#img_left#Наше суспільство різноманітне і різнорідне. Усі ми родом з дитинства. Тільки дитинство у всіх різне. Комусь мама співала колисанку і цілувала перед сном, а когось дитбудинківська няня укладала зі словами: «Засинай скоріше, у мене ще дуже багато роботи».
У дитбудинок або в інтернат діти потрапляють не із власної волі. Тоді – як? І що там всередині, за дверима з вивіскою: школа-інтернат? Як живуть там діти, чого потребують, чи добре їм? Ми вирішили звернутися в одну з таких установ, щоб відповісти на свої запитання.
Інтерв’ю з директором спеціальної (коригувальної) школи-інтернату для дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків, – Юрієм Даниловичем Євдокимовим (Ю.Д.).
Корр.: Ми звикли говорити школа-інтернат, не дуже замислюючись над тим, що за цим криється. Не могли б ви пролити світло на це питання?
Ю.Д.: Школи-інтернати створювалися саме як установи, в яких можуть навчатися діти з обмеженими можливостями (фізичними, розумовими), а також діти, що не мають батьків. Школа-інтернат – по суті, дитячий будинок і школа в одній особі. Тут дітей навчають за шкільною програмою. Крім цього, педагогічний колектив займається вихованням дітей. Якщо говорити про економіко-юридичний аспект, то школа-інтернат бере на себе побутове обслуговування і захист прав та інтересів дитини.
Корр.: Як потрапляють діти в школу-інтернат?
Ю.Д.: Якщо говорити про нашу установу – це спеціальна коригувальна школа для дітей, що залишилися без піклування батьків і дітей-сиріт з відхиленням у розвитку. Тобто, наші діти мають відхилення в розумовому розвитку. Потрапити в цю школу можна тільки на підставі двох документів: путівки Департаменту освіти і висновку медико-психолого-педагогічної комісії, яка дає оцінку розумового і психічного розвитку дитини.
Це або діти з Будинків дитини, де вони знаходилися до семирічного віку, або діти, яких забрали у батьків після того, як маму і тата позбавили батьківських прав. Тоді дитина може до нас потрапити і в 8, і в 13 років. В основному, таких дітей співробітники міліції знаходять в несприятливих умовах, в неблагополучних сім’ях, потім їх відправляють в дитячі притулки, де їх відмивають, лікують, одягають, надають їм божеського вигляду. І тільки потім дітей розподіляють по інтернатах.
Корр.: Якими є діти, якіщойно потрапили в школу-інтернат?
Ю.Д.: Якщо говорити про психіку, то хлопчики-дівчатка проходять таку школу життя, що і ворогові не побажаєш. І за ступенем соціального імунітету вони можуть дати сто очок вперед будь-кому з нас. Багато наших підопічних таке в житті побачили! Дитині 13 років, а вона випробувала все: і алкоголь, і токсичні речовини, і бродяження, а трапляється, і фізичне насильство-наругу. І, можете собі уявити, як з такою дитиною працювати? Дуже важко.
Корр.: На кому лежить обов’язок виявлення таких дітей?
Ю.Д.: Цим зобов’язані займатися співробітники міліції, органи опіки муніципалітету. Вони повинні виявляти дітей з неблагополучних сімей, щоб не пропустити той момент, коли дитина вже не може жити з матір’ю-п’яницею (або з обома такими батьками), і тікає з дому. За останні рік-два ця робота активно ведеться під егідою префектур, муніципалітетів, управ.
Створюються комісії, які виявляють неблагополучні сім’ї. Діти з таких сімей ставляться на облік, справу подають до суду. Суди вирішують питання про позбавлення батьківських прав. Головне завдання, щоб ця робота велася чітко. Чим раніше дитина потрапляє до державної сирітської установи, тим більше шансів зробити з неї гідного члена суспільства.
Корр.: А здоров’я дітей в якому стані?
Ю.Д.: Дуже часто потрапляють до нас діти фізично хворі, психічно хворі – це справді так. Їм вже по 12-13- років, а вони ніколи ніде не лікувалися, хоча потребують медичної допомоги.
Корр.: Якого віку діти містяться в школі-інтернаті?
Ю.Д.: Шкільного віку – від 7 до 18 років. Спочатку діти поступають з дошкільних дитячих будинків в перший клас, але протягом навчального року ми приймаємо дітей найрізноманітнішого віку. І ми піклуємося про них до 18 років, до повноліття.
Корр.: А як складається їх доля після завершення навчання?
Ю.Д.: Далі згідно із законом вони повинні отримати житло, якщо батьки зберегли їм це житло. Але часто траплялося, що квартира була втрачена. Що стосується отримання державного житла, то останніми роками практика його отримання дуже затягується. Тому від нас йдуть тільки 3-4 випускники з 15. В той же час наші установи не розраховані на те, щоб залишати у себе молодих людей, що завершили навчання в школі-інтернаті. Це реальна проблема.
Корр.: Ви даєте яку-небудь спеціальність вашим випускникам?
Ю.Д.: Підлітків, які закінчують 9 клас, ми влаштовуємо в коледжі для отримання початкової професійної підготовки. Діти мають повне державне забезпечення, педагогічний контроль до своего 18-річчя.
Якщо вони, знаходячись у нас, здобудуть дворічну професійну освіту, і при цьому ще не готові до самостійної праці, тоді вони мають право як діти-сироти, здобути другу безкоштовну освіту. Закінчивши один коледж, вони поступають в іншій, щоб мати другу безкоштовну освіту. До 23 років, до моменту випуску з нашої установи, наші діти знаходяться під контролем органів опіки муніципалітетів.
Корр.: Чи задоволені діти перебуванням у вашій школі-інтернаті?
Ю.Д.: У нас щороку близько 15 випускників, і 13-14 з них приходять до нас з вдячністю, з тортами, з листівками, ще і в гості до себе запрошують. Відсоток педагогічних невдач дуже маленький, на щастя. Але не буду приховувати, як і в будь-якій сім’ї, є хороші діти, а є проблемні. Це життя.
Корр.: Важко працювати в інтернаті?
Ю.Д.: Непросто, але тут особливі люди. У наших педагогів немає ні вихідних, ні канікул, літом виїжджають працювати в табори, причому, всі без винятку. Я часто своїх співробітників називаю прикордонниками. Ми знаходимося на межі між суспільством благополучних і неблагополучних людей.
Під неблагополучними я маю на увазі біологічних родичів наших дітей. І хоча у нас 80% дітей мають мам, тат, бабусь, дідусів, рідко хто з них зацікавлений у спілкуванні з власною дитиною. Тому завданням нашої школи-інтернату вважаю – повернути дітей в здорове суспільство. Це завдання, заради якого варто жити і працювати. Це не високі слова, а позиція більшості моїх колег.
Корр.: Чи охоче йдуть сюди працювати?
Ю.Д.: Дуже важко знайти людей, які погоджуються на таку роботу. У нас дуже мало москвичів. Тут важке психологічне навантаження, оскільки діти непрості – до кожної дитини потрібний індивідуальний підхід. Як правило, у нас немає перерви в роботі. Навіть удома ми не припиняємо думати про цих дітей. Тому у нас велика текучка.
Люди приходять влаштовуватися, попрацюють трохи і звільняються. Тут потрібно вибирати – або робота, або особисте життя. Тут залишаються ті, які готові переживати за дітлахів, придумувати для них якісь нові ігри, заняття, виступи та інше, тобто люди, охочі зробити життя цих знедолених дітей кращим, яскравішим, барвистішим.
Корр.: Як ви компенсуєте дітям-сиротам відсутність батьківського душевного тепла?
Ю.Д.: Компенсувати те, чого діти ніколи в житті не відчували, неможливо. Цим дітям потрібно не компенсувати, а давати домашнє тепло. Ми для цього і організовуємо багато різних заходів. У нас є чудова фольклорна студія, лауреат всіх можливих міських і федеральних конкурсів, у нас є дуже хороші спортивні секції. Наші діти виграли чемпіонат Москви з футболу серед інтернатних установ.
У нас є секції плавання, настільного тенісу, баскетболу, аеробіки. У нас є гарна художня студія, де дітей навчають малюванню. Наші картини виставляються в Центральному будинку художника. У нас займаються столярними виробами, є клас комп’ютерної грамотності. Ми прагнемо зацікавити дітей, розвивати їх природні здібності, вчимо їх бачити прекрасне. Це збагачує дитину, наповнює її любов’ю до світу.
Корр.: У чому ви бачите ваше головне завдання?
Ю.Д.: Наша основна робота – у корекції поведінки, тому що до нас поступають діти з дуже важкими поведінковими порушеннями. Я маю на увазі морально-етичний стан. Ось приклад. Кілька років тому до нас поступила дитина, у якої тато займається продажем крадених велосипедів. Тато своєму синові багато років вкладав у свідомість, що це – хороша «робота».
Наше завдання – відкоректувати це неправильне уявлення. Ми повинні дати зрозуміти хлопчикові, що жити потрібно по-іншому: вчитися і заробляти гроші своєю працею. У корекцію поведінки входить і зміна уявлення дитини про модель сім’ї. Сім’я – чоловік, дружина, діти, чистий затишний будинок. Навчити рахувати, писати, читати – не дуже хитромудро. А створити у дитини правильне світовідчуття – ось головне завдання.
Корр.: Ви обрали собі важкий шлях. Що Вас спонукало до цього?
Ю.Д.: Людина повинна усвідомлювати, для чого вона живе. Працювати треба не просто для того, щоб заробляти і отримувати. Хочеться так працювати, щоб в кінці життя не соромно було озирнутися і сказати: «Так, в цьому житті я робив потрібну справу. Багато дітей вийшли в люди завдяки і моїм зусиллям».
Юлія Цігун. Велика Епоха
