Туніс — не виняток. Екс-президент Бен Алі захопив владу в країні ще в 1987 році (тоді він був генералом і прем’єром). Керувати країною без малого чверть століття непродуктивно і ризиковано. Напевно, тому Бен Алі не став чекати розв’язки революції і просто втік, зрозумівши, що країні він більше не потрібен. Та й країна йому вже не потрібна. Особливо, якщо врахувати, що за роки свого правління він «сколотив» стан у 5 мільярдів доларів.
Хто знає, може, з втечею Бен Алі в історії Тунісу закінчується ціла епоха. Епоха, яку почав видатний араб — перший туніський президент Хабіб Бургіба. Будучи членом Французької соціалістичної партії, творцем головної туніської партії Дустур (Конституція) і відвертим західником, він зі скепсисом ставився до місцевої, в першу чергу — ісламської, традиції. Ще в 1960 році Туніс став першою мусульманською країною, де були дозволені аборти. А в 1961-му влада розгорнула кампанію проти широкого святкування мусульманського посту. Бургіба був свого роду «магрибинським Ататюрком», який намагався «пришвартуватися» до Західного берега. Під час його правління, в 1962 році, американський президент Джон Кеннеді говорив про те, що Тунісу необхідно допомогти стати вітриною «нормального світу».
Тоді країна обрала своєю ідеологією і практикою абсолютно світський дустурівський соціалізм. Іслам, здавалося, пішов у приватне життя, а туніська еліта пишалася своєю секулярністю.
Вже в кінці 80-х інший президент — Бен Алі — виявив, що з ісламом в Тунісі потрібно бути обережніше. А ще — що він президент все-таки мусульманської держави. У прийнятому ним у 1988 році Національному пакті іслам був оголошений «об’єктом національної гордості». Крім того, було розширено Вищу релігійну раду, відновлено молитви на радіо і телебаченні. Сам президент здійснив хадж до Мекки. Цим Бен Алі вбив двох зайців: підвищив свою популярність серед рядових мусульман і одночасно перехопив ініціативу у потенційної ісламської опозиції.
Втім, тоді все ще здавалося, що в Тунісі з політики іслам виключений. Але тільки здавалося. Гнані, позбавлені своїх висланих за кордон лідерів ісламісти продовжували діяти. Існувала Партія ісламського визволення, ісламський джихад, пізніше з’явилася Магрибинська аль-Каїда, чия активність поширилася також на Алжир і Марокко. У середині 80-х в одній із листівок місцевого відділення ХТІ говорилося: «Сини великої ісламської умми, вставайте! Поваліть режими, що прийняли культуру Заходу… Відродимо закони ісламу на споконвічній землі ісламу. Відновимо халіфат!».
У мусульманському світі гасло соціального протесту дуже часто виражається в релігійній формі. Мусульманські богослови не втомлюються повторювати, що в ісламі з самого початку закладені норми соціальної справедливості, основи розумних відносин між правителем та суспільством.
Жодна кризова ситуація в мусульманському світі не обходиться без участі радикалів. Для них народні виступи — природне середовище, в якому вони відчувають себе більш ніж комфортно. Заколот на вулиці — це їхній час, це їхнє місце. Вони вміють вести за собою маси, вміють ризикувати і битися.
Проблема в тому, що серед цих людей чимало екстремістів, фанатиків, готових іменем релігії, іменем релігійної ідеології поводитись вкрай жорстко, не рахуючись ні з чим, у тому числі з людським життям. Вони готові на тероризм. Світова практика свідчить, що дуже часто їх благі наміри ведуть до хаосу, а то й до громадянської війни.
Поки що конфлікт в Тунісі розгортається без активної участі ісламістів. Але деякі з їхніх лідерів (зокрема, знаменитий імам Рашид аль-Ганнуші, чудовий проповідник і досвідчений політик) вже готові повернутися, а може, і вже повернулися. Якщо хвилювання триватимуть, то ісламські радикали себе обов’язково проявлять. А це позначиться на майбутньому самого Тунісу, стане зайвим свідченням успіху ісламістів в усьому арабському світі.
