У Древньому Китаї порівнювали контури неба з поверхнею землі. Так, Чумацький шлях древні китайці уподібнювала річці: «срібна річка» (Інь-хе) або «небесна ріка» (Тянь-хе). Велика китайська ріка Хуанхе нібито має зв’язок із Тянь-хе, і зливається з нею десь на краю світу. Вважалося, що якщо існує земна річка Хуанхе, то існує річка Хуанхе і на небесах.
#img_left#Незримі образи земних тварин також перебували на Небі. Відповідно їм іменувалися і небесні простори: західна частина зоряного неба іменувалася областю Білого Тигра, північна частина – область Черепахи, східна частина – область блакитного Дракону, південна частина – область Червоної Птахи. Деякі сузір’я також асоціювалися з невидимими образами тварин.
Стародавні китайці вірили в реальне життя небесних тварин. Це означало, що черепахи, що живуть на землі, походять від черепи, що перебуває на небі. Земні тигри походять від небесного тигра, який був породжений однієї з зірок.
Яким представлявся древнім китайцям зв’язок між зірками і тваринами? Наприклад, у нагір’ях, що простягаються на захід від Китаю, жила порода тигрів з вовною білосніжного відтінку. Тому захід визначали й по західних зірок і за місцем проживання тигрів. Тоді західна частина зоряного неба називалася цариною білого тигра. Північна частина зоряного неба називалася сферою черепахи тому, що з настанням зими стає темно і холодно, природа поринала в сон. Черепаха-тварина, покрита темним панциром, заривається в зимовий час у землю. Своєю поведінкою вона дає людям знати, коли починається і коли закінчується зимовий сезон. Поняття «черепаха» асоціювалося з мороком, зимою і північчю.
У Древньому Китаї існувало уявлення про сонячний зодіак, відповідно до якого зоряне небо розділене на 12 частин, названих іменами тварин: миша, бик, тигр, заєць, дракон, змія, кінь, вівця, мавпа, курка, собака, свиня. Положення сонця кожен місяць визначалося в залежності від цих 12 сузір’їв.
Крім верховного божества – Неба, особливо шанувалися древніми китайцями сонце і місяць. Із сили Ян, що випромінював тепло виник Вогонь. З частини першоелемента Вогню, який мав «вищу якість» виникло сонце. Із сили Інь, яка випромінювала холод виникла Вода, а з частини першоелемента Води, якій була властива «вища якість» утворилися зорі і місяць.
На всіх небесних світилах знаходили собі притулок духи. Головний з них – Жи-чжу – владика сонця, або Жи-шень – дух сонця. На вогненної колісниці сонце-дух щоденно здійснював поїздку по видимому небесному склепінню зі сходу на захід. Колісницю везли шість безрогих драконів – чі-лун. На заході сонце-дух спускався в підземну темну країну, притулок мертвих, по якій рухався всю ніч із заходу на схід.
Під час затемнень сонце «потрапляло в біду». Це означало, що починається пожирання сонця невидимими небесними тваринам – небесною собакою. Сонце буде з’їдено чудовиськом, якщо люди залишаться байдужими свідками. Тому кожного разу, коли починалося затемнення сонця або місяця, китайці виходили зі своїх будинків і на відкритому місці щосили били в барабани або стукали в металеві предмети. Так, навіть у 1904 році губернатор Шанхая під час сонячного затемнення наказав провести два гарматних постріли, щоб захистити світило від чудовиська. Затемнення наводили страх.
Другим за рангом божеством після Сонця був Місяць. Стародавні народи, що жили в районах Китаю зі спекотним кліматом, особливо шанували Місяць. Головне божество місяця називалося Дух Місяця (Юе-шень) або владика Місяця (Юе-чжу). У даоської релігії владика місяця називався «старець місяця» або Юе-лао. Цей старець влаштовував шлюбні союзи. Незримою червоною мотузкою він пов’язував попарно тих хлопчиків і дівчаток, яким судилося з’єднатися шлюбними узами.
Люди боялися місячного затемнення, вважаючи це поганим знаком. Щорічно астрологи повідомляли імператору про майбутні місячні затемнення, імператор передавав цю інформацію намісникам і губернаторам провінцій. Вони, в свою чергу, сповіщали начальників міст і повітів. З настанням місячного затемнення, як і при сонячному, запалювалися світильники і свічки, чиновники в офіційному одязі тричі здійснювали земні поклони і тричі били чолом в землю. Вся церемонія також повторювалася тричі – на початку затемнення, у момент апогею і після затемнення. Китайські селяни під час затемнення спостерігали його відображення у воді, били в мідні тази і барабани, відлякуючи «ненажерливе чудовисько, що поїдає місяць».
Сонце, місяць і зірки, за віруваннями давніх китайців, вирішальним чином впливали на земні події, особливо на життя і смерть людини. Сонячні затемнення обіцяли неприємності для держави – бунт, голод і смерть імператора. Червоний або бляклий місяць також віщували нещастя. Вірили, що існує і зворотний зв’язок: негідна поведінка чоловіків могла призвести до затемненню сонця, а негідна поведінка жінок – до затемненню місяця. Долю рослин і тварин визначали зірки. Вони протегували занять людей, віщували щастя або горе і вирішували результат справ.
Якщо в Китаї траплялося повінь або річкові води сильно розливалися і завдавали людям лиха, вважалося, що духи річок відчувають неприязнь до правителя країни і його слід замінити. Землетруси також були виразом невдоволення духів гір правителем царської династії.
Викладаються філософами пояснення походження Всесвіту були складні й незрозумілі більшості жителів Китаю, тому народна фантазія персоніфікувала надприродні сили і створила образ творця всесвіту титану «Паньгу», а люди були створені богинею на ім’я «Нюйва». Тим не менше, всі міфи про народження світу об’єднані спільною ідеєю про існування трьох головних сил – Неба, Землі і Людини. Ця ідея присутня у всіх старокитайських міфах про походження життя на землі.
