Blog

Вірус Ебола є одним із найстрашніших субклітинних убивць, з летальністю, що досягає 90%. Існує версія про те, що вірус Ебола подібно до ВІЛ, так само пройшов стадію наукових досліджень, після чого й почався їх кривавий шлях. Так це чи ні сказати важко. Проте чому ж вірус Ебола не поширився по планеті, як ВІЛ? Лихоманка Ебола не охопила всю земну кулю подібно до СНІДу, бо в цього захворювання практично відсутній безсимптомний період носіння, коли хворий, не знаючи про власну хворобу, тихо поширює її.

Людина, інфікована вірусом Ебола, незабаром дізнається про це і, якщо не відбувається щасливих випадковостей, дуже часто швидко гине. На відміну від ВІЛ, який для своєї життєдіяльності використовує ресурси живих клітин імунної системи, вірус Ебола менш вимогливий. Вірус відмінно себе почуває у мертвих тканинах, тому він не розтягує «задоволення» і не церемониться з жертвами.

Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) вірус Ебола належить до сімейства Filoviridae (філовірусів) і має п’ять різних видів: Заїр, Судан, Кот-Д’Івуар, Бундібуджіо і Рестон. Як правило, великі спалахи пов’язані з поширенням високопатогенних видів Заїр, Судан і Бундібуджіо. Останній вид відкритий зовсім недавно і саме з ним пов’язують епідемію, що виникла в 2007 році.

Захворювання, викликане цим вірусом, належить до геморагічних лихоманок і проявляється у деяких випадках як внутрішніми, так і зовнішніми кровотечами. Згідно з інформацією ВООЗ для лихоманки Ебола характерні різка гіпертермія, сильна слабкість, м’язовий і головний біль. Частенько все це супроводжується блювотою, діареєю, висипом і порушенням функцій нирок та печінки. Летальність захворювання коливається від 53% до 90%, оскільки подібно до інфекцій, викликаним ВІЛ, ефективного лікування лихоманки Ебола поки не існує.

Звідки чекати лиха

Вважається, що природний резервуар вірусу Ебола знаходиться у вологих лісах африканського континенту і районах Західної частини Тихого океану. Проте що ж є корінним джерелом інфекції досі залишається загадкою. Вірус Ебола був виявлений в джунглях у трупах тварин: шимпанзе (у Кот-Д’Івуар і Республіці Конго), горил (у Габоні та Республіці Конго) і антилоп (у Республіці Конго). Проте тварини, у тому числі й примати, які можуть заразити людей, не вважаються резервуаром. Подібно до людини вони інфікуються безпосередньо з природного резервуару або є просто ланкою в ланцюзі передачі.

Існують версії, згідно з якими, кажани можуть бути джерелом інфекції в тропічних лісах, оскільки заражені вірусом у лабораторних умовах, вони не гинули. Але поки це лише гіпотеза.

Людина може заразитися хворобою під час прямого контакту своїх біологічних рідин з кров’ю, виділеннями, органами або іншими рідинами організму інфікованого об’єкту. Наприклад, учені вважають, що похоронні обряди, поширені серед корінного населення Африки можуть відігравати значну роль у передачі вірусу Ебола. Адже під час похоронів присутні люди мають прямий контакт з тілом померлого.

Проте все ж найбільш поширений шлях передачі – харчовий (при споживанні продуктів з вірусом). Вірус Ебола є найбільш небезпечним, знаходячись у фекаліях, а не в крові. Звичайно, якщо чіпати кров руками з відкритим порізом можна заразитися, але це відбувається рідко.

Основний вклад у виникнення епідемій внесла практика обробки сільськогосподарських угідь, прийнята в деяких Африканських країнах. Їжа в Африці в основному волокниста, і дефекація відбувається кілька разів протягом дня. У країнах Африки на більшій частині території відсутня централізована система очищення і каналізація. Стічні води не очищують, а частенько відстоюють, щоб після використовувати як добрива, або ж зливають в річки в надії, що вони попливуть подалі. Мабуть, гігієна в Африці хвилює мешканців менше всього. Там і без того дуже багато війн, голоду, бідності та інших напастей. Таким чином, екскременти хворих можуть безперешкодно поширюватися, дозволяючи вірусу Ебола збирати свою криваву дань.

Рівняння з багатьма невідомими

Незважаючи на те, що дослідженням захворювання постійно займаються різні групи вчених, в багатьох механізмах інфекції ще залишаються темні плями. Чому епідемії, викликані вірусом Ебола, виникли в останні декілька десятків років і саме в Африці поряд з багатьма іншими страшними захворюваннями? На ці питання вірусологи поки не можуть дати чітких відповідей. Проте вони вважають, що цей «новий» вірус, можливо, існує в природі вже дуже давно. Вірус Ебола був відомий генним інженерам минулого.

Чому ж так раптово останнім часом почали виникати спалахи захворювань? Чи пов’язано це з тим, що колонізація африканської землі і розробка ресурсів континенту досягла піку. Мабуть це відповідь Африки тим, хто вважав цю землю такою принадною і бажаною, але хотів лише брати, а не віддавати. А можливо причина напастей зовсім у іншому…

Спрадавна люди звернули увагу на позитивний вплив тепла на здоров’я людини. У Стародавньому Римі патриції лікували захворювання опорно-рухового апарату в термах (лазнях). А в Індії і Китаї за допомогою високих температур виліковували навіть пухлинні захворювання. У сучасній медицині теплолікування (термотерапія) належить до сфери фізіотерапії. Лікування теплом у фізіотерапії полягає в сприятливій дії тепла від природних або штучних джерел на організм людини.

Лікувальне тепло

Як же тепло діє на організм? Комплексна дія тепла складається з місцевих і загальних ефектів. Локальні реакції виявляються безпосередньо в місці використання джерела тепла, і, як правило, полягають в поліпшенні мікроциркуляції. Артеріоли розширюються, а швидкість кровотоку в капілярах збільшується. Розширення просвіту судин супроводжується почервонінням і підвищенням температури шкірних покривів. А посилення процесів метаболізму та утворення біологічно активних речовин зрештою приводить до активізації регенераторних процесів у тканинах.

Загальні ефекти характеризуються перерозподілом об’єму циркулюючої крові, уповільненням ритму сердечних скорочень, розширенням просвіту бронхів. Загальні реакції пов’язані з сприятливою дією на нервову, серцево-судинну, ендокринну та імунну системи.

Останнім часом медицина почала частіше звертатися до таких простих і безпечних методів лікування як термотерапія. Незважаючи на те, що термотерапія має менш виражений ефект, вона одночасно має й менше побічних ефектів, але в умілих руках здатна надавати тривалішу дію. У медицині використовують як вологе тепло (ванни, душі, компреси) так і сухе (пісок, мінерали).

#img_right#Наприклад, останнім часом знову знайшов популярність давній метод лікування за допомогою нагрітих каменів, який з успіхом застосовувався на Сході. Так звана, стоунтерапія заснована на тепловій дії на певні біологічно активні точки тіла. Тепло, що випромінюється розігрітим до 40 градусів камінням, проникає углиб тіла на декілька сантиметрів. Таке каміння може сприятливо впливати на організм, відновлюючи втрачений баланс енергій в системах органів.

Завдяки відкриттям сучасної науки з’явилися деякі нові методи використання теплової енергії високих температур, які застосовуються в хірургічній практиці. Наприклад, квантова терапія і мікрохвильове електромагнітне випромінювання. Квантова терапія має на увазі використання лазера (енергії монохроматичного світла), а мікрохвильове електромагнітне випромінювання нагадує тепло мікрохвильової «печі».

Останній метод широко використовується в лікуванні доброякісних пухлин передміхурової залози. Метод заснований на тому, що клітини пухлин чутливіші до мікрохвиль, оскільки містять більшу кількість води, ніж звичайні клітини. Використовуючи випромінювач мікрохвиль, що знаходиться в сечовипускальному каналі, передміхурову залозу нагрівають до 50° С, при цьому внутріклітинна вода пухлинних клітин нагрівається і розширюється, що приводить до їх руйнування.

#img_left_nostream#36,6° С?

Все вищеописане стосується місцевої дії тепла, а як використовується загальна гіпертермія? Усім відомо, що ми добре себе почуваємо, якщо температура нашого тіла близька до 36,6 °С. Навіть при незначній її зміні людину кидає то в жар, то в холод, що супроводиться різким погіршенням самопочуття. Постійність температури тіла є заставою успішного протікання безлічі хімічних і фізіологічних реакцій, і тому її зміни всього на декілька градусів деколи можуть привести до летального результату.

Проте ні для кого не секрет, що інколи наш організм навмисно вдається до гіпертермії при інфекціях. Навіщо він так вчиняє? Першою людиною, яку зацікавив зв’язок температури тіла і перебіг інфекційного процесу став мікробіолог та імунолог Луї Пастер (1822–1895).

Учений виявив, що кури, чия температура тіла вища на 6-7° С не здатні заразитись сибірською виразкою. Це спостереження спонукало Пастера провести дослід, у якому він охолодив температуру тіла курей до 38°С за допомогою холодної води. «Морожені» пернаті легко захворювали сибірською виразкою. Правда, коли Пастер швидко діставав курку з води, вона відразу видужувала, або переносила легку форму захворювання.

Загальне підвищення температури тіла – наша захисна зброя. Багато бактерій і вірусів не здатні переносити температуру вище 38–39° С або вона для них не комфортна. Окрім цього активність імунних клітин також зростає з підвищенням температури тіла. Ось чому зараз в медицині існує принцип, при якому лікарі не рекомендують «збивати» температуру якщо вона нижча 38,5° С.

Але все-таки при значному підвищенні температури тіла необхідно діяти вкрай обережно, наприклад, при вивченні ефектів високих температур на перебіг важких інфекційних захворювань і пухлинних процесів. Під час таких операцій тіло пацієнта, що знаходиться під загальним наркозом нагрівають до 43–44° С. Організм людини знаходиться в стані теплового шоку і пацієнт фактично балансує між життям і смертю. Як відомо, ракові клітини і мікроорганізми швидко гинуть при високих температурах. Тому такі методики розробляються з метою лікування серйозних захворювань, наприклад, ВІЛ-інфекції.