#img_left#Частина 2. Нові полюси. Китай і Америка
Китай
Після розпаду Радянського Союзу, Китай став найбільш вірогідним кандидатом на роль противаги США як «наддержави». В основі такого «кандидатства» лежать 2 «буми», які спостерігаються в Китаї впродовж останніх 30-ти років: демографічний і економічний.
Нині чисельність населення Китаю, за офіційними даними, становить більше 1,35 млрд. чоловік. Відзначимо, це тільки чисельність громадян КНР. Хоча чисельність «хуацяо» (китайської діаспори) не така величезна, як про це невпинно заявляють ті, хто спекулює на темі т. з. «китаїзації», становлячи «всього лише» 85 млн. чол. Звичайно, цей показник трохи не дотягує до чисельності населення Німеччини. Проте, він мізерний, порівняно із загальною кількістю китайських громадян. Тим більше, демографічний «бум» найближчими десятиліттями істотно зменшить обороти, зважаючи на існуючі дисбаланси.
Що стосується економічного «буму», то він, дійсно, вражає: стабільні середньорічні 8-9% впродовж 30 років. У результаті, наприклад, за підсумками 2005 року, економічний ріст КНР становив 14% загальносвітового росту. Для порівняння: ріст економіки США становить усього 2%. За підрахунками китайських експертів, якщо тенденції, що склалися, не зміняться, то до 2049 року американська економіка становитиме 54% від економіки КНР.
Значна динаміка китайської економіки вже привела до того, що, наприклад, за підсумками 2005 року, Піднебесна виявилася лідером виробництва товарів 172-х найменувань. Перш за все, це товари першої необхідності, «ширвжиток», а також продукція металургії та машинобудування. Наприклад, у Китаї зосереджено 60% світового виробництва тракторів.
Китай сьогодні перетворився на «майстерню світу». У зв’язку з цим мимоволі виникає закономірне питання: якщо абсолютна більшість товарного виробництва зосереджена в Китаї, то що ж у такому випадку робить решта держав світу?
Макроекономічна динаміка Китаю вражає. Проте, якщо перерахувати ВВП Китаю на душу населення, вийде показник, що не дотягує до рівня економічного розвитку навіть країн т. з. «Нової Європи».
Безумовно, тут недоречною стала величезна чисельність населення Піднебесної. Але, з іншого боку, вражаючий економічний ріст є, перш за все, результатом наполегливої роботи «золотого мільярда» китайців.
Відповідно до того, як Китай стає багатшим і сильнішим, усе більше країн усього світу починають це визнавати: Піднебесна заслуговує на те, щоб її визнали великою державою і виражали їй належну пошану. Правда, офіційний Бейцин, очевидно, через скромність у різного роду заявах усіляко прагне уникати терміну «наддержава», підміняючи його стратегією «мирного підвищення Китаю». Сучасне місце Піднебесної у системі міжнародних відносин в інтерв’ю Бі-Бі-Сі дипломатично позначив представник .МЗС КНР Лю Цзяньчао як «найбільшу регіональну і світову державу, яка відіграватиме все більш помітну роль».
За великим рахунком, аналізуючи зовнішньополітичну концепцію Китаю, такою метою, як стати «наддержавою», у Бейцині ніколи офіційні діячі не переймалися.
По-перше, Компартія Китаю ще в 70-80-х роках ХХ століття – ще в розпал напруженості між тодішніми «полюсами» світу СРСР і США – послідовно відстоювала необхідність будувати багатополярну світобудову.
По-друге, будь-яка однополярність суперечить китайському єству.
Як відомо, в основі китайського світобачення лежить учення про Інь та Ян, де Інь – темний початок, а Ян – світлий. Ці дві сторони всесвіту є одночасно єдиними й протилежними силами й енергіями.
Інь досягає максимуму вночі, а коли з’являється Ян, то приходить світанок. Час іде, сонце досягає зеніту – опівдні максимальна Ян. Потім світловий день поступово згасає і знову приходить темрява, а разом із нею період Інь. Але в період Інь, як і раніше, існують елементи Ян: зірки й Місяць, які освітлюють Небо, й активність небес не припиняється і під час нічного спокою.
Учення про Інь та Ян, що позначається китайцями як «єдність у русі», універсальне, його можна екстраполювати в інших сферах буття. Наприклад, на прикладі зміни пір року або світобудови.
У зв’язку з цим, якщо навіть Піднебесна, яку можна уподібнити до світлої Ян, досягне блискучих успіхів на геополітичному Олімпі, вона все одно буде зайнята пошуками свого антипода – якогось темного Інь. Якщо ж такого антипода не існуватиме в реальності, то його доведеться вигадати.
Правда, поки вигадувати нічого не потрібно. Китай уже успішно вбудувався в систему глобального порядку, де зайняв місце «динамічно зростаючої світової держави», умовним «антиподом» (темною Інь) якої є США.
Для будь-якого китайця, як справжнього патріота своєї країни, Піднебесна вже зараз є наддержавою. І треба відзначити, що для таких висновків є підстави. Правда, це залежить від того, що в такому випадку вважати критерієм у заочному глобальному «змаганні». Наприклад, Піднебесну можна вважати «наддержавою» по темпах макроекономічного росту. Але якщо узяти за основу рівень життя народу, то Китай у цьому показнику поступається іншим «наддержавам».
У зв’язку з цим однаковою мірою справедливо претендують на титул наддержави США як лідер у сфері соціальних стандартів, Японія як усесвітньо визнаний лідер банківського сектора і Євросоюз – лідер західної частини Євразійського континенту, який є об’єктом тяжіння для своїх «сусідів».
Утім, Китай не впадає в депресію від того, що в чомусь він усе ще не став першим. «Абсолютних перемог не буває, не можна бути лідером одночасно в усіх сферах», – учить великий китайський мудрець Сунь-цзи.
При цьому, відзначимо, Китай іде до лідерства не шляхом конкуренції і як наслідок протистояння з іншими геогравцями, а шляхом змагання, яке за інерцією все ще називається соціалістичним. До того ж, конкуренція як така суперечить горезвісному «східному менталітетові». Справжній «сходознавець», замість захоплення конкуренцією, витрачатиме свої сили на досягнення власної мети. У свою чергу, для цього, крім використання внутрішніх можливостей, гріх не скористатися позитивним досвідом «конкурента», одночасно зігравши на його проблемах.
Який сенс Китаю вступати в геополітичні війни, якщо можна обрати прагматичну тактику? До того ж, ще «свіжий» у пам’яті сумний досвід «геополітичного протистояння» Радянського Союзу. Де гарантія, що Китай не спіткає та ж доля, якщо він піде стежкою конкуренції?
Навіщо конкурувати з Америкою, якщо на ній можна заробити? У результаті правильно вибраної тактики Китай є єдиною країною у світі, що має перевагу в торгівлі зі США, яка обчислюється в 30% китайського ВВП. При цьому, американці не можуть позбутися китайської залежності, яка стрімко росте, що їх жахає. У зв’язку з цим стає зрозуміло, чому Китай не підхопив червоний прапор комунізму, який впав, як його на цей крок провокували окремі сили.
Якби комуністичний шлях був «істинним», тоді інша справа. Але якщо комунізм – це «істина», то чому Радянський Союз як такий, що пізнав цю «істину», зрештою, перестав існувати? Очевидно, що всі досі відомі людству комуністичні моделі заводять у безвихідь. Розпад Радянського Союзу спонукав Бейцин активізувати пошуки свого «варіанта» «комуністичного» будівництва, який враховує горезвісну «китайську специфіку».
З одного боку, Китай постарався взяти краще з комунізму. З іншого боку, Бейцин прагне також прищепити собі кращі елементи ринкової економіки. Отриманий у результаті такої конвергенції «гібрид» досі повною мірою не осмислений різними експертами. Одні з них за інерцією й далі називають Китай «комуністичною» країною. Інші експерти приписують економічні успіхи, що досягаються Піднебесною, перевагам ринкової економіки.
Очевидно, істина, як завжди, знаходиться десь посередині. Але, у будь-якому випадку, судячи з усього, китайці не переймаються застарілою дилемою початку ХХ століття щодо вибору «соціалістичного» або ж «капіталістичного» шляху розвитку. В умовах відсутності власного геополітичного проекту – такого, яким для США є ідея побудови у світі «ефективної демократії», а для СРСР була ідея побудови «соціалізму», – Китай зосередився на будівництві власної національної імперії.
Відповідно до планів Компартії Китаю, імперське будівництво має завершитися до 2050-го року. До цього часу Китай повинен стати центром тяжіння світових фінансових потоків, якими зараз є США. Крім того, рівень життя китайця повинен стати вищим ніж представників інших націй і народів.
На цьому шляху проміжним етапом є побудова до 2020 року суспільства «сяокан», тобто суспільства «середньої заможності».
Відзначимо, Китай у реалізації своєї стратегії не прагне увійти до нинішнього «золотого мільярда». Китайський «мільярд» розвивається паралельним шляхом, прагнучи, наскільки це дозволяє глобалізація, не виходити за рамки власної «замкнутої системи». Після всього, «китайський мільярд» прагне теж стати «золотим». Незалежно від того, чи будуть поза Китаєм на той час існувати інші «золоті мільярди».
Чи вдасться Піднебесній імперії реалізувати всі свої амбітні глобальні плани – питання, враховуючи достатньо довгу тимчасову протяжність шляху до їхньої реалізації, марне. Тим більше, людство до цієї пори не має змоги побачити, що станеться завтра.
У будь-якому випадку, на шляху до «світового лідерства» Китаю необхідно подолати ряд істотних дисбалансів.
По-перше, дисбаланс у регіональному розвитку, що існує між, з одного боку, провінціями Тихоокеанського побережжя, що захлинаються від економічного «буму», і, з іншого боку, економічно відсталими провінціями китайського заходу.
По-друге, у Китаї актуальна проблема подолання розриву в економічному розвитку міста й села, що посилюється.
По-третє, необхідно не тільки зрівноважити рівень життя представників різних соціальних груп Китаю, але і підтягти його хоч би до середньоєвропейського показника. Наприклад, зараз середня зарплата китайця становить трохи більше $200.
По-четверте, актуальна демографічна проблема Китаю. Політика примусового обмеження народжуваності, що проводиться із середини 90-х років ХХ століття, яка виразилася у «формулі» «одна дитина на сім’ю», призвела до того, що до 2015 року близько 85 мільйонів молодих китайців не зможуть знайти собі «пару» серед представниць своєї національності.
Крім того, для досягнення «світового лідерства», Китаю необхідно раніше не тільки здійснити прорив у рості соціально-економічних стандартів, але і добитися беззастережного лідерства в рідному Азіатсько-тихоокеанському регіоні, витіснивши на другорядні ролі США, Японію й Республіку Корея.
Враховуючи складнощі, із якими Китаю доведеться зіткнутися в подоланні існуючих численних дисбалансів, а також той факт, що інші геогравці також розвиватимуться, які, на відміну від Піднебесної, не такі інерційні, можна спробувати прогнозувати – Китай, у будь-якому випадку, залишиться самодостатнім «геополітичним полюсом» і, можливо, лідером свого Азіатсько-тихоокеанського регіону.
Америка
США в умовах багатополярного світу збережуть за собою лідерство на Американському континенті. Відзначимо, за роки відродження Америки після Великої депресії й побудови імперії валовий продукт США щорічно зростав. Зростає він і нині, хай і не так динамічно, як за попередні 10-20 років.
Крім того, завдяки підтримці національних рухів 90-х років у низці багатонаціональних держав (Радянський Союз, Югославія і Чехословаччина), що призвели до їхнього краху, у США виросла кількість друзів, які в потрібну годину допомагають їм у відносинах з іншими геополітичними конкурентами (ЄС, Росією й Китаєм). Наприклад, таку допомогу Вашингтону надавала Польща за часів президента Кваснєвського, або ж Україна – за часів «раннього Ющенка».
Природно, увесь напрацьований за багато років потенціал США відразу нікуди не зникне.
До того ж, не передбачається і війна, здатна зруйнувати цей потенціал.
Інша справа, є ризик втрати Доларом свого статусу міжнародних платежів (відзначимо, що це, скоріше, теоретична, ніж реально здійсненна вірогідність).
Наступний ризик – ослаблення залежності світової спільноти від морських транспортних перевезень у результаті побудови континентальних коридорів. Правда, поки це достатньо умовний геополітичний проект і не ясно, чи здійсниться він коли-небудь.
Проте, ослаблення влади Долара, а також морського статусу спричинить крах Pax Americana. Але, у будь-якому випадку, після такого «краху» на карті світу залишаться США як національна (багатонаціональна) держава.
Безумовно, роль Вашингтона на загальносвітові процеси послабшає, але у себе на континенті він буде безумовним лідером і авторитетом.
Зокрема, США відіграватимуть лідируючу роль у т. з. Потрійному союзі «Канада – США – Мексика», який прагне створити за час свого президентства Джордж Буш.
У Південній Америці, судячи з усього, лідерство належатиме Бразилії. Для цього у неї є все: самодостатня, за мірками регіону, економіка і, що важливіше, виходячи з недалекої стратегічної перспективи, великі запаси питної води. Якщо, звичайно, американцям не вдасться вирубати найближчими роками дикі ліси в заплаві Амазонки.
Обом американським важкоатлетам – США і Бразилії – періодично вставлятиме «палиці в колеса» т. з. «Ліва ініціатива» Венесуели – Куби – Болівії, що прикривається авторитетом Фіделя Кастро і підживлюється нафтодоларами Уго Чавеса.
Ігор Шевирьов. Спеціально для Великої Епохи
