Розпач — потужна сила. Це повна втрата надії. Без надії у житті немає сенсу і немає причин продовжувати жити. Ось куди комуністична партія Китаю привела нове покоління Китаю.
Або, як вони самі себе називають, «останнє покоління».
Молоді та безнадійні
Це більше, ніж просто легковажна відповідь молодої людини, пригніченої тоталітарними карантинами, стеженням та втручанням держави у її життя. Коли поліцейський сказав йому під час відправлення до карантинного табору, що його ставлення та небажання співпрацювати вплинуть на три покоління його сім’ї, молодий чоловік відповів: “Я останнє покоління”.
Ця відповідь знайшла широкий відгук у молодого покоління Китаю, яке не бачать особливих надій у своєму житті. Він швидко став хештегом у соціальних мережах по всій країні, дозволяючи молодим людям висловити свій відчай від життя в умовах драконівських блокувань цілих міст, таких як Шанхай та багато інших. Ізолюються десятки мільйонів молодих китайців.
Це породжує розпач та розчарування життям у сучасному Китаї. Звичайно, можна поспівчувати їхньому тяжкому становищу.
“Культура 996” експлуатує покоління
Як правило, представники покоління китайців, яким сьогодні від 20 до 30 років, є єдиними дітьми в сім’ї через багаторічну політику компартії, яка дозволяє мати лише одну дитину в сім’ї. Вони можуть бути одружені, у них є дві пари батьків, про яких потрібно піклуватися, але багато хто з них не одружений і живе сам. Найчастіше вони не мають дітей, і вони можуть володіти квартирою, вартість якої впала через маніпуляції держави з ринком. Багато хто не може дозволити собі купити квартиру і економить, щоб прожити.
Їхня робота, якщо вона у них є, довга і втомлива. Ці працівники витрачають своє життя виконання високотехнологічних функцій, що залишає їм мало вільного часу. Цей новий китайський спосіб життя був цинічно названий «культурою 996», коли молоді працівники з вищою освітою працюють з 9-ї ранку до 9-ї вечора шість днів на тиждень.
Хоча скарги на «996» поширені у соціальних мережах та викликали загальнонаціональну дискусію в Китаї, протягом десятиліть вони підтримувалися найвищими ешелонами бізнесу та політичної влади. Нещодавні зміни до закону було внесено, щоб зменшити це явище високотехнологічної експлуатації праці, але на практиці воно залишається.
Ця експлуатація та «культура 996», звичайно, служать цілям держави, яка виграє як від продуктивності молодого покоління, так і від додаткової вигоди, яка полягає в тому, що люди надто втомлюються, щоб займатися чимось ще.
Національна криза психічного здоров’я
Щобільше, в епоху пандемії держава стала всемогутньою та нав’язливою. Часті тестування, агресивний контроль з боку поліції, постійний шквал інструкцій щодо гучномовців та відсутність спілкування з однолітками вплинули на психіку цілого покоління.
Сьогоднішнє покоління стало свідком того, як країна перетворилася зі світового лідера у промисловості та навіть у боротьбі з пандемією на глобального ізгоя з тоталітарним урядом, який повністю контролює все й усіх.
Результатом є національна криза психічного здоров’я, яку уряд не в змозі навіть розпізнати, не кажучи вже про те, щоб упоратися з нею, що характеризується масовим розчаруванням та апатією.
Рятуйся втечею з Китаю
У відповідь серед молоді з’явився новий напрям, відомий «філософія втечі». Послання таке просте, як і вбивче — воно закликає молодь тікати з Китаю в пошуках кращого та безпечного життя.
Ця нова філософія так само зрозуміла, як і настрої «останнього покоління». Зрештою, молодим людям потрібна можливість спробувати щось нове, розправити крила, спробувати щось зробити, зазнати невдачі, а потім спробувати знову без задушливого та постійного тиску партії на їхні уми та життя.
З погляду поведінки, молоде покоління не схоже на жодне з тих, що бачив Китай. В епоху політики «однієї дитини» багато хто хотів мати більше дітей, тоді як держава проводила примусові аборти.
А сьогодні багато молодих китайців відмовляються мати дітей. Одне опитування показало, що дві третини жінок віком від 18 до 31 року не мали дітей.
«Не мати дітей у цій країні, на цій землі, буде самим благодійним вчинком, який я міг би зробити», — написав користувач Weibo під хештегом #thelastgeneration, перш ніж він був цензурований.
“Ми звичайні люди, які не мають права на особисту гідність, і наші репродуктивні органи будуть нашим останнім засобом”, — відгукнувся інший користувач.
Антиутопічне сьогодення та майбутнє
Навіть з урахуванням державних податкових пільг та стимулів, покликаних переконати молодь мати до трьох дітей, ідея народити дитину в антиутопії, якою є сучасний Китай, не приваблює це покоління, від якого залежить політика.
Як і слід було очікувати, населення, яке старіє з рівнем народжуваності нижче за рівень заміщення не віщує нічого доброго для майбутнього Китаю та компартії. Звичайно, це окрема тема, але достатньо сказати, що політика КПК за останні кілька десятиліть створила поколінську та соціальну порожнечу, наслідки якої тільки зараз починають відчуватися.
Звичайно, партія намагається впоратися з таким руйнівним настроєм серед молоді, що глибоко вкоренився, так само як вона підходить до всіх проблем: придушуючи громадське обговорення.
Звичайно, «останнє покоління» тепер піддається цензурі у всіх китайських соціальних мережах. Очевидно, КПК вважає, що, якщо це більше не з’являється у соціальних мережах чи будь-яких інших засобах масової інформації, то все це зникло. Компартія може впевнено та офіційно заявити, що розпачу серед молоді більше немає.
Однак серед молодого покоління панує розпач. Більшість ототожнює це з великою і жорстокою політикою блокувань, але коріння цього набагато глибше. Щобільше, це глибоке загальне засмучення. Репресії щодо бізнесу, карантин і колапс економіки зробили Китай менш придатним для життя, а держава — більш жахливою та агресивною щодо народу.
Ще на початку 1990-х років, коли Китай стрімко підіймався, обіцянка матеріального багатства була на вустах китайських лідерів та в умах молодого покоління. Популярна на той час приказка казала:
«Я краще плакатиму в BMW, ніж сміятимуся на велосипеді».
Сьогодні більша частина молоді Китаю у сльозах, заціпенінні і, можливо, безповоротно зламана жорстоким урядом, тому відмовляється заводити дітей, щоб не узаконювати його.
Це багатовимірна проблема, на вирішення якої компартії бракує ні співчуття, ні реальних можливостей.
Джеймс Р. Горрі, автор книги «Криза Китаю» (Wiley, 2013), пише у своєму блозі TheBananaRepublican.com, живе у Південній Каліфорнії.
Погляди, висловлені у цій статті, є думкою автора та необов’язково відображають погляди The Epoch Times.
===
