Дивно, як напівбожественна культура Китаю, з її внутрішнім глибоким змістом і 5-титисячолітньою історією, проявляється в багатьох сьогоднішніх формах мистецтва, особливо в музиці й танці.
У китайській культурі, танець, несе в собі не тільки відбиток індивідуальних емоцій і почуттів особистості, але й національний характер. Хореографія через образ танцюриста, відбиває його або її світовідчуття. Саме це пояснює, чому комбінація форм і рухів тіла – так звана техніка тіла, і духовний світ танцюриста, всі разом впливають на внутрішнє значення танцю.
Китайський танець також називається «класичним Китайським танцем». Він походить від староданього танцю Палацу Імператора або народного танцю. Його історія нараховує кілька тисяч років.
Починаючи з династії Чжоу (1122-256 рр. до н.е.) і наступних династій, до періоду «5 династій» (907-960 рр. н.е.), при палаці імператора були школи музики й танцю, де систематично навчали музикантів і танцюристів. До того ж, у школах організовували, досліджували й розвивали народні, релігійні танці й танці інших народів.
Так як танці Палацу імператора, головним чином, були створені художниками на основі китайських народних танців, вони були витонченими й багатими, як будь-яка традиційна форма китайського мистецтва.
Династія Тан (618-907 рр. н.е.) – період найвищого розвитку традиційного китайського танцю. Однак, війни в періоді «5 династій» так порушили соціальний порядок, що багато відомих танців були втрачені або стали неповними.
Після династії Сун (960-1279 рр. н.е.), танець змінила народна опера, як форма процвітаючого мистецтва. Звичайно, формування і розвиток опери також неминуче успадковувало й змішувало багато ранніх форм мистецтв; танці й музика з династії Сунь і Тан (581-618 рр. н.е.), стали її важливими компонентами.
Злиття народних танців у народну оперу виникло з потреби опери, це в дійсності зберегло дуже багату колекцію традиційного мистецтва. Багато реліквій стродавніх часів несли образи танцюристів з різних династій. Ці реліквії показують чіткий зв’язок між оперою і танцем. Це показує, що хоча опера замінила танець і музику як розповсюджена форма мистецтва вистави, старі опери усе ще несуть характеристики стародавніх китайських танців.
З нещодавна, із ростом популярності У-шу в Китаї, рухи тіла в бойовому мистецтві стали важливим джерелом для подальшого розвитку класичного танцю. Наприклад, Таньцзигун (у перекладі: «майстерність рухів тіла циновки») є частиною китайського бойового мистецтва. Хореографи класичного танцю запозичили елементи з Таньцзигун, змішуючи стрибки, повороти й перекиди в танці.
У танці були використані традиційні цінності, такі як Тайцзи й техніка володіння мечем, вони значно збагатили репертуар класичного танцю. Декорації із стародавніми фресками, скульптура й література відігравали важливу роль у вивченні й дослідженні класичного танцю.
У період до Руху 4 травня 1919 р., класичний китайський танець, переважно, передавався серед народу. Після 1919 року були художники, які систематизували й документували їх. Це був початок формального навчання класичним китайським танцям. З метою розвитку й омолодження народного танцю, художники, вивчаючи елементи народної опери й змішуючи техніки танцю, балету, форму китайського бойового мистецтва, створили унікальну й особливу систему класичного китайського танцю.
Довга й різноманітна історія китайського танцю, дала йому різні рухи тіла, витонченість форм, і багатство характеру. З розвитком китайського танцю крізь імена династій і соціальне навколишнє середовище, воно описує багатонаціональність, соціальні класи, різні періоди часу й різні особистості. Елементи будь-якого етнічного походження можуть бути включені, інтерпретовані й повністю показані в китайському танці.
Саме тому й у майбутньому китайський класичний танець буде мати великий розвиток і новотвір. Успіх НТДТБ, яке організувало Китайський новорічний гала-концерт 2007 року, що був заснований на китайських класичних танцях, надав їм можливість стати головною формою мистецтва на світовій сцені.
Цзи Юнь. Велика Епоха
