Окрім цих молекул води, що об’єдналися в багатокутники, там є одинарні молекули, які можуть або входити у внутрішню порожнину клатратів, або знаходитися в проміжках між ними. Від того, яка кількість одинарних молекул знаходитиметься в тому або іншому стані, залежать властивості води – її в’язкість, питома вага і здатність розчиняти інші речовини, а також взаємодіяти з молекулами, що входять до складу живих організмів. Завдяки цьому, наприклад, тала вода володіє корисними для живих організмів властивостями.
Нещодавно російські вчені Висоцький і Корнілова зробили розрахунок енергетичних характеристик, необхідних для переходу вільних молекул води з незв’язаного стану в порожнину клатрата і назад. За допомогою цих розрахунків вони показали, що структурою води – кількістю вільних молекул води в порожнинах клатратів і поза ними – можна керувати за допомогою тиску, температури, магнітного поля, причому, "заряджена" таким чином вода зберігає свою структуру протягом тривалого часу і може використовуватися в медичних цілях як самостійно (пригадаємо "живу воду" з народних казок), так і як "упаковка" для молекул лікарських речовин. Такою "упаковкою", здатною донести ліки до внутрішніх органів хворого, не розтративши їх на шляху, служать клатрати, в порожнинах яких можуть бути розміщені лікарські молекули за певних режимів їх приготування.
У природних умовах порожнини в клатратах води можуть займати молекули природних газів, утворюючи кристалогідрати. Найбільш поширеним кристалогідратом, що зустрічається у вічній мерзлоті та на дні морів і океанів, є кристалогідрат газу метану. Він є масою, схожою на мокрий сніг. Такі кристалогідрати, в принципі, можуть використовуватися як паливо, альтернативне нафті й газу, але, разом з тим, представляють велику небезпеку для життя на Землі.
Ще в 1988 році британський геолог Бен Кленнел висунув версію про те, що причиною безслідного зникнення морських судів і літаків в Бермудському трикутнику є ці самі кристалогідрати метану. Під впливом тепла, що йде з земних надр, та інших чинників метан виділяється з кристалогідратів і утворює величезні міхури під донними осіданнями. Ці міхури можуть під дією незначних зусиль – навіть, наприклад, потривожені китом, – вириватися на поверхню морів. Такі міхури просто перевертають кораблі, а потім вони затягуються у водяну воронку, що утворилася. Ну, а газ, що вирвався на поверхню, може вибухати при зіткненні з повітрям, від чого гинуть і літаки. Австралійські вчені Джосеф Монаган і Девід Мей провели досліди на моделях кораблів в басейні, а також серію експериментів з комп’ютерним моделюванням і показали, що вірогідність дії такого механізму навіть вище, ніж припускав Бен Кленнел.
Подібне виділення метану з кристалогідратів, а потім його спалах не виключає подібних катастроф і в майбутньому. Особливу небезпеку в цьому відношенні представляє потепління клімату, яке може стимулюватися техногенними викидами вуглекислого газу в атмосферу. Порушення природної рівноваги в результаті технологічної діяльності людей здатне розбудити і привести в дію механізм виділення метану з кристалогідратів океанів зі всіма наслідками.
Першою, поки що боязкою спробою людства протистояти такому ходу подій є Кіотська угода про обмеження викидів вуглекислого газу в атмосферу. Недавно наша країна підписала Кіотський протокол, зробивши таким чином свій вибір на користь збереження життя на нашій планеті. Хочеться вірити, що Кіотські угоди не залишаться останньою спробою людства в цьому напрямі.
