Blog

18 травня в Каліфорнії пройшов показ колекції Валентіно (Valentino) осінь-зима 2007.

#img_gallery#

Традиційно третьої неділі травня – цього року випадає на 20 – у Биківнянському лісі, що в Дарницькому районі Києва, відбулося вшанування жертв комуністичних репресій. І як і кожного року перші особи держави взяли участь у мітингу-реквіємі, вважаючи це своїм безпосереднім громадянським обов’язком, чи то навіть проявом власної національної свідомості. Говорилися високі слова. Ієрархи українських церков відслужили панахиду біля братської могили. Всі один одному обіцяли пам’ятати свою історію, засудити катів та не допустити повторення цієї трагедії знову. Покладалися квіти. В кінці зустрічі учасники, сповненні рішучості щось робити, розійшлися. Захід провели, галочку поставили – до наступного року про Биківню можна не згадувати…



#img_left#Традиційний сценарій відпрацьовано вже майже досконало. Але, чому про трагедію, в якій Україна без війни, як каже наш Президент, втратила понад 10 мільйонів людей, у нашій державі згадують тільки раз на рік? Чому масове поховання понад 150 тис. осіб досі скоріше нагадує занедбаний ліс, аніж місце де, справді шанують пам’ять без вини загиблих. Та, нарешті, чому Биківнянський ліс ще досі не отримав статусу Національного Заповідника, до чого закликав навіть Президент України?

Розібратись у цьому допоміг голова Київського «Меморіалу» ім. В.Стуса, заступник голови державного комітету національної пам’яті Роман Круцик.

– Романе Миколайовичу, розкажіть будь ласка, на якій стадії зараз знаходиться питання про вшанування пам’яті загиблих у Биківнянському лісі?

– Ця проблема зараз стоїть дуже гостро. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 2001 року № 546 ця територія масових поховань жертв політичних репресій оголошена Державним історико-меморіальним заповідником "Биківнянські могили". Ви також пам’ятаєте Указ Президента від 11 липня 2005 року №1087 „Про додаткові заходи щодо увічнення пам’яті жертв політичних репресій і голодоморів в Україні". Але через небажання влади виконувати свої ж постанови, а тим більше указ Президента, більш конкретного в цьому напрямку нічого не робиться. Заповіднику навіть не було надано статусу „Національного".

– Хто чинить супротив тому, щоб заповідник перейшов у державну власність?

Насправді протидія іде з різних сторін. По-перше, Київська міська державна адміністрація не виконує постанову 2001 року. Оскільки для надання статусу національного вся земля має перейти в державну власність. А потім за розпорядженням Кабінету Міністрів заповідник стає національним. Але ж зараз Биківнянський ліс і всі пам’ятки, що в ньому, належать КМДА та Київраді, які, схоже, не збираються віддавати їх у власність держави. Ситуація парадоксальна. І як бачимо, в нашій державі неможливо виконати ані постанову Президента, ані – Кабміну.

До того ж, в нашу роботу із створення заповідника почала втручатись Державна міжвідомча комісія із вшанування пам’яті жертв війни та політичних репресій. Вона запропонувала встановити межі заповідника, хоча це не її компетенція, це – прерогатива архітектурної та землевпорядної служб на основі історичної довідки. Державна міжвідомча комісія може лише організовувати розкопки й пошук поховань. До речі, торік вона робила незаконні розкопки з порушеннями, про що свідчать акти.

А нещодавно ми виявили, що взагалі ніяких меж заповідника встановлювати не треба – вони давно існують. Адже ще в 2001 році Київським управлінням архітектури та містобудування був розроблений проект земельного відводу під заповідник, де й були визначені його межі. Положення про створення Заповідника було погоджене в Мінкультури, в Державному комітеті будівництва. Навіть є карта Заповідника. Все є. Немає одного – бажання влади.

– І в такій ситуації Ви нічого не можете зробити?



– Абсолютно, адже ця ділянка не є державною власністю. Хочу сказати, що протидія влади розкриттю історичної дійсності відбувається на всіх рівнях. Це стосується не тільки Заповідника, як такого, але й нашої діяльності взагалі.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 р. N 764 було утворено Український інститут національної пам’яті, як центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом. Основними його завданнями було посилення уваги суспільства до власної історії, поширення об’єктивної інформації про неї в Україні та світі, здійснення комплексу заходів з увічнення пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, учасників національно-визвольної боротьби та ін. І наче все мало розвиватись, але – ні. Коли Інститут було створено, постановою Кабінету міністрів була визначена гранична кількість працюючих. До кінця року їх мало бути 105 чоловік. Однак, бюджетом на 2007 рік нам виділили таке фінансування, що ми зараз від сили можемо розгорнути роботу в кількості 25 чоловік. Звичайно, з такою обмеженою кількістю людей виконати ті завдання, що стоять перед Інститутом просто неможливо. А ми ще плануємо зробити представництва в кожній області, хоча б по одному чоловіку, який би координував роботу.

До того ж голова Інституту Національної пам’яті Ігор Юхновський п’ять місяців тому зробив подання у Кабінет Міністрів про те, щоб призначити ще одного заступника, професора Верстюка з інститут історії – відповіді ще й досі немає. Ця людина мала б займатись голодомором, репресіями, виставками, статистичними даними. Не дивно, що Уряд із цим зволікає.

Наступною проблемою є те, що згідно з 22 статтею бюджетного кодексу, Інститут як державний орган повинен мати окремий рахунок, окрему стрічку в бюджеті. Але всупереч цьому наш рахунок дали архіву при Державному комітеті. Отже, ми стали користувачами бюджету другої черги, при тому, що ми є центральним органом виконавчої влади.

Я вже не кажу про приміщення Інституту по вул.. Липській, 16а, якого нам украй не вистачає.

– Чому все ж таки йде така протидія увічненню пам’яті людей, які постраждали саме від комуністичних репресій, адже жертв репресій нацистів шанують не тільки на словах, і влада всіляко опікується цим питанням, виділяються кошти?



– Справді, виходить так, що одних жертв ми вшановуємо, а інших – ні. Наведу простий приклад: так само, як і про Биківню, рік тому почались розмови про Бабин Яр. І на останній вже виділили 1 млн. 200 тис. грн., а на заповідник „Биківнянські могили" – ані копійки.

Я так думаю, це відбувається, через те, що країна байдуже ставиться до національної пам’яті. Очевидно, що є група людей на вищих державних посадах, які захищають злочини комунізму. Зрозуміло, що нацистська ідеологія давно засуджена, винні понесли покарання, а комуністична ідеологія на офіційному рівні залишається непокараною.

– Все ж таки Ваш Інститут національної пам’яті є центральним органом виконавчої влади. Що Ви робите зараз і плануєте в майбутньому задля того, щоб зберегти національну пам’ять в умовах такої обмеженої допомоги з боку держави?

– Сьогодні ми працюємо над створенням загальноукраїнської виставки про Голодомор. Для цього ми розсилаємо по областях запити про наявність листів, пам’ятних місць, що свідчать про Голодомор та інших доказів цієї трагедії. Але для серйозної дослідницької роботи нам необхідно утворити свої представництва по областях. Звісно, для цього необхідне фінансування, якого поки що немає…

Також ми плануємо до осені зробити експозицію про селянські повстання 1917-1930 рр. Ця тема є дуже серйозною, адже протягом усього радянського періоду патріотична боротьба українського народу за державність, боротьба проти засилля комуністичного режиму підносилась, як контрреволюція з реформування. Саме на основі таких матеріалів можна підіймати дух патріотизму в сьогоднішньої молоді, а це є надзвичайно важливим. Зараз Інститут розробив концепцію Закону про визнання визвольного руху з 1917 по 1956 рр. Адже наша держава зовсім не захищає цих людей і вони абсолютно не мають ніяких соціальних пільг. Також плануємо готувати закони про архіви.

У проведенні своїх досліджень ми відмовились від істориків, які отримали свої знання за радянських часів, бо ці люди не можуть думати по-новому, вони живуть ще в тому часі. І тому, переважно, у нас працює молодь.

Я сподіваюсь, що як зараз влада поки що не підтримує – в недалекому майбутньому прийдуть нові, патріотично налаштовані люди, які більше піклуватимуться про національну пам’ять і не допустять повторення цих трагедій знову.

Китайським користувачам соціальної мережі MySpace, що належить медіамагнатові Руперту Мердоку, радять не говорити про три «Т» (Тяньаньмень, Тайвань, Тибет), демократію і «Фалуньгун», а, на зразок своїх західних партнерів, зосередитися на музиці і базіканні навколо неї, якою зайняті щодня мільйони молодих людей.



#img_right#В той час, як медіамагнат Руперт Мердок зробив серйозну неофіційну пропозицію про купівлю компанії Dow Jones & Co, видавця провідної американської ділової газети The Wall Street Journal, значно менше уваги привернув запуск минулого тижня соціальної мережі MySpace в Китаї, відзначає 4 травня оглядач австралійської газети «Sydney Morning Herald» Ганна Саммерс (Anne Summers).

У раду компанії MySpace China входить дружина Мердока китайського походження Венді Ден (Wendi Deng), яка активно працювала з керівництвом корпорації News Corp, що належала йому, над пошуками можливості запустити сайт, не накликаючи на себе цензурних обмежень і політичного впливу, з якими зіткнулися інші західні інтернетні компанії Yahoo і Google.

Проте, вже з’явилися скарги, що сайт MySpace China значно відрізняється від західних версій. Як йдеться у пості (запису) від блоггера, що називає себе Chinese Coward, членам сайту пропонують повідомляти про «неналежну поведінку» інших. Визначення «неналежної поведінки» в мережі MySpace включає «загрозу національній безпеці, витік державних секретів», а також «ширення чуток або порушення громадського порядку» – звинувачення, які в сьогоднішньому Китаї використовуються для придушення свободи слова в Інтернеті і тягнуть за собою тривалі тюремні терміни.

Як повідомляє Вебпланета з посиланням на Texyt.com, із самого свого відкриття сайт MySpace China фільтрує «некоректну» інформацію. Якщо ввести в поле пошуку що-небудь про той же Тибет, то замість результатів буде лише повідомлення про те, що користувач шукає протиправну інформацію. Фільтруються і записи в блогах. Варто тільки згадати в тексті про незалежність Тайваню або про Далай-ламу, як з’явиться повідомлення з пропозицією прибрати некоректну інформацію і заново відправити запис до щоденника.

За інформацією «Міжнародної Амністії», компанія Yahoo підписала «Публічне завірення про самодисципліну в сфері Інтернету», що на практиці означає слідування драконівським правилам цензури і контролю, які діють у Китаї. У доповіді, опублікованій в травні 2006 року, ця правозахисна організація відзначила, що китайська версія пошукача Google впливає на користувачів у Китаї, обмежуючи результати пошуку з таких запитів, як права людини, політичні реформи, «Тяньаньмень» і «Фалуньгун».

Виконавчий директор провайдера інтернет-телефонії Skype Ніклас Зенстрем (Niklas Zennstrоm) визнав, що його компанія також вимушена застосовувати цензуру в Китаї, де фільтруються текстові повідомлення з такими словами, як Falun Gong або Dalai Lama.

#img_left#Як повідомили ЗМІ континентального Китаю, на початку цього року адміністрація села Шуанцяотоу провінції Шансі заснувала телебачення. Місцеві жителі мали змогу дивитися відеозаписи, зроблені селянами. Новостворений канал швидко набув популярності у мешканців Шуанцяотоу. Однак за два місяці Комітет радіо і телебачення Китаю заборонив будь-які трансляції нової телестанції, посилаючись на те, що згідно з ухвалою комітету, створювати радіо і телебачення дозволяється лише в містах.

Таким чином, понад 900 млн. селян, які складають основну частину населення Китаю, позбавлені можливості створювати місцеві телеканали та дивитися те, що їм до вподоби, так прокоментувала цю подію газета «Молодь Китаю».

На думку колишнього журналіста, який працював у провінції Шансі, Ма Сяоміна, компартія будь-якою ціною заборонятиме незалежні телеканали, намагаючись контролювати інформаційний потік.

Звеличений як засіб для розповсюдження демократії і свободи висловлювання Інтернет також є довершеною зброєю для груп далеких від цих понять. З розвитком цифрових технологій і отриманням  доступу  до Інтернету мільйонів людей у всьому світі, віртуальний простір перетворився на поле битви для протиборчих сторін, які використовують іноді дуже просту зброю, як, наприклад, пропагандистське відео або ж витонченіше,  на зразок  підтасовування даних.  Терористичні групи, як і уряди, в даний час  повністю усвідомили можливості, які надає Інтернет. 

 

#img_left#Пригадаємо, як, наприклад, у 2004 році за допомогою декількох кліків мишею можна було побачити, як терористи обезголовлюють  американського громадянина Ніка Берга в Іраку. Зовсім недавно на одному любительському відео демонструвалося падіння американського вертольота, збитого іракськими повстанцями. Розповсюдження таких матеріалів створює ефект психологічної війни, і терористичні групи розширили сфери застосування Інтернету. До них  можна віднести  планування операцій, підтримку зв’язків між членами угрупування, пропаганду, вербування, фінансування, навчання і т.д.

У своїй війні з тероризмом США не залишили без уваги діяльність своїх ворогів ісламізму  у віртуальному просторі. Згідно з недавньою статтею щоденної газети «USA Today», що цитує документи Пентагону, американська армія збирається розробити методи, спрямовані на протистояння діяльності терористів в Інтернеті, які є «сукупністю < … >  атак на мережеві ресурси».

Програма з бюджетом в 40 мільйонів доларів здійснюватиметься під керівництвом Науково-дослідної лабораторії наземних і повітряних військових сил.

Це настання у віртуальному просторі виникло на тлі зростання кількості сайтів терористів і розповсюдження відео, чия мета об’єднати людей в боротьбі проти «хрестоносців», Ізраїлю або «невірних» у світлі  американської окупації Іраку і Афганістану.

Діяльність терористів в Інтернеті привертає увагу не тільки урядів. Інститут з дослідження міжнародних терористичних організацій (SITE) займається вивченням пропаганди, комунікації, методів навчання терористичних груп. Ріта Катц, директор інституту, нещодавно, виступаючи в американському Конгресі, заявила: «Інтернет дає можливість угрупуванням  ісламізму продовжувати своє існування всупереч  військовій  могутності США».

Техніка  терористів

 

Один документ, опублікований  минулого листопада,  привернув увагу аналітиків, які займаються вивченням тероризму. Йдеться про журнал «Техніка моджахеда», поширюваний  «Інформаційним центром    Аль-Фаїр». Доступний для тих, що мають пароль на форуми ісламізму, крім усього іншого, він  піднімає питання безпеки в Інтернеті. Створений для використання, як новачками, так і експертами він навчає, як кодувати дані, відео, інформацію або повідомлення, а також стосується питань використання супутникової системи навігації.

За словами редакторів, посібник являє собою відповідь на запит про «технічну допомогу», висунутий керівником Аль-Каїди в Іраку Абу Хамза аль-Мухаджіром. В цілому, в ньому йдеться про захист від  атак на інформаційні ресурси угрупувань, і в першому номері не говориться про нанесення власних атак у віртуальному просторі.

Другий номер  «Техніки моджахеда» вийшов у лютому. За даними журналу «Terrorism Monitor», що видається Фондом Джеймстаун,   в ньому описані методи таємного зв’язку і застосування дігитальних зображень. Там  також є керівництво із створення веб-сайтів ісламізму та відео з субтитрами або голосом за кадром. На перший погляд, здається, цілком нешкідливим. Але крім цього там присутній розділ з інструкцією з використання протиповітряної зброї типу базукі, яка останнім часом з успіхом застосовується  для ураження американських вертольотів в Іраку.

Американська правозахисна організація «Anti-Defamation League» (ADL), яка бореться з антисемітизмом, опублікувала свою власну доповідь, присвячену діяльності терористів в Інтернеті, в якій  вказала на відсутність методів для  її припинення. Підкреслювалося, що багато сайтів терористичних груп ісламізму знову відновлюють свою роботу через якийсь час після того, як вони були закриті; члени Аль-Каїди можуть користуватися Інтернетом в американських громадських бібліотеках і т.д.

Але ADL також відзначила те, що спостереження за віртуальною діяльністю ісламізму може дозволити більше дізнатися про їхні плани, стратегію та ідеологію.

Проте, надмірний контроль часто веде до свавілля і зачіпає проблему недоторканності приватного життя, що широко спостерігалося після терористичних  атак 11 вересня.

Суспільство опинилося в незручній ситуації, коли потрібно чимось жертвувати: приватним життям або безпекою. Вороги США існують не тільки у віртуальному просторі. 

Ное Шартьє. Велика Епоха

Визначення поняття «життя» усе ще залишається для наукового світу невирішеним завданням. І хоча може здатися на перший погляд, що визначити, що є живим, а що неживим, – просто, природа останніми роками демонструє вченим численні приклади, які руйнують межі органічного світу.

#img_left#До теперішнього часу загальноприйнятими класичними біологічними характеристиками для кваліфікації істоти як «живої» переважно були зростання і розвиток, реакція на навколишні подразники, розмноження без допомоги ззовні і споживання енергії. Проте, незважаючи на те, що ці характеристики, здавалося б, відмінно визначають життя, з яким ми знайомі, вони також поширюютсья на велику кількість фізичних явищ або предметів, які зазвичай іменуються «неживими». Один із найнаочніших прикладів – мінеральні кристали, які ростуть, розмножуються, споживають енергію і реагують на зміни навколишнього середовища. Незважаючи на це, сучасна наука все ще не визнає того, що гірський кришталь наділений життям.

З іншого боку, всі визнають, що через якісь причини стерильна, нездатна до розмноження тварина у будь-якому разі є живою. І технічно також визнано, що вогонь потребує палива як енергії, і що він легко може поширюватися і розмножуватися. «Будь-який мимовільний хімічний процес повинен споживати вільну енергію, незалежно від того, живий він чи ні», – стверджує Стівен Беннер, астробіолог із Флоридського університету, який також теоретизує на тему про живе.

Для науки спроби зрозуміти, що таке життя, не є тільки філософським питанням, оскільки пошуки його на інших планетах (або в інших віддалених від Землі місцях) тісно пов’язані з цим поняттям. Нерозуміння цього моменту може призвести до помилок, таких як ті, що були допущені при «Експерименті зі внесення мічених речовин» (Labeled Release experiment) місії Вікінг у 1976 р., під час якого у марсіанський ґрунт було введено розчин радіоактивно помічених речовин, щоб перевірити, чи не відбудеться вивільнення газів унаслідок розкладання. І справді, під час досліду було підтверджено виділення вуглекислого газу і був зроблений радісний висновок, що на Марсі живуть мікроорганізми. Але сьогодні думки більшості вчених сходяться у тому, що марсіанський ґрунт володіє інертною хімією, здатною засвоювати поживні речовини, і що даний експеримент не є способом, придатним для виявлення життя в інших місцях.

Життя – це кислота

Але, вочевидь, існує ефективний спосіб ідентифікації життя, вільний від заплутаних формул і графіків; один загальний чинник, який, здавалося б, об’єднує всіх істот, які володіють цією таємничою енергією, що називається «життям», – ДНК. Багато хто вважає, що знайшов у цій дивовижній і складній молекулі відповідь на питання, над яким сушили голову мільйони. На думку Бентона Кларка, астробіолога з Університету штату Колорадо і корпорації Lockheed Martin [авіабудування і авіакосмічна техніка], фактично у живих істот існують 102 спостережуваних характеристики, але якщо ми з’єднаємо всі їх в одне визначення, то все ж таки не зможемо отримати чогось прийнятного. Але, як стверджує Кларк, життя можна визначити, якщо ми візьмемо за основу усього лише три характеристики: самовідтворення, використання енергії і володіння набором інструкцій. Цей набір інструкцій відомий як ДНК або дезоксирибонуклеїнова кислота. Вона знаходиться у переважній більшості наших клітин і є списком інструкцій, які клітина повинна виконувати.

На жаль, хапатися за ДНК як за обов’язкову умову для життя – ще одна помилка, якої багато вчених не бажають припускатися. Як ми знаємо, існують віруси, які у якості коду володіють лише РНК (рибонуклеїнова кислота). Хоча багато дослідників вважають віруси за межу між живим і неживим, що явно викреслює і поміщає у розряд інертних простіші форми, такі як віроїди й органічні молекули, ці справжні машини для самовідтворення мають відповідні характеристики, щоб назвати їх живими. Незважаючи на те, що існує аргумент, який дозволяє взяти під сумнів життєздатність вірусів, і який полягає у тому, що вони не здатні розмножуватися без наявності клітин-господарів, можна привести такий самий аргумент і відносно тварин, які залежать від інших живих істот в отриманні енергії для відтворення.

Крім того, віруси можуть існувати десятки тисяч років з припиненим метаболізмом доти, доки не зустрінеться відповідний «господар», тоді як багатоклітинні тварини без їжі вмирають за короткий термін часу. Хто або що, у такому разі, є живим? Вірус (який здатний розмножуватися, стаючи причиною тисяч смертей) явно видається таким.

Ми могли б розширити наше визначення того, що є живим, стверджуючи, що воно неодмінно містить яку-небудь нуклеїнову кислоту: чи ДНК, чи РНК. Це визначення включало б віруси і віроїди, але наш кругозір не зміг би розширитися ані на крок більше. Ми взяли у наш Ноїв ковчег достатньо форм життя, аби вірити, що існує щось іще, що може називатися живим. Але чи впевнені ми у тому, що знайшли визначення життя? Звичайно ж, ні.

Обмежитися ДНК – означає визнати єдину форму життя у Всесвіті: форму життя, пов’язану із вуглецем. Цілком можливим є те, щоб якась форма життя базувалася на органічних молекулах, при цьому не маючи коду ДНК, або на інших, неорганічних молекулах (що не містять вуглецю). «Проблема, яка виникає при пошуку форм життя, що підтримують інструкції, – каже Кларк, – полягає у тому, що критерії можуть бути дуже специфічними. Єдині інструкції, які ми знаємо, – це ДНК і РНК. У Всесвіті можуть бути й інші можливі генетичні системи, не схожі на земну систему». Слід все ж таки визнати, що життя, яке прагнуть виявити у Всесвіті, можливо, завжди буде пов’язане із вуглецем через наявність у нього властивості з’єднуватися з іншими молекулами вуглецю, утворюючи гігантські складні молекули. Проте залишається можливість існування життя, що базується на іншій молекулі. Фактично багато вчених висунули теорію життя, що базується на кремнії, хімічному елементі, сусідньому до вуглецю у періодичній таблиці. Якби ця можливість дійсно існувала, незважаючи на те, що її не знайшли на жодній із трильйонів планет Всесвіту, від гіпотези, яка пропонує нуклеїнові кислоти як обов’язкову умову для життя, можна було б відмовитися.

І все-таки… живе чи ні?

Ще більше підливають масла у вогонь у полеміці навколо того, що є живим, а що – ні, певні природні реакції, які, як видається поглядові людини, мають усі ознаки життя, такі як засвоєння поживних речовин марсіанським ґрунтом або диво-мембрани Маселко-Стрижака. Останні, отримані внаслідок простого хімічного досліду, демонструють, що у природі можуть існувати стихійні реакції без участі вуглецю, дуже схожі з тими, які відбуваються в органічних клітинах. Мембрани Маселко-Стрижака, відкриті у 2004 р. двома вченими, – Єжи Маселком з Університету штату Аляска (США) і Петром Стрижаком із київського Інституту фізичної хімії ім. Л. Писаржевського Національної академії наук України, – продукт сполучення хлориду кальцію, карбонату натрію, хлориду міді, йодиду натрію і перекису водню. Ці з’єднання, вступаючи у реакцію, викликають ріст мембран у вигляді гриба, які з невеликою кількістю крохмалю приводять до реакції обміну між зовнішніми сполуками і порожнистою внутрішньою частиною мембрани. Справжні неживі клітини! Ці мембрани вражають тим, що в них залишаються незрозумілими не лише функції передачі, але й те, що вони діляться та ростуть.

Цей тип молекулярних реакцій робить межу між живим і неживим дуже розмитою. У природі відбувається величезна кількість молекулярних реакцій, і наше фізичне тіло, як видаэться, не є винятком, воно відрізняється лише своєю складністю. Клітинні реакції обмежені лише тим, що підкоряються хімічним і фізичним законам, а ці закони застосовуються з тією ж точністю у відтворенні органічних і неорганічних молекул і навіть в окремих атомах з електронами, що обертаються навколо їхніх ядер. У цьому випадку ми можемо поставити під загрозу гіпотезу, за якою або весь Усесвіт (включаючи те, що ми називаємо життям) пов’язаний із низкою основ, у яких життям не може називатися ніщо, або, навпаки, кожен атом Всесвіту переповнений життям. Щодо цього питання Бентон Кларк також указує на те, що для існування життя не обов’язково, щоб мали місце розмноження і використання енергії. Він ділить життя на дві категорії: «організми» і «форми життя». «Форма життя – ширша категорія, яка включає організми і робить можливим розмноження». «Те, що я пропоную, полягає у тому, що окремі фізичні об’єкти треба називати «організмами», але іноді, щоб досягти розмноження, необхідна група організмів, «форма життя», – пояснює Кларк. У такому разі цими «організмами» могли би бути і кристали, що виросли за деякий час, а скеля чи стіна могли би бути такими самими живими, як і ми самі.

Існує кінцева теорія, яка для деяких є остаточним визначенням життя. Вона базується на другому законі термодинаміки, і припускає, що Всесвіт постійно збільшує свою ентропію, тобто невпорядкованість. Згідно неї, живі системи – це «певні райони, де відбувається безперервне зростання порядку без зовнішнього втручання». Мабуть, на даний момент це найнадійніше визначення того, що таке життя. Або, можливо, нам слід докорінно змінити наше уявлення про Всесвіт.

Версія статті іспанською