Прокинувшись біля сьомої ранку, ми виявили, що стоїмо на кам’янистому полі, звідки видно вулкан Брукарос, розташований десь за кілометр від шосе.
Це дуже великий плюс Намібії – малолюдність. Як наслідок, можна ставати на ніч на будь-якому узбіччі, з’їхавши з основного шосе. Добре, що багато місця для нічлігу нам не треба – намети на даху машини.
Наш багажник не даремно забитий під зав’язку – в комплекті з машиною ми отримали не лише намети і розкладні стільці, але і холодильник (абсолютно незамінна річ у цьому кліматі), пальник, чайник, набір посуду і так далі. Загалом, усе, щоб комфортно провести час на природі.
Але проводити час на голому кам’янистому полі безглуздо, тому після сніданку ми знову рухаємося на південь і о 9.40 ранку гальмуємо на в’їзді до Quiver Tree Camp, що трохи східніше міста Кітманшуп.
Quiver Tree Forest (Ліс колчанових дерев) і сусідня Giant’s Playground (Пісочниця Гігантів) – стандартна зупинка на шляху від Віндхука до каньйону Фіш-Рівер і кордону ЮАР. Перше – ліс дивного різновиду алое, друге – нагромадження величезних валунів, немов спеціально складених людською рукою.
Щоб відвідати ці місця, треба заїхати у вказаний кемпінг і сплатити загальний вхідний квиток – 30 рандів за людину (тобто 25 гривень) плюс 30 рандів за машину. І якщо Ліс колчанових дерев розміщений усередині обгородженої території кемпінгу, то Пісочниця Гігантів узагалі не охороняється – просто на воротах висить прохання перед відвіданням заїхати в кемпінг (він на відстані кількох кілометрів) і сплатити вхідний квиток.
Така система «на чесність» часто зустрічається в Намібії. Що вказує на те, туристи з яких країн її поки відвідують.
Але найголовніше, навіщо сюди треба заїжджати, це не валуни і навіть не колчанові дерева. Найголовніше – це сурикати.
Сурикати або тонкохвості міркати – ендеміки для району Калахарі. Ці невеликі (довжина тіла разом із головою 250-350 мм, хвоста – 175-250 мм) звірята дуже схожі на мангустів і чимось на наших ховрахів. З жовтими мангустами (товстохвостими міркатами) їх навіть плутають. Але відмінність фундаментальна – сурикатів можна приручити, а тому їхні колонії часто живуть на південноафриканських фермах, відганяючи змій та мишей.
А головне – вони вкрай милі та забавні для спостереження створення. Несподівана поява півтора десятка цих метушливих симпатяг із хвостами трубою на добрі півгодини змусила нас забути про мету візиту і носитися навколо них із фотоапаратами.
Нам дуже пощастило – ми прибули під час сурикатського сніданку. Звірятам винесли тарілки з м’ясом, на яке вони з бурчанням накинулися. Взагалі, розглянувши ближче, за звичками сурикати чимось нагадують собак. Сурикати – колективні тварини. Поки всі їдять – обов’язково хтось стоїть на варті. Є навіть сторожа далеких рубежів – за десять метрів від основної банди. Стійка на задніх лапках і втягування шиї у пошуках вірогідного противника – фірмова поза сурикатів.
Інколи здається, що вони спеціально позують. Тварини досить гнучкі – за бажання залізти в тінь можуть і на землі в струнку витягнутися. Нашвидку перекусивши, банда сурикатів покружляла двором серед своїх же тотемів і помчала у своїх сурикачих справах до буша.
По загальному рівню розчулення, яке викликають сурикати, їх можна порівняти з королями в цій номінації – гігантськими пандами. Дивно, що за їх перегляд досі не здогадалися брати грошей. Утім, це точно скоро виправлять.