Blog

  • Дощ – мені брат, а град – не брат

    Дощ – мені брат, а град – не брат

    #img_center_nostream#
     
    7 липня цього року в Артемівську (Україна)  під час нестерпної  спеки випав досить великий град. Зранку стояла прекрасна погода, сяяло сонце, і не було натяку навіть на найменший  дощ. Але відразу пополудні небо якось дуже швидко потемніло, немов настало сонячне затемнення. І раптом пішов град. Градини були розміром з виноград і сипалися з неба рясно й досить довго. Насипалося стільки, що двірники вийшли розчищати тротуари з совками й віниками. На вулицю вибігли діти… і почали грати в сніжки!!! Ті, хто мав свою садибу або дачу, злякалися за врожай: боялися, що нічого не залишиться навіть на корені. Але на щастя, минулося. Проте, ця подія навіває сумні думки. На сайті Мембрана.ру є інформація на цю тему (див. нижче). І хоча події, описані в Інтернет-статті, екстраординарні, проте, все це ланки одного ланцюга – екологічного. Своєрідний бунт природи. А бунт відбувається тоді, коли терпіти не сила. Не сила терпіти насильство людини над горами і надрами, річками і океанами, куди скидаються відходи  життєдіяльності людини, результати його неуцтва, ліні й хамства.  І хоча західна філософська думка стверджує, що людина – господар природи, проте східні вчення сходяться на тому, що людина – лише її маленька частина. І жити вона повинна в любові й згоді з природою,  як друг, але не як завойовник. Інакше…

    «Це відбулося 7 липня ц.р. У місті Дугласдейл (ЮАР) у розпал літа із неба на тротуар впав великий шматок льоду. На думку іспанського професора Хесуса Мартінеза-Фріаса цей заморожений об’єкт – один із перших зареєстрованих в Африці мегакріометеорів. І його падіння може бути ознакою «серйозних екологічних проблем».  За словами цього вченого, мегакріометеор – це «велике атмосферне крижане скупчення, яке, не зважаючи на подібність до великих градин за рядом структурних, гідрохімічних та ізотопних особливостей, сформовано у незвичайних атмосферних умовах, що дуже відрізняються від формування купчасто-дощових хмар, тобто в умовах чистого неба».

    Згідно з результатами досліджень професора, який написав кілька статей про можливі причини появи мегакріометеорів, перші падаючі з неба крижані кулі були зареєстровані ще в XIX столітті, але такі падіння особливо почастішали за останні шість років. Так, «епідемія» крижаних куль у 2000-му році пошкодила безліч автомобілів і будівель на Піренейському півострові.

    На щастя, перша африканська крижана куля нічого не зруйнувала, залишивши маленький «кратер» на тротуарі, вкритому уламками льоду. Мегакріометеор практично відразу розтанув.

    Починаючи з 2000 року в усьому світі було зареєстровано понад 50 таких феноменів. Вага крижаних каменів коливалася в межах від 0,5 кг до 200 кг із гаком. Більшість падінь відбуваються у січні, лютому та березні. Аналіз структури мегакріометеорів показує, що їхній склад відповідає нормальній дощовій воді для тих районів, де вони впали. Вони містять ті ж частинки пилу, що і градини. Але формуються, проте, в безхмарному небі. Професор каже: «Мене турбує, що великі блоки льоду формуються там, де вони не повинні існувати». Доктор Девід Тревіс з Університету Вісконсіна, разом із яким Мартінез-Фріас і придумав термін «мегакріометеор», вважає, що якщо формування крижаних куль серед ясного неба все-таки пов’язане з глобальним потеплінням, то зареєстровані інциденти – це «тільки початок», пише Мембрана.ру.

    Хіба це не проблема? Хіба це тільки екологічна проблема?  Невже самі лише  дачники горюватимуть про урожай? Чи не буде це питанням номер один – питанням людства як вижити в умовах безперервних катаклізмів, які порушують наш спокій все частіше й частіше; і забирають людські життя тисячами, десятками тисяч. Цунамі, урагани, лавини і виверження вулканів, повені й засухи… Це як у людському тілі: якщо ми не стежимо за своїм здоров’ям, безжально шкодимо йому переїданням, алкоголем, нікотином та іншими пороками, не даємо йому достатнього відпочинку, то організм наш «вибухає» болем, спазмами, інфарктами й інсультами. Те ж відбувається і з природою. Але якщо ми дбайливо ставимося до світу, в якому живемо, до Землі, у чиїх надрах безсоромно проводимо ядерні випробування, до  землі, на якій оремо й сіємо, будуємо будинки і створюємо сім’ї, то вона нас пробачить.

     

  • Дощ – мені брат, а град – не брат

    Дощ – мені брат, а град – не брат

    #img_center_nostream#
     
    7 липня цього року в Артемівську (Україна)  під час нестерпної  спеки випав досить великий град. Зранку стояла прекрасна погода, сяяло сонце, і не було натяку навіть на найменший  дощ. Але відразу пополудні небо якось дуже швидко потемніло, немов настало сонячне затемнення. І раптом пішов град. Градини були розміром з виноград і сипалися з неба рясно й досить довго. Насипалося стільки, що двірники вийшли розчищати тротуари з совками й віниками. На вулицю вибігли діти… і почали грати в сніжки!!! Ті, хто мав свою садибу або дачу, злякалися за врожай: боялися, що нічого не залишиться навіть на корені. Але на щастя, минулося. Проте, ця подія навіває сумні думки. На сайті Мембрана.ру є інформація на цю тему (див. нижче). І хоча події, описані в Інтернет-статті, екстраординарні, проте, все це ланки одного ланцюга – екологічного. Своєрідний бунт природи. А бунт відбувається тоді, коли терпіти не сила. Не сила терпіти насильство людини над горами і надрами, річками і океанами, куди скидаються відходи  життєдіяльності людини, результати його неуцтва, ліні й хамства.  І хоча західна філософська думка стверджує, що людина – господар природи, проте східні вчення сходяться на тому, що людина – лише її маленька частина. І жити вона повинна в любові й згоді з природою,  як друг, але не як завойовник. Інакше…

    «Це відбулося 7 липня ц.р. У місті Дугласдейл (ЮАР) у розпал літа із неба на тротуар впав великий шматок льоду. На думку іспанського професора Хесуса Мартінеза-Фріаса цей заморожений об’єкт – один із перших зареєстрованих в Африці мегакріометеорів. І його падіння може бути ознакою «серйозних екологічних проблем».  За словами цього вченого, мегакріометеор – це «велике атмосферне крижане скупчення, яке, не зважаючи на подібність до великих градин за рядом структурних, гідрохімічних та ізотопних особливостей, сформовано у незвичайних атмосферних умовах, що дуже відрізняються від формування купчасто-дощових хмар, тобто в умовах чистого неба».

    Згідно з результатами досліджень професора, який написав кілька статей про можливі причини появи мегакріометеорів, перші падаючі з неба крижані кулі були зареєстровані ще в XIX столітті, але такі падіння особливо почастішали за останні шість років. Так, «епідемія» крижаних куль у 2000-му році пошкодила безліч автомобілів і будівель на Піренейському півострові.

    На щастя, перша африканська крижана куля нічого не зруйнувала, залишивши маленький «кратер» на тротуарі, вкритому уламками льоду. Мегакріометеор практично відразу розтанув.

    Починаючи з 2000 року в усьому світі було зареєстровано понад 50 таких феноменів. Вага крижаних каменів коливалася в межах від 0,5 кг до 200 кг із гаком. Більшість падінь відбуваються у січні, лютому та березні. Аналіз структури мегакріометеорів показує, що їхній склад відповідає нормальній дощовій воді для тих районів, де вони впали. Вони містять ті ж частинки пилу, що і градини. Але формуються, проте, в безхмарному небі. Професор каже: «Мене турбує, що великі блоки льоду формуються там, де вони не повинні існувати». Доктор Девід Тревіс з Університету Вісконсіна, разом із яким Мартінез-Фріас і придумав термін «мегакріометеор», вважає, що якщо формування крижаних куль серед ясного неба все-таки пов’язане з глобальним потеплінням, то зареєстровані інциденти – це «тільки початок», пише Мембрана.ру.

    Хіба це не проблема? Хіба це тільки екологічна проблема?  Невже самі лише  дачники горюватимуть про урожай? Чи не буде це питанням номер один – питанням людства як вижити в умовах безперервних катаклізмів, які порушують наш спокій все частіше й частіше; і забирають людські життя тисячами, десятками тисяч. Цунамі, урагани, лавини і виверження вулканів, повені й засухи… Це як у людському тілі: якщо ми не стежимо за своїм здоров’ям, безжально шкодимо йому переїданням, алкоголем, нікотином та іншими пороками, не даємо йому достатнього відпочинку, то організм наш «вибухає» болем, спазмами, інфарктами й інсультами. Те ж відбувається і з природою. Але якщо ми дбайливо ставимося до світу, в якому живемо, до Землі, у чиїх надрах безсоромно проводимо ядерні випробування, до  землі, на якій оремо й сіємо, будуємо будинки і створюємо сім’ї, то вона нас пробачить.

     

  • Шоколад – скарб Нового Світу

    Шоколад – скарб Нового Світу

    #img_left_nostream#На думку багатьох експертів, першими почали обробляти какао і готувати з нього смачні страви Ольмеки. Саме їх вважають найпершою високорозвинутою цивілізацією, яка з’явилася в Новому Світі та проіснувала 700 років – до 200 року до Різдва Христового – в низинах джунглів Веракруз і Табасько.

    Майя вважали какао дарами Богів. Часто на спорудах, присвячених Богам, зустрічаються ієрогліфи стручків дерева какао. Шоколад був тісно пов’язаний з релігійними церемоніями та соціальним станом. Тільки королі та люди вищого стану мали право смакувати його.

    Незважаюти на те, що шоколад викликає залежність, провокує появу прищів, він, в той же час, містить і цілющі властивості. Застосування какао в медичних цілях також принесло йому популярність. Його застосовували як поновлюючий і загоюючий засіб. Визнання шоколаду як лікарського засобу відбулося задовго до його комерційного продажу. У XVII столітті вже існували численні підтвердження його лікувальних властивостей.

    Італійський лікар Бланкарді писав: «У шоколаду не тільки приємний смак, але він є справжнім бальзамом для порожнини рота, сприяючи підтримці залоз і настрою в стані повного здоров’я». Згідно з дослідами, шоколад може приносити користь при проблемах з травленням. Його використовують при лікуванні запальних захворювань легенів і навіть при туберкульозі.

    Завдяки наявності у складі какао фенілетіланіну (20г в 100г) – антидепресанту психостимулюючої речовини, йому приписують властивість полегшувати страждання і долати депресію. Завдяки наявності фосфору, шоколад покращує пам’ять. Нещодавно вчені Гарвардської школи суспільного здоров’я (Harvard School of Public Health) виявили в шоколаді антиоксидант, що сприяє довголіттю людини. Какао також зміцнює імунітет, знижує ризик розвитку онкологічних і серцево-судинних захворювань.

    Для збереження всіх корисних властивостей і смаку шоколад не слід тримати в холодильнику, краще в сухому місці при температурі 16-18 градусів. Таким чином, можна продовжити термін зберігання шоколаду до декількох місяців. Більшість людей додають шоколад в кондитерські вироби і десерти. Какао можна додавати навіть при приготуванні м’яса.

    Експериментуйте, розвивайте свою фантазію – можливо, ви станете автором нових страв! Смачного і здоров’я!

     

     

     

  • Шоколад – скарб Нового Світу

    Шоколад – скарб Нового Світу

    #img_left_nostream#На думку багатьох експертів, першими почали обробляти какао і готувати з нього смачні страви Ольмеки. Саме їх вважають найпершою високорозвинутою цивілізацією, яка з’явилася в Новому Світі та проіснувала 700 років – до 200 року до Різдва Христового – в низинах джунглів Веракруз і Табасько.

    Майя вважали какао дарами Богів. Часто на спорудах, присвячених Богам, зустрічаються ієрогліфи стручків дерева какао. Шоколад був тісно пов’язаний з релігійними церемоніями та соціальним станом. Тільки королі та люди вищого стану мали право смакувати його.

    Незважаюти на те, що шоколад викликає залежність, провокує появу прищів, він, в той же час, містить і цілющі властивості. Застосування какао в медичних цілях також принесло йому популярність. Його застосовували як поновлюючий і загоюючий засіб. Визнання шоколаду як лікарського засобу відбулося задовго до його комерційного продажу. У XVII столітті вже існували численні підтвердження його лікувальних властивостей.

    Італійський лікар Бланкарді писав: «У шоколаду не тільки приємний смак, але він є справжнім бальзамом для порожнини рота, сприяючи підтримці залоз і настрою в стані повного здоров’я». Згідно з дослідами, шоколад може приносити користь при проблемах з травленням. Його використовують при лікуванні запальних захворювань легенів і навіть при туберкульозі.

    Завдяки наявності у складі какао фенілетіланіну (20г в 100г) – антидепресанту психостимулюючої речовини, йому приписують властивість полегшувати страждання і долати депресію. Завдяки наявності фосфору, шоколад покращує пам’ять. Нещодавно вчені Гарвардської школи суспільного здоров’я (Harvard School of Public Health) виявили в шоколаді антиоксидант, що сприяє довголіттю людини. Какао також зміцнює імунітет, знижує ризик розвитку онкологічних і серцево-судинних захворювань.

    Для збереження всіх корисних властивостей і смаку шоколад не слід тримати в холодильнику, краще в сухому місці при температурі 16-18 градусів. Таким чином, можна продовжити термін зберігання шоколаду до декількох місяців. Більшість людей додають шоколад в кондитерські вироби і десерти. Какао можна додавати навіть при приготуванні м’яса.

    Експериментуйте, розвивайте свою фантазію – можливо, ви станете автором нових страв! Смачного і здоров’я!

     

     

     

  • Хіросіма-Нагасакі: чи може це трапитися знов?

    Хіросіма-Нагасакі: чи може це трапитися знов?

    #img_left#Реальність ядерної війни важко зрозуміти, поки ми особисто не зустрінемося з тими, хто пережив трагедію в Хіросімі й Нагасакі в серпні 1945 року. Ці міста всім нагадують про колосальні руйнування і масову загибель людей під час вибуху атомної бомби.

    "Температура повітря в місці вибуху досягала кількох мільйонів градусів за Цельсієм", – розповідає Девід Крігер, президент організації Nuclear Age Peace Foundation, цитуючи брошуру, видану Меморіальним музеєм Миру в Хіросімі (Hiroshima Peace Memorial Museum).

    Бомба, скинута на Хіросіму, під час вибуху вбила 70 000 людей, і приблизно стільки ж загинуло згодом від радіоактивного випромінювання. Більшість загиблих були жінки і діти.

    На щастя, нікому більше так не довелося страждати, як постраждали вони, хоча світ був дуже близький до ядерної війни під час кубинської ракетної кризи (Cuban Missile Crisis ) в 1962 році.

    Люди, які залишилися живими після Хіросіми й Нагасакі, яких називають "хібакуша", під час вибуху  атомної бомби були дітьми, а зараз більшості з них за 60 і 70 років. Коли вони підуть від нас, що зможе нагадати нам про наслідки використання ядерної зброї?

    Щороку в серпні Комітет Хіросіма-Нагасакі проводить заходи на згадку про жертви бомбардування Хіросіми й Нагасакі у Вашингтоні, округ Колумбія. Цей комітет засновано в 1981 році. Його мета – нагадувати людям про трагедію, яка сталася 61 рік тому, і попереджати про небезпеку ядерної війни.

    США недовго були єдиними хранителями секретів виробництва бомби. Колишній Радянський Союз пішов за ними, а пізніше й інші країни приєдналися до цього “клубу”: Великобританія, Франція, Китай, Ізраїль, Індія, Пакистан і Північна Корея. Викликає тривогу те, що, за даними Девіда Крігера, величезна кількість ядерної зброї все ще залишається навіть після часткового роззброєння (27 000 одиниць ядерної зброї).

    "Всі держави, що мають ядерну зброю, і далі покращують і випробовують свої системи ракетної доставки ядерних боєголовок", – написав Крігер 1 серпня 2006 року. Він підкреслює, що були нещасні випадки, прорахунки й ситуації, які могли закінчитися трагічним результатом. 

    Якщо не буде політичного тиску, щоб змінити наш курс, передбачає Крігер, ми дрейфуватимемо у напрямку росту розвитку ядерної зброї, ядерного тероризму, і зрештою, ядерного Армагедона.

    Цього року Комітет Хіросіма-Нагасакі провів церемонію досить просто. В адміністративній будівлі Rayburn House у Вашингтоні виступила пара хібакуша, що вижила після трагедії. Члени комітету заявляють, що вони є єдиною організацією в США, що постійно піднімає питання хібакуша. Інші учасники говорили про небезпеку ядерної зброї та про руйнівність ядерного вибуху.

    Шотаро Кодама (Shotaro Kodama) 6 серпня 1945 року було 15 років, і він на той момент працював на заводі в Хіросімі. Він сказав, що шок був  таким, що у нього не було ніяких емоцій на момент трагедії: "Я не мав ніяких емоцій узагалі". 

    Він описує обгорілих людей у центрі міста: "Вони були майже голі, причому весь їхній одяг був  зітлілим. Їхня шкіра була червонувато-чорна й облазила, звисаючи з тіл. Вони хотіли води, але нам говорили не давати її пораненим". Не було ніяких ліків, і тому він і робітники його заводу могли тільки заспокоювати й обдувати поранених, щоб охолодити їх.

    Казухіро Яшиморі було  4 роки, він жив у Нагасакі за 3,1 миль від епіцентру. Після вибуху у нього почалися сильні болі голови, поширені серед хібакуша. Це захворювання бура-бура, що викликає запаморочення, надмірну втому і нервове виснаження.

    “Бомба вагою 21 кілотонн, скинута на Нагасакі, вважається дуже маленькою за сучасними стандартами”, – повідомив Ріс Ніколас з організації “Вік без ядерних воєн”. – Сьогодні є тисячі ракет із ядерними боєголовками, які в сотні разів могутніші. Ядерна війна у всю свою потужність, ймовірно, призвела б до кінця всього людства".

    Основний документ, ухвалених світовою спільнотою в 1968 році для того, щоб обмежити розповсюдження ядерної зброї, – це “Договір про нерозповсюдження ядерної зброї”, який намагається запобігти передачі технології виробництва ядерної зброї неядерним націям. 

    Ріс сказав, що  “Договір про нерозповсюдження ядерної зброї” ігнорується багатьма країнами:  "Є такі країни, як, наприклад, Ізраїль, Індія й Пакистан, які повністю ігнорували міжнародний закон і розвивали великі проекти. Північна Корея відмовилася від договору, щоб розвивати свою ядерну зброю. Іран перебуває на ранніх стадіях розробки програми ядерної зброї".

    Ріс стурбований тим, що адміністрація Буша бере новий курс, заснований на тих переконаннях, що "ядерна зброя може бути використана для досягнення політичної або стратегічної мети".

    Мітчел Бойд, директор програми Public Citizen’s Energy Program із правових і законодавчих питань, сказав, що є потенційна небезпека швидкого розповсюдження зброї шляхом неправильного вживання або крадіжки плутонію, отриманого в результаті роботи ядерних реакторів. Розділення плутонію називається "переробкою".

    Така "переробка" призвела б до утворення 250 т плутонію у всьому світі. Це досить, щоб зробити більше 30 000 ядерних бомб. Для створення ядерної зброї потрібно всього біля 8 кг.

    “У минулому, – говорить Бойд, – політика США не підтримувала комерційну переробку (боєголовок), але зараз адміністрація Буша змінила свій курс стосовно цього, початком чого стала нова програма під назвою "Світова співпраця з питань ядерної енергії". Виконання цієї програми може призвести до виробництва близько "125 плутонієвих ядерних бомб за день", що  зробило б неможливим відстеження процесу переробки плутонію.

    У роковини ядерного бомбардування Японії завжди згадується про етику використання ядерної зброї, особливо в мирний час.

    Більшість радників президента США Гарі З. Трумена, зокрема Уїнстон Черчілль, були проти використання бомби. Генерал Девід Ейзенхауер, Верховний головнокомандувач союзницьких військ в Європі під час Другої світової війни, за наступного американського президента написав про те, що він вірив у те, що Японія була вже переможена,  і застосування ядерної бомби було вже не потрібне: "На мою думку,[це було] вже необов’язковим заходом для врятування життів американців".

    Трумен і військовий міністр Генрі Л. Стімсон виправдовували використання бомби, кажучи, що це врятувало півмільйона або навіть більше  одного мільйона американських життів, оскільки їм не довелося вторгатися на японські острови.

    Це спірне питання, яке тут не може бути вирішене.

     

     

  • Хіросіма-Нагасакі: чи може це трапитися знов?

    Хіросіма-Нагасакі: чи може це трапитися знов?

    #img_left#Реальність ядерної війни важко зрозуміти, поки ми особисто не зустрінемося з тими, хто пережив трагедію в Хіросімі й Нагасакі в серпні 1945 року. Ці міста всім нагадують про колосальні руйнування і масову загибель людей під час вибуху атомної бомби.

    "Температура повітря в місці вибуху досягала кількох мільйонів градусів за Цельсієм", – розповідає Девід Крігер, президент організації Nuclear Age Peace Foundation, цитуючи брошуру, видану Меморіальним музеєм Миру в Хіросімі (Hiroshima Peace Memorial Museum).

    Бомба, скинута на Хіросіму, під час вибуху вбила 70 000 людей, і приблизно стільки ж загинуло згодом від радіоактивного випромінювання. Більшість загиблих були жінки і діти.

    На щастя, нікому більше так не довелося страждати, як постраждали вони, хоча світ був дуже близький до ядерної війни під час кубинської ракетної кризи (Cuban Missile Crisis ) в 1962 році.

    Люди, які залишилися живими після Хіросіми й Нагасакі, яких називають "хібакуша", під час вибуху  атомної бомби були дітьми, а зараз більшості з них за 60 і 70 років. Коли вони підуть від нас, що зможе нагадати нам про наслідки використання ядерної зброї?

    Щороку в серпні Комітет Хіросіма-Нагасакі проводить заходи на згадку про жертви бомбардування Хіросіми й Нагасакі у Вашингтоні, округ Колумбія. Цей комітет засновано в 1981 році. Його мета – нагадувати людям про трагедію, яка сталася 61 рік тому, і попереджати про небезпеку ядерної війни.

    США недовго були єдиними хранителями секретів виробництва бомби. Колишній Радянський Союз пішов за ними, а пізніше й інші країни приєдналися до цього “клубу”: Великобританія, Франція, Китай, Ізраїль, Індія, Пакистан і Північна Корея. Викликає тривогу те, що, за даними Девіда Крігера, величезна кількість ядерної зброї все ще залишається навіть після часткового роззброєння (27 000 одиниць ядерної зброї).

    "Всі держави, що мають ядерну зброю, і далі покращують і випробовують свої системи ракетної доставки ядерних боєголовок", – написав Крігер 1 серпня 2006 року. Він підкреслює, що були нещасні випадки, прорахунки й ситуації, які могли закінчитися трагічним результатом. 

    Якщо не буде політичного тиску, щоб змінити наш курс, передбачає Крігер, ми дрейфуватимемо у напрямку росту розвитку ядерної зброї, ядерного тероризму, і зрештою, ядерного Армагедона.

    Цього року Комітет Хіросіма-Нагасакі провів церемонію досить просто. В адміністративній будівлі Rayburn House у Вашингтоні виступила пара хібакуша, що вижила після трагедії. Члени комітету заявляють, що вони є єдиною організацією в США, що постійно піднімає питання хібакуша. Інші учасники говорили про небезпеку ядерної зброї та про руйнівність ядерного вибуху.

    Шотаро Кодама (Shotaro Kodama) 6 серпня 1945 року було 15 років, і він на той момент працював на заводі в Хіросімі. Він сказав, що шок був  таким, що у нього не було ніяких емоцій на момент трагедії: "Я не мав ніяких емоцій узагалі". 

    Він описує обгорілих людей у центрі міста: "Вони були майже голі, причому весь їхній одяг був  зітлілим. Їхня шкіра була червонувато-чорна й облазила, звисаючи з тіл. Вони хотіли води, але нам говорили не давати її пораненим". Не було ніяких ліків, і тому він і робітники його заводу могли тільки заспокоювати й обдувати поранених, щоб охолодити їх.

    Казухіро Яшиморі було  4 роки, він жив у Нагасакі за 3,1 миль від епіцентру. Після вибуху у нього почалися сильні болі голови, поширені серед хібакуша. Це захворювання бура-бура, що викликає запаморочення, надмірну втому і нервове виснаження.

    “Бомба вагою 21 кілотонн, скинута на Нагасакі, вважається дуже маленькою за сучасними стандартами”, – повідомив Ріс Ніколас з організації “Вік без ядерних воєн”. – Сьогодні є тисячі ракет із ядерними боєголовками, які в сотні разів могутніші. Ядерна війна у всю свою потужність, ймовірно, призвела б до кінця всього людства".

    Основний документ, ухвалених світовою спільнотою в 1968 році для того, щоб обмежити розповсюдження ядерної зброї, – це “Договір про нерозповсюдження ядерної зброї”, який намагається запобігти передачі технології виробництва ядерної зброї неядерним націям. 

    Ріс сказав, що  “Договір про нерозповсюдження ядерної зброї” ігнорується багатьма країнами:  "Є такі країни, як, наприклад, Ізраїль, Індія й Пакистан, які повністю ігнорували міжнародний закон і розвивали великі проекти. Північна Корея відмовилася від договору, щоб розвивати свою ядерну зброю. Іран перебуває на ранніх стадіях розробки програми ядерної зброї".

    Ріс стурбований тим, що адміністрація Буша бере новий курс, заснований на тих переконаннях, що "ядерна зброя може бути використана для досягнення політичної або стратегічної мети".

    Мітчел Бойд, директор програми Public Citizen’s Energy Program із правових і законодавчих питань, сказав, що є потенційна небезпека швидкого розповсюдження зброї шляхом неправильного вживання або крадіжки плутонію, отриманого в результаті роботи ядерних реакторів. Розділення плутонію називається "переробкою".

    Така "переробка" призвела б до утворення 250 т плутонію у всьому світі. Це досить, щоб зробити більше 30 000 ядерних бомб. Для створення ядерної зброї потрібно всього біля 8 кг.

    “У минулому, – говорить Бойд, – політика США не підтримувала комерційну переробку (боєголовок), але зараз адміністрація Буша змінила свій курс стосовно цього, початком чого стала нова програма під назвою "Світова співпраця з питань ядерної енергії". Виконання цієї програми може призвести до виробництва близько "125 плутонієвих ядерних бомб за день", що  зробило б неможливим відстеження процесу переробки плутонію.

    У роковини ядерного бомбардування Японії завжди згадується про етику використання ядерної зброї, особливо в мирний час.

    Більшість радників президента США Гарі З. Трумена, зокрема Уїнстон Черчілль, були проти використання бомби. Генерал Девід Ейзенхауер, Верховний головнокомандувач союзницьких військ в Європі під час Другої світової війни, за наступного американського президента написав про те, що він вірив у те, що Японія була вже переможена,  і застосування ядерної бомби було вже не потрібне: "На мою думку,[це було] вже необов’язковим заходом для врятування життів американців".

    Трумен і військовий міністр Генрі Л. Стімсон виправдовували використання бомби, кажучи, що це врятувало півмільйона або навіть більше  одного мільйона американських життів, оскільки їм не довелося вторгатися на японські острови.

    Це спірне питання, яке тут не може бути вирішене.

     

     

  • Історія п’ятигорського костьолу

    Історія п’ятигорського костьолу

    Хто бував у П’ятигорську не мимохідь, а мав можливість і бажання дізнатися про його визначні пам’ятки, той неодмінно відвідав лермонтовські місця.

    Вони дбайливо зберігають пам’ять про  останні місяці життя поета,  тут, біля підніжжя  гори Машук,  15 липня 1841р. (за новим стилем 28 липня). У центрі міста, на узгір’ї, в районі  під назвою ”Цвєтнік”  стоїть пам’ятник М.Ю. Лермонтову ось вже 117 років, роботи відомого скульптора Опекушина А..М. 

    Поет сидить, підперши рукою голову,  уважно й задумливо дивиться вдалечінь на гряду гір Великого Кавказького хребта.  Здається, що він передвіщає майбутнє Росії. Відразу за огорожею Лермонтовського скверу, праворуч від нього, через дорогу стоїть  костьол.

    #img_center_nostream#

    Цілком можливо, що поет був свідком закладання цього храму. Дозвіл на його будівництво  дав цар Микола І, під час відвідин Північного Кавказу в 1837р. Так він задовольнив клопотання католиків, що жили тут: литовців, німців та інших іноземців.

    #img_center_nostream#

    Зберігся усний переказ про те,  що цар  особисто подарував своїх 40 золотих рублів на початок будівництва. А як опинилися іноземці в південних межах Росії?  Річ у тому, що в 600-тисячній армії Наполеона Бонапарта, що ринула до Росії в 1812 р. було 120 тис. поляків. Щоб це зрозуміти, треба звернутися до історії.

    У 1569 р. Королівство Польща вже остаточно утворило з Великим Князівством Литовським  Річ Посполиту. Але Петербурзькими конвенціями 1770-1790 рр. територія Речі Посполитої пережила три поділи (1772,1793,1795) між Пруссією, Австрією й Росією. До 1795 р. Польща втратила свою державність, і велика частина її земель увійшла до Пруссії.

    Коли Наполеон в 1807 р. почав війну з Пруссією, він привернув на свою сторону поляків, пообіцявши їм повернути незалежність. І Наполеон виконав свою обіцянку: після перемоги над Пруссією з частини польських земель він утворив Варшавське Князівство. Проіснувало воно недовго, і в 1814-1815 рр. знов було розділене, і знов із більшої його частини  було виділено царство польське, передане Росії, як переможниці у війні з Наполеоном.

    У 1812 р. 10-12 тисяч полонених поляків  висилаються на Кавказ. Але вже в 1813 р. цар  Олександр I  своїм Указом дозволив їм повернутися на Батьківщину. Проте не всіх вона чекала, і близько 2 тисяч поляків  і литовців залишилися на Кавказі, у тому числі і в П’ятигорську.

    Треба сказати, що в 30-і роки  ХIХ ст. все населення міста становило тисячу чоловік, із них католиків було близько 400.

    Політика російських царів була направлена на принадження  іноземців до Росії – учених, лікарів, архітекторів, будівельників. Так у П’ятигорську опинилися  гідрогеологи, що шукали мінеральні джерела.

    З них найбільш відомий шотландець І. Гааз, що дуже багато зробив для становлення курортів Кавказьких Мінеральних Вод. Лікар П’ятигорського військового госпіталю Барклай де Толлі (тезко відомого полководця армії Кутузова), особисто знав і лікував М.Ю. Лермонтова. Архітектори-італійці брати Джованні і Джузеппе Бернардацци  працювали тут з 1828 р. до 1842 р. Побудували красиві будівлі і пам’ятні місця, які і сьогодні  роблять честь нашому місту.

    До Росії запрошувалися і прості люди, щоб обживати вільні земель і розвивати ремесла. Так, під Пятигорськом з’явилися колонії шотландців, німців, італійців. Деякі з них протрималися до 1939 р.  Отже, цілком зрозумілим і обґрунтованим стає будівництво костьолу для католиків, спраглих до своєї віри.  Сприяло тому і зближення  С-Петербурга з Ватиканом у ті роки.

    6 серпня 1844 р. храм був освячений  на честь Преображення Господня. До 1916 р. його настоятелями були переважно поляки, їх змінив німець Іоханнес Рот, що управляв паствою протягом 21 року, – до 1937 р. А в 1937 р. храм повторив трагедію більшості російських церков: він був розграбований, зруйнований, закритий. Всі надгробники і могили за його огорожею знесені, священик, активісти приходу й органіст розстріляні. Іоханнес Рот розстріляний у Владикавказі в 1938 р.

    Подальші 20 років у приміщенні храму  розміщувався якийсь склад. І лише в 1957 р., вже після смерті Сталіна, за клопотанням Міністерства культури Мін’юст дозволив передачу цієї будівлі під клуб. У 1988-1990 рр. будівля храму реставрувалася, але він перетворився на концертний зал філармонії курортів КМВ, де виступали відомі артисти.

    Змінювався час, і в 1992 р. відродився католицький прихід. Подальші 10 років  філармонія і храм співіснували: удень проходили служби, а вечорами – концерти. Усередині храму в нішах стін, як це прийнято  в католицьких соборах, стоять скульптури Святих.

    У ”філармонічний період” храму кожному з них дали по музичному  інструменту для більшої схожості з філармонією. І лише в 2002 р. приходу для безвідплатного користування, нарешті, передана вся будівля. І храм відродився. 

    Сьогодні, якщо ви підійдете до костьолу, то на його фасаді прочитаєте по-польськи: CHWALCE BOGA WCZYSTKIE LUDY (Славте Бога, народи).

    А якщо увійдете всередину, Вам покажуть цікаву реліквію, що збереглася від першооснови храму: це стародавня дошка, на якій трьома мовами (польською, литовською, вірменською) написано  ”Правило  для віруючих”, як їм отримати відпущення гріхів, – треба 200 днів на рік читати молитву ”Отче наш”.


    В наш час храм настигла чергова біда – його заливають підземні води. Мокне й руйнується фундамент, вода дійшла до вівтаря. Причина неясна, – чи-то не була заглушена якась водопровідна труба, що залишилася в ґрунті під час реставрації, чи-то інша яка причина. Робота чекає складна і така ж дорога. Нинішній настоятель храму Корнеліус Дохерт разом із Церковною  Радою думають нелегку думу, як зберегти храм?  І жителі міста дуже хочуть, щоб храм і на цей раз вистояв.

    Написати цю історію мене надихнула розповідь члена Церковної Ради храму Олександра Боголюбова, дивовижного знавця історії, людини енциклопедичного устрою розуму. В цей час він і прес-секретар, і тесляр, і електрик, і штукатур, і сторож. І слава Богу, що є такі люди серед нас.

    Олена Уртенова. Велика Епоха

  • Історія п’ятигорського костьолу

    Історія п’ятигорського костьолу

    Хто бував у П’ятигорську не мимохідь, а мав можливість і бажання дізнатися про його визначні пам’ятки, той неодмінно відвідав лермонтовські місця.

    Вони дбайливо зберігають пам’ять про  останні місяці життя поета,  тут, біля підніжжя  гори Машук,  15 липня 1841р. (за новим стилем 28 липня). У центрі міста, на узгір’ї, в районі  під назвою ”Цвєтнік”  стоїть пам’ятник М.Ю. Лермонтову ось вже 117 років, роботи відомого скульптора Опекушина А..М. 

    Поет сидить, підперши рукою голову,  уважно й задумливо дивиться вдалечінь на гряду гір Великого Кавказького хребта.  Здається, що він передвіщає майбутнє Росії. Відразу за огорожею Лермонтовського скверу, праворуч від нього, через дорогу стоїть  костьол.

    #img_center_nostream#

    Цілком можливо, що поет був свідком закладання цього храму. Дозвіл на його будівництво  дав цар Микола І, під час відвідин Північного Кавказу в 1837р. Так він задовольнив клопотання католиків, що жили тут: литовців, німців та інших іноземців.

    #img_center_nostream#

    Зберігся усний переказ про те,  що цар  особисто подарував своїх 40 золотих рублів на початок будівництва. А як опинилися іноземці в південних межах Росії?  Річ у тому, що в 600-тисячній армії Наполеона Бонапарта, що ринула до Росії в 1812 р. було 120 тис. поляків. Щоб це зрозуміти, треба звернутися до історії.

    У 1569 р. Королівство Польща вже остаточно утворило з Великим Князівством Литовським  Річ Посполиту. Але Петербурзькими конвенціями 1770-1790 рр. територія Речі Посполитої пережила три поділи (1772,1793,1795) між Пруссією, Австрією й Росією. До 1795 р. Польща втратила свою державність, і велика частина її земель увійшла до Пруссії.

    Коли Наполеон в 1807 р. почав війну з Пруссією, він привернув на свою сторону поляків, пообіцявши їм повернути незалежність. І Наполеон виконав свою обіцянку: після перемоги над Пруссією з частини польських земель він утворив Варшавське Князівство. Проіснувало воно недовго, і в 1814-1815 рр. знов було розділене, і знов із більшої його частини  було виділено царство польське, передане Росії, як переможниці у війні з Наполеоном.

    У 1812 р. 10-12 тисяч полонених поляків  висилаються на Кавказ. Але вже в 1813 р. цар  Олександр I  своїм Указом дозволив їм повернутися на Батьківщину. Проте не всіх вона чекала, і близько 2 тисяч поляків  і литовців залишилися на Кавказі, у тому числі і в П’ятигорську.

    Треба сказати, що в 30-і роки  ХIХ ст. все населення міста становило тисячу чоловік, із них католиків було близько 400.

    Політика російських царів була направлена на принадження  іноземців до Росії – учених, лікарів, архітекторів, будівельників. Так у П’ятигорську опинилися  гідрогеологи, що шукали мінеральні джерела.

    З них найбільш відомий шотландець І. Гааз, що дуже багато зробив для становлення курортів Кавказьких Мінеральних Вод. Лікар П’ятигорського військового госпіталю Барклай де Толлі (тезко відомого полководця армії Кутузова), особисто знав і лікував М.Ю. Лермонтова. Архітектори-італійці брати Джованні і Джузеппе Бернардацци  працювали тут з 1828 р. до 1842 р. Побудували красиві будівлі і пам’ятні місця, які і сьогодні  роблять честь нашому місту.

    До Росії запрошувалися і прості люди, щоб обживати вільні земель і розвивати ремесла. Так, під Пятигорськом з’явилися колонії шотландців, німців, італійців. Деякі з них протрималися до 1939 р.  Отже, цілком зрозумілим і обґрунтованим стає будівництво костьолу для католиків, спраглих до своєї віри.  Сприяло тому і зближення  С-Петербурга з Ватиканом у ті роки.

    6 серпня 1844 р. храм був освячений  на честь Преображення Господня. До 1916 р. його настоятелями були переважно поляки, їх змінив німець Іоханнес Рот, що управляв паствою протягом 21 року, – до 1937 р. А в 1937 р. храм повторив трагедію більшості російських церков: він був розграбований, зруйнований, закритий. Всі надгробники і могили за його огорожею знесені, священик, активісти приходу й органіст розстріляні. Іоханнес Рот розстріляний у Владикавказі в 1938 р.

    Подальші 20 років у приміщенні храму  розміщувався якийсь склад. І лише в 1957 р., вже після смерті Сталіна, за клопотанням Міністерства культури Мін’юст дозволив передачу цієї будівлі під клуб. У 1988-1990 рр. будівля храму реставрувалася, але він перетворився на концертний зал філармонії курортів КМВ, де виступали відомі артисти.

    Змінювався час, і в 1992 р. відродився католицький прихід. Подальші 10 років  філармонія і храм співіснували: удень проходили служби, а вечорами – концерти. Усередині храму в нішах стін, як це прийнято  в католицьких соборах, стоять скульптури Святих.

    У ”філармонічний період” храму кожному з них дали по музичному  інструменту для більшої схожості з філармонією. І лише в 2002 р. приходу для безвідплатного користування, нарешті, передана вся будівля. І храм відродився. 

    Сьогодні, якщо ви підійдете до костьолу, то на його фасаді прочитаєте по-польськи: CHWALCE BOGA WCZYSTKIE LUDY (Славте Бога, народи).

    А якщо увійдете всередину, Вам покажуть цікаву реліквію, що збереглася від першооснови храму: це стародавня дошка, на якій трьома мовами (польською, литовською, вірменською) написано  ”Правило  для віруючих”, як їм отримати відпущення гріхів, – треба 200 днів на рік читати молитву ”Отче наш”.


    В наш час храм настигла чергова біда – його заливають підземні води. Мокне й руйнується фундамент, вода дійшла до вівтаря. Причина неясна, – чи-то не була заглушена якась водопровідна труба, що залишилася в ґрунті під час реставрації, чи-то інша яка причина. Робота чекає складна і така ж дорога. Нинішній настоятель храму Корнеліус Дохерт разом із Церковною  Радою думають нелегку думу, як зберегти храм?  І жителі міста дуже хочуть, щоб храм і на цей раз вистояв.

    Написати цю історію мене надихнула розповідь члена Церковної Ради храму Олександра Боголюбова, дивовижного знавця історії, людини енциклопедичного устрою розуму. В цей час він і прес-секретар, і тесляр, і електрик, і штукатур, і сторож. І слава Богу, що є такі люди серед нас.

    Олена Уртенова. Велика Епоха

  • Відповідь Інформаційного центру Фалунь Дафа Гарі У

    Нью-Йорк. Гарі У, голова китайського інформаційного центру, зробив низку заяв, що атакують і ставлять під сумнів правдивість заяви про видаляння органів у живих послідовників Фалуньгун, які проводиться китайською владою.

    Він активно прагнув переконати ЗМІ і Конгрес США в помилковості таких тверджень, в тому, що вони були сфабриковані послідовниками Фалуньгун, хоча перші свідки й люди, що розслідують цей злочин, не є практикуючими Фалуньгун.

    Детальне спростування тверджень Гарі У можна знайти тут.

    Інформаційний центр Фалунь Дафа вважає, що настав час відповісти Гарі У, щоб громадськість змогла самостійно порівняти факти й оцінити дії.

    Ми визнаємо, що робота, виконана паном У за довгі роки, розкрила багато злочинів, що відбуваються в Китаї. Саме пан У викрив жахливу політику видаляння органів у в’язнів, засуджених до страти в КНР. Звичайно, в КНР навіть дрібний злодюжка може бути засуджений до страти, не говорячи вже про політичних в’язнів.

    У 1999 році Комуністична партія Китаю (КПК) проголосила своєю метою “знищити Фалуньгун за всяку ціну”. Останнім часом заяви свідків про прибуткову торгівлю органами, як би моторошно вони не звучали при інших обставинах, тільки підтвердили наші найстрашніші побоювання.

    Крім того, комуністичний режим Китаю оголосив послідовників Фалуньгун “ворогом номер один”, яких можна піддавати тортурам і вбивати без усяких наслідків. За останні роки десятки тисяч безневинних чоловіків і жінок були поміщені в трудові табори без права на зв’язок із зовнішнім світом або просто пропали без вісті.

    На цьому фоні факти, які шокують, про видаляння органів у живих і здорових людей, які практикують Фалуньгун, здаються не тільки можливими, але і дуже правдоподібними.

    Нашою реакцією на заяви свідків був негайний заклик до уряду США і міжнародного співтовариства про допомогу в проведенні розслідування. Ми були шоковані і спантеличені тим, що пан У особисто написав секретні листи деяким членам Конгресу, підриваючи наші зусилля, замість того, щоб використовувати можливість переговорити з нами або зустрітися зі свідками.

    Якщо він дійсно вважав, що це було “виразом співчуття й прагненням не дозволити їм (Фалуньгун) значно відхилитися від фактів”,  як він заявив, тоді чому він намагався приховати ці листи від нас?

    Насправді, пан У, мабуть, збирався спростувати твердження, перш ніж розібратися в ситуації. У листі від 21 березня 2006 року членам Конгресу він заявив, що відомості про концентраційний табір Суцзятунь були сфабриковані, і його думка ґрунтується на “проведеному розслідуванні”.

    Проте в подальшій заяві він написав, що його “команда” не розслідувала в госпіталі Суцзятунь до 27 березня. Свідки злочинів розцінили його позицію як ворожу і при  таких обставинах відмовилися з ним зустрітися.

    Необхідно відзначити, що там, де пан У не зміг знайти ніяких доказів, інші зуміли виявити безліч доказів. Найвідомішими незалежними дослідниками є Девід Мейтас, міжнародний адвокат і правозахисник Девід Кілгур, колишній Держсекретар Канади з Азіатсько-тихоокеанського регіону. У своїй 140-сторінковій доповіді вони заявляють:

    “Ми вважаємо, що в Китаї відбувалося широкомасштабне видалення органів без згоди практикуючих Фалуньгун, яке триває і до цього дня. Наш висновок ґрунтується не на одиничному доказі або свідченні, а на сукупності всіх свідчень і фактів, які ми виявили. Кожен доказ може бути перевірений і в більшості випадків є неспростовним. Усі зібрані докази в цілому створюють страхітливу картину”.

    Щодо того, що журналісти й дипломати, які відвідали Суцзятунь, через кілька тижнів після появи першого повідомлення про його існування, не знайшли ніяких доказів про те, що в нім у практикуючих Фалуньгун видалялися органи, Кілгур і Мейтас заявили, що висновок комісії, яка здійснювала цей “показовий тур”, не переконливий.

    “Ми і не чекали, що ці відвідувачі що-небудь знайдуть. Після операції в операційній не залишається ніяких слідів. Операційні кімнати миють і дезінфікують після кожної операції”. Натомість, Мейтас і Кілгур підкреслили велике значення телефонних інтерв’ю, які вони провели з медичним персоналом госпіталів у 10 провінціях Китаю. Під час цих інтерв’ю співробітники відкрито визнали, що органи, які використовували для трансплантацій у їхніх лікарнях, належать послідовникам Фалуньгун.

    Ставлячись з належною пошаною до заслуг пана У та до труднощів, які він пережив під час 20-річного ув’язнення в таборах Лаогаю, необхідно відзначити, що з тієї пори багато що змінилося в значно гіршу сторону. Він вважає ці факти нереальними або помилковими, можливо, тому, що сам не стикався з ними десятиліття тому.

    Система трудових таборів останнім часом стала більш прихованою й таємною. Звідки пан У може знати, які методи тортур застосовуються тюремними охоронцями сьогодні? Для тисяч, якщо не мільйонів, послідовників Фалуньгун це є реальністю сьогодні й щодня. На жаль, вони є справжніми експертами.

    Пан У вважає, що немає можливості розмістити або заховати більше 1000 ув’язнених в Суцзятунь або в його околицях. Китай – велика країна. Якщо владі потрібно заховати більше 1000 людей від закордонних дослідників, то вони можуть це зробити. Пан У повинен знати, що на цей час існує велика мережа таємних тунелів і тисячі акрів підземних приміщень у м. Шеньяні. Про це дуже повідомляли навіть китайські державні ЗМІ.

    У іншому прикладі пан У вважає ідею про 4500 випадків видалення органів у живих людей, проведених за три роки, “неможливою теоретично і нездійсненною практично”. Враховуючи те, що ці жертви згодом зазнають кремації, медики вважають, що на цей час цілком можливо видаляти органи досить швидко (деякі – за 20 хвилин), щоб досягти цього числа.

    Впродовж всієї своєї кар’єри пан У доводив, наскільки комуністичний режим Китаю не дотримується норм і законів ставлення до в’язнів таборів. Тому дивовижно те, що він тепер припускає, ніби пенітенціарна система Китаю, включаючи лікарні при таборах, суворо дотримується правил “трансплантації органів”, маючи справу з ув’язненими послідовниками Фалуньгун.

    В результаті спроб пана У дискредитувати свідчення свідків, деякі члени Конгресу вважали за краще не розглядати цю гуманістичну проблему, тоді як вони могли чинити реальний тиск на режим, щоб припинити ці злочини.

    Чиїм же інтересам у такому разі служить його діяльність? Незалежно від його намірів ясно, що його дії не логічні. Ми наполегливо радимо йому переглянути свій підхід і далі вносити цінний внесок до викриття злочинів КПК, що він і робив впродовж усього свого життя.

    Свідчення свідків жахають, і нам усім хотілося б, щоб це не було правдою. Але коли китайський хірург ясно говорить потенційному клієнтові для пересадки йому органів про те, що у них є запас органів (печінки та ін.), які будуть видаленні у живих практикуючих Фалуньгун, який висновок ми повинні зробити?

    Як ми, будучи людьми й членами міжнародного співтовариства, повинні реагувати на подібну інформацію? Ми не можемо уявити більшого зла, ніж те, що КПК тримає послідовників духовної практики, немов домашню худобу, поки не настане час вирізувати їх органи. Коли одного разу це буде повністю доведено, то ця звістка потрясе людство до глибини душі.

    Велика Епоха

     

     

  • Історія п’ятигорського костьолу

    Історія п’ятигорського костьолу

    Хто бував у П’ятигорську не мимохідь, а мав можливість і бажання дізнатися про його визначні пам’ятки, той неодмінно відвідав лермонтовські місця.

    Вони дбайливо зберігають пам’ять про  останні місяці життя поета,  тут, біля підніжжя  гори Машук,  15 липня 1841р. (за новим стилем 28 липня). У центрі міста, на узгір’ї, в районі  під назвою ”Цвєтнік”  стоїть пам’ятник М.Ю. Лермонтову ось вже 117 років, роботи відомого скульптора Опекушина А..М. 

    Поет сидить, підперши рукою голову,  уважно й задумливо дивиться вдалечінь на гряду гір Великого Кавказького хребта.  Здається, що він передвіщає майбутнє Росії. Відразу за огорожею Лермонтовського скверу, праворуч від нього, через дорогу стоїть  костьол.

    #img_center_nostream#

    Цілком можливо, що поет був свідком закладання цього храму. Дозвіл на його будівництво  дав цар Микола І, під час відвідин Північного Кавказу в 1837р. Так він задовольнив клопотання католиків, що жили тут: литовців, німців та інших іноземців.

    #img_center_nostream#

    Зберігся усний переказ про те,  що цар  особисто подарував своїх 40 золотих рублів на початок будівництва. А як опинилися іноземці в південних межах Росії?  Річ у тому, що в 600-тисячній армії Наполеона Бонапарта, що ринула до Росії в 1812 р. було 120 тис. поляків. Щоб це зрозуміти, треба звернутися до історії.

    У 1569 р. Королівство Польща вже остаточно утворило з Великим Князівством Литовським  Річ Посполиту. Але Петербурзькими конвенціями 1770-1790 рр. територія Речі Посполитої пережила три поділи (1772,1793,1795) між Пруссією, Австрією й Росією. До 1795 р. Польща втратила свою державність, і велика частина її земель увійшла до Пруссії.

    Коли Наполеон в 1807 р. почав війну з Пруссією, він привернув на свою сторону поляків, пообіцявши їм повернути незалежність. І Наполеон виконав свою обіцянку: після перемоги над Пруссією з частини польських земель він утворив Варшавське Князівство. Проіснувало воно недовго, і в 1814-1815 рр. знов було розділене, і знов із більшої його частини  було виділено царство польське, передане Росії, як переможниці у війні з Наполеоном.

    У 1812 р. 10-12 тисяч полонених поляків  висилаються на Кавказ. Але вже в 1813 р. цар  Олександр I  своїм Указом дозволив їм повернутися на Батьківщину. Проте не всіх вона чекала, і близько 2 тисяч поляків  і литовців залишилися на Кавказі, у тому числі і в П’ятигорську.

    Треба сказати, що в 30-і роки  ХIХ ст. все населення міста становило тисячу чоловік, із них католиків було близько 400.

    Політика російських царів була направлена на принадження  іноземців до Росії – учених, лікарів, архітекторів, будівельників. Так у П’ятигорську опинилися  гідрогеологи, що шукали мінеральні джерела.

    З них найбільш відомий шотландець І. Гааз, що дуже багато зробив для становлення курортів Кавказьких Мінеральних Вод. Лікар П’ятигорського військового госпіталю Барклай де Толлі (тезко відомого полководця армії Кутузова), особисто знав і лікував М.Ю. Лермонтова. Архітектори-італійці брати Джованні і Джузеппе Бернардацци  працювали тут з 1828 р. до 1842 р. Побудували красиві будівлі і пам’ятні місця, які і сьогодні  роблять честь нашому місту.

    До Росії запрошувалися і прості люди, щоб обживати вільні земель і розвивати ремесла. Так, під Пятигорськом з’явилися колонії шотландців, німців, італійців. Деякі з них протрималися до 1939 р.  Отже, цілком зрозумілим і обґрунтованим стає будівництво костьолу для католиків, спраглих до своєї віри.  Сприяло тому і зближення  С-Петербурга з Ватиканом у ті роки.

    6 серпня 1844 р. храм був освячений  на честь Преображення Господня. До 1916 р. його настоятелями були переважно поляки, їх змінив німець Іоханнес Рот, що управляв паствою протягом 21 року, – до 1937 р. А в 1937 р. храм повторив трагедію більшості російських церков: він був розграбований, зруйнований, закритий. Всі надгробники і могили за його огорожею знесені, священик, активісти приходу й органіст розстріляні. Іоханнес Рот розстріляний у Владикавказі в 1938 р.

    Подальші 20 років у приміщенні храму  розміщувався якийсь склад. І лише в 1957 р., вже після смерті Сталіна, за клопотанням Міністерства культури Мін’юст дозволив передачу цієї будівлі під клуб. У 1988-1990 рр. будівля храму реставрувалася, але він перетворився на концертний зал філармонії курортів КМВ, де виступали відомі артисти.

    Змінювався час, і в 1992 р. відродився католицький прихід. Подальші 10 років  філармонія і храм співіснували: удень проходили служби, а вечорами – концерти. Усередині храму в нішах стін, як це прийнято  в католицьких соборах, стоять скульптури Святих.

    У ”філармонічний період” храму кожному з них дали по музичному  інструменту для більшої схожості з філармонією. І лише в 2002 р. приходу для безвідплатного користування, нарешті, передана вся будівля. І храм відродився. 

    Сьогодні, якщо ви підійдете до костьолу, то на його фасаді прочитаєте по-польськи: CHWALCE BOGA WCZYSTKIE LUDY (Славте Бога, народи).

    А якщо увійдете всередину, Вам покажуть цікаву реліквію, що збереглася від першооснови храму: це стародавня дошка, на якій трьома мовами (польською, литовською, вірменською) написано  ”Правило  для віруючих”, як їм отримати відпущення гріхів, – треба 200 днів на рік читати молитву ”Отче наш”.


    В наш час храм настигла чергова біда – його заливають підземні води. Мокне й руйнується фундамент, вода дійшла до вівтаря. Причина неясна, – чи-то не була заглушена якась водопровідна труба, що залишилася в ґрунті під час реставрації, чи-то інша яка причина. Робота чекає складна і така ж дорога. Нинішній настоятель храму Корнеліус Дохерт разом із Церковною  Радою думають нелегку думу, як зберегти храм?  І жителі міста дуже хочуть, щоб храм і на цей раз вистояв.

    Написати цю історію мене надихнула розповідь члена Церковної Ради храму Олександра Боголюбова, дивовижного знавця історії, людини енциклопедичного устрою розуму. В цей час він і прес-секретар, і тесляр, і електрик, і штукатур, і сторож. І слава Богу, що є такі люди серед нас.

    Олена Уртенова. Велика Епоха