Сумо – один із видів японської національної боротьби, що сягає своїм корінням у глибоку давнину. Серед японських міфів і легенд є чимало пов’язаних із сумо.
#img_left#Так, у літописах «Кодзікі» розповідається про те, як у двобої визначився правитель країни Ідзумо. В інших стародавніх сказаннях – «Ніхонгі», змальовується двобій між двома відомими воїнами того часу перед імператором. Переможець цього двобою – Номіносукуне, був піднесений до сану Богів і з того часу шанується в Японії як засновник сумо.
Перші найбільш достовірні відомості про проведення змагань сумо в Японії належать до 642 р., коли за вказівкою імператора при дворі відбулося свято на честь корейського посла. З того часу турніри сумо стали щорічними й стосувалися завершення польових робіт.
Сумо міцно ввійшло в побут японців. У змаганнях брали участь представники майже всіх станів. У ранньому сумо, на відміну від сучасного, були відсутні які-небудь чіткі правила й обмеження. Крім загальноприйнятих нині прийомів (кидків, підніжок, підсікань), дозволялося наносити удари руками й ногами в будь-яку частину тіла, що часто призводило до важких травм. Згодом були розроблені правила, які забороняють нанесення таких ударів.
У ранньому середньовіччі турніри із сумо були невід’ємною частиною двірцевих свят. У період феодальної роздробленості, коли посилюється військовий стан, сумо широко розповсюджується як різновид прикладного бойового мистецтва, спосіб виховання духу та тіла воїнів-самураїв, а двобої сумоторі стають складовою частиною регулярних турнірів поряд із змаганнями кінних лучників.
Розквіт сумо належить до епохи Едо ( 1600-1868). З’являються літературні твори, в яких описуються турніри по сумо. У театрі Кабукі йдуть спектаклі, де головними діючими особами є популярні борці. У кольоровій гравюрі укіє-е утворився окремий жанр – сумо-е.
Тоді ж оформилися 72 канонічних прийомів (кімаріте), закріпився ритуал турнірів, удосконалилися правила змагань, що дійшли до наших днів. Двобої із сумо проходять на спеціальному квадратному помості (досі) зі стороною 7,27 м. Арена для бою являє собою коло діаметром 4,55 м, з джгутом із рисової соломи по периметру. Над помостом розташований навіс, що нагадує формою дах синтоістського храму.
Правила сумо дуже прості: перемагає борець, який змушує супротивника торкнутися поверхні помосту (досі) будь-якою частиною тіла за межами кола, а в його межах будь-якою частиною тіла, крім ступнів ніг. Правила суворо забороняють удари кулаком, пальцями або ребром долоні, а також удари ногами в груди та живіт, атаку в горло й пах.
У професійному сумо відсутні вагові категорії. До 1910 р. до боїв допускалися люди, що мали вагу не менше за 52 кг. Вимог до зросту не існувало жодних. В 1926 р. до змагань почали допускати спортсменів вагою не менше 64 кг і зростом не нижче 164 см. У цей час вага борця-початківця повинна бути не менше 70 кг, зріст не нижче 173 см. У нинішніх борців – рікісі, рекордна вага перевалила за 200 кг.
Турніри сумо відрізняє особливий традиційний ритуал. Перед початком змагань проходить парад учасників. Вони по черзі виходять на ринг. По закінченню параду на поміст піднімається великий чемпіон – екодзуна, у супроводі головного судді й двох найсильніших борців, один із яких несе церемоніальний меч. Екодзуна виконує ритуальний комплекс фізичних вправ і з силою тупотить лівою і правою ногою по черзі, відганяючи погань. Завершує змагання особливий ритуал згинання лука, що виконується у вигляді танцю молодим борцем і символізує торжество перемоги, подяку богам, імператорові та суддям.
Здавна кожний двобій на турнірі починався з особливої церемонії. Борці-Рікісі підходили до спеціальних ящиків із сіллю й розкидали її на помості, полоскали рота, обтирали руки, таким чином відганяючи злих духів і очищаючи себе й місце двобою від бруду й нечисті.
Двобій починався з особливої процедури психологічної боротьби – сікірі. Борці повільно сходилися й, сівши навпочіпки, пильно дивилися в очі один одному, намагаючись подумки знищити суперника. Постоявши так якийсь час, спортсмени розходилися й знову починали кидати сіль на поміст. Цей процес повторювався кілька разів, поки рікісі не кидалися один на одного. В середні століття сікірі не був обмежений часом. Зараз цей ритуал значно спростився, але, як і раніше, передує кожному бою.
У сумо найважливішою річчю є вміння не заточитися у швидких і лютих рухах – кидках, поштовхах, вивертах. Потрібні нескінченні тренування, щоб утримати центр ваги в нижній частині живота, у цьому полягає головний елемент техніки сумо. Із трьох складових сумо – сін, гі, тань (дух, техніка, тіло) за всіх часів найбільше цінувалися перші два. Великі чемпіони останніх десятиліть із зростом 180-190 см у кращі свої роки важили не більше 130 кг. Перемагають такі атлети за рахунок техніки й бійцівського духу, приводячи в невимовний захват мільйони вболівальників у Японії та в усьому світі.
#img_right#Рікісі вражають уяву міццю, здоров’ям і надзвичайною гнучкістю. Крім гігантських розмірів, борця сумо завжди можна відрізнити за високій, зібраній на тім’ї у вузол, зачісці. Така зачіска не тільки данина традиції, вона амортизує удар при падінні. Виступають спортсмени в пов’язках на стегнах – мавасі.
У клуби сумо учнів приймають у віці 10-15 років. Формування тіла борця відбувається винятково в процесі тренувань за рахунок збільшення м’язів і нарощування ваги. Заради цієї мети формується сам розпорядок дня. Підйом з першими променями сонця, ранковий туалет, потім натще починається виснажливе протягом п’яти годин тренування, що вимагає повної віддачі сил і крайньої концентрації. Після тренування борці приймають гарячу ванну й снідають. Нагулявши гарний апетит, рікісі їдять без усяких обмежень, при цьому, на відміну від інших спортсменів, не відмовляють собі й у спиртному. Після сніданку – тригодинний сон, потім короткочасне тренування й легка вечеря.
Професійне сумо (одзумо) має сувору ієрархічну структуру. Воно класифікується на 6 дивізіонів. У вищому дивізіоні (макууті) борці мають ранги на зразок спортивних розрядів, вищий з яких – екодзуна, дається довічно, інші – одзекі, секіваке, комусубі й маегасіра, завойовуються й затверджуються борцями в ході турнірів. Ранги борців нижчих дивізіонів – дзюре, макусіта, сандамме, дзенідан, дзенокуті, іменуються також як назва дивізіону з додаванням номера, що відповідає положенню в рейтингу.
За 300 років титула екодзуна удостоїлося не більше 70 чоловік. Щоб претендувати на титул екодзуна, борець повинен як мінімум двічі один за одним вийти переможцем на великих чемпіонатах, домігшись звання одзекі, а також зарекомендувати себе із кращого боку в очах суддів і товаришів по рингу.
Зараз у Японії щорічно проводяться шість великих чемпіонатів сумо: три в Токіо й по одному в Осаці, Нагоє й на острові Кюсю. Учасники змагань розподіляються за традицією на дві команди – «Схід» і «Захід». Чемпіонат триває 15 днів. Кожен учасник бореться один раз у день із різними супротивниками. Переможець у день завершення змагань нагороджується імператорським кубком. Крім того, введені ще три премії: майстру, який найбільш вдало виступив у двобої з чемпіоном; за бойовий дух і за технічну досконалість. Щоб заслужити кожну з нагород, борець повинен виграти не менше восьми боїв із запропонованих йому п’ятнадцяти. Після кожного чемпіонату з’являються нові одзекі, але вище звання екодзуна присуджується рідко, раз у кілька років.
За матеріалами: japantoday.ru, ozumo.ru, japan-sumo.ru
