Вирушаючи в багатоденні походи до засніжених вершин, не всі усвідомлюють небезпеку нестачі питної води. Сніг — це та ж вода, проте вживання його у чистому вигляді викликає зневоднення і переохолодження. Студент-дизайнер з Австралії розробив пристрій для виживання , який перетворює сніг на питну воду тільки за рахунок механічної сили.
Із приходом зимового сезону багато хто їде на гірськолижні курорти у віддалені гірські райони. Як правило, шукачі пригод беруть із собою в похід тільки найнеобхідніше. Щоб була можливість розтопити сніг і попити води, вони використовують маленькі газові плити і покладаються на обмежені та ненадійні ресурси (газ, електрику, сонце). Однак газ рано чи пізно закінчується, а сонце може показуватися дуже рідко, — це означає, що мандрівник позбудеться гарантованого доступу до води. Чи можна вирішити цю проблему?
Цим питанням задався студент-дизайнер Мельбурнского королівського технологічного інституту Тім Латтон. Одного разу його друг потрапив у непросту ситуацію: він зламав ногу, катаючись на лижах у віддаленому районі Австралійських Альп, і провів два дні без води.
Тім вирішив знайти спосіб розтопити сніг без використання пальника або сонячного світла. Після довгих випробувань і розробок він створив H2 Snow — інструмент для виживання, за допомогою якого людина може перетворити сніг на питну воду.
H2 Snow являє собою питну пляшку об’ємом один літр. Усередині пляшки знаходиться механізм, що складається з леза та герметичної мідної трубки із силіконовими лопатями. Спеціальний совок для наповнення ємності кріпиться до самої пляшки.
Після заповнення пляшки снігом совок вставляється в її дно, перетворюючись на ручку. Користувач обертає її майже за таким же принципом, що і в ручній кавомолці. За рахунок одночасного обертання леза та мідної трубки з лопатями у пляшці виробляється тепло, і сніг поступово перетворюється на воду. Протягом 20 хвилин пристрій може перетворити 200 г снігу на 100 мл води.
За словами Тіма Латтона, це перший у світі спеціальний пристрій для танення снігу, який працює без використання обмежених енергетичних ресурсів:
«Наскільки я можу судити, на даний час на ринку немає нічого схожого на H2 Snow. Часто мандрівники застосовують застарілі трудомісткі методи або використовують для танення снігу пристосування, прямо для цього не призначені. Мій винахід — це перший у світі спеціалізований інструмент для танення снігу, який працює тільки від механічної сили. Там, де сонце може зникати на декілька днів, а джерела палива виснажуються, H2 Snow — це просте рішення, яке буде продовжувати працювати.
Для того щоб удосконалити пристрій, Тім планує збільшити його тепловиділення, розробивши більш швидке і потужне лезо. Окрім того, він збирається створити прототип із ножним керуванням, оскільки застосовувати силу ніг для отримання механічної енергії більш ефективно. Такий пристрій може мати й інші функції — наприклад, буде використовуватися як ножний насос для надувних похідних матраців.
Пляшка H2 Snow стала переможцем загальнонаціональної премії за кращий потенціал для захисту і комерціалізації інтелектуальної власності на виставці Shape Design and Technology 2016, переможцем загальнонаціонального конкурсу дизайну та технологій Університету Вуллонгонга 2016 і фіналістом .
Отправляясь в многодневные походы к заснеженным вершинам, не все осознают опасность нехватки питьевой воды. Снег — это та же вода, однако употребление его в чистом виде вызывает обезвоживание и переохлаждение. Студент-дизайнер из Австралии разработал устройство для выживания , которое превращает снег в питьевую воду только за счёт механической силы.
С приходом зимнего сезона многие едут на горнолыжные курорты в отдалённые горные районы. Как правило, искатели приключений берут с собой в поход только самое необходимое. Чтобы была возможность растопить снег и попить воды, они используют маленькие газовые плиты и полагаются на ограниченные и ненадёжные ресурсы (газ, электричество, солнце). Однако газ рано или поздно закончится, а солнце может показываться очень редко, — это означает, что путешественник лишится гарантированного доступа к воде. Можно ли решить эту проблему?
Этим вопросом задался студент-дизайнер Мельбурнского королевского технологического института Тим Латтон. Однажды его друг попал в непростую ситуацию: он сломал ногу, катаясь на лыжах в отдалённом районе Австралийских Альп, и провёл два дня без воды.
Тим решил найти способ растопить снег без использования горелки или солнечного света. После долгих испытаний и разработок он создал H2 Snow — инструмент для выживания, с помощью которого человек может превратить снег в питьевую воду.
H2 Snow представляет собой питьевую бутылку объёмом один литр. Внутри бутылки находится механизм, состоящий из лезвия и герметичной медной трубки с силиконовыми лопастями. Специальный совок для наполнения ёмкости крепится к самой бутылке.
После заполнения бутылки снегом совок вставляется в её дно, превращаясь в ручку. Пользователь вращает её почти по такому же принципу, что и в ручной кофемолке. За счёт одновременного вращения лезвия и медной трубки с лопастями в бутылке вырабатывается тепло, и снег постепенно превращается в воду. В течение 20 минут устройство может преобразовать 200 г снега в 100 мл воды.
По словам Тима Латтона, это первое в мире специальное устройство для таяния снега, которое работает без использования ограниченных энергетических ресурсов:
«Насколько я могу судить, в настоящее время на рынке нет ничего похожего на H2 Snow. Часто путешественники применяют устаревшие трудоёмкие методы или используют для таяния снега приспособления, прямо для этого не предназначенные. Моё изобретение — это первый в мире специализированный инструмент для таяния снега, который работает только от механической силы. Там, где солнце может исчезать на несколько дней, а источники топлива истощаются, H2 Snow — это простое решение, которое будет продолжать работать.
Для того чтобы усовершенствовать устройство, Тим планирует увеличить его тепловыделение, разработав более быстрое и мощное лезвие. Кроме того, он собирается создать прототип с ножным управлением, так как применять силу ног для получения механической энергии более эффективно. Такое устройство может приобрести и другие функции — например, будет использоваться как ножной насос для надувных походных матрасов.
Бутылка H2 Snow стала победителем общенациональной премии за лучший потенциал для защиты и коммерциализации интеллектуальной собственности на выставке Shape Design and Technology 2016, победителем общенационального конкурса дизайна и технологий Университета Вуллонгонга 2016 и финалистом .
Очищення духовки зазвичай займає багато часу, окрім того здебільшого для цього використовуються токсичні хімікати. Однак існують , за допомогою яких можна ефективно і безпечно .
Час від часу на дно духовки падає їжа, на стінках осідають бризки, а до решітки прилипають шматочки страв. Духовка із самоочищенням (каталітична духовка) може бути одним зі способів вирішення цієї проблеми, проте використання високої температури може призвести до швидкого перегорання запобіжників або елементів. Окрім того, встановлення високої температури під час циклу самоочищення може спровокувати виділення в повітря небезпечних речовин.
Найкраще очищати духовку вручну. Зверніть увагу на склад спеціальних мийних засобів: навряд чи хтось хотів би, щоб подібні небезпечні інгредієнти знаходилися безпосередньо біля їжі.
На щастя, є декілька простих способів очищення духовки без використання агресивних хімікатів. Один із найпоширеніших і дешевих натуральних засобів — це харчова сода!
Спосіб 1: харчова сода
Проста паста із харчової соди, нанесена на брудні поверхні духовки, дійсно ефективна і полегшує складну задачу очищення плити.
Усе, що вам знадобиться — розпилювач із водою та харчова сода. Окропіть стінки духовки водою, щоб вони стали рівномірно вологими, і насипте харчову соду товстим шаром (5 мм) на дно. Розподіліть вологою ганчіркою соду на забруднені ділянки духовки, уникаючи потрапляння засобу на нагрівальні елементи. Залиште пасту на декілька годин, потім витріть поверхні ганчіркою або старим рушником.
Це дуже простий і швидкий спосіб очищення духовки без хімікатів. Щоб усунути плями підгорілого жиру, може знадобитися декілька підходів.
Спосіб 2: сода + вода + оцет
Зробіть пасту із харчової соди: у маленькій мисці змішайте 1/2 чашки соди з кількома столовими ложками води. Додавайте ще соди або рідини залежно від необхідності, поки не отримаєте пасту.
Розподіліть пасту на внутрішні поверхні духовки, уникаючи нагрівальних елементів та приділяючи особливу увагу забрудненим жиром ділянкам. Паста забарвиться у коричневий колір. Залиште на ніч. Через 12 годин візьміть вологу ганчірку та витріть сухі залишки соди.
Налийте трохи оцту в пляшку із розпилювачем і побризкайте всюди, де залишилася сода. Оцет буде реагувати з нею та пінитися.
Візьміть вологу тканину і витріть пінисту суміш оцту й соди. Протирайте, додаючи більше води або оцту залежно від необхідності, щоб поверхня духовки стала чистою і блискучою.
Читайте далі:
Як зробити очищувальний засіб із лимона — безпечні побутові очисники
Очистка духовки обычно занимает много времени, кроме того, в большинстве случаев для этого используются токсичные химикаты. Однако существуют , с помощью которых можно эффективно и безопасно .
Время от времени на дно духовки падает сгоревшая пища, на стенках оседают брызги, а к решётке прилипают кусочки еды. Самоочищающаяся (пиролитическая) духовка может быть одним из способов решения этой проблемы, однако использование высокой температуры может привести к быстрому перегоранию предохранителей или элементов. Кроме того, установление высокой температуры во время цикла самоочистки может спровоцировать выделение в воздух опасных веществ.
Лучше всего очищать духовку вручную. Обратите внимание на состав специальных чистящих средств для духовки: вряд ли кто-то захотел бы, чтобы подобные опасные ингредиенты находились в непосредственной близости от еды.
К счастью, есть несколько простых способов очистки духовки без использования агрессивных химикатов. Одно из самых распространённых и дешёвых натуральных средств — это пищевая сода!
Способ 1: пищевая сода
Простая паста из пищевой соды, нанесённая на грязные поверхности духовки, действительно эффективна и облегчает сложную задачу очистки плиты.
Всё, что вам понадобится — распылитель с водой и пищевая сода. Обрызгайте стенки духовки водой, чтобы они стали равномерно влажными, и насыпьте пищевую соду толстым слоем (5 мм) на дно. Распределите влажной тряпочкой соду по загрязнённым участкам духовки, избегая попадания средства на нагревательные элементы. Оставьте пасту на несколько часов, затем вытрите поверхности тряпочкой или старым полотенцем.
Это самый простой и быстрый способ очистки духовки без химикатов. Чтобы устранить пятна подгоревшего жира, может потребоваться несколько подходов.
Способ 2: сода + вода + уксус
Сделайте пасту из пищевой соды: в маленькой миске смешайте 1/2 чашки соды с несколькими столовыми ложками воды. Добавляйте ещё соды или жидкости по мере необходимости, пока не получите пасту.
Распределите пасту по внутренним поверхностям духовки, избегая нагревательных элементов и уделяя особое внимание загрязнённым жиром участкам. Паста приобретёт коричневатый цвет. Оставьте на ночь. Через 12 часов возьмите влажную тряпку и вытрите высохшие остатки соды.
Налейте немного уксуса в бутылку с распылителем и побрызгайте везде, где осталась сода. Уксус будет реагировать с ней и пениться.
Возьмите влажную ткань и вытрите пенистую смесь уксуса и соды. Протирайте, добавляя больше воды или уксуса по мере необходимости, чтобы поверхность духовки стала чистой и блестящей.
Президентські вибори в США 2016 року були найбільш напруженими за останнє десятиліття. Хоча явка виборців становила 58%, кампанія була сповнена несподіваних поворотів. На переможця, кандидата від Республіканської партії Дональда Трампа, посипався шквал негативних статей у ЗМІ, по всій країні пройшли акції протестів. Демонстранти тримали таблички з гаслами «Не мій президент», називаючи Трампа расистом, сексистом, ксенофобом або нацистом. Вони вимагали перерахунку голосів і навіть погрожували імпічментом.
Попри запевнення протестувальників, що вони проводять демонстрації за своїм бажанням, журналісти провели розслідування й виявили, що багато таких протестів було спровоковано якимись зацікавленими групами. Як показано в документальному фільмі новозеландського політика Тревора Лоудона (Trevor Loudon) «Америка в облозі: громадянська війна 2017 року», значну частину демонстрантів становили «професійні революціонери», які мали тісні зв’язки з соціалістичними країнами й авторитарними режимами, такими, як Північна Корея, Іран, Венесуела й Куба. У фільмі Лоудона особливу увагу було приділено двом відомим американським соціалістичним організаціям — партії сталіністів «Робочий Світ» (Workers World Party) і соціалістичній організації маоїстів «Шлях до свободи» (Freedom Road Socialist Organization) [1].
Лоудон почав вивчати комуністичний рух у 80-х роках минулого століття. Він виявив, що комуністичні організації зробили США своєю основною мішенню для проникнення й підривної діяльності. Комуністи різної масті взяли під свій контроль американську освіту і ЗМІ, проникли в політичні та бізнес кола. За минулі кілька десятків років американське суспільство ідеологічно все більше зміщується вліво до комуністичного тоталітаризму. Навіть коли в усьому світі люди вітали торжество вільного світу після «холодної війни», комунізм потайки заволодівав основними державними інститутами західного суспільства, такими, як політика, економіка, культура, освіта та ЗМІ, готуючись завдати останній вирішальний удар.
США — це маяк вільного світу, який виконує Божу місію «світового поліціянта». Саме участь Сполучених Штатів визначила результати двох світових воєн. Під час «холодної війни», яка тривала майже пів століття, США успішно стримали ядерну загрозу великої тоталітарної країни, зруйнували радянський блок і східноєвропейські комуністичні режими, підтримавши загальні очікування людства.
Понад 200 років тому далекоглядні батьки-засновники Америки, вивчивши західні релігійні та філософські концепції, написали «Декларацію незалежності» і Конституцію Сполучених Штатів Америки. Ці два основоположні документи визнають права людини, які дав людям Бог, такі, як свобода віросповідання і свобода висловлювань, звичайними речами. Вони встановили республіканську систему правління, засновану на розподілі влади. Ці два документи, а також спільні зусилля багатьох мудрих політиків і американських громадян, які шанували Бога, гарантували американському суспільству мир, стабільність і процвітання впродовж 200 років.
Свобода в Західній півкулі прямо суперечить меті комуністичної примари, яка полягає в тому, щоби поневолити й повністю знищити людство на Сході й Заході. Маскуючи свої цілі під прекрасні картини абсолютно гармонійного суспільства, вона направляла своїх представників у людське суспільство реалізовувати її плани по всьому світу.
Тоді як у СРСР і в Китаї, злий дух комунізму застосував захоплення влади, масові вбивства, руйнування традиційної культури й моралі суспільства, щоб досягти своєї мети, то в західних країнах він використовував метод проникнення, підривної діяльності й дезінформації. Він нівелював роль релігії і культури, взяв під контроль політику, економіку й різні організації, щоб у результаті також досягти своєї кінцевої мети — спричинити повну деградацію людства й знищити його.
Оскільки компартії поки ще не захопили владу в західних країнах, агенти злого духа змушені ховатися під різними масками, проникаючи в усі можливі організації та інститути. На Заході було принаймні чотири основних сили, які вели комуністичну підривну діяльність.
Першою силою, що вчиняла підривну діяльність, був Радянський Союз, який заснував комуністичний Третій Інтернаціонал (Комінтерн), щоби поширювати революцію по всьому світу. Починаючи з 80-х років минулого століття, КПК запустила політику реформ і відкритості, встановивши політичну, економічну й культурну взаємодію із західними країнами, що дало їй можливість проникнути на Захід.
Другою силою стали компартії різних країн, які підпорядковувалися КПРС і Комінтерну.
Третьою силою стала економічна криза й соціальні потрясіння, які спонукали уряди багатьох західних країн прийняти соціалістичну політику. В результаті за останні кілька десятиліть західне суспільство неухильно зміщується вліво.
Четвертою силою є так звані «корисні ідіоти», тобто люди, які співчувають і підтримують компартію і соціалізм. Вони стали зручним інструментом злого духу комунізму. Ці попутники комунізму відіграють роль п’ятої колони всередині західних суспільств, допомагаючи знищувати свою традиційну культуру, сіяти моральну деградацію й підривати авторитет законного уряду.
Вичерпне дослідження про проникнення комунізму на Захід виходить за рамки цієї книги, з огляду на складність і непрозорість його характеру. Однак розуміючи основні моменти, наші читачі зможуть уявити собі всю картину того, як діє злий привид. Для стислості в цій частині представлено загальний огляд проникнення комунізму до Сполучених Штатів і Західної Європи.
У свідомості багатьох людей компартія є синонімом насильства, і це небезпідставно. Компартія ніколи не приховувала своєї схильності до насильства. У «Маніфесті Комуністичної партії» Маркс і Енгельс заявили: «Комуністи вважають за ганьбу приховувати свої погляди й наміри. Вони відкрито заявляють, що їхніх цілей може бути досягнуто лише шляхом насильницького повалення всього наявного суспільного ладу» [2].
Той факт, що комуністичні режими Росії й Китаю прийшли до влади за допомогою насильницької революції й масштабно використовували насильство під час свого правління, відволік увагу міжнародної громадськості від менш помітного прояву комунізму — ненасильницького комунізму.
Яскравим представником прихильників марксистської насильницької революції був Ленін, який розвинув цю теорію в двох напрямках. На думку Маркса, комуністична революція повинна початися в розвинених капіталістичних країнах. Однак Ленін вважав, що соціалізм може бути побудований і в порівняно відсталій Росії.
Другим і більш важливим «внеском» Леніна в марксизм стала його теорія про партійне будівництво.
Ленін вважав, що робітничий клас сам собою не здатний розвивати класову свідомість, щоб вимагати революції, і повинен бути мобілізований зовнішніми силами. Для цього необхідно сформувати політичну партію, що складається з професійних революціонерів і має сувору дисципліну. Цією політичною партією є авангард пролетаріату — комуністична партія. Ленінська теорія партійного будівництва фактично об’єднала тероризм з марксистською соціально-економічною теорією, сформувавши шлях до комунізму, заснований на примушуванні, обдурюванні та насильстві.
У 1884 році, через рік після смерті Маркса, в Англії зародилося Фабіанське товариство, яке реалізовувало соціалізм зовсім іншим шляхом. На емблемі цього товариства зображений вовк у овечій шкурі, а назва товариства походить від Квінта Фабія Максима Кунктатора, римського полководця й диктатора, відомого своєю тактикою поступового виснаження армії противника й ухилення від прямого бою.
У першій брошурі фабіанців Fabian Review примітка на обкладинці гласить: «Треба проявити терпіння й дочекатися слушного моменту, як Фабій, коли він воював проти Ганнібала, хоча багато хто засуджував його за зволікання. Однак коли прийде час, потрібно завдати сильного удару, як це зробив Фабій, або інакше очікування буде марним і безплідним» [3].
Фабіанське товариство пропагує «мирний перехід до соціалізму». Воно розробило політику «проникнення» й не тільки не обмежує діяльність своїх членів, а й заохочує їх просувати соціалістичні ідеї, приєднуючись до відповідних організацій і проявляючи запобігливість перед важливими постатями, такими, як міністри, чиновники вищої ланки, промисловці, університетські ректори й релігійні лідери. Сідней Веб, голова Фабіанського товариства, писав:
«Ми твердо віримо в нашу так звану політику проникнення. Тобто нам необхідно впровадити плани соціалізму й комунізму не тільки в свідомість людей, які вірять у соціалізм, а також і в свідомість тих, чиї погляди відрізняються від наших. Ми повинні покласти всі сили на те, щоб охопити нашою пропагандою не тільки лейбористів і прогресистів, але й консерваторів; не тільки активістів профспілок і прихильників теорії кооперації й конкуренції, а також роботодавців і фінансистів. Тільки якщо є можливість, ми будемо атакувати їх концепціями і планами, які відповідають нашому напрямку» [4].
Багато членів Фабіанського товариства були молодими інтелектуалами. Вони виступали з промовами й публікували книги, журнали і брошури. Їх вплив у світовому співтоваристві був великим. У XX столітті фабіанці перемістилися на політичну арену. Один із визначних лідерів цього товариства Сідней Веб став представником фабіанців у недавно створеному національному виконавчому комітеті Лейбористської партії.
У Лейбористській партії Веб розробив партійну конституцію й партійну програму. Відіграючи провідну роль у формуванні політики цієї партії, Веб прагнув зробити Фабіанський соціалізм керівною ідеологією лейбористів. Фабіанське товариство також набуло великого впливу в США, де існує безліч груп фабіанців, і фабіанська ідеологія суттєво впливає на учнів факультетів гуманітарних наук у великих вузах.
Незалежно від того це ленінський насильницький комунізм чи ненасильницький комунізм Фабіанського товариства, ними керує злий дух комунізму й переслідує одну й ту ж саму кінцеву мету. Насильницький комунізм Леніна не цурається ненасильницьких методів. У своїй книзі «Дитяча хвороба “лівизни” в комунізмі» Ленін різко критикував компартії Західної Європи, які відмовилися співпрацювати з тими, кого він називав «реакційними» профспілками, або вступати до «капіталістичного» національного парламенту.
Ленін у своїй книзі писав: «Мистецтво політика (і правильне розуміння комуністом своїх завдань) у тому й полягає, щоб вірно врахувати умови й момент, коли авангард пролетаріату може успішно взяти владу, коли він зуміє при цьому й після цього дістати достатню підтримку досить широких шарів робітничого класу й непролетарських трудових мас, коли він зуміє після цього підтримувати, зміцнювати, розширювати своє панування, виховуючи, навчаючи, залучаючи все ширші трудові маси» [5].
Ленін неодноразово підкреслював, що комуністи повинні приховувати свої справжні наміри. Заради захоплення влади можна давати будь-які обіцянки й погодитися на будь-який компроміс. Іншими словами, для досягнення своїх цілей підійдуть будь-які прийоми. Партія більшовиків у Росії й компартія Китаю в процесі захоплення влади максимально використовували як насильство, так і обман.
Варто звернути увагу на те, що ненасильницький комунізм також не виключає насильства. Один із яскравих представників британського Фабіанського товариства ірландський драматург Бернард Шоу написав: «Я також чітко дав зрозуміти, що якщо немає рівності доходів, то немає й соціалізму, і що за соціалізму заборонено бути бідним. Вас будуть насильно годувати, одягати, поселяти, навчати й наймати на роботу, подобається вам це чи ні. Якщо виявиться, що у вас недостатньо якостей та ентузіазму, щоби перенести все це, вас можуть убити м’яким способом» [6].
Фабіанське товариство досягло значних успіхів у маскуванні. Воно обрало літератора Бернарда Шоу, щоби приховати справжні цілі ненасильницького соціалізму за красивими словами. Але під цією красивою оболонкою ховається жорстокість. Західні компартії й різні організації, що їх прикривають, а також підбурювані ними молоді люди, створюють атмосферу напруги й хаосу, щоб задушити думки, які відрізняються від їхніх. Для переслідування й залякування своїх ворогів вони використовують усілякі насильницькі методи, такі, як вандалізм, грабіж, підпал, вибухи і вбивства.
Згідно з комуністичною доктриною, нація — це продукт і репресивний інструмент класового суспільства, а національності треба скасувати. У «Маніфесті Комуністичної партії» Маркс і Енгельс заявляють, що «в робітничого класу немає батьківщини». Маніфест закінчується закликом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
Під керівництвом Леніна більшовики заснували в Росії першу в світі соціалістичну державу й відразу ж створили Комуністичний Інтернаціонал (Комінтерн). Його місія полягала в експорті революцій і в тому, щоб розпочати світову соціалістичну революцію, повалити в кожній країні законну політичну владу і встановити світову диктатуру пролетаріату. У 1921 році в Далекосхідному відділенні Комінтерну було створено Компартію Китаю (КПК), яка в 1949 році захопила владу в країні.
Не тільки КПК, але й компартії в усьому світі підпорядковувалися Комінтерну, отримували від нього матеріальну допомогу і проходили підготовку під його керівництвом. КПРС також використовувала свою величезну імперію для надання підтримки з тилу. Вона вербувала по всьому світу екстремістів, вирощувала з них «професійних революціонерів», щоб вони вели підривну діяльність у своїх країнах.
Заснована в 1919 році компартія США була однією з таких організацій, які підпорядковувалися Комінтерну і КПРС. За свою майже 100-річну історію, попри те, що компартія США не стала великою політичною силою з великою кількістю членів, вона все ж мала в США значний вплив. Члени компартії використовували різні прийоми: вступали в змову з організаціями радикалів і екстремістів в американському суспільстві, проникали в робітничі та студентські рухи, релігійні громади та навіть в уряд США.
Ініціатор американського антикомуністичного руху доктор Фред Шварц сказав: «Намагатися за кількістю членів компартії визначити ступінь її впливу — це все одно, що визначати ступінь безпеки корпусу корабля порівнюючи діряву поверхню з бездоганно цілою поверхнею. Однієї пробоїни буде досить, щоб корабель пішов на дно. Комуністичні теорії — це теорії про те, як меншість контролює й підпорядковує собі решту людей. Одна людина, що перебуває на стратегічно важливому місці, зможе контролювати й управляти тисячами людей» [7].
Давно відомо, що в період Другої світової війни в уряді США діяли радянські оперативники. Незважаючи на це, в 1954 році антикомуністичні зусилля сенатора Джозефа Маккарті було придушено. Спільними зусиллями лівих ЗМІ, політичних діячів і вчених відповідні докази було приховано від громадськості.
У 1990-х роках американський уряд опублікував розшифровані американськими спецслужбами секретні матеріали періоду з 40-х років до закінчення Другої світової війни — так звані файли проєкту Венона (Venona Files). У цих документах йшлося, що в американському уряді працювало щонайменше 300 радянських шпигунів, зокрема високопосадовці в адміністрації Рузвельта, які мали доступ до надсекретної інформації. Інші агенти використовували свої позиції, щоби впливати на американську політику й державні органи. Серед цих людей було подружжя Джуліус і Етель Розенберг (які доставили в СРСР технологію виготовлення атомної бомби й інші секретні військові технології, а згодом їх було страчено на електричному стільці), заступник міністра фінансів Гаррі Декстер Вайт; чиновник Держдепартаменту Елджер Гіс та інші.
Зв’язок, перехоплений та дешифрований проєктом Venona, є лише верхівкою айсберга; наскільки глибоким було радянське проникнення в уряд США досі невідомо. Деякі з радянських оперативників, які були американськими чиновниками високого рангу, мали можливість впливати на важливі політичні рішення. На Ялтинській конференції, перед закінченням Другої світової війни, радник президента Рузвельта Елджер Гіс відіграв ключову роль у визначенні повоєнних кордонів держав, обміні військовополоненими, складанні чернетки статуту ООН і процесі ухвалення інших важливих рішень. Гаррі Декстер Вайт, довірений помічник міністра фінансів Генрі Моргентау-молодшого, брав участь у вироблені багатьох політичних стратегій, був одним із головних творців «Бреттон-Вудської системи», Міжнародного валютного фонду і Світового банку.
Саме Вайт у 1941 році сприяв тому, щоб Гоміндан призначив високопосадовцем міністерства фінансів таємного члена КПК Цзі Чаодіна. Цзі розробив катастрофічну валютну реформу в уряді, увівши «гомінданівські купони», внаслідок чого уряд Гоміндану остаточно втратив довіру людей.
Історики вважають, що вплив радянських шпигунів і прокомуністичних елементів у другій половині 40-х років змусив США припинити військову допомогу Гоміндану під час громадянської війни між Гомінданом і КПК, і це стало однією з головних причин того, що Гоміндан втратив материковий Китай.
М. Стентон Еванс та інші вчені стверджують, що радянські шпигуни зуміли значно вплинути на політику [8]. Віттекер Чемберс, колишній член компартії США і радянський інформатор, який пізніше перейшов на іншу сторону, дав свідчення проти інших шпигунів: «Агенти противника могли робити набагато більше, ніж заволодівати документами. Вони могли впливати на зовнішню політику країни в інтересах головного ворога цієї держави. Причому не тільки у виняткових випадках, а й у величезній кількості щоденних рішень» [9].
Юрій Безменов (псевдонім Томас Шуман), агент КДБ, який перейшов на бік Заходу в 1970 році, у своїх роботах і інтерв’ю розкрив радянські методи підривної діяльності. За словами Безменова, уявлення про шпигунів у стилі Джеймса Бонда, які заволодівають секретними документами, підривають мости і т. ін., не мають нічого спільного з реальністю шпигунської діяльності. З усіх людських і матеріальних ресурсів КДБ лише 10-15% використовувалися для традиційних шпигунських операцій. Велика частина людських і матеріальних ресурсів витрачалася на впровадження ідеології і підривну діяльність.
Безменов проводить детальний аналіз процесу, галузі та засобів підривної стратегії. Підрив розділяється на чотири етапи:
1) створити занепад культури й деморалізацію країни противника;
2) спричинити в країні соціальні потрясіння;
3) спровокувати кризу, яка призведе до громадянської війни, революції або іноземної інтервенції. У цей момент компартія починає етап
4) в якому, користуючись нагодою, захоплює владу й потім переходить до стабілізації обстановки, внаслідок чого створюється держава з однопартійною диктатурою.
Безменов перерахував три галузі підривної діяльності: сфера ідеології, зокрема релігія, освіта, ЗМІ, культура і т. ін.; органи влади, а саме: уряд, суди, поліція, армія, дипломатичні відомства тощо; суспільне життя, що включає сім’ю, охорону здоров’я, відносини між етнічними групами, соціальними класами та ін.
Безменов пояснив, як компартія маніпулює концепцією рівності, щоб створити умови для здійснення революції. Агенти різними способами пропагують ідею «абсолютної рівності», щоб розвивати у людей невдоволення політикою й економікою своєї країни. Після того, як невдоволення посилиться, воно починає впливати на продуктивність, а потім на відносини між робітниками й роботодавцями, спричиняючи хвилі страйків, економічних спадів і т. ін. У результаті виникає нестабільність суспільства, все більше й більше людей радикалізуються й починають боротьбу за владу. Після виникнення повномасштабної кризи виникає нагода для здійснення революції або іноземної інтервенції [10].
Іон Міхай Пачепа, високопосадовець розвідки в комуністичній Румунії, який у 1978 році втік на Захід, ще більш всебічно розкрив стратегію психологічної війни й дезінформації проти західних країн, яку застосовували в колишньому СРСР і комуністичних країнах Східної Європи. Пачепа підкреслив, що метою дезінформаційної війни було змінити систему цінностей людей. Після того, як буде змінено ідеологічні цінності, люди не зможуть зрозуміти або прийняти правду навіть тоді, коли буде надано прямі докази, вони стануть «корисними ідіотами» [11].
За словами Безменова, на перший етап ідеологічного підриву зазвичай іде 15-20 років, тобто час, потрібний одному поколінню, щоб здобути освіту. На другий етап іде від 2 до 5 років, а на третій — усього лише від 3 до 6 місяців. У 1984 році у своєму виступі він сказав, що перший етап уже завершився, і його результати виявилися навіть кращими, ніж очікувала влада СРСР.
Згідно з автобіографіями багатьох колишніх радянських шпигунів і співробітників спецслужб, а також із дослідженнями розсекречених після «холодної війни» архівів, впровадження агентів СРСР в країни Заходу стало тією силою, яка стояла за рухом контркультури в 60-х роках XX століття.
Сенатор Джозеф Маккарті в 1950 році почав викривати масштаби комуністичного проникнення в американський уряд і суспільство. Але через чотири роки Сенат проголосував проти нього, і дії уряду щодо позбавлення від комуністичного впливу були припинені. Це одна з головних причин занепаду Сполучених Штатів.
Проникнення комуністичної ідеології, Маккартизм і ціла низка інших проблем зовсім не втратили актуальності після розпаду СРСР і закінчення «холодної війни». Політикани і ЗМІ лівого крила впродовж багатьох років демонізували Маккарті. Сьогодні Маккартизм є синонімом політичних переслідувань — свідченням того, що ліве крило успішно встановило панування в ідеологічній боротьбі.
Один американський політолог-консерватор, згадавши, як у США придушували й перетворювали в блазня Маккарті та інших героїв, які боролися з комунізмом, сказав: «Антиамериканізм лівих сил — невід’ємний компонент глобального лівого руху. Ліберали борються за права розпусників, працівників секс-індустрії, тих, хто пропагує право на аборти, злочинців і комуністів. Вони підтримують анархію і виступають проти цивілізованості. Позиція лібералів, безсумнівно, зрадницька».
У «чорний четвер» 24 жовтня 1929 року стався обвал нью-йоркської фондової біржі. Банківська й фінансова криза розрослася до кризи всієї економічної системи. Жодній з найбільш розвинених західних країн кризи не вдалося уникнути. Рівень безробіття сягнув 25% і вище. Кількість безробітного населення в усьому світі перевищила 30 млн осіб. В основних промислових країнах, крім СРСР, промислове виробництво в середньому впало на 27% [12].
На початку 1933 року впродовж 100 днів після інавгурації Президента США Франкліна Рузвельта під прикриттям тез про «вихід зі складної ситуації, відновлення і реформування» безперервно видавалося безліч законопроєктів, які давали змогу збільшити пряме чи непряме втручання держави в економіку. Конгрес ухвалив «Надзвичайний закон про банки», «Закон про регулювання сільського господарства», «Закон про відновлення державної власності», «Закон про громадську безпеку» та інші законопроєкти. Після того, як спалахнула Друга світова війна, політику «Нового курсу» було припинено, проте деякі порядки й механізми, що виникли в цей період, досі впливають на американське суспільство.
Кількість виданих Рузвельтом президентських указів перевищила кількість указів, виданих усіма президентами США в XX столітті. Однак до кінця 30-х років рівень безробіття в США так і не впав нижче від двозначних чисел. Разом із введенням «Нового курсу» Рузвельта американський уряд став на шлях високих податків, посилення ролі держави й інтервенціонізму.
Ідеолог консерватизму Дінеш Д’Суза в своїй книзі «Велика брехня: викриття нацистських коренів американських лівих» (2017 рік) зазначає: «Акт національного відновлення (National Recovery Act, NRA) був однією з найважливіших політик Рузвельта і ядром його “Нового курсу”. Цей законопроєкт став початком кінця американської системи вільного ринку» [13].
Історик Джим Пауел ґрунтуючись на історичних матеріалах, розкрив у чому полягав крах результатів «Нового курсу» Рузвельта: політика зазнала комуністичного впливу; закон про соцзабезпечення підвищив рівень безробіття; високі податки зруйнували здорову модель ведення бізнесу; трудове законодавство спричинило безробіття і т. ін. [14] Лауреат Нобелівської премії з економіки Мілтон Фрідман захоплювався твором Пауела: «Пауел, поза всякими сумнівами, довів, що “Новий курс” [згубно] позначився на переході економіки від депресії до відновлення, продовжив і посилив безробіття, а також підготував умови для більш агресивного і більш дорогого уряду» [15].
Після вбивства Кеннеді в 1963 році на посаду президента вступив Ліндон Джонсон, який ініціював програми «Війна з бідністю» і «Велике суспільство». У найкоротші терміни Джонсон видав серію президентських указів, заснував нові урядові органи, зміцнив програми соцзабезпечення, підвищив податки й різко розширив повноваження уряду.
Цікаво відзначити схожість між адміністративними заходами президента Джонсона і «Новою програмою Комуністичної партії США», опублікованою в 1966 році. Секретар компартії США Гес Гол сказав: «Ставлення компартії до «Великого суспільства” можна узагальнити старою приказкою — “Тим, хто спить на одному ліжку можуть снитися різні сни”. Ми, комуністи, підтримуємо кожен захід “Великого суспільства”, тому що мріємо про соціалізм».
Під «одним ліжком», про яке говорив Гол, мається на увазі політика «Великого суспільства» [16]. Хоча і президент, і комуністи підтримували ініціативи «Великого суспільства», метою адміністрації Джонсона було проведення реформи в рамках демократичної системи, а компартія США підтримувала цю програму, щоб крок за кроком втягнути США в соціалізм.
Програми «Велике суспільство» і «Війна з бідністю» спровокували три найважчих наслідки: 1) вони посилювали залежність громадян від соцзабезпечення; 2) все більше молодих і здорових людей відмовлялися від працевлаштування; 3) політика соцзабезпечення прискорила розпад сімей. Через те, що політика соцзабезпечення передбачає турботу про неповні сім’ї, результатом стало заохочення розлучень, а також дошлюбного й позашлюбного народження дітей. За статистикою, у 1940 році пропорція позашлюбних дітей серед усіх новонароджених становила 3,8%, а до 1965 року ця цифра зросла до 7,7%. Через 25 років після впровадження програми «Велике суспільство» (1990 рік) ця цифра підскочила до 28%, а до 2012 року досягла 40% [17].
Розпад сімей призводить до цілої низки негативних наслідків для суспільства. Таких, як збільшення фінансового тягаря для держави, стрімке зростання рівня злочинності, відсутність сімейного виховання і те, що сім’ї впродовж кількох поколінь не можуть вибратися з бідності. Це також і вкорінена концепція про те, що можна не працювати, але при цьому отримувати дохід. Внаслідок цього утворилася величезна армія тих, хто за власним бажанням ставав безробітним. І так далі.
Шотландський історик сер Олександр Фрейзер Тітлер казав: «Демократична система не може існувати як постійна форма правління. Вона може існувати тільки доти, доки виборці не зрозуміють, що вони можуть проголосувати за кандидата, який буде найбільш щедрим за рахунок державної скарбниці. Це призведе до того, що через ослаблення фінансової політики демократична система обвалиться, і їй на зміну прийде диктатура» [18].
У Китаї є приказка: «Легко перейти від поміркованості до марнотратства, важко перейти від марнотратства до поміркованості». Після того, як у людей сформувалася залежність від соцзабезпечення, держава вже не зможе зменшити обсяг і види допомоги. Західна держава загального добробуту стала політичним болотом, і політики, і вчені не можуть знайти вихід із цього глухого кута.
Після 70-х років минулого століття ультраліві відмовилися від революційних термінів, які викликали б у американського народу настороженість, і замінили їх на більш нейтральні слова «лібералізм» і «прогресивізм». Тим, хто жив у комуністичних країнах, ці слова добре знайомі. Компартія завжди використовувала слово «прогресивний» як кодове слово, що означало «комуністичний». Наприклад, під «прогресивним рухом» мався на увазі «комуністичний рух», під «прогресивною інтелігенцією» — «прокомуністичні елементи» або просто підпільні члени партії.
Про що б не йшлося — про лібералізм чи прогресивізм, їхня суть нічим не відрізняється, вони означають високі податки, розширений спектр соцзабезпечення, велику роль держави, відмову від релігії, моральності й традицій, «соціальну справедливість», політкоректність, активне просування фемінізму, гомосексуалізму, сексуальних збочень тощо. Це всього лише синоніми соціалізму й комунізму.
У нас немає наміру засуджувати будь-яку політичну програму або конкретну людину. У розпал складних історичних подій провести детальний аналіз дуже важко. Але цілком зрозуміло, що з початку XX століття злий дух комунізму одночасно діє і на Сході, і на Заході. На Сході відбувалися насильницькі революції, одночасно з цим уряди і суспільства західних країн підпадали під вплив комунізму й поступово зсувалися вліво.
Після Великої депресії і Першої світової війни США все більше схилялися до проведення соціалістичної політики. «Країни загального добробуту» культивують у своїх народах інертність і залежність від держави. Водночас атеїзм і матеріалізм роз’їдають моральні основи американського суспільства. Ті, що віддалилися від Бога і традиційної моралі, поступово втратили здатність чинити опір обману злого духа комунізму.
60-ті роки XX століття стали переломним моментом сучасної історії. Весь світ від Сходу до Заходу охопив безпрецедентний в історії рух проти культури. На відміну від китайської «Культурної революції», рух контркультури в різних країнах Заходу на перший погляд був поліцентричним, або краще сказати ацентричним. За десятиріччя, з 60-х по 70-і роки, здебільшого молоді учасники контркультурного руху мали різні цілі. Деякі виступали проти війни США у В’єтнамі, деякі боролися за громадянські права, деякі з патріархальними засадами виступали за фемінізм, а деякі — за права гомосексуалістів. Водночас усе це було змішане з боротьбою з традиційною культурою і авторитетами, пропагандою сексуальної свободи, гедонізму (прагнення до задоволень — прим. пер.), наркотиків, рок-музики і т. ін.
Метою цієї «західної культурної революції» було зруйнувати справжню християнську цивілізацію й західну традиційну культуру. Це, здавалося б, неорганізоване всесвітнє культурне явище цілком випливає з комунізму. Маркс, Маркузе і Мао (так звані три «М») були кумирами бунтівної молоді.
Герберт Маркузе був провідним членом Франкфуртської школи, групи марксистських інтелектуалів, пов’язаних з Інститутом соціальних досліджень в Університеті Гете у Франкфурті. У 1923 році під час заснування цього дослідницького інституту його хотіли назвати «Дослідницьким інститутом марксизму». Щоби приховати його справжню сутність, засновники обрали нейтральну назву – «Інститут соціальних досліджень» [19].
В одного із засновників Франкфуртської школи, угорського марксиста Дьйордя Лукача, є знаменитий вислів: «Хто може врятувати нас від західної цивілізації?» [20] Маркузе розвинув цю фразу так: «Захід вчинив геноцид проти всіх цивілізацій і культур, з якими стикався. США і західна цивілізація – найбільше в світі місце зосередження расизму, сексизму, ксенофобії, антисемітизму, фашизму і нарцисизму. Американське суспільство – гнітюче і порочне, не варте відданості йому». Цілком зрозуміло, що Франкфуртська школа вважала своїм головним ворогом традиційну культуру Заходу і хотіла за допомогою руйнування культури зрештою захопити управління в ідеології і політичному керівництві.
У 1935 році Франкфуртська школа переїхала до США і почала діяти під егідою Колумбійського університету в Нью-Йорку. Це дало їй можливість поширити свої теорії на американській землі. За сприяння американської інтелігенції лівого спрямування Франкфуртська школа поширювала марксизм і його різновиди, чим отруїла кілька поколінь американської молоді.
Теорії Маркузе були поєднанням марксизму і пансексуалізму Фрейда (теорія про те, що вся зацікавленість і бажання походять від статевого інстинкту – прим. пер.). У них просувалася ідея звільнення від придушення сексуальності традиційною культурою. Це було однією з головних рушійних сил руху сексуальної революції. На думку Маркузе, щоб стати вільним і розкутим, треба припинити надмірне придушення людського інстинкту капіталістичним суспільством. Тому необхідно виступити проти всіх традиційних релігій і моральності, порядків і авторитетів – перетворити суспільство на утопію, в якій можна нестримно віддаватися насолодам і де не буде необхідності працювати. Відома робота Маркузе «Ерос і цивілізація» посіла важливе місце серед маси фундаментальних праць Франкфуртської школи. Цьому було дві причини. По-перше, в цій книзі Маркузе об’єднав ідеї Маркса і Фрейда, перетворивши судження з політекономії Маркса в судження культурної психології неомарксизму. По-друге, книга стала мостом між Франкфуртською школою і молодим читачем, в результаті чого бунтарська філософія безпосередньо вилилася в бунтарський рух 60-х років.
Маркузе сказав: «[Рух контркультури] можна назвати культурною революцією, тому що він спрямований на всю культурну систему, зокрема й на моральність нинішнього суспільства. … Цілком упевнено можна сказати: традиційному підходу до революції і традиційній стратегії революції настав кінець. Ці концепції занадто застарілі… Те, що ми повинні зробити, – це тип змішаного і розсіяного розпаду системи» [21].
Бунтарської молоді, здатної читати і розуміти туманні і важкі для розуміння теорії Франкфуртської школи, було вкрай мало. Але основні постулати ідеології Маркузе були прості та зрозумілі: боротьба проти традицій, проти авторитетів, проти моральності; секс, наркотики, рок-н-рол, роби все, що хочеш; «займайтеся любов’ю, а не воюйте на війні» (make love, not war). Достатньо сказати «ні» всім авторитетам і нормам, і вже вважається, що взяв участь у «благородній справі революції». Наскільки ж низька ціна й висока простота цієї революції, яка вважала себе доброю. Не дивно, що в той час це привернуло так багато молодих людей.
Варто зазначити, що, незважаючи на спонтанність дій представників бунтарської молоді, багато найрадикальніше налаштованих і активних студентських лідерів пройшли підготовку в міжнародних комуністичних організаціях і перебували під їхнім контролем. Зокрема пройшли навчання на Кубі лідери студентів з організації «Студенти за демократичне суспільство» (SDS).
Студентські протести були безпосередньо організовані комуністичними групами. Ультраліва терористична організація «Синоптики» (Weathermen), яка відокремилася від «Студентів за демократичне суспільство», в 1969 р. опублікувала заяву: Суперечність між революційними народами в Азії, Африці та Латинській Америці з одного боку й імперіалістами на чолі зі США з іншого – це головна суперечність в нинішньому світі. Розвиток цієї суперечності підштовхнув народи всього світу боротися проти американського імперіалізму і його посіпак». Ці ж слова були написані в брошурі «Хай живе перемога в народній війні!», автора Лінь Бяо, на той час другої людини в китайській компартії [22].
Так само, як «Культурна революція» завдала непоправної шкоди традиційній китайській культурі, рух контркультури спричинив радикальний переворот в західному суспільстві.
По-перше, він перетворив низькопробну й мутовану культуру в головний напрямок культури. Сексуальна революція, наркотики і рок-музика швидко руйнували моральні цінності молоді й перетворювали їх в антибожественну, антитрадиційну й антисоціальну силу, яка приховано роз’їдала суспільство.
По-друге, рух контркультури створив прецедент вуличних революцій і сприяв значному поширенню антисоціального й антиамериканського способу мислення, що створювало підґрунтя для майбутніх вуличних революцій.
По-третє, після того, як молодь 60-х років трохи заспокоїлася після вуличних революцій, вона вступила до університетів і дослідницьких інститутів, отримала ступені докторів наук і магістрів, а потім увійшла в русло американського суспільства. Вона привнесла марксистський світогляд і його цінності в освіту, засоби масової інформації, політику і бізнес, сприяючи ненасильницькій революції по всій країні.
З 80-х років минулого століття ліві значною мірою захопили і створили опорні пункти в основних засобах масової інформації, наукових колах і Голлівуді. У період правління президента Рейгана на короткий час ця тенденція припинилася. Але з 90-х років політичний курс знову змістився вліво, а останніми роками досяг піку.
У романі Джорджа Орвелла «1984» у країні Океанії був важливий адміністративний орган — Міністерство миру. Функції цього органу полягали в розв’язанні війн. Жартівлива назва насправді має на увазі протилежну стратегію — коли сили нерівні, найкращою тактикою буде декларувати свою любов до миру; коли хочеш розв’язати війну, найкраще прикриття — високо підняти оливкову гілку, що символізує мир. Цей прийом майстерно й повсюдно використовували не тільки СРСР та інші комуністичні країни, його й досі часто використовують міжнародні комуністичні організації як один з головних інструментів проникнення на Захід.
У 1948 році було засновано Всесвітню раду миру. Першим її головою став Фредерік Жоліо-Кюрі — французький фізик і член французької компартії. На той момент щойно закінчилася Друга світова війна й лише США успішно розробили і створили атомну бомбу. А СРСР всіляко популяризував «мир у всьому світі», як план з приховування своїх справжніх намірів і пом’якшення воєнного тиску на себе.
Перебуваючи під прямим контролем і управлінням Радянського комітету миру, який підпорядковувався КПРС, Всесвітня рада миру масштабно рекламувала миролюбність СРСР і називала США розпалювачем війни номер один у світі й головним ворогом світу. СРСР спонсорував безліч організацій і груп, таких, як Всесвітня федерація профспілок, Всесвітня федерація молоді, Всесвітня федерація жінок, Міжнародна асоціація преси, Всесвітня федерація демократичної молоді, Всесвітня федерація вчених і т. ін. Усе це узгоджувалося зі створеною Всесвітньою радою миру. Гасло «Мир у всьому світі» став одним із фронтів в інформаційній війні комуністів проти вільного світу. Всесвітня рада миру насправді була периферійною організацією Комінтерну.
У 1961 році генсек КПРС Микита Хрущов у своїй доповіді сказав: «Щодня повинно ставати все більше людей, замішаних у боротьбі за вимогу миру … прапор миру згуртовує маси навколо нас. Високо тримаючи цей прапор, ми доб’ємося ще більших перемог». Секретар компартії США Гес Гол негайно відгукнувся на ці слова: «Необхідно посилювати вимоги миру й нарощувати їх, щоб це зачіпало все більше людей, щоб це перетворилося на гарячу тему в кожному суспільстві, кожній народній організації, кожній профспілці, кожній релігійній громаді, кожній сім’ї, на кожній вулиці й на кожному масовому зібранні…» [23].
За часів «холодної війни» в русі за мир і проти війни було три найбільших сплески. Перший стався на початку 50-х років, другий — в 60-70-х під час війни у В’єтнамі. Згідно зі свідченнями колишнього офіцера радянського ГРУ (військової розвідки) Станіслава Луньова, який у 1992 році перебрався з Росії до США, сума грошей, витрачених СРСР на антивоєнну пропаганду в західних країнах під час В’єтнамської війни, була вдвічі більшою за її воєнну та економічну підтримку Північного В’єтнаму. Він розповів, що «ГРУ і КДБ фінансують майже всі антивоєнні рухи і групи в Сполучених Штатах та інших країнах» [24].
Досить активний свого часу учасник руху проти війни у В’єтнамі і колишній марксист Рональд Радош визнав, що «істинним наміром антивоєнного руху ніколи не було припинення війни, а було використання антивоєнних настроїв всередині США для створення нового революційного соціалістичного руху» [25].
Третій сплеск антивоєнного руху виник на початку 80-х, коли США розмістили в Західній Європі ядерну зброю середнього радіусу дії. Попри те, що антивоєнні й антиядерні рухи в Європі вимагали одночасного скорочення ядерної зброї, як у США, так і в Радянському союзі, СРСР ніколи строго не дотримувався жодних міжнародних договорів.
Рада юстиції при Сенаті США, провівши в 1955 році дослідження, виявила, що за 38 років з дня свого заснування СРСР підписав з різними країнами близько тисячі двосторонніх або багатосторонніх договорів і порушив майже всі обіцянки, дані в рамках цих угод.
Автори цього дослідження підкреслили, що СРСР був найменш надійним з усіх великих держав в історії [26].
Тревор Лоудон зазначив, що у 80-х роках Радянський Союз таємно спонсорував антиядерний рух у Новій Зеландії. У результаті Нова Зеландія вийшла з воєнного союзу Австралія—Нова Зеландія—США (ANZUS), внаслідок чого ця країна з 4-мільйонним населенням залишилася без захисту від прямої комуністичної загрози [27].
Після теракту 11 вересня в США сталася серія широкомасштабних антивоєнних демонстрацій і протестів. За цими демонстраціями стояли організації, тісно пов’язані з комуністичними групами [28].
Навіть за рухом на захист прав чорношкірих у США, якому дають позитивні оцінки в багатьох книгах з історії, також стояв комуністичний привид. Американський мислитель Дж. Едвард Гріфін, порівнявши комуністичні революції в Китаї, Кубі та Алжирі, дійшов висновку, що американський рух за громадянські права чорношкірих мав аналогічну модель. На першому етапі народ поділяють на дві різні антагоністичні групи. На другому етапі утворюють об’єднаний фронт, створивши видимість загальної підтримки. На третьому етапі наносять удар по опозиційній групі. На четвертому — підбурюють до насильства. П’ятий етап полягає в тому, щоби почати переворот і захопити владу під виглядом революції [29].
Американська компартія робітників ще наприкінці 20-х років XX століття виявила великий революційний потенціал серед чорношкірих. Вона закликала створити Радянську негритянську республіку на півдні країни, де локалізується велике скупчення населення чорношкірих [30]. У надрукованій в 1934 році комуністичній пропагандистській брошурі «Чорношкірі Радянської Америки» було висловлено ідею об’єднати расову революцію на Півдні із загальною пролетарською революцією [31].
Рух за громадянські права чорношкірих 1960-х років отримав підтримку КПРС і КПК. Коли чорношкірий Леонард Патерсон, колишній член Комуністичної партії Сполучених Штатів, вийшов із партії, він навів докази того, що заколот і заворушення серед чорношкірих всіляко підтримувалися КПРС, і він разом із генсеком компартії США Голом їздив на підготовку до Москви [32].
Підйом руху за права чорношкірих США також стався під час кампанії КПК з експорту революції. У 1965 році КПК відкрито висунула гасло про «світову революцію», яке закликало «широку сільську місцевість» (тобто, Азію, Африку й Латинську Америку) оточити «світове місто» (Західну Європу і Північну Америку).
Найжорстокіші організації руху за права чорношкірих людей, такі як «Рух за революційні дії» і маоїстська партія «Чорних пантер», підтримувала або безпосередньо керувала ними КПК. Організація «Рух за революційні дії» виступала за насильницьку революцію. Провідна частина американського суспільства вважала цю групу небезпечною екстремістською організацією. У 1969 році її розпустили.
Партія «Чорних пантер», як за формою, так і за змістом, у всьому вчилася у КПК. Вона висувала такі гасла: «Влада виникає завдяки зброї», «Всю владу передати народу». Цитати Мао Цзедуна були в цій партії обов’язковими для прочитання. Як і КПК, партія «Чорних пантер» виступала за насильницьку революцію. Її лідер Елдрідж Клівер у 1968 році зробив такий прогноз: «Наближаються масові вбивства. Настав етап насильства для звільнення чорних. Це широко розповсюдиться. Від стрілянини й крові США забарвляться в червоний колір. На вулицях будуть лежати купи трупів…». Інші люди теж виступали за насильство, партизанську війну й навіть тероризм. На численних зборах чорношкірих учасники розмахували «Червоним цитатником» (книгою «Цитати Мао Цзедуна»), усе в ньому було червоного кольору і разом з тим, що відбувалося тоді в Китаї, «доповнювало червоність один одного» [33].
Хоча провідна частина суспільства прийняла багато закликів до руху за громадянські права, однак радикальні організації чорношкірих революціонерів не зникли. Останніми роками вони знову спливли на акціях міжнародного руху Black Lives Matter, який виступає проти насильства над чорношкірими [34].
Люди в усьому світі прагнуть миру. Ідеї пацифізму зародилися ще в давнину, кілька тисяч років тому. У XX столітті далекоглядні й співчутливі люди не шкодуючи сил працювали, щоб усунути ворожнечу й конфлікти між народами. В силу історичних причин в США та інших західних країнах існувала расова дискримінація. Люди намагаються ліквідувати расову дискримінацію за допомогою освітніх заходів, засобів масової інформації та протестів, і все це зрозуміло.
Але злий привид комунізму використовує наявні в суспільстві ідейні тенденції й соціальні конфлікти в західних країнах, щоби сіяти розбрат, розпалювати ненависть і штучно викликати насильство, обманюючи й маніпулюючи масами людей, які спочатку не мали ніяких поганих намірів.
Коли в 1960-х роках ХХ століття західна молодь стала активно брати участь у вуличних революціях, була людина, яка зневажливо дивилася на їхню наївність, щирість та ідеалізм. Вона сказала: «Якщо справжній радикал виявляє, що довге волосся створює психологічний бар’єр для спілкування, він відрізає волосся». Цією людиною був Сол Алінський, радикальний активіст, який писав книги, викладав і особисто керував реалізацією своїх теорій, зрештою ставши «видозміненим комуністом» і агітатором, який десятиліттями найбільш згубно впливав на суспільство.
Крім поклоніння Леніну й Кастро, Алінський безпосередньо звеличував самого сатану. В одному з епіграфів його найпопулярнішої книги «Правила для радикалів» (1971 рік) йдеться: «Як би нам не забути кинуте хоча б через плече визнання найпершого радикала: з усіх наших легенд і міфів (і хто знає, де закінчується міфологія й починається історія) першим відомим людині радикалом, який збунтувався проти встановленого порядку й зробив це настільки ефективно, що принаймні виграв власне королівство, був Люцифер».
Незадовго до своєї смерті Алінський в інтерв’ю журналу Playboy сказав, що якщо є життя після смерті, то він не замислюючись хотів би потрапити до пекла й почати там мобілізовувати пролетарів, «бо вони схожі на мене» [35].
Причина, з якої Алінського назвали «видозміненим комуністом», полягає в тому, що на відміну від «старих лівих» (політичного лівого крила) 1930-х років і «нових лівих» (культурних ліваків) 1960-х років Алінський відмовився чітко висловити свої політичні погляди. Він туманно пояснив, що в світі є «заможні», «незаможні» й «бідні». Алінський закликав «незаможних» повстати проти «заможних», будь-якими засобами забрати в них багатство і владу, щоби реалізувати абсолютну «рівність» у суспільстві. Він підкреслював, що владу можна захоплювати будь-якими засобами, одночасно руйнуючи наявну соціальну систему. Його називали «посткомуністичним лівим Леніном» [36].
У «Правилах для радикалів» Алінський системно виклав свою теорію й методи організації спільноти. Суть його правил полягала у використанні недобросовісних засобів для досягнення своїх цілей і захоплення влади [37].
Коли в 1972 році у В’єтнамі йшла війна, Джордж Буш-молодший, який був тоді послом США в ООН, виголосив промову в Університеті Тулейн. Студенти, які виступали проти війни, звернулися за порадою до Алінського, і той сказав, що відкритий протест буде не дуже ефективним, і його учасників можуть виключити з вишу. Він запропонував студентам надіти одяг з абревіатурою Ку-Клукс-Клану. Щоразу, коли Буш захищав війну у В’єтнамі, вони вставали й піднімали плакати з написом: «KKK підтримує Буша». Студенти зробили це й добилися дуже великого успіху [38].
Алінський і його послідовники були в захваті й від двох інших протестів, які він спланував. У 1964 році Алінський придумав хитрий план, щоб схилити владу міста Чикаго прийняти його умови. Розташований у Чикаго міжнародний аеропорт О’Хара — один із найбільш завантажених аеропортів світу. Алінський подумав, що якщо протест буде проходити за межами аеропорту, то навіть якщо організувати кілька тисяч чоловік, це не приверне великої уваги. Однак, якщо направити активістів зайняти всі туалети в аеропорту, то це створить хаос, який завдасть шкоди репутації місцевої владі на міжнародній арені. Після вивчення ситуації стало зрозуміло, що для реалізації цього плану знадобиться 2500 людей. Перед фактичним виконанням свого задуму Алінський навмисне допустив витік інформації про це, тим самим змусивши владу провести перемовини [39].
Щоб змусити Kodak, основного роботодавця в Рочестері, збільшити співвідношення кількості чорношкірих співробітників до білих, Алінський придумав аналогічну тактику. Скориставшись майбутнім виступом Рочестерського філармонічного оркестру, який є важливою культурною традицією міста, Алінський планував придбати сотні квитків для своїх чорношкірих активістів, попередньо нагодувавши їх запеченими бобами. Вони б заповнили театр і своїми газами зіпсували б цей вишуканий культурний захід. Щойно інформація про це потрапила до влади, вона була змушена прийняти його умови. Цей план не був реалізований, але загроза його, а також тактика посилили позицію Алінського на перемовинах.
Книга Алінського залишає враження про нього, як про жахливу людину з холодним і розважливим розумом. Так звана «організація громади», яку він використовував, фактично була поступовою видозміненою революцією [40].
Відмінностей між Алінським і його попередниками було кілька.
По-перше, як старі, так і нові ліві, принаймні у своїй риториці були ідеалістами, тоді як Алінський позбавив революцію ідеалістичної оболонки й виставив її, як відверту боротьбу за владу. Коли він проводив навчання «організації громади», він регулярно питав слухачів: «Навіщо організовуються громади?» Коли хтось казав, що це робиться заради допомоги іншим, Алінський, вказуючи на нього, кричав: «Ви організовуєте їх заради влади!» [41]
У розробленому Алінським навчальному посібнику йшлося: «Ми не доброчесні, якщо не бажаємо влади. Насправді ми боягузи, якщо не хочемо влади», «Влада — це добро, безсилля — це зло». Там також йшлося: «Виженіть усіх тих зі своєї громади, хто хоче робити добрі справи» [42].
По-друге, Алінського мало цікавила бунтівна молодь 60-х років, яка активно виступала проти уряду й суспільства. Він підкреслював, що, коли це можливо, треба проникати в систему, показуючи, що ви співпрацюєте з нею, і вичікувати зручний час і можливість, щоби підірвати її зсередини.
По-третє, кінцева мета Алінського полягала в тому, щоби підірвати й знищити, а не принести користь якій-небудь групі. Тому під час здійсненя свого плану йому треба було приховувати реальну мету, щоб мобілізувати великі маси людей діяти. Коли люди звикають до мобілізації, уже порівняно легко направити їх на досягнення більш радикальних цілей.
У «Правилах для радикалів» Алінський казав: «Перед будь-якими революційними змінами народні маси повинні мати стосовно цих змін пасивну, ствердну, підтримувальну позицію. … Пам’ятайте, щойно ви організуєте людей навколо будь-якої проблеми, яка не підлягає сумніву, наприклад, забруднення, тоді люди, яких організували, почнуть діяти. І тоді від “забруднення” до “політичного забруднення” і потім до “забруднення Пентагону” буде всього один невеликий і природний крок».
Лідер організації «Студенти за демократичне суспільство» (SDS), який був під глибоким впливом Алінського, одним реченням розкрив суть радикальних протестів: «Проблема ніколи не є проблемою, проблема — це завжди революція».
Радикальне ліве крило, що залишилося після 60-х років, зазнало глибокого впливу Алінського. Вони завжди переводили всі соціальні проблеми в русло невдоволення владою, державним устроєм і просуванням справи революції.
По-четверте, Алінський перетворив політику на партизанську боротьбу, в якій немає ніяких моральних обмежень. Пояснюючи свою стратегію «організації громади», Алінський сказав своїм послідовникам, що їхній протестний рух має вразити очі, вуха і ніс ворога. У «Правилах радикалів» він написав: «Спочатку очі — якщо ви створили велику масову народну організацію, ви можете виставити її напоказ перед ворогом і відкрито продемонструвати свою силу. По-друге, вуха — якщо ваша організація невелика за чисельністю, тоді зробіть те, що зробив Гедеон: сховайте членів у темряві, але здійміть такий шум, який змусить тих, хто його почує, повірити, що ваша організація набагато численніша, ніж насправді. По-третє, ніс — якщо ваша організація занадто мала навіть для того, щоби здійняти шум, то саме час застосувати сморід».
По-п’яте, у своїх політичних діях Алінський підкреслював, що треба використовувати найзлішу сторону людської натури, зокрема лінь, жадібність, заздрість, ненависть тощо. Іноді учасники його кампаній домагалися дрібних перемог, але це робило їх тільки ще більш цинічними й безсоромними. Для того, щоби підірвати політичну систему й громадський порядок вільних країн, Алінський прагнув морально розкласти своїх послідовників. Із цього можна зробити висновок, що якби він дійсно отримав владу, не став би дбати про своїх колишніх товаришів.
Кілька десятиліть потому два відомих політики, що були під сильним впливом Алінського, почали просувати всередині уряду безшумну революцію, спрямовану на підрив американської цивілізації, традицій і цінностей. Водночас у США з 1970-х років стали популярними протести без будь-яких обмежень проти партизанської і транскордонної війни, які пропагував Алінський. Найбільш відомими були «протест блювоти» (vomit-in) проти Світової організації торгівлі в Сіетлі в 1999 році, (учасники протесту ковтали блювотні препарати, а потім колективно блювали на площі й у конференц-центрі), протест «Захопи Волл-стріт», рух «Антифа» та інші.
Уперше про «Тривалий марш через інститути» згадав відомий італійський комуніст Антоніо Грамші. Він виявив, що важко переконати віруючих людей в необхідності революції з метою повалення законного уряду. Тому, якщо хочеш зробити революцію, то краще за все покластися на маси маргіналів і хуліганів, які не вірять у Бога й виступають проти традицій і моральних цінностей. Отже, пролетарська революція повинна починатися з підриву релігії, моралі та цивілізаційних інститутів.
Після невдачі вуличних революцій у 1960-х роках дуже багато бунтарів вступили до вузів. Вони отримали вчені ступені і стали професорами, урядовцями, журналістами і так далі, увійшовши таким чином у провідні верстви суспільства й почавши «тривалий марш через інститути». Використовуючи метод проникнення, вони почали розбещувати інститути західного суспільства, які відіграють важливу роль у підтриманні моральності суспільства. Ці інститути включають в себе церкву, уряд, систему освіти, законодавчі й судові органи, мистецтво, ЗМІ та різні неурядові організації (НУО).
Після 1960-х років Сполучені Штати стали схожі на тяжкохворого пацієнта, у якого не можуть знайти місце хвороби. Парамарксистські ідеї глибоко проникли в американське суспільство й метастазують.
Серед багатьох висунутих революційних теорій та стратегій однією з найвідоміших була «Стратегія Кловарда і Півен» (Cloward-Piven strategy), запропонована двома соціологами Колумбійського університету. Ця стратегія була випробувана з певним ступенем успіху.
Основною концепцією стратегії Кловарда і Півен є використання системи суспільного добробуту для розвалу уряду. Відповідно до політики уряду США, кількість людей, що мають право отримувати допомогу із соціального забезпечення, набагато більша, ніж кількість людей, які фактично отримують допомогу. Залишається тільки знайти цих людей, стимулювати й організувати їх для отримання допомоги, і вони дуже швидко зможуть повністю спустошити державну скарбницю, в результаті чого уряд не зможе звести кінці з кінцями.
Конкретною реалізацією цієї стратегії займається Національна організація із захисту прав людини (NWRO), створена активістом руху за права чорношкірих. Згідно зі статистичними даними, з 1965 до 1974 року кількість неповних сімей, які отримували допомогу, зросла з 4,3 мільйонів до 10,8 мільйонів осіб, тобто більше ніж удвічі. У 1970 році 28% річного бюджету Нью-Йорка було витрачено на соціальні витрати. В середньому з двох людей, які працювали, одна отримувала допомогу. З 1960 до 1970 року у Нью-Йорку кількість людей, які отримували допомогу, зросла з 200 тисяч до 1,1 мільйона. У 1975 році Нью-Йорк майже збанкрутував [43].
Стратегія Кловарда й Півен — це стратегія створення кризи. Її також можна розглядати як реалізацію теорій Алінського, одна з яких полягає в тому, щоби «примусити ворога жити відповідно до твоєї книги правил» [44].
Починаючи з більшовицького державного перевороту на чолі з Леніном, компартія досягла значних успіхів в інтригах і хитрощах. З дуже невеликою кількістю людей вона створила потужні революції і кризи, які змогла використати в своїх інтересах.
Наприклад, програми лівих у США настільки радикальні, що здаються незбагненими для більшості людей. Чому законодавці й виборні посадовці, які називають себе «народними представниками», захищають інтереси тільки вкрай нечисленної групи людей (наприклад, транссексуалів), водночас ігноруючи дійсно важливі нагальні проблеми суспільства? Насправді відповідь проста — вони не є представниками реальної громадської думки.
Ленін якось висловився, що профспілки є «конвеєрними стрічками між компартією і масами» [45]. Комуністи виявили, що доти, доки вони контролюють профспілки, вони контролюють велику кількість голосів. А якщо вони контролюють голоси, то зможуть змусити «обраних народом» чиновників і «народних представників» повністю підкорятися їм. Тому комуністи прагнуть контролювати профспілки, щоби потім узяти під контроль велику кількість парламентарів, виборних посадових осіб і перетворити свою політичну програму підривної діяльності в політичну програму партій лівого крила.
Клеон Скоузен у своїй книзі «Голий комуніст» написав, що одна із 45 цілей комуністів — «захопити одну або обидві політичні партії в США» [46]. Це досягається саме такими дуже складними маніпуляціями. Щоби зберегти свої основні права й інтереси, робітники повинні приєднатися до профспілок і стати їхніми пішаками. Аналогічний принцип діє коли оплачують послуги злочинних угрупувань за захист.
Тревор Лоудон проаналізував процес захоплення демократичних країн комуністичними партіями. Він розділив цей процес на три етапи.
Перший етап — формування політики. Під час «холодної війни» Радянський Союз і його союзники сформували політику, спрямовану на демократичні країни з метою проникнути й розвалити їх зсередини.
Другий етап — індоктринація. Під час «холодної війни» тисячі комуністів з усього світу щороку проходили підготовку в Радянському Союзі й східних соціалістичних країнах. Під час тренінгу основну увагу приділяли використанню робочих рухів, рухів за мир, церков і неурядових груп для впливу на партії лівого крила у їхніх країнах.
Третій етап — реалізація [47]. Після закінчення «холодної війни» місцеві соціалістичні й комуністичні групи в західних країнах почали відігравати більш домінуючу роль.
Після 1970-х і 1980-х років велика кількість американців, які потрапили під вплив комуністичної ідеології, увійшла до провідних верств суспільства. Вони займаються політикою, освітою, академічними дослідженнями, працюють у ЗМІ і вступають до неурядових організацій. Вони використовують накопичений за кілька поколінь досвід, щоб змінити США зсередини, і Сполучені Штати вже майже потрапили до їхніх рук.
Системи демократичних країн спочатку були призначені для людей з певним моральним рівнем і стандартами. Для тих, хто використовує будь-які засоби для досягнення злих цілей, ця система має багато лазівок. Існує безліч законних способів підірвати вільне суспільство.
У Китаї є вислів: «Нестрашно, що злодій вкраде, страшно думати про те, що він може вкрасти». Комуністи й ті, хто несвідомо діє від їх імені, намагаються будь-яким способом підірвати політичну й соціальну системи вільних суспільств. Після десятиліть планування й активних дій, уряди й суспільства США і країн Заходу було серйозно підірвано. Комуністичне мислення й елементи вже глибоко проникли у США.
Комуністичні країни здійснюють жорсткий контроль над думками й висловлюваннями людей. Однак з 80-х років минулого століття в західних країнах виникла інша форма контролю над думками й висловлюваннями – поліція думок, що діє під прапором «політкоректності». Вона відкрито сваволить у сфері освіти, ЗМІ та в різних колах суспільства, перетворившись на інструмент придушення думок і висловлювань людей. Попри те, що багато людей вже відчуло цю злу силу, що контролює, вони досі не розуміють її ідеологічного джерела.
«Політкоректність», «прогрес», «солідарність» і т. ін. — це слова з лексикону компартії. Їх поверхневе значення — уникати вживання по відношенню до етнічних меншин, жінок, інвалідів і деяких специфічних груп людей слів з дискримінаційним забарвленням. Наприклад, чорних треба називати афроамериканцями, індіанців — корінними американцями, нелегальних мігрантів — незареєстрованими робітниками і т. ін. Однак прихований сенс політкоректності — розділити людей на категорії залежно від ступеня «гноблення» і ставитися з найбільшою повагою до тих, хто найсильніше «пригнічений». Таку «теорію унікальної важливості класового походження», відповідно до якої не важливі особисті якості, вчинки і здібності людини, а важливо лише те, до якої вона належить групи людей, називають політикою ідентичності (identity politics), і вона зараз набула значного поширення в США та інших західних країнах. За такою логікою, чорношкірі лесбіянки одночасно зазнають потрійного пригнічення — расового, за статевими відмінностями та сексуальною орієнтацією. Тому вони перебувають на перших рядках в рейтингу політкоректності, а білі чоловіки з традиційною орієнтацією, навпаки, опиняються на дні політики «позитивної дискримінації».
Такий спосіб класифікації ідентичний тому, як у комуністичному Китаї поділяли людей на класи залежно від розміру їхнього майна і статусу, який вони мали до революції — на «п’ять категорій червоних» і «п’ять категорій чорних» (поміщики, куркулі, контрреволюційні елементи, злочинці і праві — прим. пер.). Землевласників і капіталістів знищували й репресували, інтелігенцію називали «вошивими інтелігентами», а також проголошували «бідні — найрозумніші, знатні — найдурніші».
Через складні історичні причини, зокрема соціальні та особисті, у деяких груп людей більш низьке політичне й соціально-економічне становище, яке не можна назвати просто пригніченням. Але політична коректність штучно встановлює рамки в мислені людей: ті, хто погоджується з її вимогами, вважаються людьми з високою мораллю, а на тих, хто заперечує, безапеляційно навішуються ярлики «расист», «сексист», «гомофоб», «ісламофоб» і так далі.
Університети, які завжди заохочували дух свободи висловлювань, стали в’язницею для думки, а все суспільство не сміє вимовити й слова. Люди в світі мовчать і не можуть відкрито й щиро боротися з купою проблем в політиці, економіці та культурі. Під приводом політичної коректності деякі організації ще більше витісняють традиційну релігію з громадської сфери. Також деякі країни розширили визначення «ненависницьких висловлювань» (англ. Hate speech), закріпивши це розширене визначення в законодавстві. Вони застосували його для примусу до покори шкіл, засобів масової інформації та інтернет-компаній [48]. Це крок до такого ж обмеження свободи слова, як і в комуністичних країнах.
Після президентських виборів 2016 року американське суспільство ще більш розкололося. Крім сплеску демонстрацій у великих містах країни, неодноразово виникали випадки порушення свободи слова.
У вересні 2017 року виступ письменника-консерватора Бена Шапіро, кого запросили виступити з лекцією в Каліфорнійському університеті в Берклі, було зірвано через погрози «Антифа» спричинити конфлікт із застосуванням сили. Поліція Берклі була напоготові й послала три поліцейських гелікоптери. За один вечір витрати на безпеку й охорону перевищили 600 тис. доларів США [49].
Репортер запитав у одного молодого студента, який прийшов на демонстрацію: «Як ти розумієш Першу поправку?» (Перша поправка конституції США про захист свободи слова). Студент сказав: «Перша поправка давно застаріла!» Іронія в тому, що на початку студентського руху в 1964 році в кампусі Каліфорнійського університету в Берклі сталася символічна подія — «рух за свободу слова». А нині, коли ліваки захопили право голосу, ситуація змінилася, і вони почали забирати в інших їхнє законне право голосу.
У березні 2018 року професорку юридичного факультету Університету штату Пенсільванія Емі Вакс було відсторонено від посади за те, що вона опублікувала висловлювання, що не відповідали так званій «політкоректності» [50].
Інші організації, діючи під прапором протесту проти «ненависницьких висловлювань», навісили на консервативні громадські організації ярлик «ненависницьких організацій». Також сталося багато інцидентів, коли заходи, в яких брали участь консервативні вчені, письменники й т. д., погрожували закрити [51].
Замахи на свободу слова лівими не є нормальними дебатами між людьми з різними ідеями. Злий дух комунізму використовує людей з хибними намірами, спонукаючи тих, хто не знає реального стану речей, придушувати справедливі і, як мінімум, здорові судження людей. Суть політкоректності в тому, щоби девіантними політичними критеріями замінити традиційні норми моралі. Це і є Поліція думок, яка служить дияволу (з роману Орвелла «1984» — прим. пер.).
Організація «Соціалістичний Інтернаціонал» бере свій початок від Другого Інтернаціоналу, заснованого Енгельсом в 1889 році. Під час створення Другого Інтернаціоналу в усьому світі кількість політичних партій, заснованих на марксизмі, перевищувала сотню, а країн, в яких керівна партія підтримувала соціалізм, було 66. Нинішня назва організації «Соціалістичний Інтернаціонал» виникла в 1951 році після Другої світової війни, вона складалась із соціал-демократичних, робочих і демократично-соціалістичних партій з усього світу.
Серед ранніх соціалістів був Ленін, який виступав за насильницьку революцію, і такі люди, як Каутський і Бернс, які виступали за прогресивні реформи. У «Соціалістичному Інтернаціоналі» соціал-демократія і демократичний соціалізм майже ідентичні. Вони висунули ідею про те, що соціалізм — це нова система, яка замінить капіталізм. Нині Соціалістичний Інтернаціонал складається з більш ніж 160 організацій і членів. Це найбільша міжнародна політична організація в світі.
Європейська соціалістична партія, яка діє в Європейському парламенті, також є союзною організацією Соціалістичного інтернаціоналу. Його членами є соціал-демократичні партії ЄС та сусідніх країн. Ця політична партія в Європейському парламенті створена в 1992 році. До її складу входять члени більшості європейських організацій, зокрема Європейського парламенту, Європейської комісії і Європейської ради.
На даний час Партія європейських соціалістів складається з членів, делегованих 32 партіями з 25 країн ЄС і Норвегії, 8 асоційованих членів і 5 країн-спостерігачів — загалом 45 політичних партій. Лише з цього вже видно масштаб сфери її діяльності.
Головні цілі, які проголошує сама Європейська соціалістична партія, — це посилення соціалістичного і соціал-демократичного руху в ЄС і в усій Європі і розвиток тісної співпраці між партіями-членами, парламентськими групами й т. ін. А по суті — всіляко впроваджувати соціалізм.
Керівна партія Швеції — «Соціал-демократична робітнича партія Швеції» — відкрито заявляє, що теоретичним керівництвом їй служить марксизм. Упродовж кількох десятиліть перебування у владі ця партія просуває соціалістичні ідеї рівності та добробуту. У залі історії цієї партії до сьогодні висять портрети Маркса й Енгельса.
Керівні принципи Лейбористської партії Великої Британії ґрунтуються на Фабіанскому соціалізмі. Як уже говорилося раніше, Фабіанський соціалізм — це просто ще одна версія марксизму, що дотримується методу поступового переходу від соціалізму до комунізму. Вона також виступає за високі податки, високі соціальні допомоги та інші соціалістичні ідеї. Останніми десятиліттями Лейбористська партія неодноразово ставала керівною партією Англії й завжди впроваджувала в життя ідеї фабіанського соціалізму.
Британська комуністична партія також дуже активно впливає на британську політику, навіть заснувала власну газету «Вранішня зірка». Компартію Британії засновано в 1920 році, і в період її розквіту членів партії було обрано до Палати громад. На останніх виборах в Англії британська комуністична партія раптом оголосила, що має намір підтримати передвиборчу кампанію Лейбористської партії, яку очолює лівий політик.
Один видатний член Лейбористської партії вже 40 з гаком років незмінно виступає за націоналізацію і соціалізм. У вересні 2015 його обрали головою партії з переважною більшістю, майже 60% голосів. Упродовж довгого часу він голосно заявляв про свою участь в акціях за права гомосексуалістів, бісексуалів, транссексуалів та інших подібних спільнот. Коли кореспондент Бі-бі-сі запитав його думку про Карла Маркса, він відповів: «Він [Маркс] був вельми цікавою особистістю. Багато людей його читають, і в нього є багато такого, чого нам варто повчитися». Він вихваляв Маркса як «великого економічного мислителя».
Соціалістична партія у Франції — найбільша політична партія країни й член Соціалістичного Інтернаціоналу (СІ) та Партії європейських соціалістів (ПЄС). Кандидата від цієї партії в 2012 році було обрано президентом Франції. Новообраний в 2017 році Президент Франції в інтерв’ю ЗМІ зізнався, що він маоїст, постійно цитував висловлювання Мао Цзедуна й Ден Сяопіна, з його вуст мимоволі сходили такі слова, як «революція», «далекий похід», «Культурна революція» і т. ін.
Італійський комуніст-ветеран Антоніо Грамші не тільки заснував Комуністичну партію Італії в 1921 році, але і став її генеральним секретарем. До 1990-х років Комуністична партія Італії була дуже активною і довгий час була другою за величиною політичною партією. У 1991 році партію було перейменовано в Демократичну партію лівих.
Ще одна велика європейська країна Німеччина також не є винятком. Німеччина була батьківщиною Маркса й Енгельса. Неомарксистську течію «Франкфуртська школа», яка в XX столітті мала величезний вплив, було засновано в Німеччині.
В інших європейських країнах, таких, як Іспанія, Португалія та інших, також існують дуже активні комуністичні політичні партії зі значним впливом. У всій Європі, не тільки в східноєвропейських країнах, переважає комунізм.
Некомуністичні країни в Північній Європі, на півдні Європи і в Західній Європі навмисно або ненавмисно втілюють у життя комуністичну ідеологію і політику. Якщо сказати, що Європа перебуває в пазурах диявола комунізму, то це не буде перебільшенням.
Американський соціолог Пол Голландер в своїй книзі «Політичні паломники» розповів історії багатьох молодих інтелектуалів, закоханих у комунізм, які здійснювали паломництво до СРСР епохи Сталіна, до Китаю епохи Мао і на Кубу епохи Фіделя Кастро. Попри те, що в той час там відбувалися нечувані злодіяння, ці політичні паломники нічого не помічали й після повернення до своєї країни з ентузіазмом писали книги, що вихваляли соціалістичний лад [52].
Комуністична ідеологія — це ідеологія диявола, і з плином часу люди все частіше усвідомлюють, що всюди, куди б не приходив комунізм, це супроводжується насильством, брехнею, війною, голодом і диктатурою. Питання в тому, чому з’являється так багато людей, які охоче допомагають цьому дияволу сіяти брехню і навіть стають його слухняними інструментом?
У Сполучених Штатах, наприклад, в різний час комунізм привертав до себе людей з різних причин. Першими членами Комуністичної партії США були емігранти. Їхній економічний статус був низьким, їм було складно інтегруватися в суспільство. Тому вони вступали в компартію здебільшого під впливом своєї батьківщини (перш за все Росії та країн Східної Європи).
Після Великої депресії 30-х років вплив марксизму на Заході різко зріс, і майже всі інтелектуали на Заході почали приймати ліві погляди. Безліч із них вирушили до Радянського Союзу, а після повернення виступали з промовами і писали книги, що пропагували комуністичну ідеологію. Серед них були впливові мислителі, письменники, художники і журналісти.
Покоління «бебі-бумерів», які в 60-х рр. вступили до університетів і зростали в спокійній післявоєнній ситуації, були стурбовані долею суспільства і, піддавшись омані комуністичної ідеології, брали участь в антивоєнному, феміністському та інших рухах.
Наступне за ними покоління вбирало ідеологію лівих сил прямо з підручників, оскільки їхні викладачі були «радикалами з довічним університетським контрактом». «Тривалий марш комунізму через інститути» дав добрі результати — ідеї комунізму стали нев’янучими всередині системи й дістали здатність до самовідтворення.
У книзі «Майстри омани», присвяченій викриттю комунізму, Едгар Гувер, який обіймав посаду директора ФБР 37 років, класифікував комуністів на п’ять видів: відкриті члени компартії, підпільні члени, попутники компартії, опортуністи (ті, хто підтримує компартію, отримуючи за це особисту вигоду) і жертви омани [53]. Насправді, крім надзвичайно малої кількості вкрай порочних і впертих комуністів, переважна більшість хіба не є жертвами омани?
Книги американського репортера Джона Сайлас Ріда «Десять днів, які потрясли світ» і «Червона зірка над Китаєм» Едгара Сноу відіграли важливу роль у просуванні комуністичної ідеології в усьому світі. Рід — один із трьох американців, похованих в некрополі Кремлівської стіни, а це означає, що він сам був комуністичним активістом. Його опис Жовтневого перевороту був не об’єктивним репортажем про реальні події, а ретельно підготовленою політичною пропагандою.
Едгар Сноу був попутником комунізму. У 1936 році в інтерв’ю, яке він узяв у членів КПК, були задані питання щонайменше з десяти з лишком аспектів, зокрема з дипломатії, захисту від вторгнення ворога, думок про нерівні договори, іноземні інвестиції, погляди на нацистів та з багатьох інших. Пізніше Мао Цзедун зустрів Едгара Сноу в печерному житлі в Шанбеї (північна частина провінції Шеньсі), щоб відповісти на запитання і створити сприятливе враження про КПК. Зрештою Сноу показав світу образ КПК, яка йде в ногу з часом, відкрита, прозора й абсолютно щира. Хитра й підступна КПК використала молодого й довірливого Сноу як інструмент, і він поширив на весь світ цю ретельно підготовлену брехню.
Юрій Безменов, колишній агент КДБ, згадував, як вони зустрічали іноземних «товаришів», які приїхали з візитом з-за кордону. Маршрут зарубіжних гостей був від початку й до кінця розпланований радянськими спецслужбами. Усі відвідувані ними храми, школи, лікарні, дитсадки, заводи і т. ін. були спеціально підготовлені. Усі люди, з якими вони стикалися, були комуністами й «політично благонадійними» людьми. Крім того ці люди заздалегідь проходили підготовку, де їх навчали, що треба говорити, щоб гарантувати узгодженість їхніх висловлювань.
Безменов навів конкретний приклад. У 60-х роках один з найбільших у США журналів Look відправив свого кореспондента до СРСР узяти інтерв’ю. Усі матеріали, які той привіз, зокрема фотографії і тексти, були підготовлені для нього органами радянської розвідки. Журналіст, нічого не додавши й не зменшивши, усе опублікував у США. Таким чином радянська пропаганда вийшла в світ під ім’ям американського журналу й увела в оману американців.
Безменов зазначив, що дуже багато журналістів, акторів та зірок спорту, відвідуючи СРСР, були обдурені й засліплені показухою, і це можна пробачити. Але не можна пробачити поведінку багатьох західних політиканів, які, заради своєї слави та особистої вигоди, закривали очі на правду, співпрацювали з КПРС, фабрикували й розповсюдженням брехню. І це вже було повною моральною деградацією [54].
У книзі «Ти все ще можеш вірити комуністам … що вони є комуністами», доктор Фред Шварц проаналізував, чому деякі молоді люди з багатих сімей захоплюються комунізмом. Він перерахував чотири причини: по-перше, розчарування в капіталізмі; по-друге, віра в матеріалістичну філософію життя; по-третє, інтелектуальна гордість; по-четверте, незадоволена релігійна потреба. Під «інтелектуальною гордістю» він мав на увазі те, що молоді люди віком 18-20 років легко стають жертвами комуністичної пропаганди через їхнє неповне розуміння історії, у них сильний дух протесту проти традицій, авторитетів і «повчань» їхньої національної культури, в якій вони виросли. Під «незадоволеною релігійною потребою» малося на увазі те, що кожна людина має свого роду релігійне прагнення й бажає докладати зусиль заради чогось більшого, що перевищує особисті прагнення. Однак атеїзм і теорія еволюції, прищеплені їм освітою, не дозволяли дістати задоволення від традиційної релігії. Комуністична фантазія про «звільнення всього людства» заповнила вакуум і послужила заміною релігії [55].
Інтелектуали були схильні зазнавати омани радикальних ідеологій. Це явище привернуло увагу вчених. У своїй книзі «Опіум інтелектуалів» Раймон Арон рішуче зазначив, що, з одного боку, інтелектуали XX століття жорстоко критикували традиційну політичну систему, але з іншого боку, були дуже поблажливими або навіть закривали очі на диктатуру й убивства в комуністичних країнах. На його думку, ці інтелектуали підняли лівацьку ідеологію до висоти лицемірства, свавільної і фанатичної світської релігії.
У своїй книзі «Інтелектуали: від Маркса й Толстого до Сартра й Хомського» британський історик Пол Джонсон проаналізував життя і радикальні політичні погляди Жан-Жака Руссо й десяти з гаком інтелектуалів більш пізнього періоду. Він виявив у них загальну фатальну слабкість — зарозумілість і егоцентризм [56].
Американський учений Томас Соуел у своїй книзі «Інтелектуали й суспільство» також докладно розповів про екстраординарну зарозумілість цих інтелектуалів.
Ці вчені заснували свій аналіз комуністичної інтелігенції на ретельному суджені й аналізі, але ми хочемо привернути увагу до іншої причини, якої вони не торкнулися і яка пояснює, чому можна так легко обдурити інтелектуалів.
Комунізм — це диявольська ідеологія, яка не належить до будь-якої традиційної культури людського суспільства. Оскільки вона чужа людській природі, вона не може бути органічно розвиненою людьми, а може лише бути впровадженою та насадженою ззовні. Під впливом атеїзму й матеріалізму сучасна наука та освіта відмовилися від віри в Богів. Сліпа віра в науку й поклоніння так званому людському розуму дали змогу людям легко потрапити до пастки цієї диявольської ідеології.
З 1960-х років комунізм почав широкомасштабне вторгнення в американську систему освіти. Додамо до цього варварське бомбардування молоді лівацькими ЗМІ, систему навчання, яка отуплює, затягування в тенета телебачення, комп’ютерних ігор, Інтернету й соціальних мереж.
Під одночасним впливом усіх цих факторів дуже багато представників молодого покоління перетворилися на «сніжинок» (американський термін для позначення покоління, роки дорослішання якого припали на початок XXI століття; назва підкреслює вразливість цих молодих людей і їхню впевненість у своїй винятковості — прим. пер.). Вони стали людьми з вузьким світоглядом, яким не вистачає знань, почуття відповідальності й здатності справлятися з проблемами.
Під впливом промивання мізків комуністичною ідеологією кількох поколінь, люди, навіть якщо й побачать або почують правду, то будуть аналізувати її, використовуючи мутоване мислення. Іншими словами, брехня компартії утворила оболонку, яка відіграє роль ізоляції й не дає людям бачити справжню реальність.
Щоб обдурити людей, демон широко використовував такі людські слабкості як дурість, невігластво, егоїзм, жадібність і довірливість. Водночас він скористався ідеалізмом і романтичними мріями людей про прекрасне життя. Це найсумніше. Насправді комуністичні країни зовсім не такі романтичні, як думають ті, хто має ілюзії про комунізм. Якби вони дійсно пожили за комуністичного режиму, замість того щоби просто з’їздити в приємну туристичну поїздку, вони змогли б усвідомити це.
*****
Проникнення диявола комунізму на Захід має вкрай складні й різноманітні форми. Тільки вийшовши за рамки конкретних явищ і перебуваючи на більш високій точці спостереження, можна побачити істинне обличчя диявола і його справжню мету.
Справжня причина, через яку диявол може досягти своєї мети, полягає в тому, що люди відмовилися від своєї віри в богів і послабили свої моральні стандарти. Тільки повернувшись до віри в богів, очистивши свою свідомість і підвищивши моральність, ми зможемо позбутися диявольського впливу й контролю. Якщо все суспільство зможе повернутися до традицій, для диявола більше не залишиться місця.
[1] “An Interview with Trevor Loudon”, Capital Research Center, https://capitalresearch.org/article/an-interview-with-trevor-loudon/. 工人世界党成立于1959年，致力于“在美国和世界范围内发起社会主义革命”，近年参与了很多捣毁各地历史雕像的极端抗议活动。参见： “Who are the Workers World Party, the group who helped organize the Durham Confederate statue toppling”, http://abc11.com/politics/who-are-the-workers-world-party-and-why-durham/2314577/.
[2] 马克思、恩格斯：《共产党宣言》（中文马克思主义文库）。
[3] 徐觉哉：《社会主义流派史》（上海：上海人民出版社，2007), 页217。
[4] 徐觉哉：《社会主义流派史》（上海：上海人民出版社，2007),页217。
[5] 关于费边社会主义在美国的影响，参见Rose L. Martin, Fabian Freeway: High Road to Socialism in the U.S.A., 1884-1966 (Boston: Western Islands Publishers, 1966), Part II “The United States”; Zygmund Dobbs, Keynes at Harvard: Economic Deception as a Political Credo. (Veritas Foundation, 1960), Chapter III, ‘American Fabianism’.
[6] 列宁：《共产主义运动的“左派”幼稚病》（中文马克思主义文库）。
[7] George Bernard Shaw, The Intelligent Woman’s Guide to Socialism and Capitalism (Garden City, New York: Garden City Publishing, 1928), 470.
[8] 引自 “The Truth about the American Civil Liberties Union”, Congressional Record: Proceedings and Debates of the 87the Congress, 1st session, https://sites.google.com/site/heavenlybanner/aclu.
[9] John Earl Haynes and Harvey Klehr, Venona: Decoding Soviet Espionage in America (New Haven: Yale University Press, 1999), 138-145.
[10], [11] M. Stanton Evans and Herbert Romerstein, Stalin’s Secret Agents: The Subversion of Roosevelt’s Government (New York: Threshold Editions, 2012), ‘Introduction’.
[12] Thomas Schuman, Love Letter to America (Los Angeles: W.I.N. Almanac Panorama, 1984), 21-46.
[13] Ion Mihai Pacepa and Ronald J. Rychlak, Disinformation: Former Spy Chief Reveals Secret Strategies for Undermining Freedom, Attacking Religion, and Promoting Terrorism (Washington D.C.: WND Books, 2013), Chapter 6.
[14] 关于麦卡锡主义，参见 M. Stanton Evans, Blacklisted by History: The Untold Story of Senator Joe McCarthy and His Fight against America’s Enemies (New York: Crown Forum, 2007).
[15] Ann Coulter, Treason: Liberal Treachery from the Cold War to the War on Terrorism (New York: Crown Forum, 2003), 292.
[16] 王曾才：《世界现代史》（台北：三民书局，1994），页324-329。
[17] Dinesh D’Souza, The Big Lie: Exposing the Nazi Roots of the American Left (Chicago: Regnery Publishing 2017), Chapter 7.
[18] Jim Powell, FDR’s Follies: How Roosevelt and His New Deal Prolonged the Great Depression (New York: Crown Forum, 2003), back cover.
[19] G. Edward Griffin, More Deadly than War, https://www.youtube.com/watch?v=gOa1foc5IXI.
[20] Nicholas Eberstadt, ‘The Great Society at 50’ (American Enterprise Institute), http://www.aei.org/publication/the-great-society-at-50/. 探讨美国高福利政策的后果，还可以参考同一作者的A Nation of Takers: America’s Entitlement Epidemic (Templeton Press, 2012).
[22] William L. Lind, Chapter VI “Further Readings on the Frankfurt School”, in William L. Lind, ed., Political Correctness:A Short History of an Ideology (Free Congress Foundation, 2004), 5-6.
[23] Raymond V. Raehn, Chapter II “The Historical Roots of ‘Political Correctness’,” in William L. Lind, ed., Political Correctness: A Short History of an Ideology (Free Congress Foundation, 2004), 10.
[25] Jeffrey G. Barlow, “Moscow and the Peace Movement”, The Backgrounder (The Heritage Foundation, 1982), 5.
[26] Stanislav Lunev, Through the Eyes of the Enemy: The Autobiography of Stanislav Lunev (Washington DC: Regnery Publishing, 1998), 74,170.
[27] 引自 Robert Chandler, Shadow World: Resurgent Russia, the Global New Left, and Radical Islam (Washington, DC: Regnery Publishing, 2008), 389.
[28] Anthony C. Sutton, The Best Enemy You Can Buy (Dauphin Publications, 2014), “Conclusions.”
[29] Trevor Loudon, The Enemies Within: Communists, Socialists, and Progressives in the U.S. Congress (Las Vegas: Pacific Freedom Foundation, 2013), 5-14.
[30] “AIM Report: Communists Run Anti-War Movement”, Accuracy in Media (February 19, 2003), https://www.aim.org/aim-report/aim-report-communists-run-anti-war-movement/.
[31] G. Edward Griffin, Anarchy U.S. A.: In the Name of Civil Rights (DVD). John Birch Society.
[32] John Pepper (Joseph Pogani), American Negro Problems (New York: Workers Library Publishers, 1928), https://www.marxistsfr.org/history/usa/parties/cpusa/1928/nomonth/0000-pepper-negroproblems.pdf.
[33] James W. Ford and James Allen, The Negroes in a Soviet America (New York: Workers Library Publishers, 1934), 24-30.
[34] Leonard Patterson, “I Trained in Moscow For Black Revolution” https://www.youtube.com/watch?v=GuXQjk4zhZs.
[36] Thurston Powers, “How Black Lives Matter Is Bringing Back Traditional Marxism”, The Federalist, http://thefederalist.com/2016/09/28/black-lives-matter-bringing-back-traditional-marxism/.
[37] “Playboy Interview with Saul Alinsky,” New English Review, http://www.newenglishreview.org/DL_Adams/Playboy_Interview_with_Saul_Alinsky/.
[38] David Horowitz, Barack Obama’s Rules for Revolution: The Alinsky Model (Sherman Oaks, CA: David Horowitz Freedom Center, 2009), 6, 16.
[39] David Horowitz, Barack Obama’s Rules for Revolution: The Alinsky Model (Sherman Oaks, CA: David Horowitz Freedom Center, 2009), 42-43.
[40], [41] “Playboy Interview with Saul Alinsky,” New English Review,
[42] 以下分析参考了David Horowitz, Barack Obama’s Rules for Revolution: The Alinsky Model (Sherman Oaks, CA: David Horowitz Freedom Center, 2009)。
[43] David Horowitz and Richard Poe, The Shadow Party (Nashville, Tennessee: Nelson Current, 2006), Chapter 6 “Strategy for Regime Change.”
[44] Saul Alinsky, Rules for Radicals: A Practical Primer for Realistic Radicals (New York: Vintage Books, 1971), “Tactics.”
[45] W. Cleon Skousen, The Naked Communist (Salt Lake City: Izzard Ink Publishing, 1958, 2014), Chapter 12.
[46] Trevor Loudon, The Enemies Within: Communists, Socialists, and Progressives in the U.S. Congress (Las Vegas: Pacific Freedom Foundation, 2013), 1-5.
[47] “Antifa protests mean high security costs for Berkeley Free Speech Week, but who’s paying the bill?” Fox News, September 15th, 2017, http://www.foxnews.com/us/2017/09/15/antifa-protests-mean-high-security-costs-for-berkeley-free-speech-week-but-whos-paying-bill.html.
[48] “Penn Law professor loses teaching duties for saying black students ‘rarely’ earn top marks,” New York Daily News, March 15, 2018, http://www.nydailynews.com/news/national/law-professor-upenn-loses-teaching-duties-article-1.3876057.
[49] “Campus Chaos: Daily Shout-Downs for a Week,” National Review, October 12, 2017, https://www.nationalreview.com/corner/campus-chaos-daily-shout-downs-week-free-speech-charles-murray/.
[50] Paul Hollander, Political Pilgrims (New York: Oxford University Press, 1981).
[51] J. Edgar Hoover, Masters of Deceit (New York: Henry Holt and Company, 1958), 81-96.
[52] Tomas Schuman (Yuri Bezmenov), No “Novoste” Is Good News (Los Angeles: Almanac, 1985), 65-75.
[53] Fred Schwartz and David Noebel, You Can Still Trust the Communists…to Be Communists (Socialists and Progressives too) (Manitou Springs, CO: Christian Anti-Communism Crusade, 2010), 44-52.
[54] 例如，约翰逊指出，法国共产主义者、存在主义哲学家萨特是一个“登峰造极的利己主义者”。参见：Paul Johnson, Intellectuals (New York: HarperCollins, 1989), 225.
Залогом вашей безопасности и сохранности вашего имущества в квартире является не только хорошая входная дверь, но и качество и надёжность врезанного в неё замка. К счастью, сегодня разработано очень много разных моделей замков, устойчивых ко взлому. Зная некоторые особенности их конструкций, вы сможете без проблем выбрать именно ту модель, которая лучше всего подойдёт для конкретного помещения.
Но мало правильно выбрать замок − его нужно ещё и уметь врезать, поскольку взломать неверно установленное устройство будет намного легче. Если вы не имеете опыта подобной работы, то лучше всего воспользуйтесь удобным сервисом ProNovoStroy и подыщите себе умелого мастера, который сможет быстро установить даже самый большой и сложный механизм на вашу дверь. На сайте вы в любое время сможете разместить свой заказ с его описанием, после чего вам останется только ждать откликов от тех специалистов, которые будут готовы его выполнить.
Главные критерии выбора дверных замков
При выборе изделия ориентируйтесь прежде всего не на его внешний вид и сочетаемость с вашей дверью, а с классом устойчивости конкретной модели. Если вам нужно запереть двери помещения, в котором нет ценных вещей, то вам вполне хватит замка второго класса. Как правило, его можно взломать не быстрее, чем за 5 минут. Для дачного домика или подсобного помещения его будет достаточно.
Модели 3 и 4 классов предназначены для тех помещений, в которых хранится много ценных вещей и которые нуждаются в серьёзной охране. Качественный замок 3 класса злоумышленникам удастся взломать только через 15 минут, а на взлом модели 4 класса уйдёт не менее получаса. Если при попытке взлома в помещении сработала сигнализация, то этого времени должно хватить для приезда охранников и задержания преступников.
Сегодня всё большей популярностью пользуются очень надёжные кодовые замки, взломать которые даже при наличии специального инструментария очень сложно. Но и стоят они довольно дорого. Многие владельцы квартир и домов предпочитают устанавливать на входные двери сувальдные замки, которые имеют доступную стоимость и вполне надёжны. Не забывайте о том, что даже самый дорогой и надёжный замок можно попросту выбить, если дверное полотно тонкое и некачественное. Поэтому нет смысла устанавливать дорогие замки на плохие двери, и для надлежащей защиты квартиры последние лучше всего тоже заменить.
*Комментарий: редакция не несёт ответственности за содержание и мнения, изложенные в статьях со знаком Ⓟ.
На успех бизнеса во многом влияет качество интерьера конкретного коммерческого объекта. Поэтому коммерческий интерьер сильно отличается от интерьера жилых помещений, ведь проектируется он с целью привлечения большего количества клиентов, для обеспечения их комфорта и увеличения объёмов продаж. Созданием подобных проектов с силу их сложности должны заниматься профессиональные дизайнеры, а на реализации объектов специализируются такие компании, как Domberg (domberg.ua). На счету её специалистов − и традиционные, и смелые новаторские проекты, успешно воплощённые в жизнь с применением качественных и долговечных материалов.
Главные принципы разработки дизайна
Талантливый и знающий своё дело дизайнер перед началом разработки проекта обязательно поставит себя на место посетителя для того, чтобы чётче представить себе потребности и предпочтения последнего. Важнейшим принципом разработки дизайна коммерческого интерьера является обеспечение максимального комфорта для каждого клиента, ведь в не оправдавшее его ожидания место человек вряд ли захочет вернуться снова.
Особенности интерьера зависят прежде всего от предназначения помещения, от концепции заведения. К примеру, в работе с офисным помещением ни один дизайнер не станет злоупотреблять большим количеством декоративных предметов, которые будут отвлекать внимание сотрудников компании. В этом случае главной задачей является создание спокойной рабочей атмосферы. Офис должен быть удобным для каждого сотрудника, а его внутреннее пространство нуждается в рациональном распределении.
В коммерческом помещении очень важно очертить основные зоны, что совершенно необходимо и для повышения комфорта посетителей, и для улучшения условий работы персонала. К примеру, в магазине должна быть чётко выделена зона возле кассы, в которой следует разместить стеллажи с мелкими и недорогими, но необходимыми человеку товарами. Находясь возле кассы и разглядывая полки с такой мелочью, человек наверняка вспомнит о необходимости приобрести нужную ему вещицу и тут же сделает это. Благодаря этому продажи в магазине возрастают, а клиент не испытывает неудобств при поиске нужного товара.
Достигнуть успеха в бизнесе без продуманного дизайна коммерческого помещения крайне сложно. Поэтому опытный предприниматель никогда не жалеет средств на услуги талантливых дизайнеров и реализаторов проектов, понимая их огромное значение для конкурентоспособности своей компании.
*Комментарий: редакция не несёт ответственности за содержание и мнения, изложенные в статьях со знаком Ⓟ.
Дуже часто школярі та студенти стикаються з тим, що їм складно засвоїти новий матеріал і потрібна допомога у виконанні домашньої роботи — іншими словами, потрібен хтось, хто допоміг би підтягнути той чи інший предмет. Однак далеко не всі батьки можуть собі дозволити оплачувати послуги репетитора.
живе в Голландії; йому всього 21 рік і він ще вчиться в коледжі, однак уже присвятив себе тому, щоб зробити послуги репетитора доступними для всіх, кому вони потрібні.
У старшій школі Даріне важко давалися деякі предмети, але не було нікого, хто міг би йому допомогти підтягнути успішність. Чимало дітей із його класу займалося з репетитором, але батьки Даріне були не так забезпечені, тому найняти для нього репетитора не змогли.
Наприкінці 2016 року він сам почав підробляти, допомагаючи сусідським дітям з уроками, і зауважив, що у нього це добре виходить: за його допомогою діти навчилися швидко справлятися із важкими завданнями.
Число дітей, яких він навчав, продовжувало зростати. Але Даріне хотілося допомагати всім дітям, а не лише тим, у кого достатньо коштів, щоб йому платити. Так він вирішив відкрити свою власну репетиторську компанію. Тепер у ній займається близько 100 школярів старших класів, і компанія продовжує охоплювати все більшу кількість міст. Такого ентузіазму, який є на уроках Даріне, не зустріти у школі: усі його учні мотивовані та прагнуть вчитися краще.
Голландська шкільна система організована певним чином, і це іноді створює труднощі для сімей іммігрантів. Якщо батьки погано володіють нідерландською мовою, їм важко не лише допомогти своїм дітям із домашнім завданням, але і брати участь у батьківських зборах. Усе це може призвести до погіршення успішності учнів.
Тому заняття Даріне — це набагато більше, ніж пояснення складних місць у математиці та інші звичні аспекти репетиторства. Репетитор також супроводжує батьків на зборах, пояснюючи їм, чого чекають вчителі від їхніх дітей. Це допомагає дітям досягти найкращих результатів, бути впевненими у собі та підвищити дисципліну. Допомога та поради, які отримують батьки в компанії Даріне, допомагають і їхнім дітям, і їм самим.
Дитині дуже важливо мати гідний приклад, на який вона зможе рівнятися в майбутньому. Діти мотивовані прикладом Даріне — молодої людини, яка сама пройшла шлях до того, щоб стати успішним учнем і наставником.
Даріне впевнений, що всі діти можуть добре вчитися у школі: усе, що потрібно для досягнення успіхів у житті, — це старанна робота і правильні рішення. Необхідно пробувати свої сили та впевнено просуватися вперед:
«Я не здав іспити, але не соромлюся цього. Адже якби я не зазнав невдачі, я не отримав би відповідний досвід і стимул до того, щоб зараз навчати дітей. Я намагаюся показати їм, що немає нічого поганого в невдачі, потрібно тільки продовжувати йти вперед і не втрачати наполегливість. Моя робота — це більше, ніж репетиторство: я надихаю і мотивую людей».
Даріне планує розширювати свій репетиторський бізнес. Зараз він працює над тим, щоб ліквідувати розрив, який існує між рівнем освіти іммігрантських і корінних сімей у Нідерландах.
Очень часто школьники и студенты сталкиваются с тем, что им сложно освоить новый материал и нужна помощь в выполнении домашней работы — другими словами, нужен кто-то, кто помог бы подтянуть тот или иной предмет. Однако далеко не все родители могут себе позволить оплачивать услуги репетитора.
живёт в Голландии; ему всего 21 год и он ещё учится в колледже, однако уже посвятил себя тому, чтобы сделать услуги репетитора доступными для всех, кто в них нуждается.
В старшей школе Дарине тяжело давались некоторые предметы, но не было никого, кто мог бы ему помочь подтянуть успеваемость. Многие ребята из его класса занимались с репетитором, но родители Дарине были не так обеспечены, поэтому нанять для него репетитора не смогли.
В конце 2016 года он сам начал подрабатывать, помогая соседским детям с уроками, и заметил, что у него это хорошо получается: с его помощью дети научились быстро справляться с трудными заданиями.
Число детей, которых он обучал, продолжало расти. Но Дарине хотелось помогать всем детям, а не только тем, у кого достаточно средств, чтобы ему платить. Так он решил открыть свою собственную репетиторскую компанию. Теперь в ней занимается около 100 школьников старших классов, и компания продолжает охватывать всё большее число городов. Такого энтузиазма, который есть на уроках Дарине, не встретить в школе: все его ученики мотивированы и стремятся учиться лучше.
Голландская школьная система организована определённым образом, что иногда создаёт трудности для семей иммигрантов. Если родители плохо владеют нидерландским языком, им трудно не только помочь своим детям с домашним заданием, но и принимать участие в родительских собраниях. Всё это может привести к ухудшению успеваемости учащихся.
Поэтому занятия Дарине — это гораздо больше, чем объяснение сложных мест в математике и другие привычные аспекты репетиторства. Репетитор также сопровождает родителей на собраниях, объясняя им, чего ждут учителя от их детей. Это помогает детям достигнуть лучших результатов, приобрести уверенность в себе и повысить дисциплину. Помощь и советы, которые получают родители в компании Дарине, помогают и их детям, и им самим.
Ребёнку очень важно иметь достойный пример, на который он сможет равняться в будущем. Дети мотивированы примером Дарине — молодого человека, который сам проделал путь к тому, чтобы стать успешным учеником и наставником.
Дарине уверен, что все дети могут хорошо учиться в школе: всё, что требуется для достижения успехов в жизни, — это усердная работа и правильные решения. Нужно пробовать свои силы и уверенно продвигаться вперед:
«Я не сдал экзамены, но не стыжусь этого. Ведь если бы я не потерпел неудачу, я не получил бы соответствующий опыт и стимул к тому, чтобы сейчас обучать детей. Я стараюсь показать им, что нет ничего плохого в неудаче, нужно только продолжать идти вперёд и не терять настойчивость. Моя работа — это больше, чем репетиторство: я вдохновляю и мотивирую людей».
Дарине планирует расширять свой репетиторский бизнес. Сейчас он работает над тем, чтобы ликвидировать разрыв, существующий между уровнем образования иммигрантских и коренных семей в Нидерландах.
Читайте далее:
5 уроков, которые мы можем извлечь из выступлений Shen Yun
Дарувати подарунки дійсно краще, ніж отримувати їх. За результатами , задоволення, яке отримує людина від того, що дарує подарунки іншим, триває довше, ніж задоволення від придбання.
Дослідник Ед О’Брайен зі Школи бізнесу ім. Бута при Чиказькому університеті, що брав участь в обох дослідженнях, ділиться своїм досвідом:
«Зазвичай кажуть, що для того, щоб відчувати себе щасливим довгий час, потрібно випробувати щось нове. Наше дослідження показує, що такі поради можуть мати більше значення, ніж передбачалося: виявляється, пожертвування і подарунки дають довготривале відчуття щастя».
О’Брайен і Саманта Кассірер зі Школи менеджменту ім. Келлога при Північно-Західному університеті (штат Іллінойс) провели два експерименти, щоб визначити рівень щастя людей, коли ті жертвували гроші або витрачали їх на себе.
У першому експерименті брали участь 96 студентів коледжу, які отримували по $5 щодня протягом п’яти днів. Спочатку у них було завдання витрачати гроші на одні й ті ж речі кожного дня. Потім їх поділили на дві групи: учасники однієї продовжували витрачати гроші на себе, а іншої — віддавали їх комусь, наприклад залишали чайові або жертвували на благодійність. Наприкінці дня піддослідні розмірковували про свій досвід виконання завдання і про загальне відчуття благополуччя.
Незалежно від того, як учасники витрачали гроші, на початку у всіх був приблизно однаковий рівень задоволеності. Однак ті, хто витрачав гроші на себе, протягом п’ятиденного періоду відчули зниження почуття щастя. А у тих, хто віддавав гроші комусь іншому, відчуття щастя зберігалось на тому ж рівні.
У другому дослідженні, проведеному онлайн, взяли участь 502 людини. Вони грали у слова, проходячи 10 раундів гри. Наприкінці кожного раунду переможець отримував 5 центів. Він міг залишити їх собі або пожертвувати на благодійність. Наприкінці кожного раунду учасники оцінювали, наскільки щасливими вони відчували себе після перемоги.
Як і в першому дослідженні, ті, хто віддавав гроші, повідомили про триваліше відчуття щастя, ніж ті, хто залишав виграш собі.
О’Брайен і Кассірер спробували проаналізувати причини, через які люди, що віддають гроші, відчувають себе щасливішими за тих, хто зберігає їх або витрачає на себе. Дослідники пояснюють це так: зосередження на результаті — наприклад, на отриманні оплати — може зменшити позитивні емоції. А от коли ми концентруємося на здійсненні хорошого вчинку, благодійності тощо, радість від такої події зберігається довше.
Тому наступного разу, коли ви захочете витратити гроші на себе, можливо, замість цього варто віддати їх нужденним. Відчуття щастя від такого вчинку залишиться з вами надовго.
