Blog

Інакше кажучи, про Царград – російською, Істанбул – турецькою, не столицю Туреччини.

#img_left#Стамбул – найбільше місто Турецької республіки і одне з найдавніших в Європі. У далекому минулому – це Візантій (600 р. до н. е.), Константинополь (з 330 р.) – столиця Римської імперії до 395 р., далі до 1453 р. – столиця Візантії, потім імперії Османа і просто Туреччині до 1923 р. Нині – мегаполіс з населенням понад 10 млн. чол.

Продовжуємо публікацію дорожніх записів географа-країнознавця Семена Павлюка, молодого, але вже дуже досвідченого мандрівника. Він розповідає про день в Стамбулі.

Опис вражень від великого міста – завдання настільки всеосяжне, що я найчастіше навіть і не починав. Проте Стамбул… Я люблю це місто і, кожного разу покидаючи його, точно знаю, що повернуся і ще раз пройдуся по Пера і побачу фланування кораблів по Босфору. Зараз лише довільно посмикаємо за нитки спогадів про це місто, яке одночасно умудряється бути останнім мегаполісом Європи і першим, – Азії.

Отже, Свята Софія і Блакитна мечеть. Зовні Св. Софія (IV століття) і Блакитна мечеть (XVI-XVII ст.) – справжні поеми в камені. Хоч і трохи різні: Блакитна мечеть – явний оригінал, а Софія – адаптований переклад (аж надто неприродно виглядають поряд з блюдцевидним куполом олівці-мінарети). Дивитися на них – одне з головних занять гостей міста, які наповнили площу Султана Ахмета, що розкинулася між шедеврами.

Цього разу в Св. Софію я так і не потрапив через відсутність належного фінансування, а ось Блакитна мечеть безкоштовна для входу, чим я вмить скористався. Проблема була в тому, що тим же скористалася ще пара сотень туристів.

Під час намазу Блакитна мечеть закрита, так що публіку-без-Аллаха-в-серці пускають в період між молитвами, поки в храмі йде прибирання. Саме тому вдень усередині Блакитної мечеті можна знайти все, що завгодно, окрім Відчуття Храму, яким мене завжди і полонять мечеті. Внутрішній двір наповнюють звичні торговці листівками і «ліцензовані гіди», які липнуть до вас, як мухи до рахат-лукуму. Втеча всередину мечеті не приносить полегшення. У храмі йде прибирання. Шум пилососа, гомін туристів, шелестіння пакетів із взуттям і спалахи фотокамер не дають відчуття спокою, духовності мечеті (нехай навіть це храм і не твоєї віри). Краще приймати Блакитну мечеть за великий музей розписів. Тонка синя в’язь, що покриває колони і стелю, дійсно чудова.

Вулиця Діван-Йолу – це увита рекламою «Тверська» Старого Стамбулу. Стародавні мечеті та мавзолеї щасливо йдуть рука в руку з бутіками і магазинами світових торгових марок від «Макдональдса» до «Гуччі». Вулиця символічно закінчується площею Беязіт, де в оточенні довершених венеціанських голубів дивляться один на одного масивна мечеть Беязіт і Стамбульський університет (заснований в 1453 р.). Перша – втілення традиції і духовності з розписом, дуже схожим на Блакитну мечеть. Друга – символ устремління в майбутнє світської освіченої нації. Підтвердження моїх слів – скульптура Ататюрка (Кемаль Ататюрк – перший президент Турецької республіки, 1918-1938 рр.), що йде в компанії двох студентів на території університетського кампусу, – дуже милого парку, повного розслаблених після (або замість?) занять студентів.

Та варто зробити пару кроків убік – і Стамбул зміниться. Зникнуть охайні європейські будиночки з палісадниками. Вулиці, що збігають вниз до Мармурового моря плутаються, утворюючи справжній лабіринт. Це бідняцький квартал. Якщо йти по схилу від Босфору, то бідняцький Стамбул плавно перейде до Стамбулу торгового. Виявити межу дуже легко за вивісками магазинів і кафе ламаною російською мовою. Тут жорстка повулична спеціалізація – на цій вулиці торгують чоловічим взуттям, на сусідній – жіночим і т.д. Вдень тут кипить життя. Все, що виставлене на продаж, – взуття, одяг, – виготовлено в підвалах навколишніх будинків. У міських властей є грандіозні плани із виселення цього ринку на задвірки, а Старий Стамбул до площі Беязіт зробити суто туристичним районом. Так може пропасти левова частка чарівності міста.

Повернувшись на площу Беязіт, я потрапив під покрив куполів найбільшої мечеті міста – Сулейманіє. Величезна туша мечеті розляглася над самісіньким обривом бухти Золотий Ріг і вже тому вважається шедевром. Дивно, як архітектор зміг запобігти сповзанню всієї цієї конструкції вниз, особливо на ті часи. Цього архітектора XVI століття звуть Сінан. Для Туреччини він означає те ж, що Росси або Растреллі для російської архітектури. У Стамбулі він побудував близько 25 мечетей. Всі вони – шедеври, але замовлення Сулеймана Прекрасного, ясна річ, особливий. Через жахливий за складністю задум будівництво мечеті затягнулося. І іранський шах не упустив можливості підколоти сусіда, приславши султанові скриньку з рубінами – мовляв, у тебе гроші скінчилися, то візьми мої. Оскаженілий Сулейман наказав замурувати скриньку в одному з мінаретів.

Я якийсь час постояв перед цим мінаретом, прикидаючи, де б мені дістати кирку і, коли дістану, чи встигну я розколупати цемент, поки мене не демонтують за допомогою моєї ж кирки ображені віруючі. Всередині мечеть, на мій смак, набагато красивіша за Блакитну мечеть.

Ні за що не можна пропустити садок, що за Сулейманією. І справа навіть не в мавзолеях Сулеймана і його дружини Роксолани (слов’янки, рівних якій по розуму та інтригах знайдеться небагато за всю історію людства), а в незрівнянному вигляді на бухту Золотий Ріг і частину Стамбулу.

Залишок світлового дня я провів, бродячи Великим базаром. Стамбульський базар… Ця фраза народжує цілий вихор образів, де домінують яскраві тканини, золото і танці живота. Серце Великого базару – це величезний критий ринок розміром як князівство Монако. Під глиняною стелею нескінченними рядами вишикувалися ювелірні лавки, магазини килимів, лотки зі всілякими сувенірами. Техніка викачування грошей з туристів відпрацьована до досконалості. Вийти назовні без покупки вийде лише в одному випадку – якщо туди зайти зовсім без грошей.

З настанням темряви я повернувся на площу Султана Ахмета, де одразу ж познайомився з особливостями його нічного життя. Біля Святої Софії до мене підійшов пристойно одягнений турок і чудовою англійськоюу розповів про себе. У Стамбулі він вперше і в даний момент шукає, де б весело провести час. Мимохідь, запропонував мені скласти йому компанію. Цю історію я, на щастя, вже знав. Ідея в тому, що тебе відводять у якийсь бар, замовляють випивку, тут же підсаджуються якісь дівчата. У результаті тобі виставляють рахунок на суму, що перевершує бюджет всієї поїздки.

Як ви розумієте, компанію «Столичній штучці» я не склав, а завершив день в одному ресторанчику з виглядом на Босфор.

Близько 50 художників із різних країн Європи продемонстрували красу розпису яєць під час міжнародного великоднього ярмарку, що проходить в замку Шветцінген у районі Гейдельберга.

Обидва організатори Кріста Трайбер і Хельга Еойвік, які самі є пристрасними художницями, поставили собі за мету не тільки демонстрацію нових прийомів сучасного мистецтва розпису яєць, але й збереження культурних традицій. Традиційні прийоми прикраси великодніх яєць тут були зокрема представлені в особі художніх робіт Німецького союзу Богемського лісу. Практично біля кожного стенду відвідувачі змогли через плече постежити за роботою учасників виставки і отримати компетентну пораду з оформлення яєць у себе вдома. Була представлена найрізноманітніша техніка від такої традиційної, як, наприклад, продряпування візернку до власних творчих стилів.

#img_gallery#

Художниця Даніела Фолькмер з Уффінга представила урочисті позолочені великодні яйця. Для створення такого витвору мистецтва використовується сухозлитне золото в 22,5 карата. Прихильники цієї витонченої і розкішної форми мистецтва тягнулися за гаманцями, щоб придбати собі такий експонат. Альтернативним йому є недорожчий варіант, при якому використовується латунь золотистого кольору і застосовується більш простій спосіб нанесення малюнка. Після нанесення позолоти, незалежно від того використовується справжнє сухозлитне золото чи латунь, яйце спочатку висушується, потім поверхня полірується і покривається міцним лаком, далі за допомогою кисті на яйце наноситься художній малюнок. Після розпису яйце ще покривається фіксатором для досягнення матового блиску і збереження малюнка.

Досвідчена майстриня вишивальної техніки Елізабет Кляйн вже протягом десяти років відтворює на яйцях картини квітучих селянських садів. Для створення барвистої композиції вона протягує через виконані в шкаралупі яйця дірочки яскраві шовкові стрічки. Тривимірний ефект і благородний блиск шовку дають можливість знавцям охарактеризувати її виняткове мистецтво, як «Поезія на яйці». Проживаючи в даний час у Франції вона видала власну книгу-керівництво з вишивки. Згідно з її дослідженнями витоки традиційної стрічкової вишивки потрібно шукати в 17 столітті. У музеї Шпесарта вона виявила хрестильне плаття, що датується 1640 роком, яке було прикрашене вишивкою у вигляді «тканої троянди». За часів французького Рококо лише члени королівського роду, аристократи і придворні пані мали привілей носити прикрашений вишивкою одяг і черевики. На виконання замовлень «офіційні» вишивальниці часто витрачали місяці. Сьогодні ця техніка знову завойовує популярність, оскільки квіткові мотиви можуть прикрасити багато речей.

Ханні Клумп з Німецького союзу Богемського лісу демонструє відвідувачам оригінальну, але вже багату традиціями техніку. Вона бере прикрашене яйце і за маленьку ручку витягає з нього стрічку із тканини з написом: «Лише у тиші ми здатні знайти дорогу до самих себе, дізнатися дещо про свою душу і осягнути власну багатогранність». Маленька стрічка з висловом витягується з штучного гусячого яйця і знову легко згортається за допомогою маленької ручки. Такі яйця вже в кінці 18 століття були улюбленим подарунком серед жителів Богемії і Моравії, які підносили їх один одному протягом цілого року. Їх дарували до причастя, весілля або просто, як знак міцної дружби.

Марія Кох красивим почерком робить на шкаралупі яйця напис: «Життя кожної людини – це казка, написана рукою Господа». Такі вислови, написані красивим почерком і наповнені глибоким релігійним змістом, за старих часів були частиною повсякденного життя і сповненого мудрості способу мислення. І сьогодні традиції відображені в оформленні цих яєць можуть надихнути людей задуматися про вищий сенс людського призначення.

Учасниці виставки з Нідерландів Аренс Міа особливо близькі ностальгічні мотиви. За допомогою розпису в акварельній техніці вона пробуджує спомини про дитинство й тугу за світлим прекрасним світом. З любов’ю написані сцени катання на ковзанах і санках, весняних і літніх квітів, щебечучих птахів і строкатих метеликів, а також катання на човні по ставку з лататтям дарують глядачам відчуття життєрадісності.

Христина Геклер. Велика Епоха

Двадцять років тому, в Парижі помер Андрій Тарковський, кінорежисер, який став класиком і легендою ще за життя.

#img_left#«Моє відкриття перших фільмів Тарковського було для мене подібне диву, – зізнавався Інгмар Бергман. – Раптом я відчув себе тим, хто стоїть перед дверима кімнати, ключі від якої – дотепер – мені не були дані. Це кімната, куди я завжди хотів увійти і де дихається легко і вільно. Я відчував захоплення. Хтось виражає те, що я завжди хотів сказати, але не міг… Тарковський для мене – найбільший зі всіх; він – той, хто відкрив нову мову, адекватну природі кіно, оскільки він відображає життя як споглядання, як сновидіння. Все життя я стукав у ці двері, і мені дуже рідко вдавалося проникнути туди, де він перебуває так природно…».

В одному з ранніх фільмів Тарковського, «Сталкері», в "зоні", на кахляній підлозі, на затонулому листку відривного календаря можна насилу розібрати дату – 28 грудня …

Андрій Тарковський помер вдалині від батьківщини в ніч з 28 на 29 грудня 1986 року.

"Але з грудня

Кинуся до Вас, тих хто живуть

Поза календарем,

Нарівні з прийдешнім." *

Це уривок із вірша чудового поета Арсенія Тарковського, батька Андрія.

На могилі Андрія Тарковського на кладовищі під Парижем напис: "Людині, яка побачила Ангела".

Андрій Тарковський зняв сім фільмів, які сприймаються як сім частин одного цільного кінематографічного шедевра.

За Тарковським, мета мистецтва полягає у тому, щоб пояснити людям, яка причина їхньої появи на цій планеті.

Прекрасне приховане від очей тих, хто не шукає істини… Ця глибока бездуховність не сприймаючого, але судячого мистецтво, його небажання і неготовність замислитися про значення і мету свого буття у високому значенні – дуже часто підміняється до вульгарності примітивним вигукуванням: " не подобається!" або " нецікавий!"…. Це сильний аргумент. Але він належить сліпонародженому, якому намагаються описати веселку.**

На жаль, таких глядачів, які нудились і не розуміли, що "еліта" або сноби знаходили в його фільмах, було немало. Але, на щастя, були й глядачі, які не належали до "еліти", як, наприклад, робітниця з Новосибірська, яка написала режисеру після проглядання «Дзеркала» такі слова:

"Протягом тижня подивилася Ваш фільм чотири рази… Все, що мучить мене, чого бракує, про що я сумую, чим обурена, від чого нудить, від чого задушливо, від чого світло і тепло, чим жива і що мене вбиває, – все це, як в дзеркалі, я побачила у Вашому фільмі. Для мене вперше фільм став реальністю, і ось чому я на нього, в нього йду пожити."

Андрій, подібно до «Сталкера», героя однойменного фільму, незмінно намагався "відновити гармонію життя", протиставляючи "голос своєї переконаної духовності світу, враженого немов пухлиною всепроникливим прагматизмом." **

В одному з кращих фільмів Тарковського, Андрій Рубльов, чернець Рубльов, блискуче зіграний Анатолієм Солоніциним, дивиться на життя незахищеними очима дитини, проповідуючи непротивлення злу і доброту. І хоча він виявився свідком огидних форм насильства, яке, як здавалося в ХIV столітті, керує світом (а виявилося, що і в ХХI столітті теж…), переживши важкі душевні муки і давши обітницю мовчання, врешті-решт знову повернувся до єдиної цінності, новознайденої ним, цінності людської доброти і нерозмірковуючої любові…

У «Солярисі» Тарковський майстерно показав марність спроб учених-космонавтів вступити в контакт з океаном свідомості. Спроби дії на нього жорстким промінням та іншими доступними науці обмеженими методами привели лише до усвідомлення своєї нікчемності перед цілісністю і незбагненністю Всесвіту. Один з учених наклав на себе руки, інший, Кріс, усвідомивши свою вину перед загиблою дружиною, через страждання душі відчув, що навряд тепер зможе, кажучи словами Тарковського, "виправдатися перед собою і перед іншими рятівниками для свого спокою і ліні формулами про те, що в тому, що відбувається немає моєї вини, а є фатальна воля інших." **

Багаторічне цькування, організоване урядовцями Держкіно, привело до від’їзду режисера до Італії, де він працював за контрактом над фільмом «Ностальгія». У своїй книзі "Відображений час", що стала його творчим заповітом, Тарковський писав:

«Я хотів розповісти про російську ностальгію – той особливий і специфічний для нашої нації стан душі, який виникає у нас, росіян, вдалині від батьківщини. Я хотів розповісти про фатальну прихильність росіян до свого національного коріння, до свого минулого, своєї культури, до рідних місць, близьких і друзів – про прихильність, яку вони несуть із собою все своє життя, незалежно від того, куди їх закидає доля.» **

Кожен фільм Тарковського – потрясіння і одкровення. І в Ностальгії ці відчуття досягають нечуваного апогею. Зустріч рефлексуючого Андрія Горчакова з дивним італійцем Доменіко, одержимим ідеєю порятунку людства, яке опинилося на грані чергового краху цивілізації, драматично змінює його долю. Доменіко вдається до самоспалення, сподіваючись таким екстремальним способом збудити сплячу совість людства, тоді як смертельно хворий Андрій несе палаючу свічку через басейн, здійснюючи таким чином головний Вчинок свого життя.

Прекрасний фінал фільму: нерухомо сидячий Андрій, за яким видно російський зроблений з колод будинок, звучить тиха російська народна пісня. Камера поволі відсувається, і на задньому плані виникають стародавні римські колони. Починає йти сніг… У цьому останньому баченні Андрія постає єдиний нероздільний світ, без меж і ностальгії…

"Мені цікава людина", – писав режисер, – "яка усвідомлює, що сенс існування в першу чергу в боротьбі зі злом, яке всередині нас, щоб протягом свого життя піднятися хоч на сходинку вище в духовному плані. Бо шляху духовного вдосконалення протистоїть, на жаль, єдина альтернатива – шлях духовної деградації, до якого буденне існування… так спонукає! " **

Останній фільм Тарковського з символічною назвою "Жертвопринесення" став логічним апофеозом його життя і творчості. Залишившись на Заході, він "спалив мости", а в фільмі головний герой спалює свій будинок.

У страшну хвилину оголошення по телебаченню ядерної війни, вперше за багато років, герой фільму Олександр звернувся з молитвою до Бога, обіцяючи пожертвувати всім, що в нього є на цій землі: відректися від сім’ї, від сина, спалити будинок і прийняти обітницю мовчання, аби запобігти війні.

А вранці того ж дня він зі своїм маленьким сином посадив сухе дерево і розповів хлопчику притчу про ченця, який щодня поливав сухе дерево. І одного разу воно розцвіло. Він говорить синові: "Та не бійся, не бійся, Малюк. Немає ніякої смерті. Є, правда, страх смерті і він дуже мерзенний, страх цей, і дуже багатьох примушує часто-густо робити те, чого люди не повинні були робити. Як все змінилося б, припини ми боятися смерті." Легенда про ченця, який день за днем терпляче поливає дерево, що засохло, в надії, що воно зацвіте, є суттю картини – символом віри.

Перед спалюванням будинку, Олександр змінює одяг: надягає чорне японське кімоно з вишитими золотом даоськими знаками інь і ян.

На думку Тарковського, "Схід був ближчим до Істини, ніж Захід. Але західна цивілізація з’їла Схід своїми матеріальними претензіями до життя." ** І ось герой його останнього фільму, спалюючи свій західний будинок, демонстративно обирає східний шлях…

За декілька днів до показу "Жертвопринесення" на міжнародному кінофестивалі в Каннах – 26 квітня 1986 року – на чорнобильській атомній станції сталася катастрофа…

Воістину пророчо звучать у зв’язку з цим слова режисера про те, що "всі мої фільми так чи інакше говорили й про те, що люди не самотні і не покинуті в порожньому всесвіті – що вони зв’язані незліченними нитками з минулим і майбутнім…" **

"Божественний режисер духовного кінематографа – наш почесний громадянин і гість", – написала флоренція на меморіальній дошці, яку 29 грудня 2006 року відкрили на будинку №91 старовинного кварталу Сан-Ніколо, де декілька років жив Андрій Тарковський.

Роздумуючи про витоки творчості у «Відображеному часі», Тарковський написав: "Мабуть, наша здатність творити означає, що ми самі були створені за образом і подобою Бога…"

* Арсеній Тарковський. Благословенне світло. С-ПБ., 1993.

**Андрій Тарковський, Відображений час, Ексмо-прес, 2002.

Наталія Теплицька. Велика Епоха

Хуа То, також відомий за ім’ям Янхуа, був родом з Пей Го Цзяо, сучасна назва якого Хаосян, провінції Аньхой. Він був настільки видатним лікарем медицини стародавнього Китаю, що його прозвали «чудотворним цілителем».

#img_left#Хуа То не гнався за славою або грошима. Натомість, він був повністю занурений у вивчення медицини. Будучи високо визнаним у багатьох сферах медицини, його діяльність була доказом того, що китайська медицина в другому столітті мала високий рівень.

Хуа То з раннього дитинства був дуже обдарованою дитиною. Коли йому було сім років, він втратив свого батька. Через те, що його сім’я жила в бідності, мати вирішила відправити хлопчика вивчати медицину у лікаря Цай, дуже близького друга батька Хуа То. Хуа То пішов у місто, і зустрівся з доктором Цай.

Після того, як він висловив свою волю стати лікарем, лікар Цай подумав про себе: «Його батько був моїм другом. Якщо я не візьму його в свої учні, жителі міста подумають про мене, як про людину, яка порвала стосунки з сім’єю, коли її друг помер, і що я ставлюся до членів його сім’ї недружньо. Краще я візьму його в свої учні. Проте, я повинен випробувати рішучість хлопчика, якщо він тягнеться до медицини».

У цей час лікар Цай помітив, що декілька його учнів на задньому дворі будинку збирали листя тутового дерева, але їм було важко дістати листя з найвищої гілки, коли вони дерлися по стовбуру дерева. Він вирішив, що це буде першим випробуванням для Хуа То.

Він запитав його: «Чи можеш ти вигадати що-небудь, аби дістати листя з найвищої гілки дерева?». Хуа То з упевненістю сказав: «Це дуже просто». Він попросив шматок мотузки, і прив’язав до кінця цієї мотузки камінь. Накинувши мотузку на найвищу гілку, він зірвав все листя з цієї гілки, яка у цю мить зігнулася під вагою каменя.

Потім лікар Цай побачив двох цапів, які билися один з одним, від чого їхні очі почервоніли. Ніхто не міг їх розняти. Він вирішив, що це буде другим випробуванням для Хуа То і сказав: «Хуа То, ти здатний розняти цих двох цапів?» Хуа То зразу ж відповів: «Звичайно». Він нарвав дві жмені трави, і поклав їх біля кожного цапа. Цапи через свою сутичку зголодніли, тому вони з радістю почали їсти. Сутичка без будь-яких зусиль була зупинена.

Дуже здивований кмітливістю Хуа То, лікар Цай з радістю взяв його в свої учні. З самого початку Хуа То виявив старанність у навчанні. Він цінував справжню клінічну практику, і став легендарним лікарем Східної Династії Хан. Навіть після того, як він важкою працею набув репутації відомого лікаря медицини, він ніколи не відмовляв жодному пацієнтові.

Хуа То надавав свої послуги скрізь, де б він не знаходився. Виліковуючи хвороби і врятовувуючи життя, молодий учень виявляв дух благородства. Все своє життя він займався медициною: розвинув новітні медичні теорії й опанував чудовою медичною технікою в різних сферах медицини, включаючи зовнішню медицину, внутрішню медицину, гінекологію, акупунктуру і фізичну терапію, як вид медичного лікування. Він був видатним експертом з медицини стародавнього Китаю.

Хуа То особливо здібний в хірургії. Насправді, він був першим лікарем в історії медицини Китаю, який зробив колостомію. Для того, щоб знизити пацієнтам біль під час операції, він винайшов ліки – Ма Фей Сан, які використовувалися для загальної анестезії. Тільки через 1600 років після цього європейці почали використовувати загальну анестезію під час операцій на початку 19 століття.

Одного разу Хуа То зіткнувся з чоловіком, який ішов вулицею, штовхаючи воза. У цього чоловіка був жовто-коричневий колір обличчя. Він переривчасто дихав і виглядав дуже хворим. Хуа То наблизився до нього, щоб з’ясувати, чи не відчуває він коліки в своєму шлунку. Хуа То зразу ж поставив діагноз апендициту або інтенсивного карбункула, що вимагало негайної операції. Ця людина випила Ма Фей Сан і незабаром вже знаходилася під анестезією.

Хуа То розрізав живіт цієї людини, прибрав інфіковані частини, очистив все всередині, зашив рану, і замастив рану дезинфекційною маззю, швидко наклавши тканину. Пацієнт став на ноги через декілька днів, і його хірургічна рана незабаром заросла. Ця історія доводить клінічний ефект Ма Фей Сан, а також його розуміння анатомії.

Хуа То також був чудовим акушером. Книга "Пізній Хан" містить у собі комплекс медичних випадків вдалого лікування Хуа То. Генерал Лі попросив, щоб Хуа То вилікував його дружину. Після аналізу її пульсу Хуа То заявив, що вона під час вагітності отримала пошкодження, і що через це вона не могла виносити утробний плід. Генерал Лі підтвердив вагітність, але проінформував Хуа То, що у його дружини вже був викидень. Хуа То відповів: «Її пульс показує зворотне. Схоже, що дитина все ще знаходиться в утробі».

Генерал Лі сумнівався в діагнозі Хуа То, тому Хуа То не міг вчасно провести лікування. Через багато днів здоров’я дружини Лі погіршилось. Хуа То знову запросили для надання допомоги. Під час перевірки її пульсу, Хуа То сказав: «Її пульс, з мого останнього візиту не змінився. Я думаю, що сталося наступне. Вона виношувала двійнят. Перший плід був втрачений, що викликало кровотечу у матері, тому, другий плід не міг народитися. Плід помер у ній. Він висох і прилип до місця біля хребта».

Для того, щоб витягнути плід, Хуа То вирішив спровокувати пологи. Спочатку він для дружини Лі застосував акупунктуру і приписав лікування травами. Через деякий час дружина Лі почала тужитися, але плід все ще не змогли дістати. Хуа То пояснив, що важко витягнути мертвий плід природними пологами. Плід необхідно витягнути рукою. Він проінструктував жінку, що прислужувала в будинку Генерала Лі, яка насправді витягнула мертвий плід з дружини Генерала.

Хуа То також зробив відкриття в галузі акупунктури. Одного разу пацієнт захотів, щоб Хуа То надав йому медичну допомогу, тому що у нього була проблема з ногою, і він не міг ходити. Після перевірки пульсу, Хуа То помітив декілька акупунктурних точок на його спині, і на кожну точку по сім разів приклав моксу. Незабаром після лікування пацієнт почав ходити. Грунтуючись на своєму власному досвіді в акупунктурі, Хуа То визначив «Акупунктурну точку Цзіа Цзі» – точку, яка впливає на хребет. Сьогодні ця точка все ще називається «точка Хуа То».

Хуа То також виробив вправи, які називалися «Вправи П’яти Тварин», в яких імітувалися рухи п’яти видів тварин, включаючи тигра, оленя, ведмедя, мавпи і птахів. Ці вправи були дуже популярними в його час. Один зі студентів Хуа То, на ім’я Вупу, продовжив постійно займатися практикою Вправ П’яти Тварин. Навіть коли йому було дев’яносто з гаком років, він залишався дуже сильною і здоровою людиною, з гарним слухом, зором і здоровими зубами.

Хуа То залишається видатним персонажем в історії Китайської медицини завдяки своїй чудовій медичній техніці, а також – високій духовності і потребі в наданні допомоги людям і порятунку їх.

У зоряному скупченні NGC 346 (Малій Магеллановій Хмарі) учені спостерігали дивну взаємодію двох дуже незвичайних зірок. Ці зірки виробляють надпотужні сонячні вітри, які астрономам удалося зафіксувати за допомогою космічного телескопа XMM-Newton.

#img_left#На цьому тижні група вчених під керівництвом Марії Чернякової з Європейського космічного агентства (ESA) оприлюднила результати дослідження подвійної системи, яка складається з радіопульсара PSR B1259-63 і так званої Be-зірки SS2883. Цією цінною інформацією вчені агентства поділилися з «Газетою.Ru». Так званий зоряний вітер, утворюється шляхом потужного випромінювання світилом речовини у космічний простір. Відкриття унікальне тим, що змінює попередні уявлення вчених про структуру цього випромінювання. Учені встановили, що енергія часток, з яких складається зоряний вітер, набагато нижча, ніж передбачалося раніше. «Унікальність PSR B1259-63 у тім, що її змінність можна спостерігати в дуже широкому діапазоні хвиль – від радіо- до гамма-випромінювання», – уважає один із дослідників, доктор Саймон Джонстон з Австралійського астрономічного центру в Сіднеї.

Очевидно, через близьке розташування зірок, їхні випромінювання, зливаючись на величезній швидкості, породжують нове випромінювання. Космічна рентгенівська обсерваторія XMM-Newton виміряла рентгенівське випромінювання в місці зіткнення вітрів. Виявилося, що енергія тільки рентгенівських променів в 10 разів перевищує сумарну енергію, яку випромінює Сонце.

«Вітряні» зірки розташовані на відстані близько 5 тис. світових років у дороговказному сузір’ї Південного Хреста. Цю систему можна частково розгледіти навіть в аматорський телескоп.

Нещодавно було проведено дослідження, опубліковане в «Міжнародному журналі про рак» (Journal of Cancer), яке показало зв’язок між споживанням білого хліба й збільшенням ризику ракових захворювань. Дослідження виявило, що в людей, які їдять переважно білий хліб (у кількості до 5 скибочок на день) ризик захворювання на рак нирки у два рази вищий, ніж у тих хто їсть білого хліба небагато (не більше ніж 1,5 скибки на день).

#img_left#Таке дослідження відоме як "епідеміологічне". Це означає, наприклад, що дослідники, в основному, шукають зв’язок між факторами способу життя й захворюванням. Однак, завжди важливо пам’ятати, що цей зв’язок не доводить, що один фактор викликає появу іншого. Наприклад, наявність автомобіля пов’язують із збільшенням ризику захворювань серця. Проте, варто бути обережнішими у висновках про те, що автомобілі викликають захворювання серця. Фактично, найбільш імовірно, що не сама наявність автомобіля є тим самим фактором ризику, який пояснює цей зв’язок. Швидше за все, існують інші фактори, які з’явилися через наявність автомобіля (наприклад, сидячий спосіб життя). Їх ми й повинні розглядати як причину.

Таким чином, коли проводиться епідеміологічне дослідження, яке розглядає взаємозв’язок між споживанням білого хліба й ризиком появи раку нирок, то наступним кроком повинна бути спроба пояснити такі асоціації. Ми знаємо, що білий хліб малопоживний – це скоріше «корм», ніж харчування. Споживання великої кількості білого хліба може зайняти місце більш поживної їжі в нашому раціоні, яка, можливо, має протиракові властивості.

Однак інше потенційне пояснення того, що білий хліб, фактично, може стати причиною появи раку, полягає в тому, що білий хліб сприяє відносно швидкій появі цукру в крові. Це може призвести до гіперглікемії, підвищеного рівня цукру в крові. Організм людини буде виділяти багато інсуліну (головного гормону, відповідального за зниження рівня цукру). Існують деякі докази, що біохімічні зміни, до яких приводить цей процес, можуть викликати поява раку.

Їжа з високим вмістом глюкози буде стимулювати секрецію не тільки інсуліну, але також може підвищити рівень однієї з речовин, які його складають. Вона відома як інсуліноподібний фактор росту (ІФР). Вважається, що ця речовина провокує ракові зміни в клітинах тіла. Більш того, активність ІФР до деякої міри модулюється іншими подібними речовинами, відомими як сполучні протеїни інсуліноподібного фактора росту. У дослідженні, опублікованому в «Американському журналі про клінічне харчування» (American Journal of Clinical Nutrition), було виявлено, що споживання їжі з високим вмістом глюкози в порівнянні з їжею, яка повільніше випускає цукор у кров, веде до зміни рівнів 2-х типів речовин, які зв’язують протеїн [1]. Передбачається, що такі зміни підвищують активність ІФР, і в такий спосіб збільшують ризик раку.

Ідея про те, що такі біохімічні зміни можуть фактично збільшити ризик раку, виникла в результаті декількох досліджень, що виявили зв’язок між їжею з високим вмістом цукру й раком. Наприклад, у дослідженні, що було опубліковане на початку минулого року в «Щорічнику онкології» (Annals of Oncology), була дана оцінка дієтам, яких дотримувалися понад п’ять тисяч жінок. Особлива увага приділялася їхньому споживанню ласощів: печива, тортів, цукру й шоколаду [2]. Це дослідження показало, що в порівнянні з жінками, які вживають невелику кількість ласощів, у жінок з високим споживанням солодкого, ризик виникнення раку грудей виявився на 19% більшим. Автори цього дослідження зробили висновок, що вони знайшли прямий зв’язок між захворюванням раку грудей і споживанням солодкої їжі. Також, дослідження, опубліковане торік [3], виявило зв’язок між їжею c високим вмістом цукру й виникненням раку грудей у жінок після менопаузального періоду. У чоловіків такий зв’язок існує відносно раку простати[4].

Є багато причин, чому вживання в їжу продуктів з рафінованого зерна, зокрема білого хліба, як основної складової раціону, не рекомендується. Факти вже зв’язують вживання такої їжі з повнотою і діабетом. Я також підозрюю, що в майбутньому з’явиться ще більше доказів, що вживання білого хліба збільшує також і ризик раку. Інша їжа з відносно високим вмістом цукру, якої варто уникати, це хліб з непросіяного борошна (вміст у ньому цукру, фактично такий же високий, як і в білому хлібі), картопля й білий рис. Продукти, які повільніше випускають цукор у кров, і на яких можна будувати своє харчування, це: м’ясо, риба, зелені овочі, квасоля, сочевиця й горіхи.

Список літератури:

1. Brand-Miller JC, et al. The glycemic index of foods influences postprandial insulin-like growth factor-binding protein responses in lean young subjects. Am. J. Clinical Nutrition 2005;82: 350 – 354

2. Tavani A, et al. Consumption of sweet foods and breast cancer risk in Italy Ann Oncol. 2006 Feb;17(2):341-5

3. Silvera SA, et al. Dietary carbohydrates and breast cancer risk: a prospective study of the roles of overall glycemic index and glycemic load. Int J Cancer. 2005 114(4):653-8

4. Augustin LS, et al. Glycemic index, glycemic load and risk of prostate cancer. Int J Cancer. 2004 10;112(3):446-50

Доктор Джон Бріффа – лікар з Лондона, який спеціалізується на питаннях харчування й природної медицини. Практичну консультацію з усіх аспектів здоров’я й благополуччя можна знайти за адресою: www.drbriffa.com (англ. мов.)

Версія статті англійською