Blog

Фільм «Фалуньгун зазнає репресій» («The Persecution of Falun Gong»), знятий 12-літньою Ізабелль Кітс (Isabelle Kitze), отримав перший приз на дитячому кінофестивалі у віковій групі 10-13 років. Церемонія нагородження відбулася 27 квітня в м. Ларкспур (США).

#img_left#Для участі в кінофестивалі відбір пройшли 20 фільмів. До фільмів було висунуто такі вимоги: фільм не має бути довшим за 15 хвилин і має бути знятий «режисером» віком від 10 до 18 років. Тематика фільмів була різна: музичні, документальні, про захист навколишнього середовища, різні історії та ін. Усього на фестивалі були дві вікові групи «режисерів»: 10-13 років і 14 – 18 років. Оцінювалися фільми з технічного боку за якістю зйомки й монтажу, а також за змістом головної теми – як вона розкрита і чи цікава вона.

Членами оціночної комісії були: відомий драматург Денієл Гандлер (Daniel Handler), кінокритик Саманта Крес (Samantha Creath), кінематографісти Джеймс Гіч (James Hirsch), Джордан Лівінгстон (Jordan Livingston) і Олександра Пелосі (Alexandra Pelosi).

Два роки тому Ізабелль уже брала участь у цьому кінофестивалі. Її гумористичний фільм «Over Easy» також посів перше місце.

Коли вона дізналася про те, що є люди, які зазнають жорстоких репресій і навіть умирають від тортур через те, що у них є своя віра, вона захотіла більше дізнатися про це. Заради цього вона поїхала в Сан-Франциско, зустрілася з декількома послідовниками Фалуньгун, які пережили репресії у Китаї, та взяла у них інтерв’ю. Після демонстрації її фільму, багато глядачів були приголомшені, вони казали, що навіть і не підозрювали, що в Китаї може таке відбуватися.

«Я хочу допомогти глядачам дізнатися про те, що таке Фалуньгун, а також чому послідовники Фалуньгун зазнають репресій у Китаї», – сказала Ізабелль.

Чжоу Жун. Велика Епоха

Цю історію я почув років десять тому. В ті роки я часто переїздив з місця на місце. Вокзали і потяги були звичною для мене справою. Доля зводила з різними цікавими людьми. В один з таких переїздів я й зустрів цю людину. Ну, почну спочатку. Потяг № 53 «Владивосток – Харків», вагон № 9, місце 16. Проживши півтора роки в Центральному Сибіру, я повертаюся додому. Пізній вечір, стукають колеса, плавно течуть думки. Згадую, що за весь цей час написав додому тільки один лист, відправив одну телеграму – мамі на День народження, і один раз зателефонував їй – на Новий Рік. Так, не густо.

#img_right#На якомусь полустанку підсів сусід. У нього стомлений вигляд і сумні очі, йому десь трохи за тридцять. Узявши у провідника ліжко, швидко ліг, обернувшись обличчям до перегородки. Його зовнішність викликала у мене якусь незрозумілу тривогу. Він довго повертався з боку на бік: не спалося. Потім, нарешті, сів, подивився на мене і без жодного вступу сказав:

– Сьогодні вранці я поховав матір. Вона померла без мене, тільки через три дні повідомили про це.

Я мовчки дивився на нього, не знаючи, що сказати. Мабуть, він не потребував відповіді, а хотів поговорити. Подумавши, він продовжував:

– От так просто, раз – і померла. Їй було тільки 55. Знаєш, я стояв на кладовищі і не вірив, що це відбувається, що ось її вже немає, і більше ніколи її не побачу. Родичі плакали, знайомі намагалися мене втішити, а я, дивлячись на них, думав – мало хто здогадувався про те, де народилася і як жила моя мати. Вона народилася в Одеській в’язниці, куди посадили мою бабусю. Хтось написав анонімку, а знаєш, як було в кінці 40-х, тим більше в торгівлі. Довго не розбиралися – раз і все. Дід так і не дізнався, що у нього була донька. Мама завжди хотіла свободи, тільки шукала не там. Вона пила, а останніми роками, коли поїхав батько – міцно пила. Мені завжди це не подобалося, і я її засуджував, дозволяв собі дуже злі витівки. Одного разу ми з другом зібралися кудись поїхати, про це мама дізналася, побачивши мене з сумкою на плечі. Вона нічого не сказала, але я бачив, як їй було боляче. Збираючись одружуватися, домовився про те, що приведу свою майбутню дружину знайомитися. Мама купила цукерок, фруктів і чекала, а ми щось загуляли, і не прийшли, я навіть не повідомив її про це. З’явився тільки наступного ранку. Стіл так і стояв: фрукти, цукерки, невідкрита пляшка дорогого французького вина. Мені було дуже соромно. Мама тільки сумно запитала:

– Що ж ти, так матусю свою не любиш?

А одного разу, це було вже після від’їзду батька, подзвонив один знайомий і попросив, щоб я прийшов і забрав її додому. Мама була дуже п’яною, сама це відчувала, і ми квапливо пішли додому. Вона тримала мене під руку, важко дихала, хотіла швидше прийти додому. Час був пізнім, шлях був не близький. На вулиці – осінь, але мені стало жарко. Я просто горів, нарікаючи на долю за те, що вона нагородила мене такими батьками. До будинку залишалася ще третина шляху, коли сили залишили мою матір – вона сіла на землю, і все… Відключилася. Я спробував підняти, але тіло стало таким важким, ніби кам’яним, хоч вона і сильно схудла за цей час. Стояв і не знав, що робити. Мене охоплювали образа і злість на весь світ, на маму, на самого себе. Відчував, як від безсилля в мені починає закипати лють. До цього домішувалося відчуття сорому, а раптом хтось із знайомих побачить. Щоб привести її до пам’яті, почав розтирати вуха. Небагато допомогло, але мама стала щось бурчати незрозуміле. На мене це подіяло, як розряд струму! Хотілося кричати, тупотіти ногами, розірвати на собі одяг! Я просто не знав, що робити, хотів підняти і нести її на плечах, але вона чинила опір. І тоді лють виплеснулася назовні. Схопивши праву руку моєї мами, я впився зубами, що було сил. Бурхливо дихаючи, я кусав її – ту руку, яка годувала і поїла мене. Кусав руку, яка дала мені життя.

Абияк ми дійшли. Допоміг перехожий – сильна людина, доніс мою маму прямо до будинку. Вранці вона вибачалася і не розуміла, звідки на руці величезний «синець». Я нічого не сказав, але відчував себе просто огидно – навіть собака не кусає руку того, хто її годує.

Образа і злість довго заважали нам налагодити нормальні взаємини. Розлучаючись, ми довго стояли і прощалися, кажучи один одному якісь слова, домовляючись про зустріч, ніби чекали, хто ж першим скаже те головне, що змінить наше життя. Така зміна у мене відбулася, коли я доглядав за мамою в лікарні. Вона зламала руку і лежала на витяжці. Повідомили мене про це тільки через тиждень. Мама завжди соромилася завдати людям клопоту. Їй не дозволялося вставати, і мені доводилося виносити за нею, умивати і натирати тіло маслом, щоб на шкірі не було тріщин. В один з таких моментів я раптом побачив перед собою не свою матір, що дратувала мене своїм пияцтвом, а просто травмовану безпорадну жінку. Вона потребувала турботи і підтримки. Перший раз у житті я по-справжньому піклувався про свою маму. Вона виросла без батька, дитинство почалося у в’язниці, а пройшло в інтернаті. Я неначе побачив її вперше, в серці виникли слова: «Пробач мені, мама!» Вона відчула і, дивлячись мені в очі, посміхнулася. Пройшла всього одна мить, а цей погляд тривав цілу вічність.

Одного разу, прощаючись з мамою, зловив себе на думці про те, що ми просто сказали один одному «До побачення» і розійшлися, між нами не було образ і суперечок.

Сьогодні на кладовищі, слухаючи, як стукають грудки землі по кришці труни, мені почувся її голос:

– Ти мій хлопчик, мій синок!

І я подумав: нарешті вона отримала Свободу.

Потяг № 53 «Владивосток – Харків», вагон № 9, місце 16. Вже ніч. Сусід, наговорившись, спить, тихенько похропуючи. Стукають колеса, плавно течуть думки. Згадую, що за весь цей час написав додому один лист, відправив одну телеграму – мамі на День народження, і один раз зателефонував – на Новий Рік.

– Пробач мені, мама! Як ти там?

За минулі два десятиріччя дослідження в галузі соціології свідчать про те, що соціальна і біологічна поведінка впливає на смертність людини. Також вчені висунули гіпотезу про те, що уявлення людей про добро та зло прямо впливають на тривалість життя.

#img_left#Цей висновок був зроблений на основі дослідженнь, які проводилися в період з 1976 по 1994 роки під керівництвом Л.Ф. Беркмана та С. Леонарда Сіма. Ці дослідження були підтримані Єльською медичною школою, Університетом Гігієни ім. Дж. Хопкінса, Національним інститутом ментального здоров’я та Національним центром досліджень медичних послуг. Дані по населенню, які були використані в дослідженнях, були зібрані в 1965 році Каліфорнійським державним департаментом охорони здоров’я. З 8023 анкетних опитувань було повернуто 6928. Досліджувався вплив на смертність наступних чинників: сімейного стану, відносин з родичами і близькими друзями, релігійних переконань, участь в офіційних і неофіційних асоціаціях. Отримані дані показали, що тривалість життя нетовариських і асоціальних людей з ексцентричною поведінкою менша, ніж у людей з тісними соціальними зв’язками в суспільстві. Релігійність була важливим моментом, але найбільш значними чинниками, які впливають на смертність, опинилися вдалий шлюб і хороші відносини з родичами та друзями.

Скорочена назва цієї дослідницької програми така: «Як соціальні відносини впливають на тривалість життя». Результати досліджень підтвердили, що здорові соціальні відносини дають позитивний ефект на тривалість людського життя. Безумовно, що люди, які допомагають іншим, легко сходяться з іншими і ведуть гармонійне життя – живуть довше, ніж ті, хто відрізняються протилежною поведінкою. Цікавий факт, що у чоловіків, які не мали тісних зв’язків у суспільстві, життя скорочувалося більше, ніж у жінок. Вражає те, що злі, егоїстичні люди, які використовують інших у власних інтересах, вмирали в молодшому віці, ніж особи зі здоровою соціальною поведінкою. Дані також показали, що дохід і фізична активність не робили істотного впливу на тривалість життя.

Дослідження продемонстрували, що найбільше впливає на тривалість життя одруження. Університет штату Мічіган проводив дослідження серед 165 людей віком 55 років і старше, які були шпиталізовані для лікування хронічних хвороб. Отримані дані показали, що ті, хто був одружений або жив з членами сім’ї, мали краще здоров’я і потребували менш серйозного лікування, ніж ті, хто жив самотньо.

Мічіганський і Гарвардський Університети також проводили дослідження, пов’язані з тривалістю життя. Учасникам експерименту, який проводився Медичною школою Гарварду, був показаний документальний фільм про західну жінку, яка живе в Калькутті, Індія. Вона займалася добродійністю, піклуючись про бідних і хворих людей Калькутти. Багато хто був глибоко зворушений її милосердям. Після закінчення фільму в учасників дослідження узяли слину для аналізу і порівняли із зразками, узятими до перегляду фільму. Було виявлено, що кількість імуноглобуліну А, що захищає організм від бактерій і вірусів, значно збільшилася після перегляду фільму. Імуноглобулін А, різновид молекули антитіл, запобігає інфекції дихальних шляхів. Таким чином, імунна система може стимулювати позитивний настрій. З вищесказаного можна зробити висновок: співчуття і терпіння по відношенню до інших природним чином подовжують життя.

Дослідження довели, що благородні чесні люди з високими моральними нормами живуть довше. Важливу роль у тривалості життя має психологічний чинник. Коли людина охоче допомагає іншим, натомість вона отримує подяку від людей. Люди будуть дружніми і вдячними їй, і таким чином людина відчуває душевне тепло. Це допомагає розслабитися і зменшити напруження в повсякденному житті, що приносить користь імунній системі.

На противагу, той, хто дає волю поганим сторонам і прагне поживитися за рахунок інших, живе менше. Це було підтверджено в ході багатьох досліджень в галузі імунології. Агресивні, недружні люди часто страждають від кардіологічних хвороб. Схильність втрачати над собою контроль, весь час сердитися і відчувати ворожість по відношенню до інших негативно впливає на артеріальний тиск. На жаль, це може привести до різних захворювань, пов’язаних з підвищеним тиском, які важко лікувати. Люди з такою поведінкою часто страждають від безсоння, напруження і легко збудливі. Подібні психологічні чинники можуть бути результатом «докорів сумління». Не дивно, що всі вони живуть коротшим життям, ніж ті, хто не скоює злочинів і зберігає позитивний настрій.

Лондонський зоопарк, що розташований у парку Регент, підготував тринадцятьом болівійським саймірі різдвяні подарунки – шкарпетки, заповнені фруктами, а також різними цвіркунами та личинками хрущаків. У штучному лісі зоопарку канати прикрасили іграшками, щоб адміністрація і відвідувачі зоопарку відчули дух справжнього Різдва.

#img_center_nostream#

#img_center_nostream#

#img_center_nostream#

#img_center_nostream#

#img_center_nostream#

#img_center_nostream#

#img_center_nostream#

Після смерті князя Рен’є Грімальді III в квітні цього року на союз однієї з найбільших красунь Америки й монарха, що сподівався на збереження династії, стали дивитися  трохи інакше.

#img_right#У 1918 році між Монако та Францією був підписаний договір, відповідно до якого князівство є незалежною державою лише до тих пір, поки у династії Грімальді є спадкоємець, інакше Монако повинне увійти до складу Франції. Після закінчення 6-річного роману з французькою актрисою Жізель Паскаль, яка виявилася безплідною, князь Рен’є знаходився у пошуках дружини, щоб подарувати Монако спадкоємця.

 

Грейс і Рен’є познайомилися на Каннському кінофестивалі в травні 1955 року. Її друзі вважали, що буде вражаюче, якщо Грейс і князь Рен’є разом сфотографуються для журналу «Paris Match». Незабаром була призначена зустріч в палаці. Цього дня в готелі Грейс відключили електрику. Всі її плаття потрібно було прасувати, окрім одного з тканини, що не мнеться, яке вона ненавиділа. Не маючи вибору, Грейс   довелося одягти цю сукню.

Князь через офіційні обов’язки запізнився на 45 хвилин, чим усім приніс незручності. Фотографи запропонували вийти з палацу. Рен’є влаштував Грейс екскурсію по його приватному зоопарку.

Рен’є справив велике враження на Грейс сміливістю й безтурботністю з якою він грав з тиграми. Тварини очевидно любили його, і можливо це був той момент, коли Грейс закохалася в князя.

#img_left#Не дивлячись на те, що у Грейс було декілька серйозних романів з впливовими людьми Голівуду, як, наприклад, дизайнер Олег Кассині, вона часто говорила друзям, що хоче вийти заміж і мати дітей. Князь Рен’є зробив пропозицію Грейс через свого найближчого і давнього друга батька Такера, який з’їздив до Америки й запитав, чи прийме вона пропозицію князя. Це було не наслідок соромливості Рен’є , а традицією у відповідності до якої князь не повинен особисто сам освідчитися. Незабаром Рен’є з’їздив зустріти Різдво в будинку Грейс у Філадельфії. 5 січня 1956 року офіційно відбулися змовини.

Через 17 років після фатальної для Грейс Келлі автокатастрофи на гірській дорозі в Монако, Рен’є говорив: «Я все ще відчуваю її відсутність. Це був шлюб по любові».

З таблоїдів і чуток, світу було відомо про те, що життя княгині Грейс не було безхмарним. Пожертвувавши заради виконання королівських обов’язків своєю кар’єрою в кіно, Грейс страждала від самоти й туги по її американському способу життя.

Альфред Хічкок запросив її на роль у фільмі «Марні» (1964),   Рен’є погодився, але народ Монако не бажав бачити свою княгиню, що грає злодійку та цілує чужого чоловіка – Шона Коннері. Указом Рен’є її фільми були заборонені в Монако.

Не дивлячись на тяготи свого королівського положення, Грейс зробила Монако знаменитим. Не тільки трансляція її весілля студією MGM в обмін на дозвіл покинути діючий контракт в Голівуді, але й зв’язки в Голівуді з такими зірками, як Френк Сінатра та Кері Грант, принесли в князівство зачарування і зробили його центром уваги.

 

#img_right#Ніщо не характеризує Грейс так красномовно, як випадок в Stork Club в Манхеттені. Джозефін Бейкер* було відмовлено в обслуговуванні, тому що вона була чорношкірою. Грейс вилетіла з клубу, як ураган, присягнувшись ніколи не повертатися. Свою обіцянку вона стримала.

Грейс на все життя стала другом Джозефін Бейкер аж до її смерті в 1975, і підтримувала її притулок для сиріт. Коли Джозефін Бейкер доводилося страждати від образ, Грейс Келлі допомогла їй повернутися на сцену.

Безпосередньо про її роль як княгині говорить благочинна робота. Вона енергійно підтримувала Червоний Хрест, проте більшість зусиль були направлені на турботу про сиріт Монако, для яких вона створила притулок. Щороку княгиня влаштовувала Різдвяне свято без дорослих з подарунками для дітей.

Грейс Келлі залишила світу свою красу, стиль і звичайно ж, неперевершену грацію.

* Джозефін Бейкер (1906-1975) – американська танцівниця і співачка, перша чорношкіра американка, що досягла світової популярності. (прим. пер.)