За підсумками XX з’їзду Комуністичної партії Китаю «верховний лідер» Сі Цзіньпін став ще більш впливовим, ніж будь-коли, отримавши свій третій президентський термін. Захід очікує, що жорсткий підхід Сі до територіальних амбіцій Китаю швидко виллється у військову конфронтацію через Тайвань, ключову ланку стратегічного «першого острівного ланцюга» в Тихому океані.
Така загроза, ймовірно, перебільшена. Навіть зараз, коли партійні делегати внесли нові антитайванські формулювання до конституції Комуністичної партії, реальна територіальна можливість для Китаю лежить у Північно-Східній Азії. Зокрема, може йтися про російський Далекий Схід, де сотні тисяч етнічних китайців потенційно можуть бути спокушені розглянути свої варіанти, в аналітичному матеріалі Forbes.
Тайвань є очевидною метою для китайської територіальної експансії, але це міцний горішок. Китай ставиться до Тайваню як до провінції-ізгою, тоді як Тайвань вважає себе незалежною країною. Сі очікує, що возз’єднання материкового Китаю з Тайванем відбудеться не пізніше 2049 року і використовує цю дату для стимулювання масштабних військових реформ та швидкої модернізації.
Деякі західні спостерігачі побоюються, що китайський комуністичний режим, зіткнувшись із несприятливими демографічними та економічними потрясіннями, прискорив «графік» возз’єднання і найближчими роками може вжити конкретних військових дій для захоплення Тайваню.
Згідно з аналізом, це може статися, але якщо сучасні зусилля Китаю з розширення територій чомусь і навчили спостерігачів, то це тому, що китайський експансіонізм є опортуністичним, і пекінські лідери вважають за краще розширюватися за рахунок спірних або слабо утримуваних територій.
Напередодні вторгнення Росії в Україну Пекін і Москва заявили про безмежну дружбу.
Але обидві країни знають, що угоди про дружбу — це тендітна річ. Менш як за два десятиліття після того, як Китай та Радянський Союз підписали свій останній договір про дружбу, дві країни вступили до гострої серії прикордонних битв.
Китайські націоналісти з експансіоністськими поглядами в поєднанні зі зневагою Китаю до слабкості Росії, що зростає і ледве приховується, здатні в лічені миті зруйнувати нинішнє зближення між двома країнами.
Коріння конфлікту сягає глибоко. Китай та Росія століттями сварилися та воювали через спільний кордон, а нинішнє «офіційне» рішення було ухвалено лише у 2008 році. У разі багатовікової прикордонної суперечки, що виникла ще до офіційного існування двох держав, Китай може легко анулювати чинні угоди, вимагаючи від Росії повернути Владивосток, а також близько 60 000 квадратних кілометрів колишньої китайської території, яку Росія утримує з 1860 року.
Попри домовленості про те, що всі невирішені питання вирішені, Китай зберігає свої експансіоністські можливості відкритими. Китай продовжує мовчки зганяти накопичене невдоволення.
Владивосток — військові та торгові ворота Росії в Тихий океан — у Китаї досі називають Хайшенвай («бухта морських огірків»). Китайська образа на багатовікові угоди, що встановили північний кордон Китаю, залишається укоріненою в суспільстві. Протягом багатьох років існували припущення, що значний демографічний дисбаланс між Китаєм і Далеким Сходом Росії, що знелюднів, може підштовхнути Пекін до просування на північ.
Є підстави для північних територіальних претензій, нехай і тендітних, на ще більшу частину далекосхідних територій Росії. Китайські історичні документи свідчать, що китайські дослідники досягли Арктики за часів династії Тан, а то й раніше, що дозволило Китаю послабити територіальну легітимність Росії. Отримання будь-якого плацдарму північніше Полярного кола дозволяє Китаю офіційно претендувати на статус арктичної чи навіть полярної держави.
===
Новини по темі:
