Засуджений до страти за державну зраду, роздягнений і, як дикий звір, поміщений в клітку військовими американської армії Езра Паунд написав знамениті «Pisan Cantos» («Пізанські пісні»). Сповнений відчаю, поет засмучувався: «Мані! Мані обдурений і заколотий, так само, як Бен і Ла Клара… біля пагорбів Мілана» (Пісня LXXIV).
#img_left#Бен і Клара символізують диктатора Беніто Муссоліні і його кохану Кларетту Петаччі. У 1945 році їх схопили італійські партизани-комуністи і відразу ж убили. Коли їхні тіла висіли вверх ногами на міланській базарній площі, мстивий натовп жорстоко і цинічно поглумився над ними.
А Мані був перським вчителем, з його ім’ям пов’язують назву маніхейської релігії. Дуалістична релігія, заснована на космічному протиборстві світла і темряви, добра і зла, – не гірша з вір, сам великий Св. Августин якийсь час був маніхєєм. Мані вбили, живцем здерши з нього шкіру, напхали її і виставили на загальний огляд. Темне начало його постулатів, мабуть, посміхалося, вишкіривши зуби, побачивши це жахливе видовище.
Саддам Хуссейн виявився більш везучим. В порівнянні з описаними приниженнями, його смерть, незважаючи на неприємні глузування на ешафоті, виглядала менш жорстокою. І на відміну від Муссоліні і Мані, вирок був ухвалений судом.
Не так, щоб все це було наперед визначеною справою. «Ах, Саддаме, нерозумний лис, жалюгідна, жалюгідна людина! Твої вороги поливатимуть тебе брудом. Зроблять з тебе посміховисько…, зжеруть тебе, як сарана», – так передбачав священик в статті 2002 року, коли Хусейн все ще управляв Іраком. Правда, над Саддамом висіло прокляття: погибель від меча. «Тепер меч ніколи не покине твій будинок, тому що ти нехтував мною…», – сказав Бог Давиду в Старому Завіті. Повчання Христа також спливає у пам’яті: «Хто з мечем прийде, той від меча і загине». І так воно й було.
#img_left#Правильно чи ні?
Проте давайте обговоримо головне питання. Саддам був повішений. Правильно це чи ні? Незалежно від того, був суд справедливим чи ні, чи є, в принципі, допустимим смертний вирок?
Існують три логічних обгрунтування для будь-якого виду покарання: виправлення, відплата і залякування. Виправлення, в даному випадку, виключено – доля мертвого лежить за межами людського впливу.
Залякування? Ті, хто виступають проти смертних вироків, стверджують, що страта не утримає від злочинів, тому що вбивства і усілякі злочини як і раніше відбуваються і в тих суспільствах, де страта узаконена.
Не кажучи про спірну статистику (а статистичні аргументи сумно відомі можливими спотвореннями), ніхто не стверджує, що страта, безумовно, утримує від скоєння злочинів. Але розумно припустити, що, до деякої міри, це справедливо. Принаймні, це стримує більше, ніж гуманітарні лекції і проповіді.
Сер Генрі Блан, відомий мандрівник XVI століття, відмовляв своїх слуг ходити в церкву, де вони дізнавалися тільки про «пивні і розпусту». Натомість він наполягав на тому, щоб вони відвідували місця страт у Лондоні, що, як він вважав, здійснить більший моральний вплив на них, ніж «все красномовство проповідей». Я вважаю, що сер Генрі був сильною людиною.
Відплата. Не слід плутати з помстою – за умови, що відплата юридично обгрунтована або виправдана, – це старий закон воздаяння. Покарання, яке схоже на здійснений злочин. Ось класичний приклад з книги Левіта (третьої книги Старого Заповіту): «Око за око, зуб за зуб», – досить справедливий принцип старовини, проголошений Богом. Покарання повинно відповідати злочину. Правда, бувають ускладнення. Чим могла б розплатитися беззуба людина за вибитий кому-небудь зуб? І яке покарання підходить для насильника? Або палія? Проте такі питання не виникають у разі вбивства. Все просто: життя за життя.
Для християн, звичайно ж, закон відплати офіційно відмінений. У Євангелії від Матвія Ісус непохитний: «Вам говорили: «око за око, і зуб за зуб», а я кажу вам: не опирайтеся злу. І хто вдарить тебе по правій щоці, підстав йому й ліву». (Від Матвія, 5:39).
Важко, чи не так? Навіть якщо ви вважаєте, що слова Ісуса стосуються тільки особистої образи, а не серйозної травми, – навіть якщо він наставляв декількох, ним обраних, а не багатьох, все одно, дуже важко цього дотримуватися. Середньовічна церква використовувала прийом вседозволеності «цивільної влади», держави проливати кров. Іншими словами, кесар вбиває – а Бог прощає. Духівництво не бруднить своїх рук. Так, межує з безумством, але зрозуміти все-таки можна. Суспільство потрібно охороняти від бандитів і вбивць. Без страти суспільствам минулого важко було б вижити. Dura lex, sed lex: Закон суворий, але такий закон.
Церква сьогодні
А що ж сьогодні? Англіканські ієрархи розділилися. Єпископ Ліхфільд стверджував, що вбивця «відразу ж позбавляється свого права на життя». Проте потім він продовжив звичайну порожню балаканину про демократію в Іраку, міжнародному співтоваристві, мир, молитву та інші нісенітниці – неначе жорстоке повішення Саддама могло хоча б на йоту сприяти успіху іракської демократії.
Джон Гледвін, єпископ Челмсфорда, назвав смертний вирок «огидним і морально неприйнятним».
Наш верховний архієпископ Кентерберійський заявив, що Саддам заслужив «суворе і визначене» покарання, в той же час, в принципі, заперечуючи проти смертного вироку, тому що «він не сприяє покаянню».
Бенедикт, Папа Римський, у свою чергу, вибрав нейтральну кантіанську позицію і читав повчання про те, що людей не слід розглядати як «речі». Бог зна, що він мав на увазі.
Ганьба, що мої англіканські священнослужителі не процитували жодного біблійного тексту. Хіба доктрина англійської церкви не тримається на Слові Божому, Біблії? І, врешті-решт, якими доказами можуть керуватися наші єпископи, члени палати лордів, якщо вони не засновані на Священному Писанні? Але я думаю, що священик наївний. Біблія? Що це? Якби єпископи стали серйозно дотримуватися Священного Писання, вони цілком могли б навернутися в іншу віру – стати справжніми християнами. Якою б це могло стати загрозою для суспільства! Боже!
Що стосується мене, то, насправді, я не проти страти. Чому? Коли-небудь, я розповім про це.
Ох, Саддаме. Бідна людина, де він тепер, йому за багато що доведеться відповісти. Так само, як і його катам.
Френк Джуліан Геллі – англіканський пастор. Його діяльність включає сприяння мусульмансько-християнській дружбі і примиренню. Коментарі можна направляти авторові на [email protected]
