кафе. Виблискуючі люстри, що низько висять під високою стелею, меблі у відповідному стилі і безліч акуратно розкладених газет. Всі офіціанти одягнені в строгий чорний колір. Уважні, без зайвої нав’язливості, вони завжди знають, що вам потрібно і зберігають тонкий баланс між надмірним завзяттям і хорошим самовладанням.

    Кафе «Моцарт» залишається улюбленим місцем для туристів, і там, за смачним листковим яблучним рулетом і кавою-експресо, можна почути вигуки: «Відень – це Відень!».

    На вулицях Відня обличчя Моцарта всюди: на рекламах виставок, на афішах концертів і туристичних турів, і навіть, на кондитерських виробах. На одному з плакатів композитор зводить очі до неба,  залишаючись осторонь від усієї навколишньої суєти. Але ні рекламний галас, ні загострення пристрастей, схоже, не можуть зупинити справжніх прихильників Моцарта, рішуче налаштованих пройти місцями його життя.

    У кафе «Моцарт» туристичні гіди Відня круглий рік проводять спеціальні піші екскурсії містом, на які можна потрапити в будь-який час. Вони проведуть вас вулицями і внутрішніми дворами старого міста, а в кінці покажуть кімнати будинку Моцарта, де композитор провів одні з своїх найщасливіших років життя.

    Ми відправляємося до лібретиста Моцарта, який написав слова до несправедливо недооціненої опери «Милосердя Тіта». Теперішнє місце перебування цієї людини – склеп Міхаельгруфт, що представляє лабіринт з темних коридорів, розташованих під церквою Св. Міхаеля, однію із найстаріших у Відні. Цей склеп ледве можна порівняти з набагато знаменитішою усипальнею Капуцинського собору, де, починаючи з 1633 року, знайшли останній притулок 146 аристократів, включаючи 12 імператорів, 19 імператриць і королев, а також всіх членів імператорської династії Габсбургів.

    Набагато більше захоплює вивчення Гофбургського палацового комплексу, розташованого прямо навпроти церкви Св. Міхаеля. Хоча імперська архітектура була покликана вселяти трепет, ми знову знаходимося серед живих, що невимовно покращує наш настрій.

    В Альбертіні, палаці Габсбургів у стилі неокласицизму, представлена обширна виставка, присвячена життю і творчості Моцарта. З графічної колекції Альбертіни «Моцарт, досвід Просвіти» можна дізнатися про зв’язки між музикою, архітектурою і суспільством, в якому жив Моцарт.

    Духовна музика відігравала важливу роль в роботах Моцарта. Собор Св. Штефана, найвидатніша готична споруда Австрії, що будувалася з 1467 по 1513 роки, мав особливе значення в житті композитора. Тут протягом всього року проводяться літургії і концерти, що виконуються церковними музикантами і хорами.

    Віденський театр, що грав музику Моцарта, описується, як ідеальне місце для його опер. У 1805 році тут проходила світова прем’єра опери Бетховена «Фіделіо». Цей театр, що спочатку вважався музичним, в 2006 році став оперним будинком і організував понад 80 заходів, приурочених до дня народження Маестро.

    У рік своєї смерті Моцарт загрузнув у боргах, проте, не втрачав оптимізму. Його опери, які з успіхом виконувалися по всій Європі, принесли йому славу, але не багатство. Моцарт гарячково працював над завершенням прибуткових замовлень, щоб сплатити свої борги, що накопичилися незважаючи на його значні доходи.

    Ми можемо закінчити наш тур слідами Моцарта відвідинами останнього місця його проживання, де тепер знаходиться універмаг «Штеффл». Моцарт і його сім’я жили в просторій 4-кімнатній квартирі в будівлі, яка знаходилася на цьому місці до 1849 року. Сьогодні лише невелика меморіальна дошка і бюст Моцарта 1849 року, розташовані на 7-му поверсі універмагу, нагадують нам про цього великого композитора.

    Іван Велінов. Велика Епоха

  • Завдання, заради якого варто жити і працювати

    Завдання, заради якого варто жити і працювати

    #img_left#Наше суспільство різноманітне і різнорідне. Усі ми родом з дитинства. Тільки дитинство у всіх різне. Комусь мама співала колисанку і цілувала перед сном, а когось дитбудинківська няня укладала зі словами: «Засинай скоріше, у мене ще дуже багато роботи».

    У дитбудинок або в інтернат діти потрапляють не із власної волі. Тоді – як? І що там всередині, за дверима з вивіскою: школа-інтернат? Як живуть там діти, чого потребують, чи добре їм?  Ми вирішили звернутися в одну з таких установ, щоб відповісти на свої запитання.

    Інтерв’ю з директором спеціальної (коригувальної) школи-інтернату для дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків, – Юрієм Даниловичем Євдокимовим (Ю.Д.).



    Корр.: Ми звикли говорити школа-інтернат, не дуже замислюючись над тим, що за цим криється. Не могли б ви пролити світло на це питання?

    Ю.Д.:  Школи-інтернати створювалися саме як установи, в яких можуть навчатися діти з обмеженими можливостями (фізичними, розумовими), а також діти, що не мають батьків. Школа-інтернат – по суті, дитячий будинок і школа в одній особі. Тут дітей навчають за шкільною програмою.  Крім цього, педагогічний колектив займається вихованням дітей. Якщо говорити про економіко-юридичний аспект, то школа-інтернат бере на себе побутове обслуговування і  захист прав та інтересів дитини.

    Корр.: Як потрапляють діти в школу-інтернат?

    Ю.Д.:  Якщо говорити про нашу установу – це спеціальна коригувальна школа для дітей, що залишилися без піклування батьків і дітей-сиріт з відхиленням у розвитку. Тобто, наші діти мають відхилення в розумовому  розвитку. Потрапити в цю школу можна тільки  на підставі двох документів: путівки Департаменту освіти і висновку медико-психолого-педагогічної комісії, яка дає оцінку розумового і психічного розвитку дитини.

    Це або діти з Будинків дитини, де вони знаходилися до семирічного віку, або діти, яких  забрали у батьків після того, як маму і тата позбавили батьківських прав. Тоді дитина може до нас потрапити і в 8, і в 13 років. В основному, таких дітей співробітники міліції знаходять  в несприятливих умовах, в неблагополучних сім’ях,  потім  їх відправляють  в дитячі притулки, де їх відмивають, лікують, одягають, надають їм божеського вигляду. І тільки потім  дітей розподіляють по інтернатах.

    Корр.: Якими є діти, якіщойно потрапили  в школу-інтернат?

    Ю.Д.:  Якщо говорити про психіку, то хлопчики-дівчатка проходять таку школу життя, що і ворогові не побажаєш. І за ступенем соціального імунітету вони можуть дати сто очок вперед будь-кому з нас. Багато наших підопічних таке в житті побачили!  Дитині  13  років, а вона випробувала все: і алкоголь, і токсичні речовини, і  бродяження, а трапляється, і фізичне насильство-наругу. І, можете собі уявити,  як з такою дитиною працювати? Дуже важко.



    Корр.: На кому лежить обов’язок виявлення таких дітей?

    Ю.Д.:  Цим зобов’язані займатися співробітники міліції, органи опіки муніципалітету. Вони повинні  виявляти дітей з неблагополучних сімей, щоб не пропустити той момент, коли дитина вже не може жити з матір’ю-п’яницею (або з обома такими  батьками), і тікає з дому. За останні рік-два  ця робота активно ведеться під егідою префектур, муніципалітетів, управ.

    Створюються комісії, які виявляють неблагополучні сім’ї. Діти з таких сімей ставляться на облік, справу подають  до суду. Суди  вирішують питання про позбавлення батьківських прав. Головне завдання, щоб ця робота велася чітко. Чим раніше дитина потрапляє до державної сирітської установи, тим більше шансів зробити з неї гідного члена суспільства.



    Корр.: А здоров’я дітей в якому стані?

    Ю.Д.:  Дуже часто потрапляють до нас  діти фізично хворі, психічно хворі – це справді так. Їм вже по 12-13- років, а вони  ніколи ніде не лікувалися, хоча потребують медичної допомоги.

    Корр.: Якого віку  діти містяться в школі-інтернаті?

    Ю.Д.:  Шкільного віку – від 7 до 18 років. Спочатку діти поступають з дошкільних дитячих будинків в перший клас, але протягом навчального року ми приймаємо дітей найрізноманітнішого віку. І ми піклуємося про них до 18 років, до повноліття.

    Корр.: А як складається їх доля після завершення навчання?

    Ю.Д.:  Далі згідно із законом вони повинні отримати житло, якщо батьки зберегли їм це  житло. Але часто траплялося, що квартира була втрачена. Що стосується отримання державного житла, то останніми роками практика його отримання дуже затягується. Тому  від нас  йдуть тільки 3-4  випускники з 15.  В той же час наші установи не розраховані на те, щоб залишати у себе молодих людей, що завершили навчання в школі-інтернаті. Це реальна проблема.

    Корр.: Ви даєте яку-небудь спеціальність вашим випускникам?

     

    Ю.Д.:  Підлітків, які закінчують 9 клас, ми влаштовуємо в коледжі для отримання початкової професійної підготовки. Діти мають повне державне забезпечення, педагогічний контроль до  своего 18-річчя.

    Якщо вони, знаходячись у нас, здобудуть дворічну професійну освіту, і при цьому ще не готові до самостійної праці,  тоді вони мають право як діти-сироти, здобути другу безкоштовну освіту. Закінчивши один коледж, вони поступають в іншій, щоб мати другу безкоштовну освіту. До 23 років, до моменту  випуску з нашої установи, наші діти знаходяться під контролем органів опіки муніципалітетів.



    Корр.: Чи задоволені діти перебуванням у вашій школі-інтернаті?

    Ю.Д.:  У нас щороку близько 15 випускників, і 13-14 з них приходять до нас з вдячністю, з тортами,  з листівками,  ще і в гості до себе запрошують. Відсоток педагогічних невдач дуже маленький, на щастя. Але не буду приховувати, як і в будь-якій сім’ї, є хороші діти, а є проблемні. Це життя.

    Корр.: Важко працювати в інтернаті?

    Ю.Д.:  Непросто, але тут особливі люди. У наших педагогів немає ні вихідних, ні канікул, літом виїжджають працювати в табори, причому, всі без винятку. Я часто своїх співробітників називаю прикордонниками. Ми знаходимося на межі між суспільством благополучних і неблагополучних людей.

    Під неблагополучними я маю на увазі біологічних родичів наших дітей. І хоча у нас 80% дітей мають мам, тат, бабусь, дідусів, рідко хто з них зацікавлений у спілкуванні з власною дитиною. Тому завданням нашої школи-інтернату вважаю – повернути дітей  в здорове суспільство. Це завдання, заради якого варто жити і працювати. Це не високі слова, а позиція більшості моїх колег.

    Корр.: Чи охоче йдуть сюди працювати?

    Ю.Д.:  Дуже важко знайти людей, які погоджуються на таку роботу. У нас дуже мало москвичів. Тут важке психологічне навантаження, оскільки діти  непрості – до кожної дитини потрібний індивідуальний підхід. Як правило,  у нас немає перерви в роботі. Навіть удома  ми не припиняємо думати про цих  дітей. Тому у нас  велика текучка.

    Люди приходять влаштовуватися, попрацюють трохи і звільняються. Тут потрібно вибирати – або робота, або особисте життя. Тут залишаються ті, які готові переживати за дітлахів, придумувати  для них якісь нові  ігри, заняття, виступи та інше, тобто люди, охочі зробити життя цих знедолених  дітей кращим, яскравішим, барвистішим.

    Корр.: Як  ви компенсуєте дітям-сиротам відсутність батьківського душевного тепла?

    Ю.Д.:  Компенсувати те, чого діти ніколи в житті  не відчували, неможливо. Цим дітям потрібно не компенсувати, а давати домашнє тепло. Ми для цього і організовуємо багато різних заходів. У нас є чудова фольклорна студія, лауреат всіх можливих міських  і федеральних конкурсів, у нас є дуже хороші спортивні секції. Наші діти виграли чемпіонат Москви з футболу серед інтернатних установ.

    У нас є секції плавання, настільного тенісу, баскетболу, аеробіки. У нас є гарна художня студія, де дітей навчають малюванню. Наші картини виставляються в Центральному будинку художника. У нас займаються столярними виробами, є клас комп’ютерної грамотності. Ми прагнемо зацікавити дітей, розвивати їх природні здібності, вчимо їх бачити прекрасне. Це збагачує дитину, наповнює її любов’ю до світу.

    Корр.: У чому  ви бачите ваше головне завдання?

    Ю.Д.:  Наша основна робота – у корекції поведінки, тому що до нас поступають діти з дуже важкими поведінковими порушеннями. Я  маю на увазі морально-етичний стан. Ось приклад. Кілька років тому до нас поступила дитина, у якої тато займається продажем крадених велосипедів. Тато своєму синові багато років вкладав у свідомість, що це – хороша «робота».

    Наше завдання – відкоректувати це неправильне уявлення. Ми повинні дати зрозуміти хлопчикові, що жити потрібно по-іншому: вчитися і заробляти гроші своєю працею.  У корекцію поведінки входить і зміна уявлення дитини про модель  сім’ї. Сім’я – чоловік, дружина, діти, чистий затишний будинок. Навчити рахувати, писати, читати – не дуже хитромудро. А створити у дитини правильне світовідчуття – ось головне завдання.

    Корр.: Ви обрали собі важкий шлях. Що Вас спонукало до цього?

    Ю.Д.:  Людина повинна усвідомлювати, для чого вона живе.  Працювати треба не просто для того, щоб заробляти і отримувати.   Хочеться так працювати, щоб в кінці життя не соромно було озирнутися і сказати: «Так,  в цьому житті я робив потрібну справу. Багато дітей вийшли в люди завдяки і моїм зусиллям».

    Юлія Цігун. Велика Епоха

  • Фотоогляд: Колекція Oscarа De La Renta (частина 1)

    Фотоогляд: Колекція Oscarа De La Renta (частина 1)

    05 грудня. Нью-Йорк. На подіумі моделі демонструють колекцію від кутюр’є Оскара де Ла-Рента (Oscar De La Renta) під назвою Pre-fall 2007.

    #img_gallery#

  • Бессарабський ринок – якість нашу знають, тому й довіряють

    Бессарабський ринок – якість нашу знають, тому й довіряють

    #img_right_nostream#Бессарабський ринок цілком справедливо посідає рівноправне місце в столиці поряд із багатьма іншими визначним пам’ятками історичного Києва. І це не дивно, адже найпершому київському критому ринку є чим вихвалитись.  Будучи збудованим в 1912 року він зберіг свій самобутній автентичний вигляд, переживши капітальний ремонт. Отже по сьогодні, майже, як 100 років тому вважається престижним купувати продукти саме на Бессарабці, як її з любов"ю називають кияни.

    Прибуток – на благодійництво


    Ідея побудови Бессарабського ринку народилась ще на початку 20 сторіччя, коли постала необхідність створити кращі умови для торгівлі та зберіганні їжі.  І ось відомий меценат та благодійник Лазар Бродського (син Ізраїля Бродського – цукрового магната та найвпливовішого підприємця Київської губернії в другій половині 19 ст) у своєму заповіті відписав містові для будівництва критого ринку 500 тисяч рублів. Однак була одна умова — з прибутків ринку Київ мав щороку відраховувати частину на благодійні цілі. Столична влада довго не наважувалось скористатись такою пропозицією, побоюючись, що ринок окупиться нескоро. Але, як виявилось потім, такі побоювання були марними – Бессарабка за досить короткий проміжок часу стала надприбутковим підприємством Києва. До того ж ринок не тільки задовільнив санітарно-гігієнічні потреби тогочасної торгівлі, але й став справжньою окрасою Бессарабської площі. А скульптурні композиції в стилі народного мистецтва, що на фасаді будівлі, й понині привертають увагу всіх, хто прогулюється  центральною вилицею Києва – Хрещатиком.

    Ринок для Знаменитостей

    А якою є Бессарабка сьогодні? Я вирішила знайти відповідь на це питання безпосередньо відвідавши ринок та особисто познайомившись з його працівниками.

    Одразу впадає в вічі величезний плакат на центральній стіні ринку „Якість нашу знають – тому й довіряють. Вітаємо вас на Бессарабському ринку". Годинник над ним, на здивування, йде вчасно. А завершує композицію старовинна ікона Божої Матері.

    Першою з ким мені довелось зав’язати дружню розмову виявились контролер ринку – Ольга Віталіївна. Перед тим, як розказати про сьогоднішнє життя Бессарабки, жінка з гордістю перегорнула товстенну книгу почесних покупців, на кожній сторінці якої красувалися написи-подяки від різних сучасних знаменитостей. Всім  їм пощастило стати гостями київського ринку.  

    Так відкриває книгу подяк відома російська акторка – Наталя Крачковськая з побажаннями „Здоровья, Удачи та Любви", за нею естафету підхопила Катерина Серебрянська, далі йдуть побажання від Ольги Бурої, Наталії Сумської, Андрєя Медвєдєва, Дмитра Гордона, Сергія Джигурди, Ігоря Ноябрьова, Алєксєя Гончаренко, Сніжанни Єгорової, Ади Роговцевої, Дмітрія Харитонова, „Кроликів", Юрія Лужкова, Максима Галкіна, Леоніда Кравчука, Сердюки, Ірини Білик, Оксани Білозір, Александра Цекало, Наталії Могилевської, Таїсії Повалій та інш. Тут навіть красується підпис Жерара де Пардьє.

    А ось напрочуд гарним падчерок напис від Міла Йолович: „Я помню, что была здесь маленькой". Ольга Віталіївна згадує, що акторка всюди ходила з великою охороною, але на ринку вона сказала: „Я тут нікого не боюсь". І особисто прийняла квіти від працівників Бессарабки.

    Поряд із відомими особистостями в цій книзі є записи молодят, які вирішили відзначити своє весілля на самісінькому ринку. За словами пані Ольги,  гуляли всі. Молодь пригощала працівників ринку шампанським, а ті  дарували квіти і всілякі подарунки на щастя.

    Всі як одна родина

    Згодом Ольга Віталіївна люб’язно запропонувала мені провести екскурсію по ринку та познайомити із його „довгожителями".

    „У нас все найвищого ґатунку, – почала свою розповідь жінка. –  Ніхто не обважує, бо люди тут справді хочуть привертати більше покупців, всі дуже гостинні". І справді – йдеш, а всі тобі посміхаються, запрошують скуштувати усіляку смакоту. Товар викладений акуратно – бурячок до бурячка, яблучко до яблучка. В магазинах схоже такого нема.  

    Ось пані Варвара, яка вже 37 років працює на ринку. „У нас тут торгують цілі династії. Спочатку торгувала моя мама. Зараз її справу продовжую я", – розповідає жінка. Сама вона з села Красилівка, Броварського району. Там і вирощує всі ті різнобарвні овочі, які пропонує придбати покупцям.  На питання, чи задоволена вона торгівлею, Варвара Олексіївна відповідає, що торгівля йде непогано. Є свої постійні клієнти, звісно, хотілося б, щоб їх було якомога більше. Господиня розказала, що торгує на пільговому місті, й таких, як вона, на ринку багато. На день за 3 місця господарки сплачують приблизно по 18 грн.  Керівництво йде на поступки малозабезпеченим селянам і виділяє їм на ринку спеціальні місця. „Вільна площа ще є, отже запрошуємо усіх охочих", – гостино закликала торговців через нашу газету Ольга Віталіївна. „Так, так. Під лежачий камінь вода не тече", – додала Варвара Олексіївна.

    А ось інша продавець поскаржилась, що основною проблемою ринку є відсутність паркування. Отже VIP-покупцям надзвичайно незручно закупатися на Бессарабці, бо вони зовсім не мають місця, для своїх залізних коней. „Як до вас – то краще вже на Володимирський ринок заїхати або ж в супермаркет", – часто говорять потенційні клієнти. „Але ж в якому супермаркеті ви знайдете такі продукти? До того ж ми завжди йдемо на поступки покупцеві", – розмірковує господиня.   

    Наступною зупинкою нашої  екскурсії був відділ квітів. Точніше за своїм виглядом він швидше нагадує справжню виставку. І продавці при них такі ж квітучі та життєрадісні. На здивування, не весь товар завозиться з-за кордону. Багато хто, з господарів мають свої теплички вдома, де й розводять цю красу.  Тут букети дуже різні – на будь-який смак, отже шанс здивувати своїх коханих жінок у чоловіків є завжди.

    Наступна моя нова знайома торгує рибою. Все в неї було – сьомга, форель, осетрина та інш. Не було одного – покупців. Жінка поскаржилась, що незалежно від кількості клієнтів за місце платити приходиться кожного дня, а це, як не як, – 46 грн. Але, подібно до всіх інших продавців, додала: „Якість нашу знають, тому й довіряють".

    А от ми підійшли до лотка з екзотичними фруктами. Продавець Оксана на погану торгівлю не скаржиться. Вона розказала, що її клієнти перед тим, як приїхати по покупки, роблять їй замовлення по телефону. Жінка їм збирає фрукти  – а вони тільки приїжджають, розплачуються і тікають – ти ба, які зайняті всі люди! Її латок – справжня знахідка ботаніка. Яких тільки диковинних плодів в неї нема! Все заморське – з Таїланду та Голландії! Ось наприклад, чи знали ви про такі тайські фрукти як рамбутан та лічі багаті на йод? А про мангастин? Ну карамболєм вже сьогодні нікого не здивувати…

    По всьому маршруту на мого поводаря, Ольгу Віталіївну, постійно з обіймами та поцілунками вішались її співробітники. „Ви тут як одна родина?", – питаю я. „Ми тут один для одного більше ніж родина", – каже щаслива і усміхнена жінка-контролер.     

  • Фотоогляд: Колекція Oscarа De La Renta (частина 2)

    Фотоогляд: Колекція Oscarа De La Renta (частина 2)

    05 грудня. Нью-Йорк. На подіумі моделі демонструють колекцію від кутюр’є Оскара де Ла-Рента (Oscar De La Renta) під назвою Pre-fall 2007 (частина 2 фотоогляду).

    #img_gallery#

  • Фотоогляд: Колекція Oscarа De La Renta (частина 3)

    Фотоогляд: Колекція Oscarа De La Renta (частина 3)

    05 грудня. Нью-Йорк. На подіумі моделі демонструють колекцію від кутюр’є Оскара де Ла-Рента (Oscar De La Renta) під назвою Pre-fall 2007 (частина 3 фотоогляду).

    #img_gallery#

  • Фотоогляд: Вражаюча Азія

    Фотоогляд: Вражаюча Азія

    Китай. У Пекіні на Тижні показу Високої Моди Зірки – 2006 Aupres Voguе моделі продемонстрували роботи китайських майстрів, а конструктори-дизайнери постаралися накласти макіяж так, щоб він став продовженням композиції.

    #img_gallery#

  • Сильні повені в Африці викликали масові захворювання

    Сильні повені в Африці викликали масові захворювання

    #img_left_nostream#Небувалі зливові дощі, що тривають в Ефіопії, Кенії і Сомалі з жовтня місяця, викликали масштабні повені та загрозу виникнення інфекційних захворювань для 1.5 млн. місцевих жителів, повідомляє Всесвітня Організація Охорони здоров’я (ВОЗ).

    У всіх країнах, що постраждали від повені, ситуація досить важка. В Ефіопії зареєстровано 40 тис. випадків захворювання гострою водянистою діареєю, 403 з яких закінчилися смертю. У Сомалі спалахи захворювань фіксуються, в основному, серед дітей до 5 років. Через ситуацію, що погіршується там, люди масово переміщаються до Кенії, де були організовані тимчасові табори для потерпілих. На думку фахівців ВОЗ, таке велике скупчення людей, в цих місцях є потенційною небезпекою для їх здоров’я.

    "Очікується, що повені триватимуть, щонайменше, до кінця грудня, а, можливо, навіть до початку нового року. Ми вже опинилися у важкій ситуації, коли люди вмирають від хвороб, викликаних відсутністю чистої води і засобів санітарії. У найближчі тижні дуже серйозною проблемою стане малярія", – заявив представник ВОЗ в Кенії, д-р Девід Окелло.

    У найбільш постраждалих районах кількість захворювань з початку повені зросла в 2-3 рази. Найпоширенішими хворобами в зоні лиха стали діарея, малярія і гострі інфекційні захворювання дихальних шляхів. Також зареєстровані спалахи холери, є випадки із смертельним результатом. На думку фахівців ВОЗ, їх кількість зростатиме.

    "Багато доріг затоплені, тоді як деякі люди дісталися до тимчасових таборів, інші – вимушені залишатися в своїх будинках без достатніх запасів їжі та медичної допомоги", – заявила д-р Мішель Гейєр, експерт ВОЗ з інфекційних хвороб.

    У зв’язку із затопленням доріг, порушена нормальна робота медичних центрів – медики не можуть дістатися до роботи, а пацієнти – в лікарні. Через це з’явилися труднощі в наданні допомоги дітям, вагітним жінкам, літнім і хронічно хворим людям.

    Пріоритетами ВОЗ в зоні лиха, як повідомив д-р Девід Окелло, є відновлення систем водопостачання, контроль над спалахами захворювань і забезпечення людей харчовими продуктами.

     

     

  • У пошуках притулку по той бік Гімалаїв

    У пошуках притулку по той бік Гімалаїв

    Була зима 1994 року, коли 17-річний Таші-Гіал і 15 інших біженців із Тибету у пошуках свободи зважилися на ризикований похід через Гімалаї до Індії. Вони пробиралися по глибокому снігу й обходили небезпечні крижані міжгір’я. Гірше за смерть від гірської хвороби для Таші буда небезпека бути спійманим китайськими військовими, які могли зустрітися всюди в Гімалаях.

    #img_right#Зараз, працюючи кухарем у ресторані Milestones у Ванкувері, Таші згадує про репресії, яких він зазнавав у шкільні роки в Тибеті. Там дозволяли вчитися тільки китайській культурі та мові, хоча він мріяв бути викладачем мови Тибету.

    Він каже, що географічна ізоляція Тибету і недостатньо розвинені політико-економічні відносини з іншими країнами дали можливість китайському урядові після вторгнення до Тибету в 1959 році зруйнувати його монастирі і заборонити місцевим жителям дотримуватися своєї віри та культури. Прагнучи покинути країну, просочену атмосферою страху і ворожнечі, Таші розробив план утечі до Індії.

    "Родич показав мені відеофільм про Індію, – розповідає Таші. – Я був здивований, побачивши студентів, які могли вільно вчитися. Вони виступали проти КПК і я вперше побачив прапор Тибету. Доти я навіть не знав про існування прапора Тибету".

    Обдуривши батька, Таші позичив у нього $100 нібито для продовження своєї освіти, хоча насправді він заплатив провідникові. Цей провідник повинен був переправити через Гімалаї його і ще п’ятнадцять чоловік, більшість із яких були також ченцями. У глибокій таємниці, побоюючись китайських шпигунів, група біженців почала перший етап їхньої поїздки – триденний переїзд до столицю Лхаси. Звідти, після дев’ятигодинного шляху, вони прибули в маленьке місто Сагхa, де провели ніч у готелі. Це були останні миті теплоти й комфорту, які їм потім довго не доводилося відчувати.

    Кожен член групи ніс 25 фунтів тсапа (традиційна їжа, що нагадує кашу), що було їхньою єдиною їжею протягом 12-денного переходу через Гімалаї. Хоча ночі були надзвичайно холодними, вони йшли тільки ночами і ховалися вдень; це був якнайкращий спосіб, щоб їх не виявили. Однією з великих перешкод був перехід через річку Ганг, яку вони перетнули в брід. Вода діставала їм майже до горла. Знявши одяг, щоб він залишилася сухим, вони пробиралися через могутню річку, тримаючи речі над головою.

    "Ми повинні були рухатися швидко, інакше могли повгрузати в сипкому піску, – згадує Таші. – І не можна було пересуватися, піднімаючи ноги, тому що якби ми витягнули їх із мула, щоб зробити крок, нас просто знесло б сильним потоком".

    Згодом вони перетнули ще одну річку, цього разу їм довелося нести на руках двох чоловік, які страждали на гірську хворобу. На деяких відрізках шляху висота становила від 5 000 до 7 000 метрів над рівнем моря. До цього часу ноги і ступні Таші розпухнули і він також почав піддаватися гірській хворобі.

    Житель Ванкувера Леслі Томсон, з яким Таші дружив під час волонтерського викладання в Індії, розповів, що кожного місяця близько 200 чоловік утікають із Тибету, здійснюючи небезпечний перехід через Гімалаї. Приблизно 98 відсотків досягають цілі. Тих, кого ловлять, відправляють до Китаю, а не назад у Тибет.

    "Нам пощастило, що китайська поліція нас не спіймала, – каже Таші. – Якби нас схопили, то відправили б до в’язниці в Китаї. Я чув жахливі історії про китайські в’язниці, багато людей гинуть там".

    Через шістнадцять днів після того, як вони покинули Лхасу, змучена група Таші досягла кордону Непалу. Хоча небезпека переходу через гори була вже позаду, вони все ще могли бути заарештованими.

    Ночуючи на узбіччі доріг і ховаючись від підозрілих людей протягом дня, Таші та його друг, відокремившись від групи, врешті-решт, успішно прибули в Катманду завдяки допомозі однієї місцевої сім’ї. Після бесіди з представниками ООН у центрі Тибету, Таші дали дозвіл їхати до Індії.

    "Я в житті ніколи не відчував себе щасливішим", – розповідає Таші, дивуючись, як йому вдалося здійснити таку небезпечну подорож.

    Він влаштувався в Дарамсалі й здійснив свою мрію, вивчаючи мову Тибету протягом наступних трьох років, одночасно отримуючи урядову допомогу у вигляді грошей, їжі й одягу. Він також вивчав бізнес, працював кореспондентом у кількох журналах і з часом відкрив свій власний ресторан у Хімачалі.

    Томсон, який виявив, що Таші близький йому по духу, допоміг молодому біженцеві перебратися до Канади. Для цього треба було знайти чотирьох канадських громадян із постійним доходом, які погодилися б бути спонсорами, уклавши угоду за допомогою юриста. Увесь процес забрав чотири роки.

    "Це був мій перший досвід організації групової допомоги біженцеві Тибету, – каже Томсон. – Тепер, коли я вже знаю, як це робити, я сподіваюся, що зможу допомогти ще одному біженцеві".

    Після того як наступного року Таші стане громадянином Канади, він хоче, отримавши паспорт, відвідати свою сім’ю й друзів у Тибеті. Він твердо вірить, що його рідна країна коли-небудь здобуде незалежність. Після поїздки він планує вступити до кулінарної школи і з часом відкрити ресторан у Ванкувері. Член товариства "Студенти за Вільний Тибет", Таші протестував під час візиту китайського лідера Ху Цзінтао до Ванкувера минулого року. Він захоплений, що має тут таку свободу.

    "Життя в Канаді абсолютно відрізняється від мого колишнього життя., я відчуваю себе таким щасливим, – повідав Таші. – Кожен момент мого життя тут є незвичайним, у мене є прекрасна можливість робити все, що я хочу".

    Раман Гіл. Спеціально для Великої Епохи

  • У розслідуванні вбивства російського шпигуна більше питань, ніж відповідей

    У розслідуванні вбивства російського шпигуна більше питань, ніж відповідей

    #img_left_nostream#Убивство в стилі КДБ колишнього російського шпигуна у Великобританії, отруєного рідкісним радіоактивним елементом, без сумніву, воскрешає в пам’яті період Холодної війни, але слідчим усе ще мало що відомо.

    Тоді як смерть 42-річного Олександра Литвиненка залишається загадкою, розвідувальні служби Англії далі шукають докази. Центр уваги в розслідуванні справи змістився у бік установлення джерела високотоксичного радіоактивного елементу Полонія-210, що став причиною смерті колишнього розвідника.

    За вбивством стоїть Кремль?

    Полоній – надзвичайно рідкісний елемент, який може міститися в чималій кількості тільки в спеціалізованих лабораторіях або в ядерному реакторі. Відомо, що його використовували в радянській зброї й у космічному устаткуванні, але альфа-випромінювання, що випускається ним, утруднює виявлення детекторами, і таким чином його легко перевезти через кордон.

    Такий високий ступінь складності підготовки вбивства Литвиненка дає привід припускати, що ця операція, яку було ретельно сплановано, вимагала значної підтримки на державному рівні.

    "Це не той вид зброї, яка може бути провезена яким-небудь любителем, – повідомляє кореспондентів газети New York Times викладач неорганічної хімії Лондонського Коледжу пані Андреа Села. – Для здійснення такої операції потрібні справжні професіонали".

    Відразу підозри впали безпосередньо на російську службу безпеки (ФСБ) – спадкоємця всім відомого КДБ, а потім, звичайно, надійшли заяви самого Литвиненка, який звинуватив у вбивстві колишнього колегу з КДБ, нині – російського президента.

    "Ви можете примусити замовкнути одну людину, але буря протестів, що прокотилися по всьому світу, відлунюватиметься у ваших вухах, пан Путін, до кінця життя", – сказав він у заяві, записаній його сім’єю за три дні до смерті.

    На перший погляд ключ до розгадки очевидний: Литвиненко був відомий як різкий критик президента Путіна та його уряду. Він був «занозою» російського керівництва впродовж багатьох років, звинувачуючи ФСБ і самого президента в дуже поширеній корупції.

    Він також написав книгу, в якій говорив про серію вибухів житлових будинків у Москві в 1999 р. як про санкціоновані державою, а не чеченськими терористами, як тоді повідомлялося, операції. Ці вибухи допомогли Путіну виправдати другу чеченську війну, яку не підтримував народ, у відірваній від Росії мусульманській республіці в 2000 р.

    Останнім часом Литвиненко звинувачував Путіна в організації вбивства іншого кремлівського критика – журналіста Анну Політковську, і особисто брав участь у розслідуванні цієї справи. Будь-яке свідчення причетності Путіна до такого роду брудних закулісних авантюр стало б нищівним ударом для людини, яка, не зважаючи на службу в КДБ, намагається встановити свою політичну значущість на міжнародній арені.

    Для чого розголос?

    Залишається неясним, чому зброєю був обраний полоній. Якби Литвиненко дійсно виявив що-небудь серйозне, що послужило б підставою для його вбивства, то чому тоді не били використані менш небезпечні способи, як, наприклад, автомобільна аварія або отруєння отруйною речовиною, яку неможливо виявити?

    Ось, що думає британський експерт із питань безпеки Гленмор Трініар-Харві, що кілька разів зустрічався з російським перебіжчиком. "Для Путіна або російських спецслужб, така операція, що отримала широкий розголос, не принесла б ніякої користі", – сказав він в інтерв’ю ВВС.

    Раптова смерть не є основною метою

    Ясно одне, що хто б не замовив це вбивство, раптова смерть Литвиненка не була його метою. Не зважаючи на малий період напіврозпаду, полоній-210 здійснює поступовий вплив, вивільняючи велику дозу радіації у тіло, поволі вражаючи внутрішні органи.

    Було потрібно більше трьох тижнів для того, щоб колишній російський розвідник помер у результаті повної відмови організму. Це давало йому досить часу для розкриття виявленої ним інформації, що стосується уряду Путіна або смерті, що викликала полеміку, Анни Політковської. Але натомість, єдину публічну заяву, в якій звинуватив російського президента в цьому жорстокому вбивстві, він зробив тільки напередодні смерті. Здавалося б, якщо він дійсно хотів дискредитувати колишнього колегу з КДБ, у нього було достатньо часу, щоб обнародувати всі наявні докази.

    Остання розглянута версія причини вбивства припускає, що Литвиненко сам зберігав цю отруйну речовину, поки випадково не вжив її. Це може пояснити, чому сліди полонія були знайдені в трьох місцях, які він відвідав за день до того, як почав відчувати себе погано: будинок, суші-бар, де він зустрічався з італійським експертом для обговорення нових доказів у справі Політковської, і кафе, де він пив чай із двома росіянами – знайомими, також колишніми розвідниками.

    "Не виключається жодна версія, – повідомляє британський слідчий виданню The Times. – Наша поліція добре працює, і ми далі будемо проводити розслідування, куди б воно нас не привело. Але ми не збираємося рухатися тільки в одному напрямку через політичний тиск, який здійснюється".

    У міру того як пресу заповнили різні теорії змови, стає очевидно, що смерть Литвиненка була бажана тому, хто хотів підірвати репутацію Путіна і відвернути увагу громадськості. Але відвернути від чого?

    Версія англійською: The Epoch Times (Велика Епоха)