З 1960-х років США та СРСР, а потім США та Росія працювали над обмеженням як загальної кількості ядерних озброєнь, так і типів ядерної зброї, розгорнутої кожною зі сторін. Прогрес був стійким, хоча часто характеризувався як два кроки вперед і один крок назад.
Плани Китаю істотно розширити свій ядерний арсенал шляхом квазівоєнного союзу з Росією, що розвивається, і розвитку технології гіперзвукових ракет загрожують перекреслити минулі угоди із США і значно ускладнити переговори щодо майбутніх договорів про контроль над ядерними озброєннями.
Американо-радянсько-російські угоди щодо контролю над ядерними озброєннями
У період з 1972 до 2011 року США уклали вісім угод про контроль над ядерними озброєннями з Радянським Союзом, а після 1989 року — з Росією. SALT I та START I обмежували кількість засобів доставки ядерних боєголовок, які могла розгорнути кожна зі сторін.
SALT I також обмежував кількість антибалістичних ракет, які могла мати кожна сторона, проте, у 2002 році США вийшли з договору про ПРО-1972. Хоча запропонований договір SALT II так і не був ратифікований, обидві сторони загалом живуть відповідно до його умов.
Починаючи з договору СНО-1 (START I) і продовжуючи договором СНО-2 (START II), США та СРСР прагнули обмежити кількість боєголовок, які мала кожна зі сторін. Максимальна кількість боєголовок була поступово скорочена до 6000 до 3000-3500 у договорі СНО-2. Передбачалося, що угода СНО-III знизить кількість розгорнутих боєголовок до 2 000 — 2 500, але переговори так і не відбулися.
Договори SORT (Strategic Offensive Reductions Treaty) та New START, укладені адміністраціями Буша та Обами відповідно, мали ще більше скоротити кількість стратегічних систем доставки до 700 одиниць і зменшити кількість боєголовок до 1550. 3 лютого 2021 року адміністрація Байдена погодилася продовжити дію ще на 5 років, до 5 лютого 2026 року.
У 1987 році дві країни домовилися про ліквідацію всіх балістичних та крилатих ракет середньої дальності наземного базування з ядерною зброєю (Договір INF) з дальністю від 300 до 3300 миль. Крім США та Росії, сторонами Договору INF були також колишні радянські держави – Білорусь, Казахстан, Україна, Туркменістан та Узбекистан.
Адміністрація Трампа припинила участь США в Договорі INF з 2 лютого 2019 року та офіційно вийшла з нього 2 серпня 2019 року на підставі звинувачень у недотриманні Росією зобов’язань, обмані, а також на побоюваннях щодо нарощування китайської ядерної зброї середньої дальності.
Зокрема, критики стверджували, що крилата ракета 9М729 (позначення НАТО SSC-X-8 “Screwdriver”) наземного базування середньої дальності, випробування якої Росія почала у 2014 році та розгорнула у 2018 році, має дальність дії від 300 до 3400 миль. Ракета може нести як звичайні, так і ядерні боєголовки. З того часу Москва оголосила про створення крилатої ракети з ядерною силовою установкою та ядерною зброєю, що одержала назву 9М730 “Буревісник”, з практично необмеженою дальністю польоту.
У липні 2021 року президент США Джо Байден наказав Пентагону провести огляд ядерної політики (NPR). Практика проведення NPR почалася при адміністрації Клінтона і тривала за наступних президентів. Огляд триває приблизно рік і проводиться під головуванням міністра оборони. Результат NPR адміністрації Байдена очікується найближчим часом. За цей час на команду Байдена чинився все більший тиск з метою змусити його відмовитися від застосування ядерної зброї першою та подвоїти зусилля з Росією щодо подальшого скорочення ядерних озброєнь.
Китай не брав участь у переговорах щодо контролю над ядерними озброєннями, які США вели із СРСР, а потім із Росією. Згідно з доповіддю Федерації американських учених, 10 років тому Китай мав від 200 до 250 ядерних боєголовок, з яких 75-100 перебували на балістичних ракетах міжконтинентальної дальності, половина з яких могла досягти США, а решта — на балістичних ракетах малої дальності. Ці ракети в першу чергу будуть розгорнуті проти цілей у Тихоокеанському та Азійському регіонах та, зокрема, проти військово-морських сил США у західній частині Тихого океану, особливо у Південно- та Східнокитайському морях.
Коли адміністрація Трампа вийшла з Договору про INF, вона ясно дала зрозуміти, що будь-які подальші договори, що обмежують ядерну зброю театру бойових дій, мають включати й Китай. Китай, своєю чергою, заявив, що не зацікавлений в участі у таких переговорах.
Зростання ядерного арсеналу Китаю та гіперзвукова зброя
Останні кілька років з’являється дедалі більше доказів, що Пекін значно розширив свій ядерний арсенал. У 2021 році супутникові знімки показали, що Китай будує близько 250 нових шахт для міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) у трьох нових місцях: 229 нових шахт у Юймені та Хамі на північному заході Китаю та ще 29 нових шахт у Ханггін Банер у Внутрішній Монголії.
За останніми оцінками Пентагону, Китай, ймовірно, має близько 100 МБР, деякі з яких здатні нести кілька незалежних ракет-носіїв (MIRVs). Існуючі сили МБР мають як шахтне, і мобільне базування. Згідно з джерелами Пентагону, Китай може подвоїти свої сили МБР до 2025 року та мати 1000 ядерних боєголовок до 2030 року.
Ще більшу тривогу викликають нещодавні китайські випробування гіперзвукової глайдерної зброї. У липні 2022 року Китай вивів на орбіту гіперзвуковий планер з ядерним зарядом, який потім увійшов в атмосферу зі швидкістю, яка в 5 разів перевищує швидкість звуку – приблизно 3800 миль на годину — і зміг маневрувати на шляху до наміченої цілі. Росія провела випробування аналогічної ракети-носія “Авангард”. Американська програма все ще перебуває на стадії випробувань та призначена для звичайних боєголовок.
Попри свою назву, гіперзвукові глайдерні апарати рухаються не набагато швидше за звичайні МБР. Їхня загроза полягає в тому, що вони набагато маневровніші та здатні ухилятися від систем протиракетної оборони. По суті, вони поєднують у собі швидкість балістичних ракет та маневровість крилатих ракет.
Вийшовши спочатку на низьку навколоземну орбіту й увійшовши до атмосфери, гіперзвукові планери можуть атакувати з будь-якої траєкторії. Більшість американських систем ПРО припускають, що ракетна атака на США здійснюватиметься з півночі через Північний полюс і орієнтовані відповідним чином.
Російсько-китайське військове співробітництво
Росія та Китай не підписали офіційного оборонного союзу, і навряд чи вони це зроблять. Проте їхня зовнішня та військова політика демонструє зростаючий ступінь координації та співпраці.
У 2018 році Китай взяв участь у щорічних оборонних навчаннях Росії. У 2019 році вони провели спільне патрулювання бомбардувальників поблизу Японії та Корейського півострова. Пізніше того ж року військово-морські сили двох країн провели спільні навчання у Японському морі. З того часу темпи спільних військових навчань продовжують зростати.
Наприклад, у серпні 2021 року російські та китайські війська провели спільні навчання в Нінся (Китай) під спільним російсько-китайським командуванням та управлінням. У навчаннях було задіяно понад 13 000 військовослужбовців, тисячі одиниць техніки, сотні літаків та мобільної артилерії. У жовтні 2021 року дві країни провели спільні військово-морські навчання біля тихоокеанського узбережжя Росії.
Росія є основним постачальником озброєнь для Пекіна. З 2014 року Китай придбав новітню російську систему протиповітряної оборони С-400. Китай також замовив російські винищувачі ППО СУ-35 (позначення НАТО Flanker-E).
Згідно з повідомленням The Wall Street Journal, президент Росії В. Путін підтвердив, що Росія допомагає Китаю у створенні системи раннього попередження про ракетний напад і що дві країни співпрацюють у розробці вдосконаленого проєкту підводного човна.
Своєю чергою Китай став основним постачальником передових комп’ютерних мікросхем для Росії після введення економічних санкцій проти Москви за захоплення Криму. У жовтні 2021 року міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров після багатьох років обережного нейтралітету у цьому питанні заявив, що “Тайвань є частиною Китаю”.
Космос став ще однією сферою зростання співпраці між Росією та Китаєм — у тому числі з військовими наслідками. У 2019 році Китайське національне космічне управління (CNSA) та Роскосмос, Російське космічне агентство, оголосили, що вони координуватимуть місячні місії “Чан’є” та “Луна-Ресурс-1”.
Російські космічні технології все більше старішають, і Москва звертається до Пекіна за допомогою по їх модернізації. Дві країни спільно працюють над створенням нової технології важких ракет. Вони також співпрацюють у розробці протисупутникової зброї, хоча така зброя загрожує супутниковим мережам один одного.
Китайська BeiDou та російська Глонасс добре доповнюють одне одного і разом утворюють систему з 59 супутників, здатну конкурувати з американською Глобальною системою позиціювання (GPS).
Між Москвою та Пекіном також існує безліч точок зіткнення. Росія є великим постачальником зброї для Індії та В’єтнаму – двох країн, які все більше ворогують із Китаєм. Зусилля Пекіна щодо розширення свого впливу в Центральній Азії та залучення цих країн у свою економічну орбіту йдуть всупереч із політичними та економічними цілями Москви в регіоні. Проте, США не можуть ігнорувати можливість того, що російські військові дії в Балтійських республіках чи в Україні можуть бути скоординовані з аналогічними діями Китаю в Південнокитайському морі або проти Тайваню.
Майбутнє угод про контроль над озброєннями
Хоча Пекін і Москва формально не є союзниками, вони однаково намагаються посилити свій вплив на США, наголошуючи на готовності до військової співпраці та надаючи один одному політичну та економічну підтримку. Поки що неясно, чи підійметься ця співпраця до рівня координації воєнних дій.
З точки зору контролю над ядерними озброєннями, Вашингтон все частіше стикається з дилемою, коли ядерний паритет з Росією і Китаєм ставитиме США в невигідне становище у випадку, якщо ці дві країни діятимуть у тандемі, хоч би яким малоймовірним це здавалося на цей час.
Ні Росія, ні Китай, швидше за все, не ухвалять угоду, яка надасть США паритету проти їх об’єднаних ядерних сил. Так само США не відмовляться від мети ядерного паритету, яка лежала в основі їхніх попередніх угод про контроль над ядерними озброєннями, дозволивши Росії та Китаю разом мати ядерні сили, що перевершують американські. В таких умовах важко уявити подальший прогрес у скороченні ядерних озброєнь.
Думки, висловлені в цій статті, є думкою автора і не обов’язково відбивають думку The Epoch Times.
Автор статті — Джозеф В. Мікаллеф — історик, оглядач, військовий кореспондент, автор книг з військової історії та світових подій. Цього року виходить його нова книга “Лідерство у непрозорому майбутньому”. Мікаллеф також є відомим знавцем вин та спиртних напоїв та автором бестселера про шотландський віскі. Він виступав коментатором на кількох мовних майданчиках та у засобах масової інформації в США.
За матеріалами
