Blog

Нещодавно Україна відмовила в наданні статусу біженця китайцеві, послідовникові Фалуньгун. Причина – він не підпадає під визначення біженця, але представник цього китайського громадянина в суді впевнений, що це було зроблено під тиском китайського посольства.

Секретний лист

#img_left#Для китайця Сяо Луня (псевдонім) Україна вже стала другою батьківщиною. 10 років тому він приїхав до Києва вивчати російську мову.

Після закінчення університету повернутися до Китаю він уже не може, каже, що там на нього чекають тортури та навіть смерть.

«У Китаї 9 років відбуваються репресії послідовників Фалуньгун – системи самовдосконалення душі та життя за принципами істини, доброта й терпіння, – розповідає Сяо. – Ще до початку репресій я виїхав до України вчитися. Послідовники Фалуньгун у Китаї зазнають дуже сильних і жорстоких тортур, у них також насильно видаляють життєво важливі органи на продаж. А тіла, щоб приховати докази, піддають кремації. Мого близького друга в Китаї вбили…»

Більше року тому Сяо подав прохання на отримання статусу біженця. Рішення суду постійно переносилося, і лише у вівторок, 15 липня, він отримав документ із відмовою, датований 19 червня. Китаєць підозрює, що це трапилося через тиск Комуністичної партії Китаю (КПК), яка всіляко намагається приховати репресії, що відбуваються в КНР, і обчорнити Фалуньгун.

Представник Сяо, юрист Євгеній Верес, розділяє побоювання свого підзахисного. Він розповідає, що йому вдалося ознайомитися з відповідним листом у справі про надання статусу біженця, яку розпочали щодо китайця в міграційній службі. При цьому, йому заборонили робити копії цього документа, а згодом відмовилися показати його повторно, що, за словами Євгенія, перечить закону України Про інформацію.

«Лист був направлений у Державний комітет із питань міграції 13 лютого 2007 р. від імені директора департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ Б.М. Базільовського, – розповідає Євгеній Верес. – Я переписав дослівно те, про що мовилося в листі:

«На думку МЗС України і Посольства України в КНР подача громадянами КНР (їхні імена не вказуємо з міркувань безпеки) прохань може бути політичною провокацією зацікавлених країн, спрямованою на підрив активізації всього спектру україно-китайських стосунків.

…У посольстві КНР в більшості країн світу навіть введено додаткові посади дипломатів, які займаються виключно проблемою стримання впливу Фалуньгун за кордоном.

…Слід зазначити, що можливе надання Україною політичного притулку активістам руху Фалуньгун є вкрай небажаним, оскільки створить дуже небезпечний для КНР прецедент та неодмінно призведе до різкого погіршення двосторонніх відносин».

Пан Верес обурений тим, як українська влада йде на поводі в офіційного Пекіна: «Я не перестаю дивуватися, як від звичайного китайського студента можуть залежати двосторонні стосунки України та Китаю. Очевидно, що більш за все компартія Китаю боїться того, що яка-небудь країна засуджуватиме китайський режим за ті нелюдяні тортури, порушення свободи віри та інші фундаментальні права, які він здійснює стосовно безневинних людей».

Відмовляти ще можемо, давати статус біженця – уже ні

Окрім цього, Євгеній Верес додав: «Законність ухвалення рішення викликає великі сумніви. А саме, 18 червня цього року Уряд України позбавив Держкомітет усіх повноважень у вирішенні питань біженців, передавши їх іншому органу. Після цього офіційні особи Держкомітету в приватній бесіді 1-го і 8-го липня цього року неодноразово заявляли мені, що Комітет не може більше ні надати статус біженця, ні схвалити рішення про відмову. Незважаючи на їхні заяви, невідомо за яких обставин, уже 15 липня виникло рішення про відмову в наданні статусу біженця. Через це, я припускаю, що рішення було прийняте незаконно і справжніми механізмами його ухвалення, враховуючи вищезгаданий лист МЗС, цілком міг бути тиск посольства КНР».

Пан Верес переконаний, що цей лист є прямим доказом тиску на органи міграційної служби та ігноруванням фундаментальних прав людини в догоду дружби України з комуністичним режимом Китаю. «Дуже сумно бачити, що Україна піддалася цьому тискові й тимчасові економічні вигоди поставила вище за людське життя», – додав Євгеній Верес.

У Комітеті національностей і релігій ці звинувачення спростовують. Микола Ерух, директор департаменту міграції і біженців, каже, що рішення вони ухвалюють зважено й незалежно: «Ми аналізуємо країну, звідки прибула людина, політичну, економічну ситуації там. Ухвалення рішень ґрунтується на інформації з різних джерел, зокрема, правозахисних організацій і ООН. І ті, хто дійсно заслуговує на статус біженця, його отримують».

Молдова попереду України

За даними ООН, за минулий рік серед усіх апелянтів в Україні статус біженця отримали менше 2%. Регіональний радник із питань громадської інформації Управління Верховного комісара ООН у справах біженців Наталія Прокопчук уважає, що це пов’язано з недосконалістю українського законодавства, а також із тим, що міграційні служби приймають непослідовні рішення. «Ми не згодні з такою політикою. Ми знаємо, що цей відсоток має бути вище, значно вище, як в інших країнах. Наприклад, в Австрії приблизно 40% із тих, хто звертається за статусом біженця, його отримують. Навіть у сусідній Молдові, країні, яка за рівнем розвитку відстає від України, цей відсоток становить 13,5%», – додала пані Прокопчук.

Правозахисники ж різкіші у своїх звинуваченнях. Вони стверджують, що заяви розглядуються поверхнево, а ситуація з правами людини в країні, звідки прибув біженець, не аналізується. При цьому деяких біженців після відмови відразу ж депортують. Подібно до того, як це трапилося з одинадцятьма шукачами притулку із Узбекистану в лютому 2006 р. і з одинадцятьма – із Шрі-Ланки в березні 2008 р.

Ірина Федорович, координатор проекту юридичної допомоги шукачам притулку ГО «Центр Соціальна Дія», відзначає: «Коли у нас трапляються випадки видачі та депортації, ми підозрюємо, що тут діють домовленості на вищих рівнях. Тобто Україні важливіше зберегти лице перед своїми економічними партнерами, тією ж Росією або Узбекистаном, ніж звернути увагу на те, що людина знаходиться в процедурі та вона під охороною міжнародного законодавства, зокрема, Конвенції ООН про статус біженців. Цей документ був підписаний Україною в 2002 р., а значить, Україна згодна з тим, що „жоден біженець або шукач такого статусу не може бути примусово відправлений на батьківщину доти, доки його справу не буде належним чином розглянуто”. Окрім цього, примусове повернення заборонене також українським законодавством».

Пан Ерух каже, що Комітет відмовляє в основному нелегальним мігрантам, для яких Україна – транзитна країна на шляху до розвиненіших країн Європи. У випадку ж з китайським громадянином мав бути застосований так званий гуманітарний статус біженця, який не прописаний у нашому законодавстві.

Відповідно до української Феміди, після відмови рішення можна оскаржити через суд. За словами Євгенія Вереса, він збирається зробити це найближчим часом. Крім того, вже є позитивний приклад: у травні Окружний адміністративний суд м. Києва задовольнив позовну заяву китаянки-послідовниці Фалуньгун. Ухвала суду: дівчині дійсно загрожує небезпека в Китаї, і Комітет зобов’язаний скасувати своє попереднє рішення і видати їй статус біженця. Ось тільки в Комітеті кажуть, що ухвалювати такі рішення вже не в їхній компетенції.

Марта Когут. Велика Епоха

Кувейт. Тенісон Перера швидко ховає голову за крилом своєї вантажівки, демонструючи, наскільки близькою до нього була смерть. Схопившись за колесо, він схвильовано розповідає, як нещодавно куля снайпера пробила кабіну вантажівки і промайнула над його головую, перед тим як вилетіти через лобове скло.

#img_right#Такі небезпечні пригоди – частина робочого дня 44-річного громадянина Шрі-Ланки. Перера – водій вантажівки в Іраку, охопленому пожежею війни; він здійснив десятки поїздок через сповнену бунтівниками іракську пустелю, доставляючи вантажі для американських військ, поширених по всій країні. Кожна поїздка – ризикована подорож, оскільки колони регулярно атакуються снайперами та мінометами. Бунтівникам відомо: вантажівки на кшталт його виконують воєнні поставки, що робить їх легкою мішенню.

Незважаючи на постійну небезпеку, 18-колесна вантажівка Перери не оснащена відповідним захистом: в ній немає куленепробивного скла, двері та кабіна виготовлені із крихкого металу, а великий бензобак зовсім не прикритий, що робить його бомбою уповільненої дії, якщо в нього попаде куля. Такого типу вантажівку добре було б бачити на магістралях Північної Америки, а не у воєнній зоні.

«Снайпери багаторазово стріляли в мене, – каже він, знову готуючись перетнути кордон Іраку із поставками будівельних матеріалів для величезного нового американського посольства в Багдаді. – Слава Богу, все обійшлося».

Ухиляння від снайперських куль в Іраку – це зовсім не те, на що очікував Перера, коли погоджувався на пропозицію роботодавця в Шрі-Ланці, який обіцяв гарну та безпечну роботу в Кувейті. Робота здавалася прекрасною можливістю заробити конче необхідні гроші для його сім’ї, тому батько трьох дітей взяв у кредит 800 доларів, щоб оплатити необхідне спорядження, і був негайно відправлений на Близький Схід.

Однак, коли він прибув на місце, кувейтська фірма конфіскувала паспорт. Йому заявили, що він буде здійснювати воєнні поставки для американських військ в Іраку. Коли він відмовився, його попросили залишити місто. Оскільки Перера був один у чужій далекій країні, в боргах і без паспорту, у нього не було виходу.

З того часу минуло більше двох років. Весь цей час він не бачився із сім’єю.

#img_right#Шаблонні зловживання

Долю Перери поділяють тисячі інших бідних людей із Південної Азії. Під час ряду поїздок у Кувейт ми зустрілися з десятками таких чоловіків, які разом зі своїми колегами були завербовані на Близький Схід із обіцянкою доброї роботи. За свою роботу тепер вони отримують мізерну зарплату та піддаються дискримінації, їм відмовляють у медичному страхуванні та багатьох інших обіцяних пільгах і без жодного захисту відправляють на лінію вогню.

 

Більше того, спонсорами їх експлуатації є американські платники податків, які при цьому нічого й не підозрюють. З 2001 року будівельна фірма KBR, штаб-квартира якої розташована в Хьюстоні, має ексклюзивний контракт із Міністерством оборони під назвою LOGCAP 3. Це контракт із поставки продовольчих товарів, білизни та інших вантажів для військ в Іраку. Вартість цієї угоди, як кажуть, складає 20 мільярдів доларів суспільних грошей.

Проте KBR не використовує всі ці гроші сама. Більшу їх частину вона вклала в низку компаній-підрядників, що нині перебувають в Іраку, найнявши сотні місцевих кувейтських фірм. Серед них є й ті, хто відкрито порушує американські закони про працю, експлуатуючи дешеву ввезену робочу силу, забираючи у працівників паспорти та розміщуючи їх у поганих умовах. І все це оплачується коштами із американських податків.

Тактика KBR упродовж довгого часу викликає нерозуміння в Пентагоні. Пентагон звинуватив компанію Halliburton subsidiary в «свавільних» і «сумнівних» витратах на суму понад мільярд доларів, а в грудні компанія потрапила в заголовки газет, коли найманий робітник в Іраку за непідтвердженими даними був зґвалтований колегами. Але ці останні звинувачення є найбільш кричущими.

 

#img_right#«Різниця в тому, що вони білі, а ми – азіати»

Згідно зі статистикою Міністерства праці за 2007 рік, в перші чотири місяці минулого року дев’ять найманих робітників помирали кожен тиждень. На кожного померлого американського контрактника припадало чотири особи неамериканського походження. З початку війни, за даними Міністерства, в Іраку загинуло понад 1000 контрактників.

Південно-азійські водії перебувають в особливій небезпеці через відсутність захисту з боку їхніх компаній. Більше того, водії стверджують, що крім того, що їхні вантажівки погано оснащені, вони самі не проходять навчання і не мають бронежилетів на відміну від багатьох своїх американських колег, які найняті не підрядниками, а співробітниками KBR.

«Якщо вони (американські водії) можуть їздити на великих вантажівках, то ми теж можемо. Якщо вони можуть вести машину впродовж 15 годин, то ми також можемо. Так у чому ж різниця? – питає філіппінський водій Джоел, який не захотів називати своє прізвище. – Різниця в тому, що вони білі, а ми – азійського походження.

Подібно до Перери, Джоел приїхав на Близький Схід після того, як йому пообіцяли гарну роботу в Кувейті. Коли він прийшов у розташовану в Кувейті транспортну компанію Jassim, підписаний ним удома контракт був анульований, і йому видали новий – написаний лише арабською, який він не міг прочитати. Подібно до Перери, йому поставили ультиматум: підписуй або тебе викинуть.

«Мене обдурили в цій компанії, – жаліється батько двох молодих дочок, – мені дали багато обіцянок, але жодна з них не була виконана».

#img_right#Велика небезпека, маленька зарплата

Незважаючи на те, що Джоел пропрацював 4 роки, йому ледь вдається накопичити хоч якісь заощадження. Джоел та інші водії пояснюють, що вони отримують зарплату за змінним графіком та за національним принципом. Філіппінці заробляють 4 500 доларів на рік, цейлонці та індійці – 3 000. Як доказ своїх заяв вони охоче показали свої платіжні квитанції.

Для порівняння: американські водії, що працюють для KBR та здійснюють перевезення до Іраку, можуть заробити 100 000 доларів.

Зарплати людям південно-азійського походження – жалюгідна компенсація за небезпеки, з якими вони стикаються. Водіїв в Іраку в основному зустрічають американські конвої, і вони повинні їхати без зупинки до пункту призначення, який нерідко розміщений на відстані багатьох годин їзди. Якщо американського конвою немає, то їх супроводжує іракський військовий конвой. Це змушує водіїв нервувати, тому що, за їхніми словами, під час нападу бунтівників іракці часто кидають їх.

«В нашій компанії кажуть, що потрібно їхати швидко. Вони говорять, що якщо ми будемо їхати повільно, то загинемо», – розповідає водій із Шрі-Ланки Тенісон Перера. Водії не проходять навчання про перебування у воєнній зоні. Їм лише дають попередження перед перетинанням кордону.

Ті невеликі гроші, які вони заробляють, вони відсилають своїм убогим сім’ям. Коли водія-товариша вбивають, вони складають решту своїх грошей і відправляють їхній нещасній вдові – відчайдушний акт співчуття. Мало хто із удов колись побачить обіцяні компенсації їхнім чоловікам. Таким чином, смерть водія залишає всю його сім’ю в злиднях.

«Якщо вони втратять мене, їм доведеться вести жебрацьке життя – в Манілі все настільки дорого», – каже філіппінський водій Джоел, маючи на увазі свою сім’ю вдома.

Ми поставили KBR питання про експлуатацію південно-азійських працівників, що працюють за контрактом. Директор компанії корпоративного зв’язку Хезер Браун відповів нам електронною поштою, заявивши, що KBR є «лідером» щодо заходів, які вживаються проти незаконних увезень.

«KBR аж ніяк не закриває очі і не стерпить неетичної поведінки, – каже Браун. – всі роботодавці KBR повинні дотримуватися кодексу ділової етики компанії. Коли відбуваються порушення, за ними негайно йдуть слідом відповідні покарання».

Браун заявив, що компанії не було відомо про звинувачення щодо поганого поводження із іноземними робітниками з боку так субпідрядників, як Jassim, якими ми поділилися.

Однак південно-азійські водії, з якими ми розмовляли, наполягають, що дискримінація стосовно них очевидна. Вони розповіли, що, коли вони були в Іраку, їм не дозволяли ні їсти, ні спати на американських базах. Навіть якщо їм доводилося перебувати в країні протягом місяця, вони були змушені жити в своїх вантажівках, що, за словами одного з водіїв, було схожим на життя «в банці сардин». Їм навіть наказали ставити машину на стоянку подалі від баз, де вони були легкою мішенню для атак бунтівників.

Після повернення до Кувейту їх помістили в ущерть набиті старі табори на околиці столиці. Вони тулилися у крихітних спальнях на старих нарах за колючою проволокою. У воріт стояли кувейтські охоронці.

Водії кажуть, що вони боялися заявити про свої права. Вони не знали кувейтських законів, місцевої мови та  побоювалися, що їхні компанії посадять їх у тюрму, якщо вони почнуть скаржитися.

Роботодавець Джоела – Jassim Transport – одна з таких компаній. Діючи за межами головного порту міста Кувейта, Яссім є одним із 200 контрактників, найнятих KBR. Заснована в 1979 році, це одна найбільших транспортних компаній в країні.

Питання про відповідальність

Ми зустрілися з Сіедом Шареном Накві, відповідальним за розвиток бізнесу компанії Jassim. Під час інтерв’ю, таємно записаного прихованою камерою, Накві визнав, що утримував паспорти водіїв, незважаючи на те, що це незаконно.

«Якщо ви укладете контракт із ними, ваша робота буде виконана. А яким чином це буде зроблено – це вже наш головний біль, – сказав він. – Я роблю все, що необхідно робити, це мої проблеми».

Накві пояснив, що в Jassim багацько контрактів із KBR, і тепер 600 вантажівок проїжджає Іраком щоденно. За його словами, 70% автоколон компанії піддаються атакам бунтівників.

Показуючи нам фотографію типової вантажівки Jassim, він підтвердив, що у водіїв немає особливого захисту. На питання, що відбувається, коли конвой атакують, він нерішуче посміхнувся і сказав: «Я не знаю, водії везучі».

Ми знову зв’язалися з Накві, щоб він дав пояснення щодо небезпеки, якої зазнають водії Jassim, Він відмовився від подальших коментарів, за винятком того, що заперечував факт утримання паспортів найманих робітників.

В 2004 році філіппінський уряд заборонив своїм громадянам в’їжджати в Ірак після того, як філіппінський водій був викрадений бунтарями. Тому в паспортах філіппінців стоїть штамп «недійсний на території Іраку». Але водії, з якими ми спілкувалися, кажуть, що ці закони ігноруються американськими прикордонниками на іракському кордоні і на американських базах.

Пентагон заперечує це, заявляючи, що всі підрядники та субпідрядники мають підлягати законові про в’їзд у країну та виїзд із неї.

«Міністерство оборони не потерпить незаконного ввезення людей з боку контрактника, що має договір в Іраку з Міністерством закордонних справ», – заявив спікер Пентагону Кріс Іслаїб в електронному листі.

Іслаїб також сказав, що в той час, як департамент в Іраку здійснює вибіркові перевірки дотримання правил, він залишає керівництво найманими робітниками таким компаніям, як KBR.

Однак малоймовірно, що KBR та інші контрактники в Іраку можуть відповідати за те, що їх підрядники поводять себе неетично. Сотні контрактників та підрядників в Іраку замовчують від американських фірм те, що відбувається.

Експерт із міждержавного законодавства пояснює, що KBR несла б відповідальність за експлуатацію цих південно-азійських водіїв лише в тому випадку, якби позивачі могли довести, що компанія здійснює прямий контроль над діями цих підрядників. А це саме те, чого KBR ретельно уникає.

«Існує велике питання про відповідальність, – пояснює Лора Дікінсон, професор юриспруденції при Університеті Коннектикута та колишній старший радник заступника секретаря США з питань демократії, прав людини та праці. – Місцями звітність існує, але в нас відсутня повністю функціонуюча система відповідальності».

Офіс KBR в Кувейті розташований у глухому провулку неподалік від міжнародного аеропорту Кувейту. Він розміщений за двома дверима без вивісок, перед якими стоїть охорона. За цими дверима чиновники компанії організують контракти LOGCAP 3.

Ми змогли проникнути в офіс, пояснюючи, що зацікавлені в наймі KBR в Іраку для проектів гуманітарної допомоги. Роботодавці, умиваючи руки, швидко визнали жорстоку експлуатацію робітників компаніями в Кувейті.

«Ми не втягнені в це, ми не маємо до цього стосунку», – заявив роботодавець KBR Хосе Мальдонадо стосовно експлуатації робітників у Кувейті, яку назвав «узаконеним рабством».

Потім Мальдонадо додав: «Не наведіть цю мою цитату, інакше мене звільнять».



«Якщо включите музику голосніше, то не почуєте пострілів. В Іраку потрібна така музика»

Жорстокість по відношенню до робітників та ігнорування їхньої безпеки і в минулому ставили Міністерство оборони США в скрутне становище. В 2006 році генерал Джордж Кейсі, що був на той час верховним командуючим США в Іраку, наказав усім контрактникам зупинити практику відбирання паспортів у робітників, яка, за його заявою, суперечить американським законам про в’їзд до країни. Всі контрактники отримали вказівку пройти «курси про заходи безпеки осіб, що в’їжджають».

Проте порушення тривають. Один водій показав нам офіційний робочий контракт, який свідчить про те, що він був найнятий компанією Jassim 21 жовтня 2006 року для того, щоб увозити вантажі до Іраку для KBR – шість місяців потому після наказу генерала Кейсі. Як і іншим водіям, йому не дозволили залишити паспорт у себе.

KBR досі заробляє мільярди на війні в Іраку. Разом із двома іншими компаніями їй був запропонований контракт LOGCAP 4 на 10 років вартістю понад 150 мільярдів доларів, згідно з яким підтримка американських військ цими компаніями, пов’язана із службою тилу, продовжиться.

Тим часом люди південно-азійського походження, як Джоел та Перера, і далі їздитимуть до Іраку, ризикуючи своїми життями та знаходячи які можуть утіхи. Більшість задоволені тим фактом, що вони заробляють гроші для своїх сімей, хоча їхніх мізерних зарплат ніколи не вистачить, аби відправити їхніх дітей до школи.

Джоел знаходить утіху й в іншому – він слухає пісні Джона, Пола, Джорджа і Рінго. Він каже також, що, слухаючи свою улюблену групу «Біттлз» за кермом вантажівки, йому вдається відволіктися від небезпеки, з якою він стикається кожен день і яка стала тепер його життям.

«Якщо ви включите музику голосніше, то не почуєте пострілів», – сказав він. – В Іраку потрібна така музика».

Крейг і Марк Кільбургери були висунуті правозахисниками на отримання Нобелівської премії. Вони організували фонд «Свободу дітям», за допомогою якого було збудовано більше 500 шкіл у країнах, що розвиваються. Кріс Маллінос – журналіст, який працює в Торонто.

Більше 10 тисяч жителів повіту Венань південно-західної провінції Гуйчжоу почали масові заворушення, в результаті яких були розгромлені офіси будівель уряду повіту і провінціального, а також підпалена головна будівля поліцейського управління і кілька десятків поліцейських і урядових автомобілів.

#img_gallery#

Як уже повідомлялося раніше, заорушення почалися через незадоволення городян діями прокуратури. Кореспондентові The Epoch Times вдалося зв’язатися з місцевими жителями повіту, які розповіли, що недавно в їхньому місті сталося звіряче вбивство студентки, і що особи, які скоїли цей злочин, мають тісні зв’язки з місцевою владою, тому поліція припинила розслідування і заявила, що це було самогубство.

Жителі також розповіли, що раніше вже відбувалися подібні випадки вбивств дівчат та інші злочини, здійснені людьми, пов’язаними з місцевими чиновниками. Усі вони не були розслідувані. Тому цього разу в людей просто виплеснулося все те обурення, яке накопичувалося всі ці роки.

Зараз у місті повний хаос. Тисячі людей на вулицях виражають свій протест. Місцева влада блокує всі засоби зв’язку й передачі інформації, всі повідомлення про те, що відбувається, відразу ж віддаляються в китайських Інтернет-блогах і форумах.

Близький друг сім’ї загиблої дівчини Це Сіньфа розповів, що дівчину звали Лі Шуфень, їй було 15 років. Увечері 21 червня її покликала гуляти її товаришка по навчанню Ван Цяо, після чого на неї напали двоє хлопців, зґвалтували й убили, а тіло кинули в річку. Приблизно опівночі Ван зателефонувала братові Це і сказала, що його сестра наклала на себе руки, кинувшись у річку.

Приблизно о 2 годині ночі поліція заарештувала тих трьох, але вже вранці їх випустили. При цьому поліцейські не склали ніякого протоколу й офіційно заявили, що дівчина загинула в результаті самогубства.

Багато людей чуло того вечора крики про допомогу, що лунали під мостом, де сталося вбивство. Поліція не провела огляд тіла і ніяк не відреагувала на вимоги батьків провести ретельне розслідування.

Люди розповіли, що Ван Цяо є сестрою рідного брата начальника повіту і що інші двоє хлопців також пов’язані з місцевими чиновниками.

Родичі загиблої сказали, що Лі була відмінницею в школі, у неї було дуже багато друзів і вона завжди була дуже життєрадісною, тому версія про самогубство є абсолютно брехнею.

Коли рідний дядько й тітка загиблої пішли в партком повіту з вимогою провести розслідування цієї справи, на них напали 6 співробітників органів безпеки в штатському і сильно побили їх. Дядько помер у лікарні, а тітка знаходиться у важкому стані. Її обличчя знівечене до невпізнання, в лікарню її доставили без пам’яті.

Батьки загиблої дівчини кілька разів зверталися до влади, але на їхні звернення ніхто не реагував. Коли вони в черговий раз прийшли в прокуратуру, то поліцейські зажадали негайно поховати їхню дочку. Батьки відмовилися, і тоді їх також сильно побили. Зараз із ними не можливо зв’язатися. Припускають, що вони переховуються.

Кілька сотень студентів середньої школи, в якій училася Лі Шуфень, пішли в поліцейське управління, вимагаючи проведення розслідування. Влада мобілізувала озброєних поліцейських, щоб розігнати студентів. У результаті почалися масові заворушення, до яких приєдналися і місцеві жителі.

Більше 200 присланих владою поліцейських були відтіснені багатотисячним натовпом. Повітів і провінціальні чиновники, а також чиновники з поліцейського управління вже виїхали з повіту, побоюючись переслідування з боку народу.

Зараз для придушення заворушень влада мобілізувала армію та озброєну поліцію з інших районів. Усі дороги до міста повністю перекриті. Ситуація все ще розвивається.