Blog

В одній статті ми вже говорили про те, що не обов’язково всім гладким худнути. Поговоримо про те, що ж таке ожиріння – хвороба, особливість організму чи відсутність культури в хорчуванні? Фахівці вважають, що це і перше, і друге, і третє. 30% товстунів – люди хворі. Їх ожиріння пов’язане з порушенням обміну речовин або ендокринними розладами. Інші 70% за своєю конституцією схильні до повноти і реалізують цю схильність найчастіше постійним переїданням. Але, впаши в крайнощі, вони теж стають хворими, тільки не волею долі, як ті 30%, а через свою власну слабкодухість. А яку вагу слід вважати нормальною? Зараз заведено робити розрахунок, заснований на обчисленні індексу маси тіла (ІМТ). Нагадаємо, що ІМТ вираховується відповідно до наступної формули: вага тіла в кілограмах ділиться на зріст в метрах в квадраті. Наприклад: якщо зріст людини вагою 63 кг становить 1,72, то його ІМТ дорівнює 21,3. Це означає, що з вагою у цієї людини все гаразд.

 

#img_left#Нині вага вважається нормальною, якщо ІМТ знаходиться між 20 -25. Індекс менше 20 означає дефіцит маси тіла. ІМТ між 26 – 30 указує на підвищену вагу, а понад 30 – на ожиріння. Американські учені вважають, що прийнята нині норма, заснована на збільшенні індексу маси тіла (ІМТ), штучно занижена, а це   приводить до неадекватної оцінки значущості надмірної ваги   для   здоров’я людини.  Якщо робота американських учених буде підтверджена подальшими дослідженнями, то, можливо, значення   індексу маси тіла буде переглянуто, і підвищена вага   вважатиметься нормально. Відмітимо, що розрахунки ІМТ відповідно до наведеної вище формі мають і той недолік, що вони застосовуються до всіх людей, без урахування їх статі та віку.  Адже кілька кілограмів зайвого жиру в літньому віці служать добрим захистом для м’язів і кісток. А ось підліткам ці кілограми ні до чого. Визначивши з лікарем, що це у тебе хвороба, потрібно дотримуватися його рекомендацій. А той, хто постійно об’їдається, може скористатися порадами лікаря, щоб не довести свій організм до хворобливаго стану.

Лікар М. Петровский рекомендує, як треба правильно харчуватися, якщо ми хочемо схуднути: набір продуктів достатньо широкий, що цілком дозволяє побудувати смачне й різноманітне меню.  Це все овочі, окрім буряка, всі ягоди та фрукти, окрім дуже солодких і бананів. З молочних продуктів підходять всі, але з низьким % жирності (не більше 1,5 %), сири, типу сулугуні, не солоної бринзи, адигейського, не жирна яловичина, курячі грудоньки, кроляче м’ясо.  Переважно все відварне, а не смажене або тушковане. А ще краще, готуючи їжу, використовувати пароварку: швидко, зручно, корисно та смачно!

Якщо захотілося організувати розвантажувальний день, як  легше його витримати? Краще   запланувати такий день на час від вечора до вечора. Перед сном бажано прийняти проносне, щоб очистити кишечник, інакше він, залишаючись заповненим, почне інтенсивно всмоктувати  родукти гниття та бродіння. Вранці, як правило, їсти не дуже хочеться, і можна легко обмежитися порцією натертих овочів, або склянкою кефіру зниженої жирності, або парою яблук. Денна робота буде відволікати, не дозволяючи зосередитися на думках про їжу. Але можна випити кефір, з’їсти яблуко або нічим не заправлений салат. У проміжках можна пити мінеральну негазовану воду. А всього за день належить з’їсти до 1, 5 кг овочів, або 1 кг яблук. Якщо, винагороджуючи себе за напівголодний день, накинутися на піджарку з картоплею або макарони, все піде нанівець. Найвідповідніша вечеря – каша на воді та склянка трав’яного чаю. Не прагніть схуднути швидко. І не тільки тому, що після дієти, скинувши зайву вагу, її, як правило, легко стільки ж швидко набрати. А головним чином тому, що різка втрата маси тіла небайдужа організму, бо викликає зміни в обміні речовин, перебудову ендокринної системи. Оптимальний темп зниження маси тіла – 1 кг на місяць.

Науковий керівник Європейкого інституту проблем харчування Удо Польмер в 2000 році видав "Лексикон популярних помилок у сфері харчування". До таких помилок він відніс і дуже поширену думку про те, що стрункі люди мають краще здоров’я, ніж гладкі. Схуднення, вказував учений, у багатьох випадках збільшує ризик різних захворювань і навіть смерті. Польмер вважає, що помірне збільшення вагиі протягом життя – нормальне явище. Гладкі люди, хоча інколи   і мають проблеми з серцем, проте живуть довше, ніж підкреслено – стрункі. Посилаючись на дані статистики, учений стверджує, що зайва вага скорочує життя лише в тому випадку, якщо вона перевищує 40 кг. У квітні цього року в США були опубліковані результати дослідження, що суперечать звичним для нас уявленням про вплив надмірної ваги на здоров’я людини.

За даними досліджень останніх 40 років, вчені двох авторитетних наукових установ – "Національного центру медичної статистики" і "Центру по контролю і профілактиці захворювань"- дійшли одного висновку. Він виявився несподіваним не тільки для преси та широкої публіки, але й для багатьох фахівців: стан здоров’я американців з помірно-підвищеною вагою, за деякими важливими показниками (артеріальний тиск, вміст холестерину в крові т. д.), краще, ніж стан людей з нормальною або низькою вагою. Тому і ризик померти у них менше. Підвищений ризик смерті від зайвої ваги лише у тих, хто страждає дуже сильним ожирінням. В той же час, вчені відзначають, що ризик смерті збільшує і сильна худина – навіть якщо вона давня і не пов’язана з якимось захворюванням. Результати дослідження викликали суперечливі відгуки. Одні вчені просто відмовилися в них вірити.   Інші вельми поважані фахівці погодилися з цим фактом.  Поки вчені вирішують ці проблеми,   ми можемо лише поклопотатися про те, щоб повнота не перетворилася на хворе   ожиріння.  

Але зберегти свою вагу набагато простіше, ніж схуднути. Треба лише більше рухатися і не зловживати висококалорійною їжею. Але найголовніше, про що ми ніколи не повинні забувати – яких зусиль треба докласти для підвищення свого етичного здоров’я, що і призведе до гарного фізичного здоров’я!

Фільм «Фалуньгун зазнає репресій» («The Persecution of Falun Gong»), знятий 12-літньою Ізабелль Кітс (Isabelle Kitze), отримав перший приз на дитячому кінофестивалі у віковій групі 10-13 років. Церемонія нагородження відбулася 27 квітня в м. Ларкспур (США).

#img_left#Для участі в кінофестивалі відбір пройшли 20 фільмів. До фільмів було висунуто такі вимоги: фільм не має бути довшим за 15 хвилин і має бути знятий «режисером» віком від 10 до 18 років. Тематика фільмів була різна: музичні, документальні, про захист навколишнього середовища, різні історії та ін. Усього на фестивалі були дві вікові групи «режисерів»: 10-13 років і 14 – 18 років. Оцінювалися фільми з технічного боку за якістю зйомки й монтажу, а також за змістом головної теми – як вона розкрита і чи цікава вона.

Членами оціночної комісії були: відомий драматург Денієл Гандлер (Daniel Handler), кінокритик Саманта Крес (Samantha Creath), кінематографісти Джеймс Гіч (James Hirsch), Джордан Лівінгстон (Jordan Livingston) і Олександра Пелосі (Alexandra Pelosi).

Два роки тому Ізабелль уже брала участь у цьому кінофестивалі. Її гумористичний фільм «Over Easy» також посів перше місце.

Коли вона дізналася про те, що є люди, які зазнають жорстоких репресій і навіть умирають від тортур через те, що у них є своя віра, вона захотіла більше дізнатися про це. Заради цього вона поїхала в Сан-Франциско, зустрілася з декількома послідовниками Фалуньгун, які пережили репресії у Китаї, та взяла у них інтерв’ю. Після демонстрації її фільму, багато глядачів були приголомшені, вони казали, що навіть і не підозрювали, що в Китаї може таке відбуватися.

«Я хочу допомогти глядачам дізнатися про те, що таке Фалуньгун, а також чому послідовники Фалуньгун зазнають репресій у Китаї», – сказала Ізабелль.

Чжоу Жун. Велика Епоха

Фільм «Фалуньгун зазнає репресій» («The Persecution of Falun Gong»), знятий 12-літньою Ізабелль Кітс (Isabelle Kitze), отримав перший приз на дитячому кінофестивалі у віковій групі 10-13 років. Церемонія нагородження відбулася 27 квітня в м. Ларкспур (США).

#img_left#Для участі в кінофестивалі відбір пройшли 20 фільмів. До фільмів було висунуто такі вимоги: фільм не має бути довшим за 15 хвилин і має бути знятий «режисером» віком від 10 до 18 років. Тематика фільмів була різна: музичні, документальні, про захист навколишнього середовища, різні історії та ін. Усього на фестивалі були дві вікові групи «режисерів»: 10-13 років і 14 – 18 років. Оцінювалися фільми з технічного боку за якістю зйомки й монтажу, а також за змістом головної теми – як вона розкрита і чи цікава вона.

Членами оціночної комісії були: відомий драматург Денієл Гандлер (Daniel Handler), кінокритик Саманта Крес (Samantha Creath), кінематографісти Джеймс Гіч (James Hirsch), Джордан Лівінгстон (Jordan Livingston) і Олександра Пелосі (Alexandra Pelosi).

Два роки тому Ізабелль уже брала участь у цьому кінофестивалі. Її гумористичний фільм «Over Easy» також посів перше місце.

Коли вона дізналася про те, що є люди, які зазнають жорстоких репресій і навіть умирають від тортур через те, що у них є своя віра, вона захотіла більше дізнатися про це. Заради цього вона поїхала в Сан-Франциско, зустрілася з декількома послідовниками Фалуньгун, які пережили репресії у Китаї, та взяла у них інтерв’ю. Після демонстрації її фільму, багато глядачів були приголомшені, вони казали, що навіть і не підозрювали, що в Китаї може таке відбуватися.

«Я хочу допомогти глядачам дізнатися про те, що таке Фалуньгун, а також чому послідовники Фалуньгун зазнають репресій у Китаї», – сказала Ізабелль.

Чжоу Жун. Велика Епоха

Цю історію я почув років десять тому. В ті роки я часто переїздив з місця на місце. Вокзали і потяги були звичною для мене справою. Доля зводила з різними цікавими людьми. В один з таких переїздів я й зустрів цю людину. Ну, почну спочатку. Потяг № 53 «Владивосток – Харків», вагон № 9, місце 16. Проживши півтора роки в Центральному Сибіру, я повертаюся додому. Пізній вечір, стукають колеса, плавно течуть думки. Згадую, що за весь цей час написав додому тільки один лист, відправив одну телеграму – мамі на День народження, і один раз зателефонував їй – на Новий Рік. Так, не густо.

#img_right#На якомусь полустанку підсів сусід. У нього стомлений вигляд і сумні очі, йому десь трохи за тридцять. Узявши у провідника ліжко, швидко ліг, обернувшись обличчям до перегородки. Його зовнішність викликала у мене якусь незрозумілу тривогу. Він довго повертався з боку на бік: не спалося. Потім, нарешті, сів, подивився на мене і без жодного вступу сказав:

– Сьогодні вранці я поховав матір. Вона померла без мене, тільки через три дні повідомили про це.

Я мовчки дивився на нього, не знаючи, що сказати. Мабуть, він не потребував відповіді, а хотів поговорити. Подумавши, він продовжував:

– От так просто, раз – і померла. Їй було тільки 55. Знаєш, я стояв на кладовищі і не вірив, що це відбувається, що ось її вже немає, і більше ніколи її не побачу. Родичі плакали, знайомі намагалися мене втішити, а я, дивлячись на них, думав – мало хто здогадувався про те, де народилася і як жила моя мати. Вона народилася в Одеській в’язниці, куди посадили мою бабусю. Хтось написав анонімку, а знаєш, як було в кінці 40-х, тим більше в торгівлі. Довго не розбиралися – раз і все. Дід так і не дізнався, що у нього була донька. Мама завжди хотіла свободи, тільки шукала не там. Вона пила, а останніми роками, коли поїхав батько – міцно пила. Мені завжди це не подобалося, і я її засуджував, дозволяв собі дуже злі витівки. Одного разу ми з другом зібралися кудись поїхати, про це мама дізналася, побачивши мене з сумкою на плечі. Вона нічого не сказала, але я бачив, як їй було боляче. Збираючись одружуватися, домовився про те, що приведу свою майбутню дружину знайомитися. Мама купила цукерок, фруктів і чекала, а ми щось загуляли, і не прийшли, я навіть не повідомив її про це. З’явився тільки наступного ранку. Стіл так і стояв: фрукти, цукерки, невідкрита пляшка дорогого французького вина. Мені було дуже соромно. Мама тільки сумно запитала:

– Що ж ти, так матусю свою не любиш?

А одного разу, це було вже після від’їзду батька, подзвонив один знайомий і попросив, щоб я прийшов і забрав її додому. Мама була дуже п’яною, сама це відчувала, і ми квапливо пішли додому. Вона тримала мене під руку, важко дихала, хотіла швидше прийти додому. Час був пізнім, шлях був не близький. На вулиці – осінь, але мені стало жарко. Я просто горів, нарікаючи на долю за те, що вона нагородила мене такими батьками. До будинку залишалася ще третина шляху, коли сили залишили мою матір – вона сіла на землю, і все… Відключилася. Я спробував підняти, але тіло стало таким важким, ніби кам’яним, хоч вона і сильно схудла за цей час. Стояв і не знав, що робити. Мене охоплювали образа і злість на весь світ, на маму, на самого себе. Відчував, як від безсилля в мені починає закипати лють. До цього домішувалося відчуття сорому, а раптом хтось із знайомих побачить. Щоб привести її до пам’яті, почав розтирати вуха. Небагато допомогло, але мама стала щось бурчати незрозуміле. На мене це подіяло, як розряд струму! Хотілося кричати, тупотіти ногами, розірвати на собі одяг! Я просто не знав, що робити, хотів підняти і нести її на плечах, але вона чинила опір. І тоді лють виплеснулася назовні. Схопивши праву руку моєї мами, я впився зубами, що було сил. Бурхливо дихаючи, я кусав її – ту руку, яка годувала і поїла мене. Кусав руку, яка дала мені життя.

Абияк ми дійшли. Допоміг перехожий – сильна людина, доніс мою маму прямо до будинку. Вранці вона вибачалася і не розуміла, звідки на руці величезний «синець». Я нічого не сказав, але відчував себе просто огидно – навіть собака не кусає руку того, хто її годує.

Образа і злість довго заважали нам налагодити нормальні взаємини. Розлучаючись, ми довго стояли і прощалися, кажучи один одному якісь слова, домовляючись про зустріч, ніби чекали, хто ж першим скаже те головне, що змінить наше життя. Така зміна у мене відбулася, коли я доглядав за мамою в лікарні. Вона зламала руку і лежала на витяжці. Повідомили мене про це тільки через тиждень. Мама завжди соромилася завдати людям клопоту. Їй не дозволялося вставати, і мені доводилося виносити за нею, умивати і натирати тіло маслом, щоб на шкірі не було тріщин. В один з таких моментів я раптом побачив перед собою не свою матір, що дратувала мене своїм пияцтвом, а просто травмовану безпорадну жінку. Вона потребувала турботи і підтримки. Перший раз у житті я по-справжньому піклувався про свою маму. Вона виросла без батька, дитинство почалося у в’язниці, а пройшло в інтернаті. Я неначе побачив її вперше, в серці виникли слова: «Пробач мені, мама!» Вона відчула і, дивлячись мені в очі, посміхнулася. Пройшла всього одна мить, а цей погляд тривав цілу вічність.

Одного разу, прощаючись з мамою, зловив себе на думці про те, що ми просто сказали один одному «До побачення» і розійшлися, між нами не було образ і суперечок.

Сьогодні на кладовищі, слухаючи, як стукають грудки землі по кришці труни, мені почувся її голос:

– Ти мій хлопчик, мій синок!

І я подумав: нарешті вона отримала Свободу.

Потяг № 53 «Владивосток – Харків», вагон № 9, місце 16. Вже ніч. Сусід, наговорившись, спить, тихенько похропуючи. Стукають колеса, плавно течуть думки. Згадую, що за весь цей час написав додому один лист, відправив одну телеграму – мамі на День народження, і один раз зателефонував – на Новий Рік.

– Пробач мені, мама! Як ти там?

Цю історію я почув років десять тому. В ті роки я часто переїздив з місця на місце. Вокзали і потяги були звичною для мене справою. Доля зводила з різними цікавими людьми. В один з таких переїздів я й зустрів цю людину. Ну, почну спочатку. Потяг № 53 «Владивосток – Харків», вагон № 9, місце 16. Проживши півтора роки в Центральному Сибіру, я повертаюся додому. Пізній вечір, стукають колеса, плавно течуть думки. Згадую, що за весь цей час написав додому тільки один лист, відправив одну телеграму – мамі на День народження, і один раз зателефонував їй – на Новий Рік. Так, не густо.

#img_right#На якомусь полустанку підсів сусід. У нього стомлений вигляд і сумні очі, йому десь трохи за тридцять. Узявши у провідника ліжко, швидко ліг, обернувшись обличчям до перегородки. Його зовнішність викликала у мене якусь незрозумілу тривогу. Він довго повертався з боку на бік: не спалося. Потім, нарешті, сів, подивився на мене і без жодного вступу сказав:

– Сьогодні вранці я поховав матір. Вона померла без мене, тільки через три дні повідомили про це.

Я мовчки дивився на нього, не знаючи, що сказати. Мабуть, він не потребував відповіді, а хотів поговорити. Подумавши, він продовжував:

– От так просто, раз – і померла. Їй було тільки 55. Знаєш, я стояв на кладовищі і не вірив, що це відбувається, що ось її вже немає, і більше ніколи її не побачу. Родичі плакали, знайомі намагалися мене втішити, а я, дивлячись на них, думав – мало хто здогадувався про те, де народилася і як жила моя мати. Вона народилася в Одеській в’язниці, куди посадили мою бабусю. Хтось написав анонімку, а знаєш, як було в кінці 40-х, тим більше в торгівлі. Довго не розбиралися – раз і все. Дід так і не дізнався, що у нього була донька. Мама завжди хотіла свободи, тільки шукала не там. Вона пила, а останніми роками, коли поїхав батько – міцно пила. Мені завжди це не подобалося, і я її засуджував, дозволяв собі дуже злі витівки. Одного разу ми з другом зібралися кудись поїхати, про це мама дізналася, побачивши мене з сумкою на плечі. Вона нічого не сказала, але я бачив, як їй було боляче. Збираючись одружуватися, домовився про те, що приведу свою майбутню дружину знайомитися. Мама купила цукерок, фруктів і чекала, а ми щось загуляли, і не прийшли, я навіть не повідомив її про це. З’явився тільки наступного ранку. Стіл так і стояв: фрукти, цукерки, невідкрита пляшка дорогого французького вина. Мені було дуже соромно. Мама тільки сумно запитала:

– Що ж ти, так матусю свою не любиш?

А одного разу, це було вже після від’їзду батька, подзвонив один знайомий і попросив, щоб я прийшов і забрав її додому. Мама була дуже п’яною, сама це відчувала, і ми квапливо пішли додому. Вона тримала мене під руку, важко дихала, хотіла швидше прийти додому. Час був пізнім, шлях був не близький. На вулиці – осінь, але мені стало жарко. Я просто горів, нарікаючи на долю за те, що вона нагородила мене такими батьками. До будинку залишалася ще третина шляху, коли сили залишили мою матір – вона сіла на землю, і все… Відключилася. Я спробував підняти, але тіло стало таким важким, ніби кам’яним, хоч вона і сильно схудла за цей час. Стояв і не знав, що робити. Мене охоплювали образа і злість на весь світ, на маму, на самого себе. Відчував, як від безсилля в мені починає закипати лють. До цього домішувалося відчуття сорому, а раптом хтось із знайомих побачить. Щоб привести її до пам’яті, почав розтирати вуха. Небагато допомогло, але мама стала щось бурчати незрозуміле. На мене це подіяло, як розряд струму! Хотілося кричати, тупотіти ногами, розірвати на собі одяг! Я просто не знав, що робити, хотів підняти і нести її на плечах, але вона чинила опір. І тоді лють виплеснулася назовні. Схопивши праву руку моєї мами, я впився зубами, що було сил. Бурхливо дихаючи, я кусав її – ту руку, яка годувала і поїла мене. Кусав руку, яка дала мені життя.

Абияк ми дійшли. Допоміг перехожий – сильна людина, доніс мою маму прямо до будинку. Вранці вона вибачалася і не розуміла, звідки на руці величезний «синець». Я нічого не сказав, але відчував себе просто огидно – навіть собака не кусає руку того, хто її годує.

Образа і злість довго заважали нам налагодити нормальні взаємини. Розлучаючись, ми довго стояли і прощалися, кажучи один одному якісь слова, домовляючись про зустріч, ніби чекали, хто ж першим скаже те головне, що змінить наше життя. Така зміна у мене відбулася, коли я доглядав за мамою в лікарні. Вона зламала руку і лежала на витяжці. Повідомили мене про це тільки через тиждень. Мама завжди соромилася завдати людям клопоту. Їй не дозволялося вставати, і мені доводилося виносити за нею, умивати і натирати тіло маслом, щоб на шкірі не було тріщин. В один з таких моментів я раптом побачив перед собою не свою матір, що дратувала мене своїм пияцтвом, а просто травмовану безпорадну жінку. Вона потребувала турботи і підтримки. Перший раз у житті я по-справжньому піклувався про свою маму. Вона виросла без батька, дитинство почалося у в’язниці, а пройшло в інтернаті. Я неначе побачив її вперше, в серці виникли слова: «Пробач мені, мама!» Вона відчула і, дивлячись мені в очі, посміхнулася. Пройшла всього одна мить, а цей погляд тривав цілу вічність.

Одного разу, прощаючись з мамою, зловив себе на думці про те, що ми просто сказали один одному «До побачення» і розійшлися, між нами не було образ і суперечок.

Сьогодні на кладовищі, слухаючи, як стукають грудки землі по кришці труни, мені почувся її голос:

– Ти мій хлопчик, мій синок!

І я подумав: нарешті вона отримала Свободу.

Потяг № 53 «Владивосток – Харків», вагон № 9, місце 16. Вже ніч. Сусід, наговорившись, спить, тихенько похропуючи. Стукають колеса, плавно течуть думки. Згадую, що за весь цей час написав додому один лист, відправив одну телеграму – мамі на День народження, і один раз зателефонував – на Новий Рік.

– Пробач мені, мама! Як ти там?