#img_left_nostream#
Після повернення з Південної Африки минуло вже більше місяця. Я вже майже звик до холоду і з деякою ностальгією почав дивитися на фото сонячного Віндхука – вірна ознака того, що пора викладати щоденник подорожі. Іноді враженням про подорож треба відстоятися. Особливо, якщо проводиш в країні під три місяці. Те, що здавалося буденним, знову стає екзотичним і цікавим.
Отже ліземо в теку "Африка 07-08" розбирати десятки гігабайт фотографій, а також відкриваємо запліснявілий, списаний від початку до кінця польовий щоденник…
Про користь подорожей
Все-таки подорожувати корисно хоча б тому, що це продовжує життя. Місяць у Москві пролітає стрімко. Ранковий «Євроньюс», метро, університет, лекція, кафедра, поїздки містом, метро, російський «Ньюсвік», комп’ютер, викачаний фільм з Інтернету, підготовка до лекції – ось і третя година ночі. І так – раз по раз. Прокинувшись, усвідомлюєш, що місяць підійшов до кінця, а з купи планів зроблено, в кращому разі, чверть.
Інша справа – подорож. Щодня як маленьке життя. Неймовірне насичення подіями. Маса змін декорацій. Тона вражень. Через день вже здається, що приїхав у країну щонайменше неділю тому. Через три дні про Москву згадуєш як про щось напівміфічне.
Якщо не подорожувати, а просто знаходитися в іншій країні, то й тоді життя триває. Дні починають тягнутися, так само схожі один на іншій, але тільки тут встигаєш не те що оком моргнути, але і спокійно постежити за собою з боку. «Сидіння» за кордоном – унікальна можливість для самоаналізу і ухвалення зважених рішень. Та й в принципі з’являється час подумати і зайнятися речами, до яких руки не доходили роками.
Наше з Сашком сидіння в Намібії підійшло до кінця. Точніше, воно підійшло до кінця ще чотири дні тому, коли ми розпрощалися з працедавцем і вийшли на східну околицю столиці Намібії Віндхука з великим пальцем напереваги. Через 5 хвилин ми вже їхали в кузові пікапа у бік кордону з Ботсваною. Ще через три години були в Ботсвані.
Але це, по суті, теж було очікування. Просто ми витратили останні дні очікування не на сидіння в дорогому готелі за рахунок фірми, а на невеликий кружечок у понад 3 тисячі км. автостопом дорогами Ботсвани. Така ось у нас манера гаяти час.
Ні, звичайно, побувати у Габороні та Францистауні було цікаво, але підсвідомість неухильно вела зворотний відлік. Два дні, день. Все! Сьогодні!!
Сьогодні, увечері 16 грудня 2007 р., у Віндхуку приземляється літак з нашими товаришами. І ми починаємо. Беремо напрокат повноприводну Тойоту і мотаємо шість тисяч кілометрів дорогами Намібії. Те, що планувалося в затишку арбатського «Кава-Хаузу» над палітрою Google Earth, починає набувати реальних контурів.
Час: п’ять годин вечора. Я виходжу з номера-бунгало Safari Hotel, де, здається, прожив останні років сім, і бачу три постаті з величезними рюкзаками. Нашу людину видно здалеку.
It starts.
Вечір номер нуль
Кинувши всі речі в одну велику купу, яка зайняла половину кімнати, пішли показувати хлопцям центр Віндхука. Для нас із Сашком це майже те ж саме, що показувати свій мікрорайон. Тому з нас не такі погані гіди – про кожен будинок можемо щось розповісти, про кожного вуличного торговця.
Історичного центру міста досягли якраз на заході. Пам’ятник німецьким колоністам і головна кирха міста палали в оточенні пальм і кипарисів.
Ми з легким здивуванням сприймали захоплення хлопців з приводу сонця, погоди і пальм. Тобто ми знали, скільки зараз градусів в Москві, але розум вже відмовлявся вірити в існування таких температур і снігу як такого. До хорошого звикаєш підозріло швидко.
Біля парламенту працювали фонтани, доповнюючи і без того сюрреалістичну для грудневого москвича картину. Сонце било в очі, висаджуючи своїм світлом квітучі магнолії і парасольки пальм. По вкритих плющем алеях граціозно пурхали шоколадного кольору дівчата, розмахуючи сумочками.
Стоячи спиною до сонця, щербато посміхалися вожді намібійського опору, чия потерта скульптурна зовнішність сильно контрастувала з підтягнутістю німця-колоніста.
Зараз, коли я згадую той вечір у Віндхуку, мені трішки сумно, що я не оцінив гідно цей захід сонця, не підставив йому обличчя. Для мене це був найзвичайніший захід у Віндхуку. І фарби теж вже були звичні. Зараз же, дивлячись на брудно-сіру московську палітру, я б із задоволенням з головою занурився в оранжево-зелені фарби. Відчувати треба поспішати, а то залишаться лише спогади про упущені можливості.
Втім, нашу байдужість до заходу з лишком компенсували новоприбулі. Та й ми не кисли. Перший день – він завжди найпозитивніший. Тому welcome party в уподобаному нами ресторанчику Ocean Basket вдалася на славу.
День перший
Перший день передбачалося відвести на вирішення технічних питань, головним з яких стало взяття машини в прокатній фірмі. Контора African Tracks приємно здивувала недорогими розцінками (130 доларів у день за 4х4 із страховкою, що за місцевими мірками зовсім недорого), тому залізного коня ми у неї забронювали ще в жовтні.
Процедура оформлення паперів і оплати зайняла хвилин 15 і ось вже «Тойота» в нашому розпорядженні на найближчі три тижні.
Робимо останні закупівлі (включаючи покупку ритуальних капелюхів, які зробили з Миколи Індіану Джонса, а з Гриші – італійського мафіозі)…
…і беремо курс на південний виїзд з міста. Гріша веде машину поволі, на кожному повороті примовляючи: «Так – я хочу скрутити наліво, тому я повинен скрутити направо» – до лівобічного руху звикаєш не відразу (притому, що у Гріши є такий досвід).
О 16:09 залишаємо супермаркет Trade Center, що просто на південному виїзді з Віндхука. Я починаю вести бортовий журнал. До цього часу наша машина має в активі 95 861 км.
Цього дня ми їхали добре знайомою нам із Сашком дорогою, і час на зупинки не витрачали. Єдиний виняток зробили для Тропіка козерога.
Були ідеї заночувати в жерлі вулкана Брукаррос, що височіє не так далеко від шосе, але повечерявши на заправці в Марієнталі, ми остаточно розпрощалися з денним світлом і вирішили просто їхати до найближчого з’їзду з дороги. О пів на дванадцяту ночі ми з’їхали з шосе (якраз на поворот на Брукаррос), стали на рівному кам’янистому майданчику і з успіхом випробували наше кемпінгове устаткування.
Крім баків для води, чайника, набору посуду і холодильника, надра нашого багажника містили п’ять розкладних стільців – одного з найергономічніших винаходів людства за всю свою історію.
Чарівність від цих самих стільців (такі самі на вигляд, як класичний режисерський стілець) не відпускає мене досі. Річ навіть не в тому, що вони займають мало місця і розкладаються одним рухом. Не в тому, що вони немов створені для того, щоб витягуватися в них і мрійливо закинути голову до зоряного неба. Річ у тому, що на підлокітниках є спеціальні поглиблення для пивних пляшок.
А над головою мало того, що були яскраві зірки Південної Півкулі, ще перед очима був ноутбук, на якому замигтіли кадри епосу І. Охлобистіна «ДМБ». Зрозумійте мене правильно, мені не чуже прекрасне. Але після двох місяців в Намібії, коли зоряне небо над головою щодня, «ДМБ» ми з Сашком сприйняли з куди більшим ентузіазмом. Прекрасного іноді теж буває забагато. Хочеться зрівноважити це чимось буденним. Комп’ютерна гра або не дуже глибокий фільм – прекрасний засіб.
Далі буде…
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
#img_center_nostream#
