Мабуть, небагато знайдеться тих, хто не бачив чи, принаймні, не чув про видатну кінокартину знаменитого режисера Романа Поланського, відзняту на основі реальних подій.
Фільм, який отримав 39 нагород (у тому числі 3 “Оскари” і “Золоту Пальмову гілку” Каннського кінофестивалю) розповідає про трагічну долю польського піаніста Владислава Шпільмана, єврея за походженням, якому вдається чудом вижити в окупованій нацистами Варшаві, завдяки допомоги німецького офіцера.
Однак, багато деталей цієї історії залишається поза кадром.
Владислав Шпільман, який народився у Варшаві, на початку 30-х років навчався в Берлінській Академії мистецтв.
З приходом до влади нацистів він повертається в Польщу. Незабаром Варшавське радіо запрошує його на роботу, де він швидко здобуває популярність як композитор і піаніст.
Молодий перспективний музикант насолоджується творчістю і не підозрює про трагедію, що насувається. У 1942 р. його разом з батьками, братом і двома сестрами відправляють у Треблінку.
#img_left_nostream# Усі вони, за винятком Шпільмана, гинуть. Його самого рятує випадок: за кілька хвилин до відходу потягу поліцейський пізнає музиканта і виштовхує з рядів приречених..
Після придушення повстань варшавського гетто і польської армії Шпільман ховається на горищах і в підвалах. Одного разу він почав уже було прощатися з життям, коли віч-на-віч зіштовхується з німецьким офіцером на покинутій віллі.
Однак, довідавшись, що Шпільман піаніст, той просить його що-небудь зіграти на роялі, який стояв у сусідній кімнаті. А потім ховає Шпільмана на дасі німецького штабу. Останній раз вони бачаться 12 грудня 1944 р. Офіцер приносить Шпільману великий пакет їжі і залишає свою теплу шинель. Це те, що можна побачити у фільмі.
#img_right#Відразу після війни Владислав Шпільман написав книгу “Смерть одного міста”, яка змогла побачити світ у 1946 р. тільки після ретельної цензури. Навіть німецького офіцера довелося назвати австрійцем – говорити про гарних німців було заборонено.
А рік по тому в комуністичній Польщі книга взагалі була заборонена і вилучена з усіх бібліотек. Удруге вона була видана лише через 50 років у Німеччині.
Презентуючи свою книгу в Гамбурзі, на питання: “З якими відчуттями ви приїжджаєте до Німеччини, як спілкуєтеся з представниками старшого покоління, як ставитеся до молоді?”, Шпільман відповів: “Я не був би людиною, якби не вмів прощати. І якби розучився пам’ятати”.
Про долю німецького офіцера сказано лише кілька слів наприкінці фільму: помер у радянському таборі військовополонених у 1957 році. Вільм Хозенфельд, за професією шкільний учитель, як і багато інших німців, спочатку з ентузіазмом сприйняв прихід до влади Гітлера, бачачи в нацистах силу, здатну привести Німеччину до розквіту.
У 1935 вступив у НСДАП, почасти через страх втратити роботу. Однак “Кришталева ніч” у 1938 р. відкриває йому очі на справжню сутність нацизму. Хозенфельд у своєму щоденнику пише: “Єврейські погроми по всій Німеччині. Жахлива ситуація в рейху, без права і порядку. І при цьому – з неприкритим лицемірством і неправдою”. З початком війни, призваний до лав армії, він опиняється в Польщі.
Будучи глибоко віруючим католиком, він поводиться в Польщі зовсім не як офіцер-завойовник: вивчає польську мову і нерідко ходить на богослужіння в костьол. Шпільман був не єдиною людиною, яку врятував Хозенфельд.
Йому зобов’язані життям ще з десяток євреїв і поляків. Серед них – варшавський ксьондз Ціцера, розшукуваний гестапо, якому Хозенфельд зробив фальшиві документи.
“Я не розумію, як ми опинилися втягнутими у військові злочини проти беззахисних громадян, проти євреїв. Я запитую себе знову і знову – і не знаходжу відповіді. Через ці жахливі масові вбивства ми програли війну, а на себе накликали вічний проклін за гріх, який неможливо спокутати. Ми не заслуговуємо на співчуття, ми винні всі”, – так пише Хозенфельд у 1943 році в своєму щоденнику.
Коли восени 1944-го стає зрозуміло, що кінець війни близький, польські друзі пропонують йому дезертирувати і сховатися. Однак, Вільм Хозенфельд не зніме офіцерського мундира до самого полону.
Шпільман дізнається про долю свого рятівника і його ім’я лише в 1950 р. Перебуваючи у радянському полоні, Вільм Хозенфельд був засуджений до 25 років таборів. З огляду на те, що з 1945-го по 1953 рік у радянських таборах опинилося багато громадян СРСР, які перебували у німецькому полоні, навряд чи можна дивуватися такому рішенню щодо німецького офіцера, котрий до того ж перебував у нацистській партії.
Владислав Шпільман звертається по допомогу до шефа польського НКВС Якуба Бермана, одного з наймогутніших і найстрашніших людей у післявоєнній Варшаві, на совісті якого тисячі загублених життів, однак той відмовляється розглядати цю справу.
До того ж, він не мав змоги вплинути на своїх радянських колег. У радянському полоні його катують, і Хозенфельд після кількох інсультів помирає 1957 року.
Владислав Шпільман згодом говорив, що відчуває біль і сором за те, що нічим не зміг допомогти людині, яка врятувала йому життя. Його останнім бажанням було віддати належне пам’яті свого рятівника.
Відповідно до ізраїльського закону, Праведником світу вважається людина, яка з ризиком для власного життя чи життя своїх близьких безкорисливо врятувала хоча б одного єврея в роки Холокосту.
Однак комісія меморіалу “Яд-Вашем” у 2002 відхилила кандидатуру Вільма Хозенфельда, запропоновану сином Владислава Шпільмана Анджеєм, пославшись на те, що в СРСР той був засуджений як злочинець.
Однак, Анджей Шпільман не втрачає надії, що комісія змінить своє рішення і на алеї “Яд-Вашем” коли-небудь буде посаджене дерево на честь Вільма Хозенфельда.
За матеріалами: vestnik.com, peoples.ru, thepianist-themovie.com
«Велика епоха», 18 грудня 2005р. – Член Постійного комітету Політбюро компартії Китаю (КПК) Ло Ґань (Luo Gan) під час візиту до трьох країн – Аргентини, Уругваю та Куби, – безперервно вплутувався у різні інциденти, – повідомляє наш власний кореспондент Сє Демін. 14 грудня перед будинком аргентинського парламенту стався інцидент побиття послідовників Фалуньгун і місцевих жителів хуліганами зі «служби громадської безпеки» Ло Ґаня. 16 грудня 2005 р., якраз під час його візиту до Уругваю, в Аргентині послідовники китайського цигун Фалуньгун, яких безпідставно побила поліція, подали позов до суду, за допомогою свого адвоката Алехандро Ковеса (Alejandro Cowes), на тих, хто мав пряме відношення до побиття. А це – банди «працівників громадської безпеки дипломатичної місії», котрі знаходяться у розпорядженні Ло Ґаня, та працівники федеральної поліції Аргентини, що були свідками цього інциденту, але не втручалися.
Факти з його біографії проливають деяке світло на цю особу. Ло Ґань обійняв свою теперішню посаду завдяки «інциденту 4 червня». Під «інцидентом 4 червня» мається на увазі кривава бійня на центральній площі Тянь-Ань-Мень Пекіна, коли за наказом керівництва держави Китаю з використанням військ, танків та зброї, було вчинено розправу над студентами і людьми, що проводили мирну демонстрацію 4 червня 1989 р.
Під час «інциденту 4 червня» Ло Ґань займав рішучу позицію придушення і зіграв надзвичайно велику роль у прийнятті рішення про придушення, а також у його організації. Він віддавав багато наказів підлеглим і весь час контролював ситуацію підтримання воєнного стану, введення військ у Пекін і розміщення їх на центральній площі Тянь-Ань-Мень. Напередодні, 3 червня, він цілу ніч у будинку уряду Китаю Чжун-нань-хай особисто керував і контактував з головним керівництвом озброєної міліції, міністерствами та ЗМІ. Про це докладно йдеться у книзі китайського письменника Чжан Лянпі (Zhang Liang Pi) «Справжня картина 4 червня”. Ло також ретельно підстроїв так звану сцену підпалу танків та авто народом задля виправдання придушення, і таким чином обдурив народ усього Китаю.
Останні декілька років Ло Ґань особисто віддає таємні накази про вбивство практикуючих Фалуньгун у в’язницях по всьому Китаю, в тому числі накази про те, щоб називати це вбивство не вбивством, а “самогубством» самих учнів Фалуньгун.
13 грудня 2005р. місцевою Асоціацією Фалунь Дафа Аргентини на Ло Ґаня було подано судовий позов у звинуваченні його в масовому геноциді та тортурах.
Італійська мода 2008 року знову робить акцент на золоті тони. Багато дизайнерів вже не перший рік віддають перевагу улюбленому золоту в аксесуарах і взутті.
Іспанське взуття DORIANI, зручність і комфорт, вишукані моделі, пристосовані до анатомії ноги. Додавши до свого гардеробу незвичайну сумочку DORIANI золотого кольору, і стильне взуття, ви станете центром уваги на банкеті.
#img_gallery#
З 8 січня почалась підготовка до відкриття північноамериканського міжнародного автошоу в залі Кобо у місті Детройт.
#img_center_nostream#
У ці дні понад 7000-м представникам преси представлено найновіші моделі авто світових лідерів машинобудування. Офіційне відкриття виставки для відвідувачів відбулось 14 січня 2006 року.
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
13 січня 2006 року жителі Латвії згадували події січня 1991 року. Це був час, коли пройшло всього лише вісім з половиною місяців з моменту оголошення Парламентом Республіки про вихід Латвії зі складу Радянського Союзу.
#img_left#Комуністичний режим, нездібний визнати природне прагнення людей до духовної і фізичної свободи, демонстрував до найостаннішого моменту властиві йому тоталітарні методи поводження з громадськістю.
У ніч 13 січня 1991 року о 4 годині ранку по Латвійському радіо прозвучало звернення до жителів Латвії із закликом збиратися у центрі міста. Метою повідомлення було не дати повторитися сценарію, розіграному у сусідній з Латвією, колишній радянській республіці, Литві: вдень радянські танки атакували Литовський парламент, а також захопили радіо, телеграф і телебачення. При цьому загинуло 14 литовських громадян.
Литва – сусідня до Латвії держава, приблизно в той же час що і Латвія оголосила про свою незалежність. 13 січня 1991 року в столиці Литви, місті Вільнюсі, реакційні сили практично вже мертвого радянського режиму зробили спробу озброєного захоплення влади. Люди, які наново отримали свободу, вийшли на захист проголошених народом цінностей. У загибелі литовських громадян був визнаний винним міністр внутрішніх справ, який направив для захоплення телецентру внутрішні війська міліції. Він був засуджений на термін 15 років позбавлення волі, що закінчувався 17 січня 2006 року. Оскільки дана дата випала на вихідний день, він був випущений 13 січня, у віці 78 років.
Коли вільнюські події отримали трагічний розвиток, жителі Латвії в єдиному пориві встали на захист досягнутих свобод. У центрі міста, де розташовувалися державні установи, стали рости барикади з бетонних блоків, металу і балок (спиляного лісу). Для запобігання можливому просуванню бронетехніки, вулиці міста були блоковані важким автотранспортом, сільгосптехнікою. Водії вантажівок випустили повітря з коліс своїх машин, щоб їх неможливо було відбуксирувати. Після радіо звернення, що прозвучало, жителі Латвії ясно зрозуміли – комуністичний режим намагається узяти озброєний реванш і повернути собі владу. Приблизно з шостої ранку на набережній Даугави, в центрі Риги стали збиратися люди. Вранці, 14 січня 1991 року в центрі міста зібралося близько 700 000 чоловік. У Латвії на той час число жителів перевищувало лише 2 мільйони чоловік.
У подальші декілька днів озброєними формуваннями були зроблені спроби захоплення державних установ – загоном міліції особливого призначення ОМОН, які самі були обдурені комуністичними ідеологами. В ході зіткнень загинуло декілька мирних жителів Латвії, серед яких були школяр і два кінооператори.
Час барикад продовжився до 27 січня 1991 року. Це було ще одним кроком на шляху звільнення Європи від комуністичної ідеології.
Днями в Ризі – столиці Латвії, – учасники пам’ятних подій ділилися своїми спогадами між собою, своїми дітьми та онуками.
У інтерв’ю з Майга Гуна Якобсоне, наш спеціальний кореспондент попросив в декількох словах розповісти про події 1991 року.
У відповідь на його прохання Майга Гуна Якобсоне сказала: «Це фактично почалося з 1988 року, коли ми почали рух Зелених, тому що людям набридло, що треба вивчати всі ці партійні гасла. Ну, просто, людям набрид режим. Ми тоді сподівалися на Бога і самі робили що могли. Сподіватися на Бога… якщо у людини думки чисті, якщо він хоче зберегти свою культуру, свою націю – Бог буде з ним! Ще в радянські часи було відомо, що, коли нації повернуться до свого коріння, тоді закінчаться усі війни».
Спеціально для «Великої Епохи» з Латвії – Ерікс Валінієкс та Анатолій Поліщук.
У старі часи Різдво святкувалося в багатьох європейських країнах як релігійне свято. Зі свого дитинства я пам’ятаю польські традиції святкування Різдва.
#img_left#Найурочистіший день під час різдвяних канікул – Святвечір. Він починався з посту. Тільки з появою першої зірки на небі починали різдвяну вечерю.
Дарування подарунків не відігравало головної ролі у святі. Акцент робився на готуванні особливих страв і традиційних прикрас.
У страви клали гриби, квашену капусту, буряк, мак, сушені фрукти. Галушки і локшина були традиційними різдвяними стравами. Не було м’яса, але могла бути риба. Традиційні родини в цей день алкоголь не вживали.
Кожна сім’я прикрашала ялинку різноманітними прикрасами, часто виготовленими власноруч.
Головною традицією Святвечора був розподіл різдвяної вафлі, яку називали оплатек – напівпрозора вафля з прісного тіста, прикрашена різдвяними сценами.
Усі члени родини ставали разом, батько відламував шматок вафлі і ділився ним з одним із членів сім’ї. Той ділився з іншим і, таким чином, уся родина поділяла вафлю.
Відламуючи вафлю, кожен бажав іншому всіх благ у Новому році і просив прощення за образи, заподіяні в році, що минає. Це дуже урочистий момент.
Одне місце за столом зазвичай залишалось вільним, щоб показати діві Марії і маленькому Ісусу, що їх завжди чекають у цьому будинку.
Ця традиція також сягає своїм корінням у далеке минуле, коли люди подорожували пішки чи верхи. Якщо мандрівник не встигав дістатися до місця призначення, то в різдвяній Святвечір він міг постукати в будь-які двері, і будь-яка родина приймала його, як гостя.
У Святвечір люди також слухали різдвяні пісні. Багато сімей дотепер зберігають традицію співати разом пісні під час різдвяних свят. Польські різдвяні пісні дуже урочисті і звучать, немов небесна музика. Опівночі уся родина відвідувала різдвяну месу в церкві.
Згадані традиції поєднували родину, викликаючи високі і шляхетні почуття в кожного і сприяючи добрим відносинам між ними.
Бог прийшов у цей світ як людина, щоб показати божествену сутність, вкладену в серце людини. Вона може бути прикрита різними бажаннями, гнівом і неспокоєм, але людина має шанс розкритись і дозволити їй розвиватися.
