Blog

#img_left_nostream#Прага – У Болоньї закінчив роботу фестиваль архівних і реставрованих стрічок – один із найцікавіших кінопереглядів у Європі. У категорії «Найкращий знову відкритий фільм» першу нагороду отримала стрічка «Марійка – зрадниця», яка розповідає про життя українських лісорубів у Карпатах. Фільм створений у 1934 році в тодішній Чехословаччині – країні давніх багатих кінотрадицій.

Українське село Колочава недалеко від Синевірського парку – один із наймальовничіших куточків Карпат і водночас – напевно найвідоміше в чеському середовищі місце, оспіване в літературі й поезії. До найпопулярніших творів належить, зокрема, повість чеського письменника Івана Ольбрахта «Микола Шугай – розбійник», що розповідає про пригоди, як його часто називають, «українського Робіна Гуда».

Романтика Карпат надихнула Ольбрахта і ще двох чеських літераторів – Владіслава Ванчуру і Карла Новего – знову повернутись до Колочави. У 1933 році вони зняли тут фільм у середовищі простих лісорубів. Герої фільму – Марійка, її чоловік Петро й молодий гуцул Данило, який допомагає подружжю ставити нову хату. Фабула розгортається в класичному трикутнику, та головне – на тлі багатої карпатської природи, в колоритному колочавському середовищі – серед місцевих русинських лісорубів, єврейських корчмарів, угорських сусідів і навіть чеських туристів. Адже тоді, в 1930-ті роки Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь» входило до складу Чехословаччини.

Багатокультурність – одна з яскравих характеристик фільму, вважає празький культуролог Ïржі Пеняс.

«Що є революційним, прогресивним, авангардним у цій стрічці, так це те, що автори використали автентичну мову, тобто це багатомовний фільм. Зараз вже так не роблять. Коли Мел Ґібсон зняв стрічку «Муки Ісуса Христа», де говорять арамейською чи латиною – оригінальними мовами Палестини, то це була тільки велика стилізація. Бо вже в 1933 році чеські митці створили на Підкарпатській Русі фільм багатьма мовами – мовами місцевого населення: русини розмовляють на місцевому діалекті – по-колочавськи, євреї розмовляють ідиш, а це неймовірно цікаво – чути автентичну ідиш – мову, котра практично вимерла, а чеські поліцаї – вони представляють владу – розмовляють чеською. Це все у фільмі виглядає надзвичайно автентично й цікаво».

Усі ролі грали місцеві мешканці

Але не тільки цим захоплює стрічка «Марійка – зрадниця». У всіх ролях грали місцеві колочавці, які ніколи перед тим камери не бачили. Дехто зі села навіть вважав, що то приїхав цирк, інші просто чудувались, так і не збагнувши, що ці пани з Праги від них хочуть. Зате ніхто з акторів не фальшивив: і подив, і прагнення заграти правдиво були природними, зазначає Ïржі Пеняс.

«Знімальна група складалася з п’яти, чи шести осіб, – розповідає політолог. – Вони приїхали до Колочави і найняли на зйомки фільму місцевих жителів, у жодному випадку – не акторів. А місцеві люди, на загал, не мали навіть уяви, що існує якийсь кінематограф. Режисери симпатизували своїм акторам. Ці самодіяльні актори грають дуже неприродно, іноді навіть комічно, і тим ще більше все сприймається дуже автентично».

Чеського туриста у фільмі заграв один із авторів стрічки – сам письменник Іван Ольбрахт. І це також додає стрічці «Марійка – зрадниця» ваги історичного документа.

Кінострічка про українські Карпати 1930-х років була відреставрована працівниками чеського Національного кіноархіву і перенесена в цифровий формат. Попереду чеських фахівців ще чекає робота над трьома іншими архівними фільмами про Карпати, зокрема, «Пісня про Підкарпатську Русь» чи «Весна на Підкарпатті».

52-річний Джеффрі Нішинака ріже та вигинає папір, змушуючи його перетворюватись на приголомшливі скульптури. Цьому незвичному виду мистецтва лос-анджелеський ілюстратор та скульптор присвятив майже 30 років свого життя.

Його скульптури, виготовлення кожної з яких займає від трьох днів до чотирьох місяців, можуть сягати 6 метрів заввишки. Найменший із сотень його витворів має розмір 20 на 20 сантиметрів, пише The Telegraph.

Середня ціна ж на паперові шедеври, залежно від розміру, варіюється від 1,5 до 25 тисяч доларів.

"Я використовую дуже прості інструменти: пінцет, механічний олівець, зубочистки, художні ножі, матриця для висікання, лекало й невеликий дерев’яний штифт, щоб робити круглі краї", – каже Нішинака.

Завдяки ретельному розташуванню шарів паперу та відповідному освітленню паперові скульптури набувають тривимірності. У своїй роботі Нішинака використовує лише спеціальний безкислотний папір, тож його шедеврам із часом не загрожує пожовтіння.

"Я починаю з нової ідеї, проводжу своє дослідження, а тоді працюю над чернетковими нарисами. Після того я уточнюю ескіз, а тоді виконую кінцевий малюнок олівцем на кальці у повний розмір скульптури. Кінцевий малюнок стає кресленням для скульптури. Малюнок розділяють на окремі частини та переносять на зворотній бік паперу. Тоді частини вирізають, очищують, надають форми та, врешті, склеюють разом", – розповідає Нішинака.

"Найбільша інсталяція, яку я робив, була для готелю ANA у Токіо. Це було дерево з пташками, трава, риби", – пригадує митець.

За словами Нішинаки, та його робота була приблизно 6 метрів заввишки, 6 завширшки й 3 метри глибиною, та обійшлася замовникам більш ніж у 100 тисяч доларів.

Великим шанувальником творчості Нішинаки є його близький друг, актор Джекі Чан. Він може похвалитися чималою колекцією його скульптур.

 

#img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream##img_center_nostream#